Вимова звукосполучень приголосних

Практичне заняття № 8

Тема: Орфоепічні норми сучасної української літературної мови

План

1. Основні орфоепічні норми сучасної української літературної мови.

2. Вимова голосних звуків.

3. Вимова приголосних звуків.

4. Вимова звукосполучень приголосних.

1. Основні орфоепічні норми сучасної української літературної мови

Етикет усного ділового спілкування вимагає від кожної людини вимовляти слова за літературними нормами, тобто загальновизнаними правилами вимови. Правильна літературна вимова надає мовленню органічної краси, привабливості, що має неабияке значення для того, хто його слухає, сприяє кращому й глибшому засвоєнню висловлюваної думки, донесенню до слухачів своїх почуттів і роздумів.

Кожен із задоволенням, навіть з насолодою сприймає правильну літературну мову, і, навпаки, завжди викликають невдоволення, а часом і обурення різні помилки у вимові слів та в їх наголошуванні.

Проте тільки цим суспільне значення правильної літературної вимови не обмежується. Якщо правильна літературна вимова допомагає краще засвоїти зміст сказаного, то неправильно вимовлене слово чи навіть окремі звуки в ньому спрямовують увагу тих, хто слухає, лише на зовнішнє оформлення мовного акту, заважаючи вникнути в його суть.

Неправильна вимова звуків іноді може стати причиною спотворення змісту висловлюваної думки. Наприклад, до непорозуміння може призвести оглушення кінцевого дзвінкого приголосного та дзвінкого в середині слова: У нього грип (грип чи гриб?); У мене є хороша каска (каска чи казка?); вимова о в ненаголошеній позиції як а: вали (вали чи воли?), раби (раби чи роби?) тощо.

Отже, правильна літературна вимова, правильне звукове оформлення слів сприяє мовному спілкуванню людей, а неправильна – гальмує його.

Нагадаємо основні правила української літературної вимови (орфоепії) голосних і приголосних звуків.

2. Вимова голосних звуків

Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, план, гарантійний, витяг, видавець, мудрість. В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:

1. Голосні [а], [і], [у] – в усіх позиціях вимовляються виразно, чітко:

[знати] – знати;

[пунктуал'н'іс'т'] – пунктуальність;

[з'в'ітувати] – звітувати.

У деяких словах на початку слова голосний [і] вимовляється з наближенням до [и]:

[і^инод'і] – іноді

[і^инколи] – інколи

[і^инде] – інде

[і^инший] – інший

2.Звук [о] вимовляється чітко, виразно не тільки під наголосом (молодь, чoрний), а й у ненаголошеній позиції (молоко, порода); лише перед складом з постійно наголошеним [у] й [і] вимовляється з наближенням до [у]: [ зо^узуля, го^улубка, ко^ужух, по^удушка, то^убі ].

3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:

[е] – з наближенням до [и]

[ме^ита] – мета;

[ре^иагувати] – реагувати;

[ме^ин'і] – мені.

У ненаголошеній позиції в кінці слова звук [е] вимовляється чітко:

[р'іуне] – Рівне;

[поле] – поле.

[и] – з наближенням до [е]

[ви^едаток] – видаток;

[обви^енуваче^ин': а] – обвинувачення;

[си^есте^иматични^ей] – систематичний.

Звуки [е], [и] в наголошеній позиції вимовляються чітко:

[полем'іка] – полеміка.

[вибори] – вибори.

[кре^идит] – кредит.

3. Вимова приголосних звуків

1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [ґ], [ж], [з], [дж], [дз] в кінці слова й
перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко:

[наро д ] – народ;[нака з ] – наказ;[чи^емду ж ] – чимдуж;[на д то] – надто;[дов'ідка] – дові д ка.

Примітка. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко] – легко; [н'іхт'і] – нігті; [к'іхт'і] – кігті; [вохко] – вогко; [д'охт'у] – дьогтю.

2. Глухі приголосні [п], [т], [к], [ш], [с], [ч], [ц] перед дзвінкими в межах слова вимовляються дзвінко:

[проз'ба] – орфографічно просьба; [воґзал] – вокзал; [бород'ба] – боротьба.

3. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними:

[с тобойу] – орфографічно з тобою; [счистити] – зчистити.

4. Префікси роз-, без- через- можуть вимовлятися дзвінко й глухо
(залежно від темпу мовлення):

[розписка] і [росписка] – розписка;

[бе^изпоми^елковий] і [бе^испоми^елковий] – безпо­милковий.

