Ономасіологія. Об’єкт, предмет, головні напрями.

Ономасіологія (від гр. onomasia - назва, найменування й logos - слово, вчення) є розділом лінгвістичної семантики, об’єктом якого є номінативні структури мовних знаків, а предметом - їхня проекція на значення та структури знань про позначене. Положення про розмежування аспектів дослідження семасіології й ономасіології мало місце ще в магістерській дисертації 1896 р. російського лінгвіста М. Покровського, а термін «ономасіологія» увів до обігу у 1903 р. німецький дослідник А. Цаунер, який виокремив у лінгвістичній семантиці два напрями, що доповнюють один одного; семасіологічний й ономасіологічний.

Наприкінці 60-х p. p. XX ст. у зв’язку зі становленням комунікативно-

функціональної лінгвістичної парадигми ономасіологія почала розгалужуватися у двох напрямах: семантико-структурному й функціональному.

Семантико-структурна ономасіологія вирішує традиційні завдання та зближується зі словотвором. Її завданнями є систематизація та типологізація номінативних одиниць, типів номінації, аналіз взаємодії семантичного й номінативного аспектів мови, інтерпретація ономасіологічних структур у проекції на значення мовних одиниць. Структурна ономасіологія пропонує традиційну диференціацію типів номінації: первинного, що репрезентує появу нової форми позначення об’єктів (понять) [Языковая номинация. Общи вопросы 1977, 23] або явищ психічної та ментальної діяльності людини; вторинного, який має відсильну частину не лише до сфери понять, а й дсфери слів, тобто закріплює нові значення за наявними в мові номінативними одиницями. Способи вторинної номінації розрізнюються залежно від механізму отримання знаком нових значень і від характеру співвідношення «ім’я - денотат». Вторинна номінація у свою чергу поділяється на автономну (самостійну) та неавтономну (синтагматично зумовлену); метонімічну й метафоричну. За параметром структури номінативні одиниці поділяються на лексичні, якими є прості непохідні слова, деривати, композити, юкстапозити (композити дефісного написання) та складені назви; пропозиційні, представлені реченнями; дискурсивні, якими є тексти.

Функціональна ономасіологія спрямовує увагу на аналіз номінативних

одиниць у діяльнісному, телеологічному комунікативному аспекті їхнього використання в живому мовленні й тексті, що сприяє ономасіологічному опису частин мови й ролі номінатем як одиниць номінативної організації тексту (у термінах В. Гака). Цей дослідницький підхід представлений аналізом механізмів вторинного позначення в мовленні, тексті, що ґрунтується на положеннях функціональної ономатології Празької школи, концепціях транспозиції Женевської школи (Ш. Баллі, X. Фрей, М. Мамудян), французької функціональної лінгвістики (А. Мартіне, Л. Приєто), розробках Казанської та Харківської лінгвістичних шкіл (І. Бодуен де Куртене, О. Потебня). Номінативні одиниці як компоненти дискурсу (тексту) класифікуються залежно від конкретного позначення представленого в мовленні денотата, сигніфіката (екстенсіональні та інтенсюнальні контексти в логіці): однооб'єктні номінатеми формують ланцюг кореферентності (О. Падучева, М. Откупщикова), різнооб’єктні нозначають різні референти.

Виходячи з того, що лінгвістичний функціоналізм має два різновиди: внутрішній, у якому досліджуваними величинами є одиниці й категорії якогось рівня, а середовищем - більш широка сукупність одиниць, категорій того самого або більш високого рівня; і зовнішній, який співвідносить мовні

одиниці з об’єктами позамовного середовища (світом свідомості, сферою комунікації") [Сусов 1986, 132-133], - у межах функціональної ономасіології

виокремлюється текстово-комунікативний напрям.