коли існує спір про право і сторони не можуть дійти згоди щодо змісту своїх прав і обов'язків (у такому випадку права не можуть бути реалізовані, доки їх обсяг не буде визначений у судовому рішенні);
• коли скоєно правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винести вирок за скоєний злочин);
• коли необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має
юридичне значення (наприклад, факт батьківства).
Застосуванню норм права притаманні такі характерні ознаки.
1) воно є стадією реалізації норм права, метою якої є сприяння їх втіленню в поведінці суб'єктів права шляхом усунення перешкод, через які безпосереднє їхнє здійснення є неможливим, а також контроль за цим процесом. Правозастосування може як розпочинати, так і завершувати реалізацію норм права. Крім того, застосування норм права може здійснюватися під час дотримання, виконання, використання норм;
2) застосування норм права є владною діяльністю; ця діяльність породжує обов'язкові юридичні наслідки і забезпечується можливістю застосування державного примусу;
3) воно здійснюється лише уповноваженими на це суб'єктами (суб'єктами владних повноважень). Як і нормотворчість, правозастосування є прерогативою публічної влади, пов'язаної із необхідністю підтримання правопорядку в суспільстві та адміністрування правової системи. У деяких випадках з метою більш ефективного функціонування правової системи правозастосовні повноваження можуть бути делеговані іншим суб'єктам, наділеним публічними функціями (наприклад, фондам соціального страхування, приватним нотаріусам);
4) застосування норм права становить собою індивідуальну діяльність, індивідуальне (ненормативне) правове регулювання, тобто вирішення конкретної справи, окремого життєвого випадку, певної правової ситуації. Правозастосування передбачає прийняття індивідуальних приписів, які мають конкретного адресата та розраховані на врегулювання певної ситуації;
5) воно здійснюється за певною процедурою, яка регламентується правом. Призначення такої процедури - зменшити вірогідність свавілля, забезпечити прийняття законних, обґрунтованих, своєчасних й справедливих рішень;
6) його результатом є правозастосовні акти (наприклад, судові рі- | шення), які є інструментом надання певним велінням статусу індивідуальних приписів, підтвердження їхнього правового характеру.
Отже, застосування норм права - це діяльність уповноважених на це суб'єктів, яка передбачає винесення індивідуально-правових рішень, здійснюється за певною процедурою і має своєю метою сприяння адресатам правових норм у реалізації їх прав і обоє язків, а також контроль за цим процесом.
14.3. Стадії застосування норм права
Стадії правозастосування - це сукупність дій (операцій), які здііі снюються в процесі правозастосування й об'єднані певною проміж ною метою.
Певна послідовність здійснення дій під час правозастосування д.и підставу говорити про три основні стадії правозастосовної діяль ності:
1. Встановлення фактичних обставин справи. Як відомо, реалі зація норм права пов язується із наявністю юридичних фактів (певних життєвих обставин, передбачених диспозицією норми). Суб'єкт правозастосування повинен встановити всі фактичні обставини, що мають юридичне значення і пов'язані з вирішенням справи по суті. Він мас зібрати для цього достатні докази, переконатися в їхній належності, обґрунтованості та допустимості, провести відповідне процесуальне оформлення доказів.
2. Встановлення юридичної основи справи, яке передбачає, по шук норми права, що підлягає застосуванню; перевірку правильності тексту того нормативно-правового акта, у якому міститься норма; пе ревірку чинності норми і параметрів її дії у часі, просторі та за колом осіб; з ясування змісту норми, у тому числі пошук актів офіційного тлумачення.
Крім того, у деяких складних випадках правозастосування на цій стадії можуть здійснюватися додаткові дії, спрямовані на подолання недоліків правового регулювання (прогалин та колізій у законодавстві).
Усі ці дії об'єднані метою правильної правової кваліфікації встановлених фактичних обставин. Правова кваліфікація, тобто юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом співстав- лення цього випадку до певних норм права, полягає у визначенні галузі й інституту права, а також встановленні норми, яка поширюється на цей конкретний випадок.
