Структура Суду європейських співтовариств.

1. Правова основа функціонування суду. Суд Європейських співтовариств (далі: "Суд") був заснований в 1951 р. в якості Суду Європейського об'єднання вугілля і сталі (Суд ЕОВС). У 1957 р. з утворенням Європейського економічного співтовариства (нині Європейська спільнота - ЄС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Евроатом) він став єдиним судовим органом для усіх Європейських співтовариств. Після заснування в 1992 р. організації "Європейський Союз" Суд перетворився на один з керівних органів (інститутів) останньою, але зберіг за собою колишнє найменування.

Аналогічно іншим інститутам Європейського Союзу його головний судовий орган має два найменування - коротке і повне. У текстах установчих договорів він іменується просто Суд. З 1958 p., після вступу в силу Римських договорів, які створили ЕЕС та Євратом, Суд є єдиним інститутом для всіх трьох Співтовариств.

З цього моменту його офіційне найменування - Суд Європейських співтовариств. Збереження старої термінології (Суд Співтовариств, а не Союзу) обумовлено тим, що юрисдикція Суду концентрується в рамках ЄС та інших Співтовариств, тобто з питань комунітарного права. Також у цьому плані даний орган мав назву і Європейський суд справедливості (European Court of Justice), часто іменований також Судом правосуддя Європейських співтовариств (Court of Justice of the Eurоpean Communities), або просто Судом, виступаючим у вигляді основного носія судової влади в Європейському союзі і уособлюючим собою судову гілку влади в цьому співтоваристві.

Після 1993 р. Суд, як і Рада, Комісія, Європарламент, виступає в якості єдиного інституту Європейського Союзу. В даний час він уповноважений розглядати справи не тільки в рамках першої опори, але і третьої (співробітництво поліцій і судів у кримінально-правовій сфері), а також деякі правові конфлікти, що зачіпають Європейський Союз у цілому. У цьому зв'язку в даний час набуло широкого вживання ще одне найменування Суду - Європейський суд. Воно переважно використовується в доктринальних джерелах (монографіях,підручниках і статтях західних правознавців), але іноді застосовується і в офіційних документах як самого Європейського Союзу (наприклад, у щорічних звітах Ради про дотримання прав людини), так і держав-членів (наприклад, у британському Акті про Європейські співтовариства 1972 p.).

Словосполучення «Європейський суд» повніше відображає характер даного інституту, ніж «Суд Європейських співтовариств», хоча воно теж не цілком коректно (точніше було б називати його «Суд Європейського Союзу»). Його використання в російськомовних джерелах призводить до того, що цей орган часто плутають з Європейським судом з прав людини, який функціонує в рамках Ради Європи (в західноєвропейських мовах назви двох судів пишуться і вимовляються по-різному).

Суд - один з п'яти інститутів кожного з Європейських співтовариств і Європейського Союзу в цілому, що здійснює юрисдикційну функцію. Аналогічно іншим інститутам основи його правового становища закріплюються у частині п'ятій Договору про ЄС «Інститути Співтовариства».

У сучасній західній літературі з цього приводу висловлюється дві позиції, які в тій чи іншій мірі відрізняються одна від одної позиції.

Суть першої з них полягає в тому, що судова влада в Європейському союзі здійснюється в основному тільки двома судовими інстанціями, а саме Європейським судом справедливості і так званим Судом першої інстанції (The Court of First instance), котрий створений за ініціативою Європейського суду справедливості і який розглядається чи не як «продовження» цього Суду.

Основний сенс другої позиції виражається в тому, що автори, що досліджують судову владу і судову систему Європейського союзу, виділяють в останній не дві, а три ланки, включаючи в неї, крім Європейського суду справедливості і Суду першої інстанції,також національні суди держав - членів Європейського союзу.

В якості аргументу при цьому використовується той факт, що національні суди, на думку авторів, які поділяють цю позицію, «застосовуючи право Європейського союзу», вже в силу цього можуть і повинні розглядатися як «суди загальної юрисдикції в системі всіх європейських судів»,як невід'ємна складова частина цієї системи.

У той же час Суд - єдиний з інститутів, який має свій Статут. Статут регулює організаційні та процесуальні питання діяльності Суду та закріплений в протоколах до установчих договорів. За своєю юридичною силою даний статут - свого роду статут Суду, а точніше, закон про Європейський суд справедливості і про Суд першої інстанції, - являє собою міжнародний колективний акт конституційного характеру.