5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених)
та задньоязикові [ґ], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються
твердо:

[с'і м ] – сім; [вели^е ч ] – велич; [пише^и ш ] – пишеш; [пози ч те] – позичте; [с'м'і х ] – сміх.

Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм’які: [ в 'італ'ний] – вітальний; [ б 'іограф'ійа] – біографія; [ ш 'іс'т'] – шість.

[ х 'ід] – хід;

[ к 'ілограм] – кілограм.

Подовжені шиплячі вимовляються як напівм’які: [роздор'іж': а] – роздоріжжя; [р'іч': у] – річчю.

6. В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [ґ]. Приголосний звук
[ґ] вимовляється у власне українських словах, а також зукраїнізованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр слів з літерою ґ, що позначає задньоязиковий зімкнений дзвінкий звук [ґ], подано в «Українському орфографічному словнику», яким варто послуговуватися, оскільки звук ґ вживається не лише відпо­відно до норми, а й на власний розсуд мовців. Подаємо найбільш уживані слова:

ґазда ґречний ґрунтозахисний

ґаздувати ґречність ґрунтознавство

ґанок ґречно ґрунтообробний

ґрати ґрунт ґрунтуватися

ґатунок ґрунтовий ґудзик

7. Буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і вимовляються як африкати [дз], [дж]:

[ дз вони^ек] – орфографічно дзвоник;

[прису дж увати] – присуджувати;

[в'ідр'а дж е^ин': а] – відрядження;

[нагоро дж е^ин': а] – нагородження.

Роздільна вимова цих звуків [д] і [з], [д] і [ж] є порушенням орфоепіч­них норм. У дієсловах і похідних від них дієприкметниках та іменниках часто звук [д] чергується із [дж]: радити – раджу, народити – народжувати, народжений, народження; запровадити – запроваджувати, запроваджений, запровадження тощо, тому переносити з рядка в рядок можна лише ра-джу, на-ро-джу-ва-ти, на-ро-дже-ний, на-ро-дже-ння тощо.

Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова, наприклад до префікса й кореня:

[в'ід-зи^ивати] – орфографічно відзивати;

[п'ід-з'в'ітний] – підзвітний;

[п'ід-же^ину] – піджену.

8. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними м’якими приголосними та перед [і] вимовляються м’яко:

[майбут'н'е] – орфографічно майбутнє; [п'іс'н'а] – пісня; [горд'іс'т'] – гордість.

Вимова звукосполучень приголосних

1. Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних:

а) -ться вимовляється як [ц':а]:

[ли^естуйец':а] – орфографічно листується;

[учац':а] – учаться;

[гн'івайуц':а] – гніваються;

[обури^ец':а] – обуриться;

б) -шся вимовляється як [с':а]:

[з'в'ітуйес':а] – звітуєшся;

[в'ітайес':а] – вітаєшся;

[розписуйес': а] – розписуєшся;

в) -жся вимовляється як [з'с'а]:

[зваз'с'а] – зважся;

[не^иур'із'с'а] – не вріжся;

г) -чся вимовляється як [ц':а]:

[не^имороц':а] – не морочся;

д) -жці вимовляється як [з'ц'і]:

[кри^евор'із'ц'і] – криворіжці; [запор'із'ц'і] – запоріжці;

е) -сши вимовляється як [ш:и]:

[при^ен'іш:и] – принісши;

є) -зш вимовляється як [ш:]:

[бе^иш:уму] – без шуму;

ж) -зч вимовляється як [шч]:

[шчого] – з чого;

з) -здж вимовляється як [ждж]:

[ждже^ир^ила] – з джерела;

и) -шці вимовляється як [с'ц'і]:

[на дос'ц'і] – на дошці;

і) -здці вимовляється як [з'ц'і]:

[у пойіз'ц'і] – у поїздці.

2. Групи приголосних, що з’являються в словах унаслідок словотворення, спрощуються:

проїзд + н (ий) -> [пройізний] – проїзний;

контраст + н (ий) -> [контрасни^ей] – контрастний;

баласт + н (ий) -> [баласни^ей] – баластний.

Отже, написання окремих слів не відповідає вимові: [ш'існад'ц'ат'] – шістнадцять; [ш'іс:от] – шістсот; [ш'іздес'ат] – шістдесят; [пре^изи^еден'с'ки^ей] – президентський; [агенство] – агентство; [інте^ил'іген'с'кий] – інтелігентський.