Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 18 страница

коли існує спір про право і сторони не можуть дійти згоди щодо змісту своїх прав і обов'язків (у такому випадку права не можуть бути реалізовані, доки їх обсяг не буде визначений у судовому рішенні);

• коли скоєно правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винести вирок за скоєний злочин);

• коли необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має

юридичне значення (наприклад, факт батьківства).

Застосуванню норм права притаманні такі характерні ознаки.

1) воно є стадією реалізації норм права, метою якої є сприяння їх втіленню в поведінці суб'єктів права шляхом усунення перешкод, через які безпосереднє їхнє здійснення є неможливим, а також кон­троль за цим процесом. Правозастосування може як розпочинати, так і завершувати реалізацію норм права. Крім того, застосування норм права може здійснюватися під час дотримання, виконання, ви­користання норм;

2) застосування норм права є владною діяльністю; ця діяльність породжує обов'язкові юридичні наслідки і забезпечується можли­вістю застосування державного примусу;

3) воно здійснюється лише уповноваженими на це суб'єктами (суб'єктами владних повноважень). Як і нормотворчість, правозастосу­вання є прерогативою публічної влади, пов'язаної із необхідністю під­тримання правопорядку в суспільстві та адміністрування правової сис­теми. У деяких випадках з метою більш ефективного функціонування правової системи правозастосовні повноваження можуть бути деле­говані іншим суб'єктам, наділеним публічними функціями (наприклад, фондам соціального страхування, приватним нотаріусам);

4) застосування норм права становить собою індивідуальну діяль­ність, індивідуальне (ненормативне) правове регулювання, тобто вирішення конкретної справи, окремого життєвого випадку, певної правової ситуації. Правозастосування передбачає прийняття індивіду­альних приписів, які мають конкретного адресата та розраховані на врегулювання певної ситуації;

5) воно здійснюється за певною процедурою, яка регламентується правом. Призначення такої процедури - зменшити вірогідність сва­вілля, забезпечити прийняття законних, обґрунтованих, своєчасних й справедливих рішень;

6) його результатом є правозастосовні акти (наприклад, судові рі- | шення), які є інструментом надання певним велінням статусу індивіду­альних приписів, підтвердження їхнього правового характеру.

Отже, застосування норм права - це діяльність уповноважених на це суб'єктів, яка передбачає винесення індивідуально-правових рі­шень, здійснюється за певною процедурою і має своєю метою спри­яння адресатам правових норм у реалізації їх прав і обоє язків, а та­кож контроль за цим процесом.

14.3. Стадії застосування норм права

Стадії правозастосування - це сукупність дій (операцій), які здііі снюються в процесі правозастосування й об'єднані певною проміж ною метою.

Певна послідовність здійснення дій під час правозастосування д.и підставу говорити про три основні стадії правозастосовної діяль ності:

1. Встановлення фактичних обставин справи. Як відомо, реалі зація норм права пов язується із наявністю юридичних фактів (певних життєвих обставин, передбачених диспозицією норми). Суб'єкт право­застосування повинен встановити всі фактичні обставини, що мають юридичне значення і пов'язані з вирішенням справи по суті. Він мас зібрати для цього достатні докази, переконатися в їхній належності, обґрунтованості та допустимості, провести відповідне процесуальне оформлення доказів.

2. Встановлення юридичної основи справи, яке передбачає, по шук норми права, що підлягає застосуванню; перевірку правильності тексту того нормативно-правового акта, у якому міститься норма; пе ревірку чинності норми і параметрів її дії у часі, просторі та за колом осіб; з ясування змісту норми, у тому числі пошук актів офіційного тлумачення.

Крім того, у деяких складних випадках правозастосування на цій стадії можуть здійснюватися додаткові дії, спрямовані на подолан­ня недоліків правового регулювання (прогалин та колізій у законо­давстві).

Усі ці дії об'єднані метою правильної правової кваліфікації встанов­лених фактичних обставин. Правова кваліфікація, тобто юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом співстав- лення цього випадку до певних норм права, полягає у визначенні галу­зі й інституту права, а також встановленні норми, яка поширюється на цей конкретний випадок.

