Система міжнародної юстиції

Поняття та принципи міжнародного правосуддя

Історія міжнародного правосуддя

Система міжнародної юстиції

1. Поняття та принципи міжнародного правосуддя. Стурбованість міжнародного співтовариства серйозними порушеннями загальновизнаних принципів і норм міжнародного права сприяє широкому поширенню практики формування та діяльності міжнародних судів кримінальної юрисдикції. В якості доктрини ідея міжнародного правосуддя стала активно обговорюватися в XX ст.

Складальні в різних частинах земної кулі складні політичні та фактичні ситуації, стурбованість міжнародного співтовариства серйозними порушеннями загальновизнаних принципів і норм міжнародного права сприяють широкому поширенню практики формування та діяльності судових органів, покликаних діяти у сфері правозастосування міжнародного права.

Міжнародне правосуддя часто звинувачується в тому, що воно недемократичне. Критики стверджують, що доморосле національне правосуддя замінюється віддаленими, міжнародними трибуналами, що ніким не контролюються. Зменшуючи значення нового «судового імпералізму», вони запитують, чому іноземні прокурори повинні приймати рішення про справедливість, що зачіпає країни, з якими у них немає жодних зв’язків.

Недавній досвід показує, що замість того, щоб заміняти виконання національного закону, міжнародне правосуддя починає підштовхувати місцевих прокурорів, швидше посилюючи, а не підміняючи зусилля місцевої юстиції.

Найбільш показовою є справа колишнього диктатора Чилі, Августо Піночете. Він поїхав з Чилі в Англію в жовтні 1998 року, впевнений у тому, що збереже свою безкарність до кінця своїх днів. Ця впевненість містилася в двох юридичних подарунках, які він зробив самому собі — амністія за злочини і юридична недоторканність довічного сенатора. Але як тільки Піночета було арештовано в Лондоні за обвинуваченнями, висунутими іспанським судом, його дбайливо створений ореол безкарності почав розпадатися.

Арешт Піночета з більш пізнім прийняттям цього рішення Палатою Лордів, привів до юридичного визнання ідеї обвинувачення колишнього диктатора. І дійсно, намагаючись забезпечити екстрадицію Піночета, офіційні особи Чилі вперше дали обіцянку судити його в місцевих судах. В результаті, коли через шістнадцять місяців Піночет за станом здоров’я, повернувся в Чилі, він зіткнувся з відновленими судовими звинуваченнями, висунутими жертвами його правління, і тими, хто залишився в живих. Суди Чилі дали цим позовам хід, знявши з Піночета його парламентську недоторканність і забувши про амністію.

Через погане здоров’я Піночет може все-таки уникнути покарання. Але ефект цієї справи вплинув на міжнародне правосуддя так, що, принаймні, про неї будуть згадувати через обвинувачення в Чилі, а не через безкарність, яку намагався зберегти Піночет.

Глобальні прогалини у системі правосуддя тільки збільшуються через силову політику, яку ведуть держави, через те, що уряди впливових держав блокують всі ініціативи у сфері міжнародного правосуддя ставлячи себе понад законом з прав людини, захищаючи власні політичні інтереси та інтереси власних союзників, а також діючи тільки з метою політичного інтересу та вигоди.

Досвід показує, що міжнародне правосуддя не ставить під загрозу правосуддя національне; що воно прагне стати не заміною, а підтримкою. У будь-якому випадку, це партнерство, що розвивається між національним і міжнародним правосуддям, означає, що тирани і мучителі — колишні і майбутні — вже не зможуть отримати довічну недоторканність.

У принципи міжнародного правосуддя включаються:

1) персональна відповідальність осіб;

2) примат міжнародного права;

3) скасування імунітету;

4) невиконання злочинних наказів;

5) право на справедливий розгляд.

Міжнародне правосуддя – це міжнародно-судовий механізм і процедура, створювані світовим співтовариством держав для розгляду спорів, кримінальних деліктів і злочинів держав, фізичних і юридичних осіб, що мають міжнародний характер.