3. Прийняття рішення у справі Рішення у справі має відповідати фактичним обставинам і ґрунтуватися на нормах і принципах права. Воно закріплюється в актах правозастосування, які оформлюються уповноваженими на це суб'єктами, підписуються, оприлюднюються (доводяться до відома зацікавлених сторін) і набирають законної сили.
14.4. Основні вимоги до правозастосування
До основних вимог до правозастосування належать, зокрема, такі.
1. Справедливість, яка наголошує на безсторонності й послідовності при застосуванні норм права. Безсторонність вимагає неупередженості, тобто насамперед розгляду спірних випадків, незважаючи на особу. У свою чергу послідовність при застосуванні норм права створює передбачуваність, заперечує сваволю при розгляді справ та ін.
2. Пропорційність, яка вимагає прийняття рішення, в якому був би дотриманий необхідний баланс між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
3. Правова визначеність, що, зокрема, висуває вимоги зрозумілості, несуперечливості, повноти, остаточності й виконуваності правоза- стосовних актів.
4. Законність, яка означає, що: правозастосовне рішення повинно прийматися уповноваженим на це суб'єктом у межах його компетенції, правозастосування має здійснюватися в порядку і формах, передбаче них процесуальними нормами права; правозастосовні органи зобов я зані правильно обирати норми матеріального права, належним чином їх тлумачити і приймати рішення відповідно до норм та принципів права.
5. Обґрунтованість, яка означає, що прийняття правозастосовного рішення має базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фактичних обставин, що мають значення для справи, і має бути забезпечене належною та переконливою аргументацією.
6. Доцільність, яка полягає в обов'язку суб'єкта правозастосування обирати саме те рішення, яке є найбільш сприятливим для досягнення цілей та реалізації завдань відповідної норми права, найкраще враховує специфіку конкретної життєвої ситуації.
7. Добросовісність, що відображає вимогу сумлінного й чесного використання суб'єктом правозастосування наданих йому повноважень й виконання покладених на нього обов'язків.
8. Розумність, яка зобов'язує суб'єкта правозастосування приймати рішення, які б були розсудливими, обачними, відповідали здоровому глузду та ін.
9. Своєчасність, яка визначає обов'язок здійснювати застосування ; норм права протягом розумного строку, без невиправданих зволікань, у
найкоротший строк, достатній для отримання обґрунтованого результату.
14.5. Акти застосування норм права, їх види
Акт застосування норм права — це правовий акт, у якому закрі- плюється індивідуальне рішення суб'єкта правозастосування у кон кретній справі.
Основними ознаками акта правозастосування права є такі:
1) він є одним із видів правових актів, що спрямований на індивідуально-правове регулювання суспільних відносин, забезпечення реалізації норм права. Він підсилює авторитетність норм права у конкретних життєвих ситуаціях, підтверджує права й обов'язки певних осіб, а в разі необхід ності конкретизує, додатково визначає їхній зміст. Закріплюючи індивідуально-правове рішення, фіксуючи результат застосування норм права, він становить собою зовнішню форму правозастосовноїпрактики;
2) на відміну від нормативно-правового акта, має персоніфікований характер, тобто адресований конкретним особам, фіксує їхні суб'єктивні права та обов'язки, а також вичерпується виконанням. У зв'язку з цим акт правозастосування нерідко визначається як ненормативний (індивідуальний) правовий акт;
3) видається лише уповноваженими на це суб'єктами правозастосування за встановленою законом процедурою',
4) як письмовий документ він має певну форму (постанова, указ, наказ, розпорядження тощо), власні реквізити (назву акта, номер, дату, місце прийняття, вказівку на суб єкта, що його затвердив, підпис та по- саду особи, яка підписала акт), а також структуру (в класичному варіанті — вступна, описова, мотивувальна і резолютивна частини).
