Назапитання, хто організував голодомор в Руси-Україні 1921 -23 pр. найчастіше почуємо таку відповідь: комуністи. Звичайно, організатори штучного голодомору були комуністами, але комуністами було багато також і тих хто цей геноцид не чинив. Слід відокремлювати зерно від полови, вбивців від жертв, а організаторів та замовників злочину від його виконавців.
Лєнін говорив, що "Московія завойована більшовиками". Він не сказав що «більшовики перемогли», «більшовики прийшли до влади» Чи навіть "захопили владу", а говорив "завойована". Біснуватий не був таким простаком, що не розумів різниці між цими висловлюваннями. Адже завоювати країну може лише зовнішня по відношенню до неї сила, інший народ, ворог. Хто ж був цим ворогом? Якщо сказати "більшовики, комуністи», то це нічого не сказати. Адже серед більшовиків та комуністів були й москвини. Не можуть же москвини завоювати Московію, як і будь-який інший народ не може завоювати свою власну країну. Керівне ядро та організаційний каркас більшовицької партії складали хозари, до нього, як листя до гілок, ліпилися представники інших народів, а також п'яниці, нероби та криміналітет із середовища москалів, яких хозари одразу після захоплення влади випустили із в'язниць. Жиди ж забезпечували й ідеологічні підмурки комунізму. Вони й завоювали Московію.
Противниками так званої російської революції виступали перш за все москвини в арміях Колчака, Денікіна, Врангеля, в багаточисленних, але погано організованих, селянських повстаннях. Отже, з одного боку керований жидами різний міжнародний набрід та волоцюги-москалі, з іншого — москвини, що захищали свою Вітчизну від навали окупантів та своїх кривдників. Чому ж цю "революцію" називають "російською"? Якщо тому, що вона відбувалася на теренах Московії, то хоч це й вірно, але ще більше це є підміною понять, тобто, шахрайством. Бо якщо революція "російська", то робили її, отже, москвини ("росіяни"). Насправді це була не революція, а жидівський рух за захоплення влади в здеморалізованій (значною мірою інтелігентами-москвинами) Московії.
Зараз я перелічу кілька найвизначніших хозарів, керманичів "російської революції": Ленін (Ульянов-Бланк) (батько калмик, мати жидівка), Троцький (Бронштейн), Свердлов (Шварцбаум), Зінов'єв (Апфельбаум), Каменев (Розенфельд), Ларін (Ієхіель Лур'є), Радек (Собельсон), Урицький (Радомисльський), Володарський (Коган-Гольдштейн), Смідовіч, Стєклов (Нахамкес), Крестинський, Ганецький (Фюрстенберг), Сокольніков (Брілліант), Гусєе (Драбкін), Кржижановський (Розенберг), Пятаков… [3,4].
Багато з названих тут прізвищ читачеві зовсім невідомі (краще б їх взагалі ніколи не знати), але це не означає, що в жидівсько-більшовицькому перевороті та періоду встановлення їхньої влади вони були на другорядних ролях. Майже всі вони змінили свої прізвища на московські, а Бронштейн Лев Давидович - навіть на українське, - щоб обдурити москалів, щоб незвичними прізвищами не дратувати тих придурків, які їм повірили и пішли за ними грабувати та вирізати свій народ та знищувати свою державу.
Прошу читача назвати хоча б удвічі меншу кількість москаліа-більшовиків, які мали б таку ж силу, авторитет та владу, як названі вище особи... Не назвете не силкуйтесь і не шукайте в довідниках. Бо таких не було.
Загальновідомо, хоча про це в підручниках історії скромно замовчується (цікаво, а чому?), що з 556 осіб, які займали найвищі посади в компартії, армії, комісаріатах, репресивних органах понад 450, тобто близько 80%, були хозарами, більшість.,яких змінили свої прізвища не "общепойятниє", вони ж і завоювали Московію.
