Тема 6. Міжкультурна комунікація (етнолінгвістика та етнокультурологія).

У сучасному світі, коли народи намагаються визначити власне обличчя,

глибше пізнати національний характер, менталітет, культуру, мову, яка фіксує дух народу, широкі перспективи отримує етнолінгвістика – маргінальна галузь мовознавства, спрямована на вивчення віддзеркалення в мові й мовленнєвій діяльності (етнотекстах - термін К. Рав’є та Ж. Був’є) етнічної свідомості, менталітету, національного характеру, матеріальної та духовної культури народу.

Із приводу визначення етнолінгвістики в різних етнолінгвістичних школах світу точаться дискусії. Фундатор Московської етнолінгвістичної школи М. Толстой дав етнолінгвістиці два тлумачення: широке й вузьке. Перше кваліфікує її як комплексну дисципліну, предметом вивчення якої є весь «план змісту» культури, народної психології й міфології незалежно від

засобів і способів їхнього формального втілення (слово, предмет, обряд, зображення і т. ін.) [1995, 39-40]. Друге звужує цю галузь до етнолінгвістичного «напряму в мовознавстві, що орієнтує дослідника на розгляд співвідношення мови й духовної культури, мови й народного менталітету, мови й народної творчості, їхнього взаємозв’язку та різних типів їхньої кореспонденції» [1995, 27]. Як зазначає С. Толстая, у працях самого вченого та його учнів розроблено програму етнолінгвістичних досліджень орієнтовно на широке тлумачення цієї дисципліни: «Об’єктом вивчення такої етнолінгвістики стає вже не лише сама мова (хоч вона й визнається головним виразником і хранителем культурної інформації в часі), а й інші форми та субстанції, у яких виражає себе колективна свідомість, народний менталітет, картина світу, яка склалася в тому чи іншому етносі чи взагалі соціумі, тобто сприйняття людиною навколишньої дійсності, її категоризація й інтерпретація» [2006, 21].

У такому розумінні етнолінгвістика орієнтована на аналіз не лише мови

як такої, а «мови культури», тобто всіх знакових продуктів культури в аспекті їхньої форми та змісту. Такий підхід ґрунтується на принципі інтегральності культури, тобто смислової єдності всіх її форм і жанрів, зумовлених єдністю картини світу людини, що сприймає, осмислює світ і створює культуру. Пояснювальна здатність, на думку дослідниці, властива всьому комплексу духовної культури в цілому, у сукупності всіх її ланок - мови (лексика, фразеологія), етнографії (обряди й вірування), фольклору (вербальні тексти та їхній ритуальний контекст, комунікативні параметри їхнього виконання), образотворчого, музичного тощо [Толстая 2006, 20]. Такий підхід до предмета й об’єкта етнолінгвістики отримав утілення у працях Інституту слов'янознавства РАН, зокрема в багатотомній колективній праці - словнику «Славянские древности», у якому здійснено спробу виділити та витлумачити основні семантичні одиниці «мови культури» незалежно від того, в чому вони виражені: у слові, в дії, в тексті і т. ін.

Безперечно, розділити семіотичні коди культури доволі важко, однак за

умови, коли об’єктом дисципліни стає не лише мова, а всі семіотичні продукти культури, вона повинна отримати статус етносеміотики. Етнолінгвістика ж має свій об ’єкт - природну мову та її знакові продукти, взяті під кутом зору подібного з етносеміотикою, але обмеженого однією семіотичною системою предмета - культурно й етнопсихологічно маркованих знаків, а точніше - мовної репрезентації особливостей етнічної свідомості й культури. Безсумнівно, у такому випадку культурна маркованість мови передбачає врахування інших семіотичних кодів етнічної культури.

Складовими частинами етнолінгвістики дослідники вважають етнопсихолінгвістику й лінгвокультурологію, які можуть формувати власні вектори самостійних мовознавчих дисциплін у ракурсі всеєдності погляду на етнос, його мову й культуру. Етнопсихолінгвістика орієнтована на відбитки в мові й мовній діяльності ознак психічного складу, характеру, ментальності етносу. Мова з огляду на її функції накопичення, зберігання, обробки, трансляції інформації насамперед служить чинником етнічної й культурної пам’яті, аттрактором самозбереження, розвитку етносу; дає змогу протистояти деструктивним чинникам. За О. Потебнею, мова є не тільки «найкращою, а й вірною, єдиною прикметою, за якою ми впізнаємо народ, і разом із тим єдиною, не замінимою нічим і неодмінною умовою існування народу» [1993, 187]. Лінгвокультурологія вивчає фіксацію в мові, етнотекстах і дискурсивній практиці духовної й матеріальної культури народу, тобто культурно значимої інформації - збережених у колективній пам’яті народу символьних способів матеріального й духовного усвідомлення світу певним етносом, відтворених у його ідеях, схемах мислення й поведінки, системі етичних й естетичних цінностей, нормах, звичаях, обрядах, міфах, віруваннях, забобонах, побуті тощо. Дотичними до

цих напрямів етнолінгвістики є чимало галузей науки (антропологія, етнологія й етнографія, фольклористика, культурологія, мистецтвознавство, релігієзнавство, етнічна психологія, соціологія і т. ін.), а також лінгвістичних дисциплін, як-от: психолінгвістика, когнітивна лінгвістика, лінгвістична семантика, лінгвосеміотика, лінгвістика тексту, теорія мовної комунікації, дискурсологія, лінгвогірагматика тощо.