Про правову основу Європейського суду справедливості у Статуті (ст.1) говориться, що даний Суд «має бути створений і повинен функціонувати у відповідності до положень Договору про Європейський Союз (EU Treaty), Договору про утворення Європейського співтовариства (ЄС Treaty) Договору про створення Європейського об'єднання з атомної енергії (EAES Treaty) і даного Статуту».

Місцезнаходження. Офіційною резиденцією Суду є місто Люксембург. Тут же розташований Трибунал першої інстанції і будуть розміщуватися і функціонувати судові палати Європейського Союзу. Статут Суду також встановив цікаву вимогу, згідно з якою всі його члени, а також секретар «зобов'язані проживати в місці знаходження Суду», тобто в Люксембурзі (ст. 13 Статуту 1957 р.; ст. 14 Статуту 2001 р.).

Таким чином, Суд Європейського співтовариства стежить за однаковим тлумаченням і дотриманням правил і норм, прийнятих в ЄС. Крім того, він покликаний вирішувати спори між органами Євросоюзу, між органами ЄС і державами-членами, організаціями або між країнами Євросоюзу.

2. Статус членів Європейського Суду і Суду І Інстанції

Суд Європейської спільноти складається з 27 суддів і 8 генеральних адвокатів. Судді - повноправні члени Суду, які беруть участь у розгляді та вирішенні справ. Суддів всього 27, що відповідає кількості держав-членів. Збіг не випадково: в силу звичаю з моменту заснування Європейських співтовариств діє правило «одна держава - один суддя». Воно необхідне для того, щоб у складі Суду були фахівці в галузі правових систем всіх держав - членів Союзу.

Судді і адвокати призначаються урядами держав-членів "по загальній згоді". За заявою Суду Рада ЄС одноосібним рішенням має право збільшити число генеральних адвокатів. На посаду суддів і генеральних адвокатів призначають строком на шість років уряди країн-учасниць ЄС із загальної згоди. Суддів і генеральних адвокатів, незалежність яких не підлягає сумніву, вибирають з середовища юристів, що відповідають вимогам вищого посадовця, і чия компетенція є загальновизнаною. Судді, у свою чергу, вибирають голову Суду зі свого середовища строком на 3 року, після яких термін виконання повноважень може бути продовжений. Голова керує діяльністю суду і бере участь в судових засіданнях і обговореннях з найбільшим складом суддів.

Генеральні адвокати допомагають Суду Європейської спільноти здійснювати ці завдання, дотримуючи повну об'єктивність і незалежність, у відкритих судових слуханнях.

Корпус генеральних адвокатів Суду Європейських співтовариств налічує зараз вісім чоловік. Як показує практика, цього числа явно недостатньо, оскільки кількість справ, розглянутих Судом, обчислюється сотнями, а на кожне з них повинен бути призначений один генеральний адвокат.

Аналогічно суддям при формуванні корпусу генеральних адвокатів існують певні квоти для держав-членів. Принцип «одна держава - один генеральний адвокат» тут неможливо застосувати. Тому в силу спеціальної декларації 1995 встановлено наступне правило: п'ять генеральних адвокатів призначаються з числа громадян п'яти найбільших країн ЄС (Великобританія, Німеччина, Іспанія, Італія, Франція), інші три вакансії заміщуються громадянами інших країн у порядку ротації.

Гарантії незалежності членів Суду. Суд в цілому і кожен його член окремо (включаючи генеральних адвокатів) є повністю незалежними у своїй діяльності. Принцип незалежності - найважливіша гарантія об'єктивного, неупередженого вирішення справ органами судової влади як в державах, так і на рівні наддержавних інститутів Європейського Союзу.

Несумісність посад охоплює не тільки адміністративні посади в органах національної чи наднаціональної публічної влади, а й будь-яку професійну діяльність, оплачувану чи ні.

Матеріальною гарантією незалежності Суду виступає фінансування всіх його видатків із загального бюджету Європейського Союзу, а не з національних бюджетів країн, громадянами яких є його члени (ст. 268 ДЄС).

Принцип таємниці нарадчої кімнати є одним з головних правових засобів забезпечення суддівської незалежності, визнаним у всіх цивілізованих країнах.