3. Прийняття рішення у справі Рішення у справі має відповідати фактичним обставинам і ґрунтуватися на нормах і принципах права. Воно закріплюється в актах правозастосування, які оформлюються уповноваженими на це суб'єктами, підписуються, оприлюднюють­ся (доводяться до відома зацікавлених сторін) і набирають законної сили.

14.4. Основні вимоги до правозастосування

До основних вимог до правозастосування належать, зокрема, такі.

1. Справедливість, яка наголошує на безсторонності й послідовно­сті при застосуванні норм права. Безсторонність вимагає неупередже­ності, тобто насамперед розгляду спірних випадків, незважаючи на особу. У свою чергу послідовність при застосуванні норм права ство­рює передбачуваність, заперечує сваволю при розгляді справ та ін.

2. Пропорційність, яка вимагає прийняття рішення, в якому був би дотриманий необхідний баланс між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямо­ване це рішення.

3. Правова визначеність, що, зокрема, висуває вимоги зрозуміло­сті, несуперечливості, повноти, остаточності й виконуваності правоза- стосовних актів.

4. Законність, яка означає, що: правозастосовне рішення повинно прийматися уповноваженим на це суб'єктом у межах його компетенції, правозастосування має здійснюватися в порядку і формах, передбаче них процесуальними нормами права; правозастосовні органи зобов я зані правильно обирати норми матеріального права, належним чином їх тлумачити і приймати рішення відповідно до норм та принципів права.

5. Обґрунтованість, яка означає, що прийняття правозастосовного рішення має базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фак­тичних обставин, що мають значення для справи, і має бути забезпече­не належною та переконливою аргументацією.

6. Доцільність, яка полягає в обов'язку суб'єкта правозастосування обирати саме те рішення, яке є найбільш сприятливим для досягнення цілей та реалізації завдань відповідної норми права, найкраще врахо­вує специфіку конкретної життєвої ситуації.

7. Добросовісність, що відображає вимогу сумлінного й чесного використання суб'єктом правозастосування наданих йому повнова­жень й виконання покладених на нього обов'язків.

8. Розумність, яка зобов'язує суб'єкта правозастосування прийма­ти рішення, які б були розсудливими, обачними, відповідали здорово­му глузду та ін.

9. Своєчасність, яка визначає обов'язок здійснювати застосування ^; норм права протягом розумного строку, без невиправданих зволікань, у

найкоротший строк, достатній для отримання обґрунтованого результату.

14.5. Акти застосування норм права, їх види

Акт застосування норм права — це правовий акт, у якому закрі- плюється індивідуальне рішення суб'єкта правозастосування у кон кретній справі.

Основними ознаками акта правозастосування права є такі:

1) він є одним із видів правових актів, що спрямований на індивідуаль­но-правове регулювання суспільних відносин, забезпечення реалізації норм права. Він підсилює авторитетність норм права у конкретних життє­вих ситуаціях, підтверджує права й обов'язки певних осіб, а в разі необхід ності конкретизує, додатково визначає їхній зміст. Закріплюючи індивіду­ально-правове рішення, фіксуючи результат застосування норм права, він становить собою зовнішню форму правозастосовноїпрактики;

2) на відміну від нормативно-правового акта, має персоніфікований характер, тобто адресований конкретним особам, фіксує їхні суб'єк­тивні права та обов'язки, а також вичерпується виконанням. У зв'язку з цим акт правозастосування нерідко визначається як ненормативний (індивідуальний) правовий акт;

3) видається лише уповноваженими на це суб'єктами правозасто­сування за встановленою законом процедурою',

4) як письмовий документ він має певну форму (постанова, указ, на­каз, розпорядження тощо), власні реквізити (назву акта, номер, дату, місце прийняття, вказівку на суб єкта, що його затвердив, підпис та по- саду особи, яка підписала акт), а також структуру (в класичному варі­анті — вступна, описова, мотивувальна і резолютивна частини).

