Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 13 страница

Правова доктринояк джерело права характерна не лише для мусуль­манських країн, вона може бути застосована в міжнародному праві, так, стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН до джерел права, які застосовує Міжнародний Суд, відносить доктрини найбільш кваліфіко­ваних спеціалістів у галузі публічного праваї.

Правова доктрина також має істотне значення як джерело форму­вання права, тобто використовується в процесі законотворчої діяльно­сті, формування правової політики. У процесі реалізації права, зокрема при його тлумаченні, правова доктрина використовується як допоміж­не джерело права, про що також свідчать численні коментарі автори­тетних учених-юристів, якими супроводжується видання кодексів та інших законів. ^[50]

9.10. Джерела права і канонічне право

Окрім джерел мусульманського права - Корану, Сунни та фікха як іііновиду правової доктрини християнство в процесі свого розвитку ікож виробило своє право, яке отримало назву канонічного. Термін Іканонічний» походить від слова «канон», яке в церковному праві означає одне з його джерел, що складається з суті постанов вселен­ских, місцевих соборів, постанов авторитетних церковних діячів щодо рковного управління.

Незважаючи на думки щодо обмеженого розуміння канонічно­го права, лише постановами вселенських соборів або правом, яке Міститься у Corpus Juris Canonici (середньовічна збірка церковного Права), у сучасній науці цей термін розуміється небагато ширше — як сукупність норм, які регулюють церковні відносини, як внутрішні, так і зовнішні, та включає в себе всі існуючі джерела церковного права.

Такими джерелами, крім вже згаданих канонів та Corpus Juris Canonici, Є закони, які приймала світська влада щодо церковного порядку та до- I маті в віри. Наприклад, винятково церковне законодавство містять іитули першої книги кодексу Юстиніана — загальновідомої памятки

ване в Біблії.

З огляду на те, що у більшості сучасних держав церква відділена від держави, секуляризована, а церковні суди втратили своє значення для мирян, норми, зафіксовані у наведених джерелах, зберігають свою чинність виключно для духовенства та віруючих як правила відправ­лення культу, церковної будови та організації міжконфесійних відносин тощо. Проте сучасна світська влада вибудовує свої відносини з цер­квою на принципах невтручання у церковне життя і поваги до релігій­них норм, враховуючи їхній зміст у своїй правотворчій та правозасто- совній діяльності.

З погляду порівняльного аналізу наведений короткий огляд джерел канонічного права демонструє однорідність і схожість із засобами фор­мування.

По-перше, це століття паралельного існування, розвитку та конкурси ції церковної та світської юрисдикції. По-друге, у своєму поступовому розвитку канонічне та світське право запозичували одне в одного ріі номанітні прийоми і способи закріплення правових норм. У підсумку світська влада успадкувала практично всі найкращі розробки кано ністів у царині правових джерел. Але головна причина такої схожості полягає в універсальному характері самого явища права, коли зміг товні і формальні його джерела практично залишаються тотожними, незважаючи на різноманітні сфери, де здійснюється правове регулю вання поведінки суб'єктів за допомогою правових норм.

9.11. Інші джерела права в сучасному світі

Наведений у попередніх підрозділах перелік джерел права не є ви черпним. Сучасна правова наука і практика виокремлює також й інші джерела як способи закріплення правових норм. Інколи такі джерела називають нетрадиційними або другорядними, допоміжними, разом з тим вони існують і мають можливість практичного застосування. Се­ред таких джерел слід назвати: «м'яке» право, правову практику та корпоративні норми.

«М’яке» право (soft low) первинно стали виокремлювати у ролі дже­рела в галузі міжнародного права, сьогодні його застосування можна простежити і у внутрішньодержавних галузях права. До нього традицій­но відносять правові акти, які супроводжують переговорний процес, процес підписання нормативно-правових угод, акти, які закріплюють форми типізації угод та їх тлумачення тощо. Різновидами таких актів є: комюніке, декларації, меморандуми, протоколи, зокрема про наміри, рекомендації, резолюції, консультативні висновки тощо. Нині у країнах ЄС такі акти мають особливу популярність.