Порядок формування. Склад Суду формується урядами держав-членів «за спільною згодою» відповідно до національних квот (ст. 223 ДЄС). Кожна держава ЄС, таким чином, має при формуванні Суду право вето. На практиці держави-члени, як правило, погоджуються з кандидатурами суддів та генеральних адвокатів, запропонованих кожним з них у відповідності із зарезервованими квотами (один суддя плюс, можливо, 1 генеральний адвокат). Держава-член таким чином, просто делегує «свого» суддю / генерального адвоката, хоча, ставши членом Суду, останній стає повністю незалежним і незмінних. Перевірити, як веде себе «їх» суддя, держави-члени також не можуть в силу принципу таємниці дорадчої кімнати.

 

Внутрішня організація. З точки зору своєї внутрішньої організації Суд Європейських співтовариств схожий на вищі судові органи національних держав, особливо на конституційні суди, хоч і не копіює їх.

Структура Суду ЄС: Голова Суду обирається суддями зі свого складу на 3 роки (можливість переобрання не обмежена); Перший генеральний адвокат призначається Судом на 1 рік (розподіляє справи між адвокатами); Пленум Суду - повний склад суддів на чолі з Головою Суду; Велика палата складається з 13 суддів (голови палат з 3 і 5 суддів і судді) на чолі з Головою Суду; Палати з 5 суддів, кожна включає Голову палати, що обирається суддями на З року, суддів, прикріплених до палати; Палати з 3 суддів, кожна включає Голову палати, що обирається суддями на 1 рік, і суддів, прикріплених до палати; Секретар Суду призначається Судом на 6 років; Апарат Суду.

3. Структура Суду європейських співтовариств.

За своїм змістом юрисдикція Суду включає в себе три основні групи повноважень:

- Вирішувати спори з правовідносин, що виникають на підставі норм установчих договорів та законодавства ЄС, - пряма юрисдикція;

- Розглядати запити судових органів держав-членів, які стикаються з проблемами тлумачення і застосування норм права Європейського Союзу, - преюдиціальна (непряма) юрисдикція;

- Розбирати справи в порядку попереднього контролю.

У повному обсязі зазначені юрисдикційні повноваження Суд здійснює в рамках першої опори, тобто як Суд Європейських спільнот. Після створення Європейського Союзу Суд надбав аналогічні повноваження щодо спорів, які зачіпають Союз у цілому.

Сюди належать, зокрема, спори, які виникають при перегляді установчих документів, прийняття нових держав-членів і інші справи на базі норм останніх розділів Договору про Європейський Союз.

1. Справи прямої юрисдикції - це спори, що виникають у ході реалізації в життя норм права ЄС, тобто, по суті, справи позовного провадження. Одна зі сторін (позивач) залучає іншу (відповідача) до Суду за передбачувані порушення юридичної норми Співтовариства, а також, можливо, її суб'єктивного права або інтересу (наприклад, у позовах про відшкодування шкоди, заподіяної приватним особам).

Коло осіб, яких можна залучити до Суду в якості відповідача, є обмеженим. Найбільш часто порушниками «європейських» правил виступають, природно, фізичні та юридичні особи. Відповідні справи (і цивільні, і кримінальні) розглядають національні суди держав-членів, які зобов'язані в цьому випадку застосовувати безпосередньо діючі норми права ЄС, навіть всупереч законодавству конкретної держави.

2. Преюдиціальні запити (справи непрямої юрисдикції). Справи непрямої юрисдикції - це ті справи, які Суд Європейських співтовариств розглядає за запитами судових органів держав-членів. Якщо національний суд стикається з необхідністю застосувати норму права ЄС, то він може, а в ряді випадків зобов'язаний спочатку звернутися до Суду Європейських співтовариств за офіційним роз'ясненням.

Такого роду запити судових органів держав-членів називаються преюдиціальним (тобто вони прямують до моменту винесення остаточного постанов у справі), а повноваження Суду їх. розглядати - преюдиціальне (або непрямої) юрисдикцією.

На відміну від справ прямий юрисдикції Суд у даному випадку не виносить рішення по суті конфлікту (це робить національний суд на підставі власної оцінки фактичних обставин справи). Роль Суду іншого плану: він покликаний вирішити правову колізію або неясність, з якою стикаються органи правосуддя держав-членів в ході застосування юридичних норм ЄС.

Рішення Суду є обов'язковим для національного суду, який направив преюдиціальні запит. Воно також служить прецедентом для всіх інших судів, які стикаються з аналогічними проблемами в своїх країнах. Тим самим завдяки перш за все преюдиціальним запитам забезпечується однаковість судової практики на території ЄС, тобто вирішується головне завдання, поставлене перед Судом установчим договором (див. введення до цього параграфа).