Класифікація актів застосування норм права здійснюється за різ­номанітними підставами:

1) за субєктом прийняття: акти органів законодавчої, виконавчоїта судової влади, глави держави, органів місцевого самоврядування та ін.;

2) за формою акта: укази, постанови, розпорядження, накази, ух­вали, подання, вироки, рішення та ін.;

3) за характером правового впливу: регулятивні та охоронні;

4) за юридичним значенням: акти, що містять остаточне рішення в юридичній справі (вирок суду, указ про нагородження), та акти, що забезпечують прийняття основних актів (ухвала суду про відкладення розгляду справи);

5) за характером юридичних наслідків: акти, що встановлюють, змінюють, припиняють, констатують, відновлюють суб'єктивні права й обов'язки та ін.

14.6. Прогалини в нормативних актах та способи їх подолання. Аналогія права і аналогія закону

Прогалини в нормативно-правових актах - це повна або частко во відсутність законодавчої регламентації певних суспільних відносин, ицо перебувають у сфері правового регулювання.

Як синонім прогалин в юриспруденції нерідко використовується термін «лакуна» (від лат. lacuna - заглиблення, порожнина). Прогалини традиційно вважаються одним із найпоширеніших видів юридичних дефектів. Відсутність необхідного юридичного правила ніби роз'єднує І систему права та законодавства, знижує її узгодженість і, як наслідок,

ефективність правового регулювання.

Прогалина є відсутністю або неповнотою нормативно-правових приписів, необхідних для вирішення конкретного випадку (казусу). Ін- шими словами, йдеться про дефіцит для вирішення наявної проблеми в такого нормативного припису, який за його змістом (навіть при найбільш широкому розумінні) підлягав би застосуванню в цьому конкрет- I йому випадку. На відміну вір, розширеного тлумачення, коли ми має­мо справу з обставинами, які передбачені законом, але буквально під його дію не підпадають, прогалина існує у випадку, коли закон взагалі не передбачає такі обставини.

Крім того, від прогалин у законодавстві слід відрізняти відсутність

приписів щодо тих відносин, які знаходяться поза сферою правового Ірегулювання (сфера non jus). У першому випадку йдеться про відсут­ність у законодавстві відповіді на питання, що перебувають у сфері правового регулювання, потребують юридичного вирішення, тоді яку і другому - про відсутність юридичного питання взагалі, недоцільність юридичного впорядкування таких відносин.

Виокремлюють такі види прогалин у нормативно-правових актах: 1) залежно від часу виникнення — первісні прогалини, тобто ті, які існують на момент набрання чинності нормативно-правовим актом, та наступні прогалини — ті, що з'являються внаслідок подальшого розвитку суспільних відносин, які мають регулюватися правом,

2) залежно від можливості подолання прогалин у процесі правоза- стосування — переборні й непереборні прогалини;

3) залежно від того, чи пов'язане існування прогалин з умислом суб'єкта нормотворення, — навмисні й ненавмисні прогалини',

4) залежно від ступеня відсутності неврегульованості суспільних від­носин - повні або часткові прогалини.

Подолання прогалин у нормативно-правових актах - це заспи і сування засобів, що дозволяють прийняти рішення в конкретній справі за відсутності відповідної норми права.

Для подолання прогалин зазвичай використовують такі засоби, як аналогія закону й аналогія права. Можливість застосування норм і,і аналогією прямо передбачена в окремих законодавчих актах (напри клад, в статті 8 Цивільного кодексу України, статті 10 Сімейного кодексу України, частині 8 статті 9 Цивільного процесуального кодексу України І частині 7 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України). Крім того, можливість застосування аналогії може передбачатися в непрямій формі - через заборону відмови у розгляді справи з мотивів неповноти чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (див., наприклад, частину 7 статті 4 Господарського процесуального кодексу України). Особлива формула, яка легалізує лише аналогію права, викори стана в частині 6 статті 9 Кримінального процесуального кодексу України.