До Перерахованих вище жидів треба додати також чималу кількість наброду від інших народів, які відіграли значну роль у встановленні хозарсько-більшовицької влади і про яких ми думаємо що вони, мабуть, не жиди або принаймні, не чистокровні жиди: Сталін-Джугашвілі (грузинською мовою джуга означає жид, швілі - син). Дзержинський, Менжинський, Косіор, Уншліхт, Рудзутак, Лаціс, Петере, Г.Петровсышй, Цюрупа (два останніх це вже від нашого роду) та незчисленна кількість інших. Всі ці волоцюги під керівництвом хозарів робили "російську революцію". Це було б смішно, аби не було трагічно.
Протягом багатьох століть жиди чинили нечуаані насильства над українцями У цьому винні ми самі, бо дозволили сісти собі на шию упирям. Інколи, дуже рідко, наш добрий та лагідний народ не витримував, й вибухав протестами-повстаннями, під час яких, зрозуміло, гинуло дуже мало жидів. Але жиди ніколи не звинувачують й не картають себе за злочини, що вони чинять нам чи іншим народам. Після прочуханок вони принишкують й загаюються, вичікують слушної години, щоб помоститися. Помста у них називається "господнім добрим часом".
Для жидівського світогляду (юдаїзму) найхарактернішою рисою є ненависть до всіх нежидів та жадоба помсти. Соломон Лур'є у виданій в Петрограді 1922 р. роботі "Антисемитизм в древнем мире" ([5, с.291-358]) погоджується з Ед.Мейєром, що "Ввиду своего бессилия в ближайшее время, евреи охотно хоть в фантазии погружаются в мечты об истреблении язычников (тобто, усіх нежидів) - А.К.)... Для еврейского национального духа жажда мести не менее характерна, чем проявляющееся в других писаниях универсалистическое мировоззрение..." [5, с.316]. Що ж заважало жидам здійснити цю жадобу помсти? Виявляється, … "им всегда противостояли "хозяева страны", государственные организмы с вырабртаннсй военной, административной и полицейской системой, в которую они входили как иностранцы...". Захопивши владу з Московській імперії й установивши тотальну диктатуру, цих "иностранцев" уже не стримували "хозяева страны" та державні структури, й мрію вони зробили дійсністю. Особливу лють викликали у ниx селяни як носії ненависної їм європейсько-християнської культури, та сільський труд, до чого вони непридатні. Масові погроми українців під час жидо-більшовицької інтервенції в Україну 1918-21 рр., голодомори 1921-23 pp., 1932-33 pp., 1946-47 рр, масові вбивства та виселення українців в 1929-1941 pp. - все це було вчинено для здійснення клятви над "гайдамаками", складеної на престіл Єгови, жидівським "господнім добрим часом". Це була справа рук не лише жидів в СССР, але усього світового жидівства, про що говорять як наведені у цьому нарисі факти, так і ще більша кількість не наведених, але добре відомих.
Для здійснення людинонезависницьких планів масового народовбивства корінного населення правлячий народ одразу після захоплення влади створив політичні та репресивні структури, небачені до того в жодній країні з найжорстокіаіим режимом. Наймасовішим органом була так звана більшовицька партія. Насправді це була не партія в загальноприйнятому, загальнолюдському розумінні цього слова, а напіввійськова терористична організація для проведення в життя потаємних планів юдаїзму, проголошених задовго до створення більшовицької партії в Старому заповіті Біблії, Талмуді, промові рабина Райхгорна, Протоколах старшин Сюну, можливо й в інших сіоністських "творах".
Найвищим органом було Політбюро. Це була вершина партійного айсберга. Розглянувши її склад, можна судити про діяльність і масштаб самого айсберга, адже ухвали Політбюро були обов'язковими для виконання усіма партійними структурами. Як постійний орган Політбюро почало діяти з березня 1919 р., після VIII з'їзду компартії. Воно розв'язувало найважливіші політичні, внутрішньопартійні та господарчі питання.
Перший штучний голодомор в Руси-Україні був зорганізований в 1921-1923 рр. Отже, відповідальність за етнічну війну та ці злочини несуть ті, хто був при владі в Московській більшовицькій імперії у цей час. А хто саме, свідчить склад Політбюро:
1919 р.: ВЛєнін (Ульянов-Бланк) - голова Совета Народних Комісарів, Лев Троцький (Бронштейн) - нарком військових та морських справ, голова РВС (Реввоенсовета); Микола Крестинський - нарком фінансів, Лев Каменев (Розенфельд) - голова Московського Совета; Йосип Сталін (Джугашвілі, повне і справжнє назвище - Йосип Давид Віссаріонович Джугашвілі-Кохба) - нарком у справах національностей та нарком Державного контролю (з 1920 - РСІ - робітничо-селянської інспекції).