Термін «м'яке» право щодо цього джерела застосовується з огляду на відсутність обов'язкової юридичної сили вказаних правових актів.

Правова практика, на відміну від іншої практики, судової, є одним малодосліджених джерел права. На думку А. Полякова, право ста­новить собою систему комунікацій, засновану на зворотному зв язку. Тому суб'єкти права не тільки взаємодіють на підставі соціально визнаних норм, а й модифікують, корегують і пристосовують свою пове­дінку до латентних, але обов'язкових умов комунікаціїї. Інакше кажу­чи, у процесі практичного застосування правових норм вони можуть»азнати змін, які будуть відрізняти реальну поведінку від тієї, що була первинно передбачена нормою. Але для того, щоб така змінена пра­вова поведінка не була визнана правопорушенням, вона повинна бути легітимована, сприйнята всіма суб'єктами правовідносин, в тому числі державними органами, як корисна. За такої умови правова практика також може виступати у ролі джерела права.

Корпоративні норми. У ролі джерела права корпоративні норми становлять собою правила поведінки, які прийняті для регулювання відносин усередині певної корпорації між її членами, а також зовніш­ніх відносин такої корпорації та її членів з іншими суб'єктами правовід­носин. Творцями таких норм безпосередньо є або всі учасники кор­порації, або її представницькі органи, а члени корпорації, відповідно, зобов'язуються їх виконувати.

На перший погляд такі різні явища, як середньовічне братство, цех, гільдію, церкву, університет, сучасне акціонерне товариство, коопера­тив чи товариство захисту тварин, об'єднує одна ознака - всі вони по суті утворення та діяльності є корпораціями. Своє закріплення корпора­тивні норми можуть отримувати утакзваних локальних актах, статутах, положеннях, інструкціях, кодексах, правилах тощо. Прикладами таких актів є церковні статути; статути господарюючих суб'єктів, бізнес-асо- ціацій, профспілок; комплаєнси компаній (або як їх ще називають — ке­рівні принципи) та похідні від них кодекси корпоративної поведінки, антикорупційні правила, посадові інструкції тощо. Особливо виразно корпоративні норми проявляються у так званому спортивному праві, про що вже згадувалось. Різноманітні правила проведення змагань із різних видів спорту, статути спортивних федерацій, які, крім іншого, включають процесуальні норми розгляду спорів, накладення та знят­тя санкцій, оскарження рішень тощо, діють без врахування державних юрисдикцій. Більше того, органи державної влади враховують у своїй діяльності вимоги спортивного права, починаючи з рівня правотвор- чості. Важко уявити державу, яка б на національному рівні прийняла свої власні правила гри у футбол, хокей чи волейбол, які б відрізняли­ся від тих, що затверджені відповідною міжнародною федерацією. Так само не можна уявити й оскарження рішення спортивного арбітражу як предмет позову у національному суді.

Корпоративні норми не лише виконують роль джерела права, що ре­гулює відповідні відносини, свою наступну легітимацію вони отриму­ють у процесі правозастосування, втому числі при судовому вирішення корпоративних суперечок. Рішення суду у такій справі є обов'язковим для сторін. Така обов язковість забезпечується, зокрема, і державою. Це дає підстави вважати як самі нормативні акти корпорації, так і ухва­лені відповідно до них рішення правовими.

Особливу актуальність корпоративні норми як джерело права одер­жують у сучасному глобалізованому світі. В умовах функціонування транснаціональних корпорацій їхні підрозділи, учасники (засновники), як правило, містяться у країнах з відмінними правовими системами та законодавством, при цьому стрижнем діяльності всіх підрозділів та­ких компаній якраз і є корпоративні норми. Одним з прикладів такої транснаціональної корпорації учасники якої знаходяться в 210 країнах світу, є кооперативне товариство SWIFT (Товариство всесвітніх між- банківських фінансових телекомунікацій) - міжнародна міжбанківська система передачі інформації та здійснення платежів. Головний офіс її знаходиться у Брюсселі.