Аналогія є виправданою також в інших галузях права, що робить до­цільним встановлення презумпції припустимості аналоги: подолай ня прогалини шляхом застосування аналогії можливо, якщо не доведе­но інше — існування непереборної прогалини.

За аналогією не можуть застосовуватися норми права, що спрямо вані на обмеження прав людини. Це пояснюється необхідністю додер жання принципу правової визначеності, який гарантує захист свободи індивідів від свавільного вручання державної влади. Класичним при­кладом тут є заборона аналоги в кримінальному праві, унаслідок чого склади злочинів не можуть встановлюватися лише шляхом судження за аналогією або іншого доповнення норм права. З частини 2 статті 19 Конституції України випливає заборона аналогії при визначенні повно­важень суб'єктів публічної влади, а також підстав та способів їх дій.

Крім того, застосування аналогії виключається, коли закон свідомо поширює свої приписи лише на прямо передбачені ним випадки, що є доказом того, що цей припис не має сили щодо інших випадків (так званий argumentum а contrario - висновок від протилежного). Цей ар­гумент означає, що визначений правовий наслідок діє тільки для такої обставини справи, яка чітко підпадає під дію норми права. В іншому випадку робиться висновок, що для такого випадку ця норма не діє.

Аналогія закону - це вирішення справи за наявності прогалини на основі норми права, що регулює найбільш подібні суспільні відносини.

Аналогія закону спирається на схожість, подібність відносин (їх­нього фактичного складу), які врегульовані законом і які є предметом розгляду, але не врегульовані законом. Крім зовнішньої подібності, для застосування аналогії також необхідна констатація, що ці випадки є ціннісно рівними. Деякі розбіжності у фактичному складі цих відносин не повинні вплинути на рішення. Вони мають бути «винесені за ду­ки» як незначні, несуттєві; лише спільні ознаки повинні бути визнані к необхідні передумови для висновку за аналогією.

Отже, використання аналогії побудовано на уявленні про систем­ність та внутрішню послідовність права, якщо б закон передбачав цей випадок, то внормував би його так само, як унормовані схожі з ним по суті випадки.

Окремим випадком аналогії закону є міжгалузева аналогія (субси- діарне застосування норм права). Вона передбачає застосування до конкретних відносин нормативного припису, який регулює подібні

су України за загальним правилом забороняє застосування цивільного законодавства «до майнових відносин, заснованих на адміністратив­ному або іншому владному підпорядкуванні однієі сторони другій сто­роні, а також до податкових, бюджетних відносин».

Прикладом міжгалузевої аналогії може бути визначення в конститу­ційному праві порядку обчислення строків для всіх органів влади за ана­логією з порядком, встановленим Цивільним процесуальним кодексом України. Саме тому в конституційному праві, коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого почи­нається строк. Якщо ж закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважається перший після нього робочий день.

Аналогія права — це вирішення справи за наявності прогалини на основі загальних або галузевих принципів права.

На законодавчому рівні існує кілька підходів до визначення аналогії права. Так, деякі кодекси пов'язують аналогію права з регулюванням відносин відповідно до загальних засад певної галузі законодавств (див. норми Цивільного і Сімейного кодексів України). Водночас Ци вільний процесуальний кодекс пропонує виходити із загальних записи законодавства, Кримінальний процесуальний кодекс — із загальний засад кримінального провадження, а Кодекс адміністративного судо­чинства - з конституційних принципів і загальних засад права.

У випадку застосування аналогії права для подолання прогалини залучається принцип - правова вимога, яка є загальною (спільною) для інституту, підгалузі та галузі права. Він й підлягає застосуванню до схожого (аналогічного) випадку, що безпосередньо не врегульований жодною нормою законодавства. Для регулювання таких відносин нн основі принципу шляхом його конкретизації з урахуванням обставин тієї ситуації, що підлягає вирішенню, створюється (формулюється) конкретне правило, яке б найкращим чином узгоджувалося з прин ципами права. У таких умовах суддя ніби ставить себе на місце зако нодавця, передбачає його рішення з цього питання, яке б найкраще узгоджувалось з вказаним принципом.