Кандидати у члени Політбюро:
Григорій Зінов'єв (Гершко Апфельбаум) - голова Петроградського Совета та голова Виконкому Комінтерну;
Михайло Калінін - голова ВЦВК (Всеросійського Центрального Виконавчого комітета);
Нікапай Бухарін - редактор газети "Правда"
Цікаво що з 5 членів та 3-х кандидатів у члени Політбюро всі мали пристойні московські прізвища. Але справжніх москвинів там було лише два - Бухарін та Калінін, решта — чистокровні (Троцькии, Каменев, Крестинський, Зінов'єв) або приховані (Ленін, Сталін) жиди. Якщо ж взяти до увага, що кандидати в члени Політбюро не мали права вирішального голосу, а лише дорадчого, то в найвищому правлячому органі Московії у той час не було жодного Москвина. Що стосується Калініна, то він не мав ніякого реального впливу на справи ні тоді, ні пізніше, був підставною особою, і потрапив туди зовсім випадково — не було б Калініна — був Рябін або який небуть інший Іванов: жидам потрібна була така особа московського походження, яка, не втручаючись серйозно у справи, своїм ім'ям прикривала б жидівські злочини, підписувала винесені жидами рішення та ухвали. Такою ж підставною нікчемою спочатку в Москві, а потім в Україні був Г.Петровський.
До найвпливовіших людей того часу від захоплення хозарами влади у Московії, окрім названих, безсумнівно, треба віднести Якова Свердлова (Ш варцбаума). 3 часу взяття влади більшовиками і до своєї смерти у березні 1919 р він був другою за впливом особою після Леніна.
В 1920 р. склад Політбюро не змінився:
В 1921 р. із членів Політбюро був виведений Крестинський, а замість нього введений Зінов'єв. Кандидатом у члени Політбюро був призначений В’ячеслав Молотов (Скрябін), у той час секретар компартії України.
1922- 1923 рр. до Політбюро були введені два москвини: Олексій Риков (один із заступників Леніна у Совсті Народних комісарів) та Михайло Ломський (голова створених совєцьких профспілок).
Жидів напевно, непокоїла та цілком ненормальна ситуація, що в найвищому керівному органі в Московській за назвою державі москвини бул відсутні. Треба було створювати хоч якусь видимість московської впади, тому вони й наважились увести до складу Політбюро маловпливових Ркова та Томського, які на той час реальної влади не мали. До речі, з п'яти етнічних московитів, що були в Політбюро до 1923 р., в чотирьох із них (Бухарін, Молотов, Калінін, Риков) дружини були жидівки. Таких жиди певною мірою вважають своїми. Воно й не диво. На роботі такий чоловік знаходиться в оточенні своїх жидівських колег, вдома - в колі дружини-юдейки, її родичів та вихованих на засадах юдаїзму своїх дітей. Тут не те що забудеш якого ти роду-пемені, а й з глузду з'їхати можеш. Не виключено, що і в Томського дружиною була жидівка.
В 1923 р. кандидатом до членів Попітбюро було висунуто латиша Яна Рудзутака.
Окрім Політбюро, реальну сипу і владу того часу мала кеована Л.Троцьким армія та ЧК чи ВЧК, створена ще у грудні 1917 р., майже відразу після жовтневого перевороту. Головою ВЧК від самого початку і до 1926 р. був Фенікс Дзержииський, його першим -заступником - Вячеслав РудольфовичМенжинський,. Заступниками – Александровіч, Закс Петерс та Уншліхт — жодного Москвина.
