В Україні одночасно використовують два різних підходи до визначення і класифікації нематеріальних активів: вітчизняні положення бухгалтерського обліку та міжнародні стандарти фінансової звітності.
Основи формування і розкриття у фінансовій звітності інформації про нематеріальні активи містяться в Положенні (Стандарті) бухгалтерського обліку № 8 «Нематеріальні активи», затвердженому наказом Мінфіну України № 242 від 18 жовтня 1999 року. Цей документ подає таке визначення НМА: немонетарний актив, що не має матеріальної форми, може бути ідентифікований і утримується підприємством з метою використання протягом періоду більш ніж один рік для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях або надання в оренду іншим особам.
Положення виокремлює такі групи НМА:
— права на користування майном (земельною ділянкою, будинком, право на оренду приміщень тощо);
— права на комерційні позначення (торгові марки, комерційні (фірмові) найменування тощо);
— права на об’єкти промислової власності (винаходи, дослідні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин тощо);
— авторське право та суміжні з ним права (право на літературні, художні, музичні твори, комп’ютерні програми, бази даних тощо);
— незавершені капітальні інвестиції в НМА;
— інші нематеріальні активи (право на здійснення діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).
Зокрема, визначає, інтелектуальна власність – виключне право фізичної або юридичної особи на результати інтелектуальної діяльності та прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції, виконуваних робіт або послуг (фірмове найменування, товарний знак, знак обслуговування і т. ін.).
До інтелектуальної власності відносять:
— об'єкти інтелектуальної власності (ОІВ), що охороняються патентами: об'єкти промислової власності,
— об'єкти авторського права або суміжних прав: усі види наукових, літературних, художніх творів, програмні продукти для ЕОМ і бази даних, топології інтегральних мікросхем (зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розташування сукупності елементів інтегральної мікросхеми і зв'язків між ними), твори науки, літератури та мистецтва), фонограми та відеограми, програми телерадіоорганізацій;
— об'єкти прав на секрети виробництва («ноу-хау»), підтверджені документами підприємства [7].
Згідно з Міжнародними стандартами фінансової звітності НМА поділяються на п’ять основних видів:
— пов’язані з клієнтами: списки клієнтів і клієнтських контрактів;
— пов’язані з технологіями: технології, патенти, програмне забезпечення, бази даних, ноу-хау;
— пов’язані з контрактами: ліцензії, роялті, ліцензійні договори і договори франчайзингу, права на користування ресурсами (водними, мінеральними, повітряними тощо), трудові договори;
— пов’язані з маркетингом: права на знаки для товарів і послуг, угоди про відмову від конкуренції;
— пов’язані з мистецтвом: літературні, художні та музичні твори, відео- та аудіовізуальні матеріали.
Також тут можна виокремити не ідентифіковані НМА. До них, передусім, належить, наприклад, гудвіл — умовна вартість ділових зв’язків, репутації, іміджу компанії. Неважко помітити, що міжнародні та вітчизняні стандарти трохи відрізняються щодо класифікації нематеріальних активів. Український нормотворець, наприклад, не вважав за потрібне віднести до нематеріальних активів такі об’єкти, як клієнтські контракти і трудові договори. З іншого боку, вітчизняні підприємці можуть відносити до НМА незавершені капітальні інвестиції в нематеріальні активи, тобто кошти, вкладені у придбання, створення або модернізацію НМА. Щоправда, і тут є винятки: витрати, понесені при створенні торгової марки, інвестицією в НМА не вважаються. Натомість кошти, вкладені у створення, приміром, бази даних ще до її остаточного оформлення, можуть вважатися капітальною інвестицією в нематеріальний актив і відображатися окремим рядком у бухгалтерському обліку підприємства.
Таким чином, різниця між українським і міжнародним підходами до ведення бухгалтерського та податкового обліку стосовно нематеріальних активів нібито й невелика, але принципова. Тому багато українських компаній, у першу чергу тих, що працюють із західними партнерами, змушені вести одночасно три різних обліки — бухгалтерський і податковий за українськими стандартами та фінансовий — за міжнародними.