2. Історія міжнародного правосуддя. Історично система міжнародних судових установ почала розвиватися з арбітражу. Цей інститут відомий з часів Стародавнього Риму, а більше – з епохи Середньовіччя. Арбітрами тоді виступали Папа римський, імператор Священної римської імперії, королі, князі, єпископи та інші світські особи, які володіли дворянським званням, або високі духовні особи. Саме ж міжнародне правосуддя - «пізня дитина» системи міжнародного права. До кінця XIX століття його норми були рідкісним гостем у доктрині, а також серед об'єктів міжнародних договорів та міжнародно-правової практики. У першу чергу це пояснювалося відсутністю можливостей для їх застосування: після закінчення збройних конфліктів на підставі застережень про амністію в мирних договорах або фактичної амністії кримінальне переслідування не здійснювалося. У всякому разі, на підставі норм міжнародного права або міжнародних договорів.

Одним з перших міжнародних договорів, який заклав основи міжнародного правосуддя був договір Джея 1794 р. (між США і Великобританією). Згідно з договором було створено три змішані комісії з судовими функціями (1) для встановлення кордонів між США і Канадою, 2) для розгляду позовів фізичних осіб в зв’язку з захопленням торгівельних суден і 3) для вирішення питань повернення США довоєнних боргів). Лише третя комісія не справилася з своїми завданнями і припинила роботу. Перша комісія добилася одностайного вирішення прикордонних питань, а друга успішно справилася з вирішенням 565 справ (лише 12 на користь Великобританії).

Під впливом успішної роботи вказаних комісій відроджується довіра до міжнародного арбітражу. Природно, що США набувши досвіду з Великобританією в такому вирішенні справ, активніше інших держав вдаються до вказаної форми. До завершення громадянської війни між США і Великобританією було проведено 10 арбітражів (лише в одній змішаній комісії було прийнято рішення з 115 позовів), до 1871 р. – ще 17 арбітражів (4 з європейськими державами, 13 – з латиноамериканськими, серед яких лише одна американо-мексиканська комісія вирішила більше 2 тисяч позовів). За цей період проведено ще 24 арбітражі чисто європейських, 14 -європейсько-латино-американські, 2 – чисто латиноамериканські, 4 – чисто африканські.

До початку ХХ століття загальним стало розуміння того, що саме діяннями людей, котрі керують державами, відбуваються порушення норм міжнародного права і що держава використовується ними як знаряддя посягання на цінності, що охороняються міжнародним правом, і як інструмент заподіяння шкоди іншим державам під час воєн. З урахуванням цього, кодифікація на міжнародно-правовому рівні законів (норм) і звичаїв війни в Гаазьких конвенціях і Декларації 1899 і 1907 рр.. призвела до формування такого міжнародно-правового поняття як «військові злочини».

Першим з них став Міжнародний Військовий Трибунал (далі - МВТ або Трибунал), заснований Угодою від 08.08.1945 між Урядами СРСР, США, Великобританії і Тимчасовим урядом Французької Республіки про судове переслідування і покарання головних військових злочинців європейських країн осі (Лондонське угода). До нього згодом приєдналися Австралія, Бельгія, Венесуела, Данія, Гаїті, Гондурас, Греція, Індія, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Панама, Парагвай, Польща, Уругвай, Чехословаччина, Ефіопія та Югославія.

Після Другої світової війни у 1946 р. створюються ще один орган – Міжнародний Суд ООН. Пізніше, 1986 р. Генеральна Асамблея ООН звернулася до Комісії міжнародного права з проханням відновити роботу над питанням про міжнародний кримінальний суд. Підсумком даного звернення стала Дипломатична конференція повноважних представників під егідою Організації Об'єднаних Націй з питання про заснування міжнародного кримінального суду, що відбулася в Римі 15 червня - 17 липня 1998 року, що завершилася прийняттям та відкриттям для підписання Римського Статуту Міжнародного кримінального суду.

3. Система міжнародної юстиції. Об'єднання в єдину систему таких різних органів міжнародного правосуддя є досить складним і дискусійним питанням. При, часом, досить суттєвих відмінностях в правовому регулюванні, їх діяльність має специфічні і, по суті, єдині матеріально-правові основи - криміналізацію в міжнародному праві злочинів, віднесених до їхньої юрисдикції, тобто міжнародних злочинів.