Застосування аналогії права є засобом, що рідко використовується при здійсненні правосуддя. У сучасних умовах практично всі відноси ни, що вимагають правового регулювання, отримали пряму або опосе­редковану регламентацію з боку закону.

14.7. Юридичні колізії та способи їх подолання

У правознавстві юридичні колізії традиційно пов'язуються з пробле­мою неузгодженостей (суперечностей) у правовій системі. Йдеться пропонування у сфері правового регулювання двох видів неузгоджено­стей: матеріальних і формальних.

Будь-яка правова система взаємодіє із зовнішнім (соціальним) середо­вищем, внаслідок чого можуть виникати матеріальні неузгодженості: наприклад, неузгодженості між нормами права і суспільними відноси­нами, які вони покликані регулювати, між нормами права та іншими со­ціальними нормами, зокрема моральними або релігійними, внаслідок відставання, неврахування в процесі нормотворення тощо.

Крім того, у сфері правового регулювання виникають юридичні колі­зії, тобто формальні неузгодженості, суперечності всередині правової системи. Вони зазвичай виникають внаслідок інтелектуальних по- илок суб'єктів права, порушень правил юридичної техніки. Юридичні колізії призводять до порушень цілісності, внутрішньої узгодженості та єдності правової системи.

 

Існують різні види юридичних колізій.

 

Залежно від правових форм діяльності, підчас здійснення яких вони виникають, можна говорити про:

• нормотворчі колізії, тобто колізії, закладені в процесі нормотвор- чості (наприклад, колізії між різними нормативно-правовими актами);

• правозастосовні колізії, тобто колізії, закладені в процесі засто­сування норм права (зокрема, колізії між рішеннями судів, колізії між нормативно-правовими і правозастосовними актами),

• інтерпретаційні колізії, тобто колізії, закладені в процесі тлумачення закріпленими в інших джерелах права (наприклад, суперечності між законодавством і судовими прецедентами);

• колізії між нормами права, закріпленими в інших джерелах права.

Колізїіу законодавстві — це різновид юридичних колізій, що виникають за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між нормами права, які закріплені в законодавстві та регулюють одні фактичні відносини.

Найбільш поширеними видами колізій у законодавстві єтакі.

Темпоральна (часова) колізія - це колізія, що виникає внаслідок видання в різний час з того самого питання декількох норм права, закріплених в нормативно-правових актах.

Для подолання такої колізії необхідно докладно проаналізувати чо­тири показники, що характеризують дію неузгоджених нормативних актів у часі. Загальним правилом, що використовується для подолання

таких колізій, є правило, згідно з яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попередніх. Тому в разі неузгодженості застосу­ванню підлягає норма права, яка є більш пізньою.

2. Ієрархічна колізія - це колізія, яка виникає внаслідок регулюван ня одних фактичних відносин нормами, закріпленими в актах, іцо ми ють різну юридичну силу.

Загальне правило, яке використовується для подолання ієрархічних колізій, є таким: у разі суперечності застосовуються норми, що за кріплюються в нормативно-правових актах, які мають більш високу юридичну силу.

3. Змістовна колізія — це колізія, що виникає внаслідок часткового збігу обсягів регулювання декількох норм права.

Специфіка подібних колізій пов язана з поділом норм права на за гальні й спеціальні. Загальні норми права, як відомо, поширюються на рід відносин у цілому; спеціальні діють тільки в межах певного виду відносин цього роду і встановлюють для нього певні особливості по­рівняно із загальним правилом. Ці норми можуть закріплюватися як в одному, так і в кількох нормативно-правових актах. У разі конкуренції загальних і спеціальних (виняткових) норм слід керуватися правилом: спеціальний закон скасовує дію загального.

Існують також складні випадки, коли неузгодженість між нормами права зумовлена одночасним існуванням (збігом) кількох видів колізій.

Так, при збігу темпоральної та ієрархічної колізій, що виникає внас­лідок більш пізнього введення в дію норми, яка міститься в акті меншої юридичної сили, пріоритет віддається нормі, яка міститься в норматив­но-правовому акті вищої юридичної сили, хоча його прийнято раніше.