Класифікація актів застосування норм права здійснюється за різноманітними підставами:
1) за субєктом прийняття: акти органів законодавчої, виконавчоїта судової влади, глави держави, органів місцевого самоврядування та ін.;
2) за формою акта: укази, постанови, розпорядження, накази, ухвали, подання, вироки, рішення та ін.;
3) за характером правового впливу: регулятивні та охоронні;
4) за юридичним значенням: акти, що містять остаточне рішення в юридичній справі (вирок суду, указ про нагородження), та акти, що забезпечують прийняття основних актів (ухвала суду про відкладення розгляду справи);
5) за характером юридичних наслідків: акти, що встановлюють, змінюють, припиняють, констатують, відновлюють суб'єктивні права й обов'язки та ін.
14.6. Прогалини в нормативних актах та способи їх подолання. Аналогія права і аналогія закону
Прогалини в нормативно-правових актах - це повна або частко во відсутність законодавчої регламентації певних суспільних відносин, ицо перебувають у сфері правового регулювання.
Як синонім прогалин в юриспруденції нерідко використовується термін «лакуна» (від лат. lacuna - заглиблення, порожнина). Прогалини традиційно вважаються одним із найпоширеніших видів юридичних дефектів. Відсутність необхідного юридичного правила ніби роз'єднує І систему права та законодавства, знижує її узгодженість і, як наслідок,
ефективність правового регулювання.
Прогалина є відсутністю або неповнотою нормативно-правових приписів, необхідних для вирішення конкретного випадку (казусу). Ін- шими словами, йдеться про дефіцит для вирішення наявної проблеми в такого нормативного припису, який за його змістом (навіть при найбільш широкому розумінні) підлягав би застосуванню в цьому конкрет- I йому випадку. На відміну вір, розширеного тлумачення, коли ми маємо справу з обставинами, які передбачені законом, але буквально під його дію не підпадають, прогалина існує у випадку, коли закон взагалі не передбачає такі обставини.
Крім того, від прогалин у законодавстві слід відрізняти відсутність
приписів щодо тих відносин, які знаходяться поза сферою правового Ірегулювання (сфера non jus). У першому випадку йдеться про відсутність у законодавстві відповіді на питання, що перебувають у сфері правового регулювання, потребують юридичного вирішення, тоді яку і другому - про відсутність юридичного питання взагалі, недоцільність юридичного впорядкування таких відносин.
Виокремлюють такі види прогалин у нормативно-правових актах: 1) залежно від часу виникнення — первісні прогалини, тобто ті, які існують на момент набрання чинності нормативно-правовим актом, та наступні прогалини — ті, що з'являються внаслідок подальшого розвитку суспільних відносин, які мають регулюватися правом,
2) залежно від можливості подолання прогалин у процесі правоза- стосування — переборні й непереборні прогалини;
3) залежно від того, чи пов'язане існування прогалин з умислом суб'єкта нормотворення, — навмисні й ненавмисні прогалини',
4) залежно від ступеня відсутності неврегульованості суспільних відносин - повні або часткові прогалини.
Подолання прогалин у нормативно-правових актах - це заспи і сування засобів, що дозволяють прийняти рішення в конкретній справі за відсутності відповідної норми права.
Для подолання прогалин зазвичай використовують такі засоби, як аналогія закону й аналогія права. Можливість застосування норм і,і аналогією прямо передбачена в окремих законодавчих актах (напри клад, в статті 8 Цивільного кодексу України, статті 10 Сімейного кодексу України, частині 8 статті 9 Цивільного процесуального кодексу України І частині 7 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України). Крім того, можливість застосування аналогії може передбачатися в непрямій формі - через заборону відмови у розгляді справи з мотивів неповноти чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (див., наприклад, частину 7 статті 4 Господарського процесуального кодексу України). Особлива формула, яка легалізує лише аналогію права, викори стана в частині 6 статті 9 Кримінального процесуального кодексу України.