 

Розділ 10

СИСТЕМА НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ

АКТІВ

10.1. Вертикальна (ієрархічна) та горизонтальна (галузева) структури системи нормативно-правових актів

Як зазначалось в попередніх розділах, першоджерелом права є не- відчужувані права людини, які в кінцевому підсумку обумовлюють зміст правових норм. Незважаючи на багатоманітність способів закрі _ПЛення правових норм в різних джерелах права, їх людська природа не змінюється. Образ людини як мірила всіх речей (за відомим ви­словлюванням античного філософа Протагора) є і залишається тим стрижнем, навколо якого формуються і викристалізовуються норми права, що з часом отримують фіксацію в різних джерелах.

Вираження норм права у звичаях, судових рішеннях мало казуїстич­ний і не завжди чітко визначений характер. З розвитком комунікацій між людьми і ускладненням суспільних відносин ці форми права ста­ють неспроможними задовольнити потреби в регулюванні суспільно­го життя, а нерідко стають гальмівним чинником цих процесів. У зв яз- ку з цим до них починає активно долучатися державна влада. Як тільки вона достатньо організується і стає міцною, вона намагається витісни­ти засади звичаєвого права і судової практики нею ж сформульовани­ми загальними нормами.

Перехід до державного правового регулювання здійснювався ево­люційно. Спочатку таке регулювання поширювалось тільки на ті сфери суспільного життя, які безпосередньо стосувалися інтересів державної влади. Приватні майнові та сімейні відносини довгий час залишались під впливом звичаєвого права і судової практики. З часом державне регулювання розширюється, підпорядковуючи собі інші сфери суспіль­ного життя. Таким чином, сформульовані відповідними органами дер жавної влади нормативні акти стають одним з найвагоміших і найпо ширеніших джерел права.

Вже перші писані пам ятки правової культури, які ще не можна вва жати нормативно-правовими актами в сучасному розумінні, такі як За кони Хаммурапі (XVIII століття до нашої ери), Закони XII таблиць (V сто ліття до нашої ери), Закони Ману (II століття до нашої ери - II століття нашої ери), та ін. з моменту їх видання органами влади стародавніх держав, сприяли фіксації та закріпленню правового становища люди ни, формуванню його гарантій, тим самим забезпечуючи стабільність функціонування тогочасних правових систем. Надання нормам зви­чаєвого права письмової форми і закріплення їх у писаних збірниках, а отже, визнання їх органами публічної влади, також було важливим кроком у процесі правогенезу та розвитку джерельної бази права, за безпечення правової визначеності, стабільності і безпеки.

Не можна сказати, що перебрання державою на себе правотворчої функції та п прагнення до домінування створюваних нею нормативних актів (законів) серед джерел права мали виключно прогресивний ха­рактер. Нормативні акти держави (закони) нерідко використовувалися державою для втручання у приватні сфери життя людей, обмежуючи їх свободу, що не могло не викликати негативної реакції з боку найкра­щих представників політико-правової думки тих часів.

Зокрема, видатні представники грецької античності Платон та його учень Аристотель піддавали різкій критиці державні устрої, «де закон підкоряється якійсь іншій владі, не маючи своєї власної» (Платон), «де владарює хтось один з громадян, а не закон» (Аристотель)^[51]. У зв'язку з цим вони наголошують на важливій ролі закону як способу обмеження влади уряду.

Отже, ще з давніх часів одним із завдань закону було обмеження сва­вілля держави, недопущення узурпації влади, що створювало юридичний фундамент для подальшого розвитку суспільств та їх правових систем.

Таким чином, можна сформулювати основне призначення норма­тивно-правових актів:

1) забезпечення визначеності та передбачуваності поведінки люди­ни шляхом фіксації та конкретизації її прав і свобод, створення юри­дичних механізмів їх реалізації і захисту;

2) закріплення правових режимів діяльності суб'єктів права;

3) встановлення меж втручання органів публічної влади в життєдіяльність людей та засобів і способів їх обмеження;

4) забезпечення і підтримання правового порядку.

Варто зазначити, що будь-яка сучасна правова система світу характеризується достатньо великою кількістю нормативно-правових актів.