Незважаючи на відмінності у правових засадах заснування та діяльності, юрисдикції та організації, всі органи міжнародного правосуддя мають загальні ознаки.

По-перше, їх установа, наділення юрисдикцією для здійснення правосуддя у справах про міжнародні злочини, включення в коло учасників кримінального судочинства міжнародних суддів, прокурорів, захисників спочатку обумовлено волевиявленням міжнародного співтовариства, об'єднаного Організацією Об'єднаних Націй. Всі зазначені вище органи засновані або сформовані за неодмінної участі в тій чи іншій формі ООН.

По-друге, матеріально-правовою основою міжнародного правосуддя, що відправляється цими органами, є міжнародні договори, що встановлюють злочинність і караність міжнародних злочинів, а також принципи міжнародного права, визнані міжнародним співтовариством.

По-третє, до їх предметної юрисдикції віднесено найбільш тяжкі злочини, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства, а саме: злочини геноциду, злочини проти людяності й військові злочини. В окремих випадках їх юрисдикційна сфера доповнюється злочинами за внутрішнього законодавства окремих країн.

По-четверте, територіальна юрисдикція органів міжнародної юстиції обмежена: як територією держави-учасниці (МКС), або держав, на території яких скоєно злочини, віднесені до їх предметної юрисдикції, і зазначені у статутних документах.

По-п'яте, органи міжнародної кримінальної юстиції наділені універсальною персональною юрисдикцією: ними до кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті будь-які фізичні особи за вчинення злочинів, віднесених до їх предметної юрисдикції.

По-шосте, склади цих міжнародних судових органів є інтернаціональними. Навіть у випадках установи деяких з них на базі національних органів юстиції забезпечується обов'язкова участь у відправленні правосуддя міжнародних (іноземних) суддів. При змішаному складі суддівського корпусу, у прийнятті рішень у конкретних кримінальних справах домінують саме міжнародні судді.

По-сьоме, поряд з міжнародними суддями, учасниками судочинства є міжнародні прокурори (обвинувачі) та міжнародні захисники (адвокати).

По-восьме, відправлення правосуддя цими судами здійснюється, переважно, у відповідність з кримінально-процесуальними приписами, що містяться в документах, що відносяться до системи міжнародного, а не внутрішньодержавного права, тобто за правилами т.зв. міжнародного процесу. Основними його джерелами є Статути, а також Правила процедури і доказування відповідних судів. Разом з тим, в залежності від особливостей їх установи і юрисдикції, такі суди можуть керуватися приписами внутрішньодержавного законодавства.

По-дев'яте, забезпечуючи міжнародний характер, судочинство здійснюється на доступній мови міжнародного спілкування (англійською, французькою) або з обов'язковим перекладом на них.

По-десяте, будучи засновані на договорах або інших рішеннях з участю ООН, ці суди не прив'язані жорстко до жодної внутрішньодержавної системи права, яка автоматично застосовувалася б до їх несудової, адміністративної та фінансової діяльності, чим забезпечується незалежність цих судових органів.

По-одинадцяте, діяльність цих органів міжнародного правосуддя фінансується за неодмінної участі ООН.

Викладене дозволяє констатувати, що органи міжнародного правосуддя (міжнародної юстиції) - це суди, засновані міжнародним співтовариством за участю ООН на підставі або на виконання міжнародних договорів. Вони в складі міжнародних суддів, за участю міжнародних обвинувачів і захисників, в процесуальному порядку, передбаченому міжнародно-правовими документами, здійснюють розгляд і вирішення по суті кримінальних справ щодо осіб, винних у скоєнні найбільш тяжких злочинів, що викликають стурбованість міжнародного співтовариства (міжнародних злочинів), а також у справах про інші злочини, віднесених до їхньої юрисдикції, а також реалізують інші функції, необхідні для відправлення міжнародного правосуддя.

Вони утворюють систему міжнародної юстиції, яка представляє собою сукупність заснованих міжнародним співтовариством за участю ООН на підставі або на виконання міжнародних договорів судових органів для здійснення правосуддя у кримінальних справах щодо осіб, винних у скоєнні міжнародних злочинів, а також інших злочинів, віднесених до їх юрисдикції.

 

 

Лекція № 2. Правовий статус Міжнародного суду ООН