Аналогія є виправданою також в інших галузях права, що робить доцільним встановлення презумпції припустимості аналоги: подолай ня прогалини шляхом застосування аналогії можливо, якщо не доведено інше — існування непереборної прогалини.
За аналогією не можуть застосовуватися норми права, що спрямо вані на обмеження прав людини. Це пояснюється необхідністю додер жання принципу правової визначеності, який гарантує захист свободи індивідів від свавільного вручання державної влади. Класичним прикладом тут є заборона аналоги в кримінальному праві, унаслідок чого склади злочинів не можуть встановлюватися лише шляхом судження за аналогією або іншого доповнення норм права. З частини 2 статті 19 Конституції України випливає заборона аналогії при визначенні повноважень суб'єктів публічної влади, а також підстав та способів їх дій.
Крім того, застосування аналогії виключається, коли закон свідомо поширює свої приписи лише на прямо передбачені ним випадки, що є доказом того, що цей припис не має сили щодо інших випадків (так званий argumentum а contrario - висновок від протилежного). Цей аргумент означає, що визначений правовий наслідок діє тільки для такої обставини справи, яка чітко підпадає під дію норми права. В іншому випадку робиться висновок, що для такого випадку ця норма не діє.
Аналогія закону - це вирішення справи за наявності прогалини на основі норми права, що регулює найбільш подібні суспільні відносини.
Аналогія закону спирається на схожість, подібність відносин (їхнього фактичного складу), які врегульовані законом і які є предметом розгляду, але не врегульовані законом. Крім зовнішньої подібності, для застосування аналогії також необхідна констатація, що ці випадки є ціннісно рівними. Деякі розбіжності у фактичному складі цих відносин не повинні вплинути на рішення. Вони мають бути «винесені за дуки» як незначні, несуттєві; лише спільні ознаки повинні бути визнані к необхідні передумови для висновку за аналогією.
Отже, використання аналогії побудовано на уявленні про системність та внутрішню послідовність права, якщо б закон передбачав цей випадок, то внормував би його так само, як унормовані схожі з ним по суті випадки.
Окремим випадком аналогії закону є міжгалузева аналогія (субси- діарне застосування норм права). Вона передбачає застосування до конкретних відносин нормативного припису, який регулює подібні
су України за загальним правилом забороняє застосування цивільного законодавства «до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієі сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин».
Прикладом міжгалузевої аналогії може бути визначення в конституційному праві порядку обчислення строків для всіх органів влади за аналогією з порядком, встановленим Цивільним процесуальним кодексом України. Саме тому в конституційному праві, коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо ж закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважається перший після нього робочий день.
Аналогія права — це вирішення справи за наявності прогалини на основі загальних або галузевих принципів права.
На законодавчому рівні існує кілька підходів до визначення аналогії права. Так, деякі кодекси пов'язують аналогію права з регулюванням відносин відповідно до загальних засад певної галузі законодавств (див. норми Цивільного і Сімейного кодексів України). Водночас Ци вільний процесуальний кодекс пропонує виходити із загальних записи законодавства, Кримінальний процесуальний кодекс — із загальний засад кримінального провадження, а Кодекс адміністративного судочинства - з конституційних принципів і загальних засад права.
У випадку застосування аналогії права для подолання прогалини залучається принцип - правова вимога, яка є загальною (спільною) для інституту, підгалузі та галузі права. Він й підлягає застосуванню до схожого (аналогічного) випадку, що безпосередньо не врегульований жодною нормою законодавства. Для регулювання таких відносин нн основі принципу шляхом його конкретизації з урахуванням обставин тієї ситуації, що підлягає вирішенню, створюється (формулюється) конкретне правило, яке б найкращим чином узгоджувалося з прин ципами права. У таких умовах суддя ніби ставить себе на місце зако нодавця, передбачає його рішення з цього питання, яке б найкраще узгоджувалось з вказаним принципом.