ЧК та слідча комісія Ревтрибуналу не були підконтрольні уряду — Совету комісарів, та й самому Політбюро - вони не завжди підкорялись. Відомий випадок, коли Лєнін-Біснуватий вимагав звільнити жида-злочинця, а ЧК його розстріляло. ЧК (пізніше вона називалася ГПУ - главное політіческоє управленіє, потім ОГПУ об’єдіньонноє ГПУ) мала свої військові формування та контролювала всю діяльність людей; службовців; армію і навіть саму-компартію, яка її створила. Вона мала необмежену владу, її діяльність не регулювалася ніякими законами, а лише внутрішніми інструкціями. ЧК-ГПУ здійснювала голодомори, депортації та масові винищення населення. Очевидно, що керівництво такою установою правляча кліка могла доручити лише особливо надійним своїм людям.
Незабаром після створення ВЧК, за пропозицією Леніна, отримує права позасудової розправи. Вона мала повноваження заарештовувати, провадити слідство, ухвалювати вироки та їх виконувати. В катівнях ВЧК без суду, були розстріляні сотні тисяч людей. Але цього виявилось замало, На засіданні 14 травня 1921 р. Політбюро ухвалило рішення "Про розширення прав ВЧК щодо застосування вищої міри покарання". За три місяці до прийняття декрету "Про червоний терор" партійна конференція чекістів ухвалила рішення про масове стеження та терор:
"...2. Видалити з оборота (!) помітних та активних монархістів-кадетів, правих соціал-революціонерів та меншовиків.
3. Взяти на облік та встановити стеження за генералами та офіцерами, взяти під нагляд Червону Армію, командний склад.
4 Застосовувати міру розстрілу стосовно до помітних та явно викритих контрреволюціонерів, спекулянтів, грабіжників та хабарників..." [З.с.420,421].
До цієї постанови треба зробити невелике зауваження, контрреволюціонерами, грабіжниками та бандитами оголошувались всі, хто був незадоволений жидівським розбоєм, реквізиціями та терором, тобто 95 відсотків населення.
Цікаву інформацію про етнічний склад ЧК-ГПУ дають роботи П. Судоплатова [6] та "ЧК-ГПУ НКВД в Україні: особи, факти, документи [7]. "В 20-х роках жиди-чекісти брали собі московські імена, щоб не привертати зайвої уваги до своєї національности як серед освідомлювачів та інформаторів... так і колег, з якими вони працювали" [6,с.39]. Як наслідок виявилось, що біля дев'ятьдесяти відсотків функціонерів ЧК. яких згадує П.Судоплатов, були жидами.
В роботі [7] наведено 184 біографії чекістів, які в період 1918-194» рр.. були керівниками або впливовими функціонерами районних, обласних та українського відділення ЧК-ГПУ. Серед них жидів-хозарів - 100 (54,3 %) москвичів - 40 (21,7 %); українців -15(8,1 %); інших (латиші, поляки) -17 (9 2 %); не установленої національности (хозари чи москалі) - 12 (6,5 %) Звичайно це лише невелика частина терористів-погромників Руси-Украіни, але її цілком достатньо, щоб робити статистичні висновки. Цікаво, що до 1924 р. ні до складу Політбюро, ні навіть до складу кандидатів у члени Політбюро не входив голова ВЧК Дзержинський, хоча на цій лиховісній установі трималася вся жидо-більшовицька система. Очевидно, у такий спосіб хозари не хотіли висвічувати терор як систему державного управління. Окрім того, високі компартійні функціонери самі побоювались цієї установи і не хотіли допускати її керівників до найвищого політичного органу. Лише Дзержинський в 1924-1926 рр був кандидатом у члени Політбюро. Але ні Менжинський, ні Г.Ягода (Іегуда) (наступники Дзержинського на посаді голови ОГПУ-НКВД) ніколи не входили навіть у кандидати Політбюро.
Третьою більшовицькою силою, що рішуче впливала на події в 19l8- 1923 роках, була Красна армія. Її творцем по праву вважався Л.Троцький.
Л.Троцький створив тримільйонну армію. Кістяк "її складали жйди командири та комісари. Він же очолив Реввоєнсовєт. Цей совєт зосередив усвоїх руках керівництво збройними силами, військовими діями, організацію та будівництво Красної армії. Формально він підпорядковувався уряду, а фактично „жидівському синедріону під назвою ЦК, а згодом — Політбюро. Ось, його склад, але не перший, який ніколи не збирався, а другий: ЛевТроцький (Бронштейн) - голова; Ефроїм Маркович Склянський - заступник голови; члени Сергій Іванович Гусєв (Яків Давидович Драбкін): Олексій Риков, Івор Тенісович Смілга; Сергій Сергійович Каменев.