3. Справи попереднього контролю. У справах попереднього контролю Суд розглядає правомірність юридичних актів ще до їх вчинення, тобто на етапі підготовки проекту рішення. Сюди відносяться, перш за все, запит про відповідність установчого договору підписаних, але ще не вступивших в силу угод ЄС з третіми країнами та міжнародними організаціями - попередній «конституційний контроль» міжнародних договорів, аналогічний існуючому у Франції, але відомий і іншим країнам, в тому числі Росії. Відповідно до ст. 300 Договору про ЄС (пункт 6) з необхідним запитом до Суду можуть звернутися Рада, Комісія, а також будь-яке з держав-членів. Ніццький договір додав до цього переліку Європейський парламент.

4. Юрисдикція Суду з питань співпраці поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері. Після вступу в силу Амстердамського договору Суд Європейських співтовариств бив озброєний повноваженнями розглядати спори й інші справи, що виникають в рамках третьої опори Європейського Союзу.

Безпосередньою причиною для цього послужило наділення Союзу в цілому законодавчими повноваженнями в цій сфері, а саме, правом видавати основи законодавства у формі рамкових рішень, а також приймати юридично обов'язкові рішення з інших питань. Відтепер у випадках, передбачених Договором про Європейський Союз, Суд може в рамках третьої опори контролювати законність дій як держав-членів, так і наддержавних інститутів.

З іншого боку, за рамками цього контролю як і раніше залишаються дії національної поліції та інших «репресивних служб» країн ЄС, а також інші заходи, що вживаються національною владою щодо підтримки громадського порядку і внутрішньої безпеки. Судова перевірка цих заходів, як і раніше, знаходиться в компетенції національних судів відповідно до Конституції і законам відповідної держави (пункт 5 ст. 35 Договору про Європейський Союз).

5. Додаткова і факультативна юрисдикція Суду. Установчі договори передбачають можливість розширювати юрисдикцію Суду за допомогою включення в неї ряду нових категорій справ відповідно до джерел вторинного права Союзу або за згодою між потенційними учасниками судового розгляду. У першому випадку мова йде про додаткову, у другому - про факультативної юрисдикції Суду. Додаткову юрисдикцію утворюють справи, які Суд уповноважений розглядати на підставі нормативних актів інституцій Союзу і конвенцій між державами - членами Європейського Союзу. За своїм змістом це можуть бути справи як прямої, так і непрямої юрисдикції.

Юрисдикція з питань просунутого співробітництва. У рамках механізму просунутого співробітництва держави-члени делегують інституціям Європейського Союзу додаткову компетенцію понад ту, яка надана установчими договорами. Спори, преюдиціальні запити і інші справи, що виникають у сфері просунутого співробітництва (крім другої опори - СЗБП), включаються в юрисдикцію Суду. Суд здійснює її у відповідності з правилами Договору про Європейське Співтовариство або Договору про Європейський Союз (для просунутого співробітництва в рамках третьої опори).

У той же час, оскільки в просунутому співробітництві беруть участь не всі країни Європейського Союзу (мінімум половина), то судові рішення мають обов'язкову силу тільки для держав-учасників.

У порядку факультативної юрисдикції Суд розглядає справи, передані на його розгляд за угодою сторін. На відміну від інших позовів в даному випадку Суд буде розглядати справу лише за наявності згоди обох учасників спору.

До факультативної юрисдикції належать дві категорії справ, передбачених Договором про Європейське Співтовариство. Перша - суперечки про виконання зобов'язань з контрактів, укладених Співтовариством або від його імені (ст. 238 ДЄС).

Як правило, це суперечки ЄС з недержавними організаціями про невиконання однією із сторін укладеного між ними комерційного договору (наприклад, про продаж Співтовариству певного майна або підрядний договір, де замовником виступає ЄС).

Друга - спори між державами-членами, передані ними на розгляд Суду.

Згідно зі ст. 239 Договору про ЄС Суд може виносити рішення з будь-якого спору між державами-членами, якщо цей спір «має відношення до предмету цього Договору». На відміну від ситуацій, коли держава порушує свої обов'язки з Договору про ЄС і може бути притягнуто до Суду іншою державою-членом чи Комісією без її згоди, у даному випадку судова юрисдикція є факультативною. Щоб розглянути спір між державами членами, коли жодна з них не порушувала приписи комунітарного права, необхідна згода обох сторін, що сперечаються держав.

 

Лекція № 8. Міжнародно-правовий статус Економічного суду СНД