Застосування аналогії права є засобом, що рідко використовується при здійсненні правосуддя. У сучасних умовах практично всі відноси ни, що вимагають правового регулювання, отримали пряму або опосередковану регламентацію з боку закону.
14.7. Юридичні колізії та способи їх подолання
У правознавстві юридичні колізії традиційно пов'язуються з проблемою неузгодженостей (суперечностей) у правовій системі. Йдеться пропонування у сфері правового регулювання двох видів неузгодженостей: матеріальних і формальних.
Будь-яка правова система взаємодіє із зовнішнім (соціальним) середовищем, внаслідок чого можуть виникати матеріальні неузгодженості: наприклад, неузгодженості між нормами права і суспільними відносинами, які вони покликані регулювати, між нормами права та іншими соціальними нормами, зокрема моральними або релігійними, внаслідок відставання, неврахування в процесі нормотворення тощо.
Крім того, у сфері правового регулювання виникають юридичні колізії, тобто формальні неузгодженості, суперечності всередині правової системи. Вони зазвичай виникають внаслідок інтелектуальних по- илок суб'єктів права, порушень правил юридичної техніки. Юридичні колізії призводять до порушень цілісності, внутрішньої узгодженості та єдності правової системи.
Існують різні види юридичних колізій.
Залежно від правових форм діяльності, підчас здійснення яких вони виникають, можна говорити про:
• нормотворчі колізії, тобто колізії, закладені в процесі нормотвор- чості (наприклад, колізії між різними нормативно-правовими актами);
• правозастосовні колізії, тобто колізії, закладені в процесі застосування норм права (зокрема, колізії між рішеннями судів, колізії між нормативно-правовими і правозастосовними актами),
• інтерпретаційні колізії, тобто колізії, закладені в процесі тлумачення закріпленими в інших джерелах права (наприклад, суперечності між законодавством і судовими прецедентами);
• колізії між нормами права, закріпленими в інших джерелах права.
Колізїіу законодавстві — це різновид юридичних колізій, що виникають за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між нормами права, які закріплені в законодавстві та регулюють одні фактичні відносини.
Найбільш поширеними видами колізій у законодавстві єтакі.
Темпоральна (часова) колізія - це колізія, що виникає внаслідок видання в різний час з того самого питання декількох норм права, закріплених в нормативно-правових актах.
Для подолання такої колізії необхідно докладно проаналізувати чотири показники, що характеризують дію неузгоджених нормативних актів у часі. Загальним правилом, що використовується для подолання
таких колізій, є правило, згідно з яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попередніх. Тому в разі неузгодженості застосуванню підлягає норма права, яка є більш пізньою.
2. Ієрархічна колізія - це колізія, яка виникає внаслідок регулюван ня одних фактичних відносин нормами, закріпленими в актах, іцо ми ють різну юридичну силу.
Загальне правило, яке використовується для подолання ієрархічних колізій, є таким: у разі суперечності застосовуються норми, що за кріплюються в нормативно-правових актах, які мають більш високу юридичну силу.
3. Змістовна колізія — це колізія, що виникає внаслідок часткового збігу обсягів регулювання декількох норм права.
Специфіка подібних колізій пов язана з поділом норм права на за гальні й спеціальні. Загальні норми права, як відомо, поширюються на рід відносин у цілому; спеціальні діють тільки в межах певного виду відносин цього роду і встановлюють для нього певні особливості порівняно із загальним правилом. Ці норми можуть закріплюватися як в одному, так і в кількох нормативно-правових актах. У разі конкуренції загальних і спеціальних (виняткових) норм слід керуватися правилом: спеціальний закон скасовує дію загального.
Існують також складні випадки, коли неузгодженість між нормами права зумовлена одночасним існуванням (збігом) кількох видів колізій.
Так, при збігу темпоральної та ієрархічної колізій, що виникає внаслідок більш пізнього введення в дію норми, яка міститься в акті меншої юридичної сили, пріоритет віддається нормі, яка міститься в нормативно-правовому акті вищої юридичної сили, хоча його прийнято раніше.