У разі збігу темпоральної та змістовної колізій, що виникає внас­лідок більш пізнього введення в дію акта, що містить загальну норму, пріоритет зазвичай віддається спеціальній нормі, хоча акт, що містить ", прийнято раніше. У цьому випадку слід виходити з того, що, незва­жаючи на зміну загального правила, право має на меті зберегти осо­бливе регулювання, обумовлене специфікою певного виду відносин. Якщо ж під час тлумачення буде встановлено, що нова загальна норма усуває відмінне регулювання для різних видів відносин одного роду, яке раніше було передбачене спеціальними нормами, то вибір слід зробити на користь більш пізнього загального закону.

При збігу ієрархічної та змістовної колізій, коли загальна і спеці­альна норми містяться в актах, що мають різну юридичну силу, пере­вагу має спеціальна норма, якщо п видання прямо чи опосередковано передбачено актом вищої юридичної сили. В іншому випадку повинна діяти загальна норма, що міститься в акті вищої юридичної сили.

Розділ 15

ЮРИДИЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ¹

Тлумачення, хоч і належить до традиційних і, здавалося б, добре розроблених правознавством проблем, однак не втрачає і, без сум­ніву, ніколи не втратить актуальності для юриспруденції. Адже ступінь володіння правилами, прийомами і навиками тлумачення — це показ­ник рівня загальної ерудиції, професійної підготовленості юриста, його правової культури. Невипадково в розвинутих правових державах воно

Питання проте, що підлягає юридичному тлумаченню, тобто про його об єкт, в юри­спруденції залишається до цього часу не визначеним. Найпоширеніша назва відпо­відних розділів (тем) підручників і навчальних посібників з теорії права, присвячених тлумаченню, це - «тлумачення правових норм». Проте, нерідко зустрічаються й інші їх назви - «тлумачення права», «тлумачення нормативних актів (законодавства)», «тлу­мачення юридичних текстів». Всі ці назви небездоганні.

Об'єкт тлумачення - правові норми, хоч і найбільш наближений до теми з-поміж ін­ших, проте вразливий вже тому, що правова норма - це ідеальна, логічна конструкція, яка далеко не завжди співпадає з текстом відповідної статті закону та іншого норма­тивного акта. Конструювання правової норми (пошук її складових елементів - гіпотези, диспозиції, санкції) часто якраз і відбувається в процесі тлумачення. Отже «правова норма» як логічна конструкція є не тільки і навіть часом не стільки обєктом, скільки результатом тлумачення.

Не може бути об'єктом тлумачення також «право». На відміну від закону воно є яви­щем конкретним, яке не можна розглядати як щось таке, що міститься виключно в нормативних актах, тобто відокремлене від діяльності суб єктів тлумачення. Останнє якраз і передбачає пошук права стосовно конкретної правової ситуації, конкретних фактів і конкретних осіб.

Нормативно-правові акти (законодавство) як об'єкт тлумачення не приинятнии тому, що юридичне тлумачення законодавством не обмежується. Його об'єктом можуть бути міжнародні і внутрішньодержавні договори, інші нормативні документи, загальні принципи права, не зафіксовані в конституціях і законах, тощо.

Не зовсім коректним виглядає також такий об'єкт тлумачення як юридичні тексти, оскільки відповідні правові приписи (вимоги) можуть виражатися не тільки у словес­них текстах, а й у певних символах. З огляду на викладене, у цьому підручнику пропо­нується саме така назва розділу, хоч вона загалом має ширше значення порівняно з тим, яке зазвичай вкладається в поняття тлумачення правових норм.

завжди було і залишається одним з визначальних напрямів підготовки юристів. Тим більше це актуально для сучасної вітчизняної юридичної освіти, чому є декілька причин.