Від імені Реввоєнсовєта комісарів та командирів фронтів та армій добирав особисто Троцький. За його рекомендаціями та схваленням Біснуватого на найвідповідальніші комісарські посади були направлені С.Гуеєв-Драбкін, Г.І.Теодорович, П.Штейнберг, І.Кізельштейн, Ф.Новіцький, А.Розенгольд, І.Ходоровський, Й.Якір, ГригорійСокольніков (Гірш Янкелевич Брилліант), Б. Лєгран, М .Рухімов ич та інші жиди.
Захопивши владу за допомогою фантастичної демагогії та брутального обману солдат, селян та робітників, не а останню чергу також за допомогою величезної фінансової підтримки жидівських банкирів та Німеччини, що на той час вела війну з Англією, Францією та Московією, більшовики установили свою криваву, диктатуру. На подяку за фінансову допомогу вони уклали сепаратний Брестський мир з Німеччиною, підставивши під смертельну загрозу поразки своїх союзників і відновили з нею дипломатичні відносини. Ось, що побачили й доповіли своєму урядові німецькі дипломати в 1918 о прибувши до Московії.
Начальник оперативного відділу німецького посольства Вальтер фон Кайзерлінг повідомляв: "Це божевілля влади!.. Цей режим, створений жидами, із жидів і для жидів, становить смертельну загрозу не лише для Німеччини, але й для всього цивілізованого світу!.. Треба відсунути московсько-німецький кордон якомога далі на схід, щоб убезпечиш Німеччину від цієї чуми,..". Московський, народ віддано на поталу жидам що Пов’язані з усіма жидами світу, тобто, з масонами".
А посол Мірбах доповідав: "Вражають злидні, на вулицях самі голодранці майже немає пристойно одягнутих людей, священиків. Фабрики зупинені земля в основному не обробляється. Московія йде очевидно, до ще більшої катастрофи, ніж та, яку становив собою більшовицький переворот громадська безпека поки що залишається, лише побажанням. На вулицях постійно чути стрілянину й відбуваються збройні сутичка Влада більшовиків у Москві тримається, головним чином, за допомогою латиських батальйонів озброєних стрільців1.
Курта Рицлера, заступника посла Мірбаха, вразила "корупція з середовищі комуністичних чиновників та їхні розпустливі нахили, особливо ненаситна жадоба жінок".
Таким був наслідок плану-гасла Леніна "Перетворімо імперіалістичну війну на громадянську", імперіалістичну Першу світову війну, в якій усі воюючі сторони втратили 10 млн. чоловік, з них Московія — 1,7 млн., більшовики справді припинили і розв'язали внутрішню війну, але не громадянську, а етнічну. За офіційними, занадто заниженими, даними в ній загинуло 13 млн. людей. І.Буніч вважає, що насправді загинуло у 3-4 рази більше, тобто 40-50 млн. людей [8]. Я ж думаю, що це число вже завищене, бо хоч більшовики й брехали, але якусь міру знали, а загинуло десь в 1,5-2 рази більше від офіційно оголошеної кількости, тобто, 20-25 млн. До цього треба додати ще 6 млн. жертв спричиненого чи організованого жидами-більшовиками в Поволжі та в Україні голодомору 1921-1923 pp. Таким чином, повна кількість жертв розв'язаної жидами етнічної війни за час від 1917 до 1923 року — 25-30 млн. корінних жителів Московії та її колоній.