У разі збігу темпоральної та змістовної колізій, що виникає внаслідок більш пізнього введення в дію акта, що містить загальну норму, пріоритет зазвичай віддається спеціальній нормі, хоча акт, що містить ", прийнято раніше. У цьому випадку слід виходити з того, що, незважаючи на зміну загального правила, право має на меті зберегти особливе регулювання, обумовлене специфікою певного виду відносин. Якщо ж під час тлумачення буде встановлено, що нова загальна норма усуває відмінне регулювання для різних видів відносин одного роду, яке раніше було передбачене спеціальними нормами, то вибір слід зробити на користь більш пізнього загального закону.
При збігу ієрархічної та змістовної колізій, коли загальна і спеціальна норми містяться в актах, що мають різну юридичну силу, перевагу має спеціальна норма, якщо п видання прямо чи опосередковано передбачено актом вищої юридичної сили. В іншому випадку повинна діяти загальна норма, що міститься в акті вищої юридичної сили.
Розділ 15
ЮРИДИЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ1
Тлумачення, хоч і належить до традиційних і, здавалося б, добре розроблених правознавством проблем, однак не втрачає і, без сумніву, ніколи не втратить актуальності для юриспруденції. Адже ступінь володіння правилами, прийомами і навиками тлумачення — це показник рівня загальної ерудиції, професійної підготовленості юриста, його правової культури. Невипадково в розвинутих правових державах воно
Питання проте, що підлягає юридичному тлумаченню, тобто про його об єкт, в юриспруденції залишається до цього часу не визначеним. Найпоширеніша назва відповідних розділів (тем) підручників і навчальних посібників з теорії права, присвячених тлумаченню, це - «тлумачення правових норм». Проте, нерідко зустрічаються й інші їх назви - «тлумачення права», «тлумачення нормативних актів (законодавства)», «тлумачення юридичних текстів». Всі ці назви небездоганні.
Об'єкт тлумачення - правові норми, хоч і найбільш наближений до теми з-поміж інших, проте вразливий вже тому, що правова норма - це ідеальна, логічна конструкція, яка далеко не завжди співпадає з текстом відповідної статті закону та іншого нормативного акта. Конструювання правової норми (пошук її складових елементів - гіпотези, диспозиції, санкції) часто якраз і відбувається в процесі тлумачення. Отже «правова норма» як логічна конструкція є не тільки і навіть часом не стільки обєктом, скільки результатом тлумачення.
Не може бути об'єктом тлумачення також «право». На відміну від закону воно є явищем конкретним, яке не можна розглядати як щось таке, що міститься виключно в нормативних актах, тобто відокремлене від діяльності суб єктів тлумачення. Останнє якраз і передбачає пошук права стосовно конкретної правової ситуації, конкретних фактів і конкретних осіб.
Нормативно-правові акти (законодавство) як об'єкт тлумачення не приинятнии тому, що юридичне тлумачення законодавством не обмежується. Його об'єктом можуть бути міжнародні і внутрішньодержавні договори, інші нормативні документи, загальні принципи права, не зафіксовані в конституціях і законах, тощо.
Не зовсім коректним виглядає також такий об'єкт тлумачення як юридичні тексти, оскільки відповідні правові приписи (вимоги) можуть виражатися не тільки у словесних текстах, а й у певних символах. З огляду на викладене, у цьому підручнику пропонується саме така назва розділу, хоч вона загалом має ширше значення порівняно з тим, яке зазвичай вкладається в поняття тлумачення правових норм.
завжди було і залишається одним з визначальних напрямів підготовки юристів. Тим більше це актуально для сучасної вітчизняної юридичної освіти, чому є декілька причин.
