Люди — головні творці і діючі особи політичної історії. В суспільстві кожна людина виконує певну політичну роль, реалізує політику. Здійснюють владу політичні інститути, діючи в тісному зв’язку з іншими соціальними інститутами, дотримуючись встановлених законів, норм. Iндивіди, соціальні спільності, політичні, соціальні інститути — основні компоненти конструювання політичної системи. Стійкі види політичної діяльності: участь у виборах до органів політичної влади, лобізм, партійна діяльність та ін. Види політичної діяльності визначають і наявність стійких політичних ролей, що здійснюються соціально за встановленими в суспільстві законами та продиктованими потребами панівних соціальних верств і груп.
Сукупність політичних ролей має свої властивості системи: кожний елемент функціонує і вирішує певні завдання. Будь-якаполітична роль має сенс і можливість реалізації тільки в єдиному політичному просторі, тому що вона незалежна і впливає на інші. Кожний елемент політичної системи унікальний і не повторює властивості всієї системи. Володіючи певними перевагами, рольове уявлення про політичну систему дозволяє досить чітко визначити види і зразки політичної поведінки, місце та роль індивіда в політичному процесі, його мету та орієнтації, виділити йогоактивно-перетворюючийпочаток.
Система політичних інститутів охоплює все поле політичного життя. Влада здійснюється державою, а боротьба за владу організується політичними партіями і рухами, участь мас у формуванні державних органів регулюється інститутом виборів та ін. Поява видів діяльності, що не вкладаються в рамки старої системи, обумовлює створення нових політичних інститутів. Так, виникла у другій половині 80-хроків ХХ ст. для громадян України можливість висловлювати незбіжні з офіційною точкою зору міркування і погляди, обумовити процес консолідації однодумців, створити нові політичні об’єднання, політичні партії. Думки соціологів про конструювання, побудову політичної системи не збігаються. Одні вважають її тотожною державі і розглядають як складну взаємодію державних органів і установ. Iнші — розширюють межі політичної системи за рахунок політичних партій, інших політичних та масових громадських, творчих об’єднань, що беруть участь у процесі формування інститутів політичної влади. Треті — включають в політичну систему різні опозиційні політичні партії і рухи, усунені від безпосередньої участі в формуванні владних структур та ін. Та підходи базуються на вузькому розумінні політичного інституту, на ототожненні політичного інституту з політичною організацією суспільства, що, як відомо, формалізована і структурно, і функціонально. Окрім політичних об’єднань багато стійких за характером видів політичної діяльності залишаються неформалізованими і становлять обов’язковий атрибут політичного життя будь-якогосуспільства (мітинги, маніфестації, пікети, протести та ін.). Учасники масових виступів населення не пов’язаніформально-статутнимивідносинами і, можливо, ніколи більше не зійдуться разом у такому складі. Табудь-якиймітинг неминуче повторює певні норми і правила: визначене місце збирання маніфестантів, участь у мітингу осіб, які поділяють мету і співчувають політичним поглядам організаторів, згода з висунутими лозунгами, підтримка виступаючих, несприйняття інших поглядів та ін. Якщо хтось порушує правила, то вживаються різноманітні санкції: осудливі погляди, критика, улюлюкання, навіть вигнання зі зборів та ін. Мітинг — специфічний неформальний вид політичного інституту. Політичними інститутами виступають і вибори, виборчі кампанії, політичні маніфестації, пікети, компроміси та ін.
Звичайно ж, політична система включає всю сукупність політичних інститутів, формалізованих і неформалізованих, діючих на непостійній основі, відтворюючи цілісність політичного життя суспільства. Iнституційний підхід до визначення суті політичної системи дає цілісне уявлення про політичну сферу, розкриває відмінності політичних систем у різних країнах. Наявність інституту монархії свідчить про монархічну форму правління. Зосередження виконавчої влади в руках обраного президента — президентську республіку та ін. Для визначення форми політичної системи важлива не тільки наявність тих чи інших інститутів, а й характер їх взаємозв’язку. Збереження в Англії інституту монархії не свідчить про монархічну форму правління, тому що тут виконавча, законодавча та судова влади належать обраному прем’єр-міністру,парламенту та верховному суду. Відрізняється парламентська республіка не просто наявністю парламенту як інституту законодавчої влади, а встановленням ним контролю за виконавчою владою, зокрема права змінювати та затверджувати уряд. Введення в Німеччині або Iталії посади президента не привело їх до перетворення в президентські республіки, тому що вирішальне слово у формуванні органів влади залишалось за парламентом.
Проблема взаємодії, незалежності політичних інститутів — одна з важливих в аналізі політичних систем, обумовлених тим, що система завжди щось більше, відмінне від простої сукупності її компонентів. Диктатура — необмежена політична, економічна та ідеологічна влада, що здійснюється суворо обмеженою групою людей на чолі з лідером, ім’я якого або використовувана ним соці- ально-політична ідея дають визначення тому або іншому виду диктаторського правління (абсолютизм, монархія, бонапартизм, тоталітаризм та ін.). Суть диктатури полягає в узурпації політичної влади, поширенні владарювання на всі сфери життєдіяльності суспільства. Здатність політичної системи до відновлення рівноваги придушується — вона змушена модифікувати структуру, пристосовуватися до внутрішнього напруження. Після 1917 року в Росії монополізація влади партією більшовиків відбувалася за допомогою посилення ролі каральних органів і послаблення представницької влади Рад. Знищувалися будь-які спроби змінити систему взаємозв’язків, засновану на покірності і підкоренні. Органи представницької та виконавчої влади трансформувалися в слухняних, покірливих виконавців волі політичної партії та ін. Проте міцність і життєстійкість такої політичної системи ілюзорна. І досить з’явитися симптомам кризи правлячої політичної партії, як вся система влади починає руйнуватися, розпадатися.
Демократія — одна з форм правління політичної і соціальної організації суспільства, держави. Демократія як спосіб здійснення влади передбачає правову рівність основних політичних інститутів, що базуються на чіткому розподілі їх функцій. Iнститут загальних виборів дозволяє визначити склад представницьких органів, і ніякий інший політичний інститут не може опротестувати або змінити одержані результати. Діяльність політичної партії обмежується представництвом інтересів соціальних спільностей, верств, проведенням виборчих кампаній, координацією діяльності обраних від політичних партій парламентаріїв та ін. Ліквідуються спроби нав’язати точку зору політичної партії непартійній масі. Держава будується на принципі розподілу функцій між законодавчими, виконавчими і судовими органами. Демократична політична система досить стійка, не вдається до насилля, придушення інших інститутів. Парламентські і урядові кризи переборюються не шляхом покладення їх функцій на якісь інші інститути, а оновлення їх персонального складу є відновленням втраченої здатності до самостійних дій. Iнституційна рівність дозволяє уникати залежності всієї політичної системи від якого-небудьодного державного органу або політичної партії.