Повністю керована жидами Красна армія воювала з повністю керованими москвинами «білими» арміями, придушувала повстання москвичів, селян та робітників. У зв'язку з цим дивною видається заява істориків, що "більшовики розв'язали війну проти свого народу". Хіба жиди були частиною московського народу, а Москвини - частиною жидівського? Це абсурд. Щоб не бути голослівним я наведу думку Якова Клацкіна, висловлену ним у книзі "Криза та розв'язок", написаній німецькою мовою не пізніше 1921 р. Про жидів Клацкін пише: "Ми не просто чужоземці, ми - іноземний народ серед вас, і ми підкреслюємо, що хочемо залишатися у такому стані, існує широка прірва між вами та нами, така широка, що неможливо навести між нами ніякого мосту. Ваш дух є чужим для нас; ваші міфи, легенди, звичаї, традиції та національна спадщина, ваші релігійні та національні святині (християнство), ваші воскресіння та свята… всі вони чужі для нас. Історія ваших тріумфів та поразок, ваші герої та ваші подвиги, ваші національні домагання та устремління, всі вони є чужими для нас... Якщо хто б то не був назове іноземну (нежидівську) землю своєю батьківщиною, той буде зрадником жидівського народу... Лояльний жид ніколи не буде ніким іншим, як жидівським патріотом'.. " (Цитовано за роботою Д.Дюка "Еврейский вопрос", с.70). Перефразовуючи Кіплінга, можна сказати: жиди є жиди, а люди є люди, і ніколи їм не зійтись. То справді була війна жидів, але не Проти свого народу, а проти спочатку обдурених, з потім поневолених гоїв, і її кінцевою метою було винищення їх на 90 відсотків, принаймні так планував Біснуватий. Це була етнічна війна. Називати її громадянською - то свідомо чи з невігластва фальсифікувати історію і вводити в оману споживачів історичного чтива, адже громадянська війна - це коли одна части; із народу воює з іншою частиною того ж народу. Селяни-москалі, що воювали в Красній армії за жидівські інтереси, потрапили туди значною мірою примусово!
Етнічна війна є видом масового народовбивства, коли один народ (етнос) планомірно й цілеспрямовано різними способами винищує інший. Цим етнічна війна відрізняється як від громадянської, де одна частина одного й того ж народу домагається перемогти, нав'язати свою волю (але не знищити!) іншій частині цього ж народу; або від звичайної війни між державами чи народами, коли одна держава намагається завоювати іншу державу або підкорити собі частину її теренів без фізичного винищення її населення. Етнічна війна нічим на відрізняється від геноциду, але робиться спритніше, хитріше, підступніше й у-випадку подій 1917-1923 років маскувалася під назвою громадянської.
Можливо, до цього часу історики і справді не розуміли сутті розв'язаної жидами-більшовиками внутрішньої війни в 1917-1923 pp. Але після цих роз'яснень дослідники, які і надалі будуть тундичити, що та війна була громадянською, є фальсифікаторами історії, чи то зумисними, чи внаслідок свого духовного убозтва, тупости та невігластва.
Ніякого відношення до робітників та селян жидо-більшовицька влада, звичайно, не мала. Не мала вона відношення і до москвичів. Одного разу Біснуватий визнав, ще на такий терор, до якого він закликав і який здійснювали жиди та випущені ними з в'язниць злочинці, москвини не здатні: "Добер (тобто, добрий) русский человек; на решительные меры революционного террора его не хватает..." Ні, послугами москвинів та різних інородців жиди не гребували, але якими? "Будь-який мерзотник може бути для нас саме тим корисний, що він мерзотник", — роз'яснював Біснуватий.