По-перше, практично панівний, як зазначалося, в радянській юриспру» денції юридичний позитивізм суттєво спрощував процес і мету тлумачем ня, зводячи його виключно до точного і однакового розуміння і застосу. вання закону, виявлення тієї волі, яка вкладена законодавцем в словесне його формулювання. Тлумачення мало протидіяти будь-яким спробам відійти від точного змісту норм закону. Навіть міркування про необхід ність з'ясування мотивів, якими керувався законодавець при ухваленні закону та його намірів, відкидалися, оскільки це, мовляв, призводить до порушення законності. У законодавця, що відображає волю народу, не має і не може бути жодних об'єктивних причин, щоб формулювати закон туманно і неоднозначно, ускладнювати його, тим самим практично усувається можливість для неясності і суперечностей при його тлумаченні1.
Така позиція призводила до крайнього формалізму і догматизму м тлумаченні нормативних актів, а зрештою спотворювала процес право- застосування.
Якщо і не зовсім ідентичні, то подібні підходи до тлумачення все ще остаточно не подолані у вітчизняній юриспруденції.
По-друге, широкомасштабність перетворень у всіх сферах суспільного життя, які постали на порядку денному після здобуття Україною незалеж ності, складність завданьїх ефективного правового регулювання, без якого будь-які реформи приречені, відсутність досвіду, а нерідко й належного професіоналізму у нормопроектувальників і законодавців, надмірний вплив на законодавчий (правотворчий) процес ідеологічних і політичних чинників не могли не позначитися на якості ухвалюваних законів та інших нормативних актів, призвівши до зростання у них суперечностей, прогалин та інших недоліків. У цих умовах потреба у кваліфікованому тлума ченні правового матеріалу набуває підвищеного значення.
По-третє, істотно актуалізує проблему тлумачення долучення України до європейських правоінтеграційних процесів, що викликало не обхідність приведення національного законодавства у відповідність з європейськими цінностями і стандартами. їх втілення у національну правову систему України не обмежується фактом офіційного визнання відповідних міжнародно-правових документів чи навіть їх імплементацією в українське законодавство. Одним з важливих способів такої імплементації є тлумачення положень національного законодавства в контексті міжнародних та європейських цінностей і стандартів. А це, в свою чергу, вимагає від юристів, передусім від юристів-практиків, які рстосовують законодавство, системного юридичного мислення, оволодіння новими видами тлумачення з урахуванням нагромаджених сучасним правознавством знань та здобутків міжнародної, насамперед судової, практики, уміння тлумачити і застосовувати міжнародно-правові документи, до яких приєдналася Україна, не очікуючи поки вони удуть втілені (імплементовані) в національне законодавство.
15.1. Поняття юридичного тлумачення
Історія поняття «тлумачення» сягає ще античних часів. Його активно використовували грецькі та римські оратори. У стародавньому Римі з'явився й термін «інтерпретація» ('\nterpretatio), який є прообразом сучасного тлумачення.
Протягом своєї історії юридичне тлумачення пережило різні періоди - як піднесень (зокрема, в часи становлення і розквіту римського права та його відродження після тривалого занепаду в епоху Просвітництва) так і спадів, аж до повної заборони (в часи панування в юриспруденції ортодоксального юридичного позитивізму). Формально обмеженим, як зазначалося, було ставлення до юридичного тлумачення в період тоталітаризму. З його крахом у вітчизняній юриспруденції почався новий етап піднесення юридичного тлумачення, який перебуває поки що на початковій стадії.
Тлумачення в юридичній літературі визначається по-різному. Одні автори розглядають тлумачення як особливий розумово-пізнавальний процес, спрямований на розкриття змісту норм права1, інші - як різновид юридичної діяльності із встановлення змісту правових приписів[76] [77], ще інші - як особливий різновид юридичної практики[78].
Неоднозначно розуміють також сфери застосування тлумачений Одні пов'язують його виключно з правозастосовним процесом, Інші вважають, що тлумачення властиве також процесу підготовки і ухни лєння законів та інших нормативних актів. Недостатня визначенісц має місце щодо об єкта та суб'єктів тлумачення, його видів тощо.