По-перше, практично панівний, як зазначалося, в радянській юриспру» денції юридичний позитивізм суттєво спрощував процес і мету тлумачем ня, зводячи його виключно до точного і однакового розуміння і застосу. вання закону, виявлення тієї волі, яка вкладена законодавцем в словесне його формулювання. Тлумачення мало протидіяти будь-яким спробам відійти від точного змісту норм закону. Навіть міркування про необхід ність з'ясування мотивів, якими керувався законодавець при ухваленні закону та його намірів, відкидалися, оскільки це, мовляв, призводить до порушення законності. У законодавця, що відображає волю народу, не має і не може бути жодних об'єктивних причин, щоб формулювати закон туманно і неоднозначно, ускладнювати його, тим самим практично усу­вається можливість для неясності і суперечностей при його тлумаченні¹.

Така позиція призводила до крайнього формалізму і догматизму м тлумаченні нормативних актів, а зрештою спотворювала процес право- застосування.

Якщо і не зовсім ідентичні, то подібні підходи до тлумачення все ще остаточно не подолані у вітчизняній юриспруденції.

По-друге, широкомасштабність перетворень у всіх сферах суспільного життя, які постали на порядку денному після здобуття Україною незалеж ності, складність завданьїх ефективного правового регулювання, без яко­го будь-які реформи приречені, відсутність досвіду, а нерідко й належно­го професіоналізму у нормопроектувальників і законодавців, надмірний вплив на законодавчий (правотворчий) процес ідеологічних і політичних чинників не могли не позначитися на якості ухвалюваних законів та інших нормативних актів, призвівши до зростання у них суперечностей, прога­лин та інших недоліків. У цих умовах потреба у кваліфікованому тлума ченні правового матеріалу набуває підвищеного значення.

По-третє, істотно актуалізує проблему тлумачення долучення Укра­їни до європейських правоінтеграційних процесів, що викликало не обхідність приведення національного законодавства у відповідність з європейськими цінностями і стандартами. їх втілення у національну правову систему України не обмежується фактом офіційного визнання відповідних міжнародно-правових документів чи навіть їх імплемен­тацією в українське законодавство. Одним з важливих способів такої імплементації є тлумачення положень національного законодавства в контексті міжнародних та європейських цінностей і стандартів. А це, в свою чергу, вимагає від юристів, передусім від юристів-практиків, які рстосовують законодавство, системного юридичного мислення, ово­лодіння новими видами тлумачення з урахуванням нагромаджених су­часним правознавством знань та здобутків міжнародної, насамперед судової, практики, уміння тлумачити і застосовувати міжнародно-пра­вові документи, до яких приєдналася Україна, не очікуючи поки вони удуть втілені (імплементовані) в національне законодавство.

15.1. Поняття юридичного тлумачення

Історія поняття «тлумачення» сягає ще античних часів. Його актив­но використовували грецькі та римські оратори. У стародавньому Римі з'явився й термін «інтерпретація» ('\nterpretatio), який є прообразом сучасного тлумачення.

Протягом своєї історії юридичне тлумачення пережило різні періо­ди - як піднесень (зокрема, в часи становлення і розквіту римського права та його відродження після тривалого занепаду в епоху Просвіт­ництва) так і спадів, аж до повної заборони (в часи панування в юри­спруденції ортодоксального юридичного позитивізму). Формально об­меженим, як зазначалося, було ставлення до юридичного тлумачення в період тоталітаризму. З його крахом у вітчизняній юриспруденції по­чався новий етап піднесення юридичного тлумачення, який перебуває поки що на початковій стадії.

Тлумачення в юридичній літературі визначається по-різному. Одні автори розглядають тлумачення як особливий розумово-пізнавальний процес, спрямований на розкриття змісту норм права¹, інші - як різно­вид юридичної діяльності із встановлення змісту правових приписів^{[76] [77]}, ще інші - як особливий різновид юридичної практики^[78].

Неоднозначно розуміють також сфери застосування тлумачений Одні пов'язують його виключно з правозастосовним процесом, Інші вважають, що тлумачення властиве також процесу підготовки і ухни лєння законів та інших нормативних актів. Недостатня визначенісц має місце щодо об єкта та суб'єктів тлумачення, його видів тощо.