Тому постає проблема їх упорядкування та взаємоузгодженості. Шляхи вирішення цієї проблеми залежать насамперед від типу правової сис­теми та цінностей, які притаманні цій системі. В сучасних державах, які формують свою правову доктрину на визнанні невід'ємних, невідчужуваних прав людини, в основу упорядкування і взаємоузгодженості нормативно-правових актів покладено положення конституції, яка є і фундаментальним, базовим та засадничим документом при прийнятті; нових актів.

Взаємоузгодженість нормати^вно-правових актів забезпечується наступними чинниками:

1) зміст нормативно-правового акта в кінцевому підсумку має бути підпорядкований людині як найвищій цінності, забезпеченню и життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки;

2) положення конституції є основним юридично-ціннісним орієнтиром у процесі правотворчості;

3) при прийнятті нових чи внесенні змін до чинних нормативно- правових актів не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав людини;

4) встановленням кожному органу публічної влади чітких меж його правотворчоїта правореалізаційної діяльності. Конституція держави, ок­ремі закони та інші нормативно-правові акти визначають, які акти може приймати той чи інший орган держави, з яких питань і в якій формі;

5) послідовним проведенням ієрархічного зв'язку між норматив­но-правовими актами. Цей зв'язок проявляється у тому, що кожний нормативно-правовий акт не може суперечити акту вищого за ієрархією нормотворчого органу.

Повноваження правотворчого органу і визначають юридичну силу тих актів, які приймаються цим органом. Від того, яке місце в ієрар хії займає орган правотворчості, які питання державного і суспільного життя він компетентний вирішувати, залежить і становище прийнятого ним документа серед інших нормативно-правових актів. Таким чином, система нормативно-правових актів - це сукупність ієрар­хічно взаємопов'язаних актів, які приймаються компетентними правотворчими органами (суб'єктами владних повноважень).

У системі нормативно-правових актів прийнято виокремлювати вер тикальну та горизонтальну структуру (будову).

Вертикальну структуру системи нормативно-правових актів

називають ще ієрархічною. Вона визначає місце акта у системі нор мативно-правових актів за ознакою юридичної сили. Юридична сила нормативно-правового акта-це така його властивість, яка озна чає обов'язкову вимогу відповідності актів органів публічної влади нижчого рівня змісту актів вищих органів публічної влади. Юридична сила нормативно-правових актів дістає прояв у наступних ознаках:

1) обов'язковій відповідності кожного акта принципам і нормам конституції держави;

2) визнанні обов'язкового підпорядкування між різними видами ак­тів - конституція, закон, указ, постанова, наказ, інструкція і т.ін. Саме в такій послідовності зменшується юридична сила кожного акта і збіль­шується «поле обов'язкової відповідності» для інших актів;

3) встановленні ієрархічної підлеглості актів правотворчих органів залежно від їх місця в державному механізмі. Наприклад, акти голів обласних державних адміністрацій повинні відповідати постановам Кабінету Міністрів України, а їхнім власним правовим актам повинні відповідати акти голів районних державних адміністрацій. Аналогічна підлеглість існує і в галузевій системі нормативно-правових актів - між актами міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та ак­тами місцевих органів виконавчої влади (в сфері юстиції, освіти, меди­цини та ін.);

4) визначенні підстав та меж прийняття того чи іншого акта, його основного змісту. Формулювання «на основі і на виконання закону», «згідно з указом, постановою уряду» і т.ін. виражають цей правовий зв'язок;

5) визнанні нормативно-правового акта, що ігнорує встановлені юридичні залежності, правопорушуючим і таким, що втрачає юридич­ну силу. Для цього існують різні спеціальні процедури - зупинення дії акта, оскарження акта, в тому числі в судовому порядку, скасування акта, визнання акта недійсним, визнання акта таким, що втратив чин­ність. Кожний із цих засобів передбачений конституцією та процесу­альним законодавством^[52].