Біснуватий, а за ним й інші комісари-борзописці з його кліки, послуговувались езопівською мовою, думаю, що свідомо. Щоб розуміти його твори думки, пристрастні мрії, їхні постанови, накази, розпорядження необхідно мати тлумачний словник. Ось його частина [9, с.46,47}:
пролетарії — це жиди, в інтересах яких ведеться етнічна війна здійснюється терор, руйнується культура та духовність корінного населення;
експлуататори, буржуазія, — це всі нежиди, а селяни та інтелігенція корінного народу — найгірші з них, їх треба винищувати якнайбільше. Готуючи декрет про продовольчу диктатуру, Біснуватий вимагає, щоб туди увійшли положення про "нещадну та терористичну боротьбу та війну проти селянської та іншої буржуазії, що утримує в себе залишки хліба";
продовольча диктатура — дії жидо-більшовицької кліки, спрямованої на те, щоб позбавити корінне населення будь-яких їстівних (продовольчих) запасів. Тим "гоям", які в даний момент підтримують жидів, будуть видаватися пайки, що прив'яжуть їх до жидів; ті ж гої, що жидам не потрібні —- приречені на смерть, нехай подихають;
вороги народу — це вороги жидів, бо народ — це жиди. В травні 1918 р. Біснуватий дає такі цінні роз'яснення: «...власники хліба, що мають лишки хліба і не вивезли їx на станції та в місця збору та зісипки, оголошуються ворогами народу і ув'язнюються на термін не менший 10 років з конфіскацією всього майна та виганяються назавжди з общини»;
лишки хліба - хліб для прохарчування родини селянина до нового врожаю або резервний хліб на випадок посухи чи іншого лиха;
громадянська війна - етнічна війна, спрямована на винищення (по можливости - якнайбільшого) всіх гоїв а особливо селян, що були носіями національної культури, в першу чергу, звісно найорганізованіших, найтрудолюбивіших (куркулів, середняків), з тим щоб решту як худобу загнати до кошари-колгоспу, бо і продукти харчування треба ж було комусь виробляти. Адже "пролетарі", "народ" любили яйця, масло, «кугочкі» та ін.., що дає годувальниця земля. Любити — любили, але виготовляти погорджували й жили, як паразити.
бандити, контрреволюціонери - всі, хто не вдоволений владою (гобто, 95 відсотків населення) і виявили це у будь-який спосіб;
робітничо-селянська влада - жидівська влада, серед її керівників, принаймі на вищому рівні, не було жодного робітника чи селянина; робочі та селяни (справжні, а не жиди) «робітничо-селянській владі» ніяких повноважень не давали;
класова боротьба – рух жидів спрямований на захоплення влади та винищення корінного населення; аби в 1917-1921 рр. боротьба справді була класовою, то перш за все морквини повинні були б перебити жидів як найбільш паразитичний прошарок суспільства: адже серед практично не було робітників та селян, але було безконечне число торгашів орендарів, шинкарів, ювелірів, промисловців, банкірів та інших кровопивців.
Етнічна війна в Україні, що розпочалася з 1918 р в різних формах ведеться по сьогоднішній день, - невичерпна тема для історичних досліджень. Мета цієї війни з боку наших ворогів полягає в тому, щоб припинити існування українців як нації, як народу. На перших етапах, особливо в 20-30-х рр.. ХХ ст.. вістря цієї знавіснілої україножерської політики окупантів було спрямоване на фізичне винищення якомога більшої кількості українців, тобто це був геноцид, та морально зламати решту, якій дозволено буде вижити, щоб рабською працею годувати нових владик нашої землі. В сучасних умовах основний напрямок україножерської політики правлячої кліки спрямований на заохочення та сприяння виїзду нашої молоді за межі України, моральної деградації тих, хто залишається, з подальшим, заселенням нашої землі вихідцями з Азії.
Саме Адольфу Гітлеру та німецьким націонал соціалістам ми повиння завдячувати, що в 30-х роках українці не були повністю винищені жидо-московським окупантом. Не тому, що германці дбали за українців, а тому що у боротьбі з націонал-соціалізмом у жидів захиталася під ногами земля, і нас треба було залишити як гарматне м'ясо та рабську силу у промисловости та сільському господарстві для зміцнення військового потенціалу жидо-московської імперії.
Початок етнічної війни описав свідок тих подій С.Мельгунов. Інші факти та причини читач може знайти в роботах П.Половецького, Б.Богослова та А.Куліша. Якщо хозари-більшовики нещадно винищували москвинів, то з українцями вони й поготів не церемонились. Їхнє ставлення до нас по сьогоднішній день визначається такими положеннями: "всі українці відомі антисеміти від найдавніших часів до сьогодні... Всіх антисемітів треба винищувати як найгірших злочинців" (Мордель Джорг, цитовано за роботою [15]).
Становище українців в етнічній війні обтяжувалось тим, що не лише більшовики, але й москвини в жидівській армії дивилися на наш народ як на чужий. Але окупація України або її частини німцями (1918 р.), денікінцями (1919 p.), поляками (1920 р.) ослаблювали наслідки етнічної війни, тому українців загинуло не так багато, як могло б бути. Жиди відігралися штучно нав'язаним нашому народу голодомором 1921-1923 років.