Як вже зазначалось, місце акта за ієрархічною ознакою в системі нормативно-правових актів визначається компетенцією правотвор- чого органу, який прийняв цей акт. Таким чином, за юридичною си­лою усі нормативно-правові акти поділяються на закони та підзакон- ні акти.

Потрібно зауважити, що досить часто у юридичній літературі, у пра­вових актах поряд із поняттям «система нормативно-правових актів» використовують поняття «законодавство», що включає, крім законів, й інші види актів (постанови, укази, накази та ін.). Таке ототожнення є не завжди коректним, оскільки при такому підході роль підзаконних актів може бути перебільшена.

Так, при вирішенні конкретної ситуації підзаконний акт може вста­новлювати такі правила, які фактично обмежують сферу застосування норм закону і таким чином унеможливлюють реалізацію певних прав окремими особами. В результаті підзаконний нормативно-правовий акт буде правопорушуючим. Крім того, віднесення до поняття «зако­нодавство» як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів применшує роль закону, ставить реалізацію закону в залежність від виконання вимог підзакон^ного акта. Таким чином, слід обережно за­стосовувати цей термін.

Горизонтальна структура системи нормативно-правових ак­тів- це поділ актів за їх галузевою ознакою. Іншими словами, певна окрема сфера суспільних відносин потребує наявності сукупності ак­тів, об'єднаних за одним предметом правового регулювання. Таким чином, виокремлюють нормативно-правові акти конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального, фінансового та інших галузей. Варто зазначити, що галузева (горизонтальна) структура сис­теми нормативно-правових актів не співпадає з поняттям структури системи права (поділом на галузі права, підгалузі та правові інститу­ти). Тобто норми однієї галузі права не завжди знаходять своє відобра ження у одному систематизованому нормативно-правовому акті. Так, норми екологічного права виражені у положеннях Конституції України, Закону України від 25 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища», Земельному кодексі України та ряді інших нормативно-правових актів.

Однак традиційний підхід до горизонтальної структури системи нор­мативно-правових актів включає поділ на:

• галузі - об'єднання актів за спільним предметом правового регу­лювання (якісно однорідними, відносно відокремленими суспільними відносинами);

• інститути - система взаємопов'язаних та взаємодоповнюючих за своїм змістом нормативних актів (частин нормативного акта), які регу­люють певну групу внутрішньо узгоджених суспільних відносин.

Найменшим елементом виділяють речення або фразу норматив­но-правового акта, яка містить логічно завершені положення, що регу­люють певні аспекти поведінки суб'єктів.

10.2. Конституція в системі нормативно-правових актів, її поняття та особливості

Центральне місце в системі нормативно-правових актів посідає кон­ституція.

Як справедливо зауважив відомий політичний діяч періоду боротьби США за незалежність Т. Пейн у своїй роботі «Права людини», «держа­ва без конституції - це влада без права»^[53]. А основним стримуючим у діяльності публічної влади чинником у сучасних демократичних право­вих суспільствах є права і свободи людини.

Головне призначення конституції в таких суспільствах якраз і полягає у забезпеченні прав та основоположних свобод людини, обмеження публічної влади, підкорення її праву. Конституція - це Основний За­кон держави, який закріплює права і свободи людини і громадянина, їх юридичні гарантії, основні принципи, згідно з якими функціонує суспільство, компетенцію вищих органів державної влади, а також встановлює межі її реалізації.

Таким чином, конституція не є нормативно-правовим актом у зви­чайному розумінні. Крім безпосередньо регулятивного характеру, кон­ституція має ряд особливостей.

• Вона є базовим та фундаментальним документом, зміст якого під­порядкований людині як найвищій цінності, визнанню і забезпеченню її невідчужуваних прав і свобод. Конституція визначає орієнтири для всього подальшого розвитку суспільства і держави, є основою право­порядку. Визначальним у сучасному розумінні прав людини є те, що вони визнаються не як результат правотворчої діяльності органів пу­блічної влади, а як основа та першоджерело для такої діяльності.

• Конституцію хоч і називають Основним Законом держави, проте від звичайних законів вона відрізняється тим, що не є актом законо­давчої влади (тобто законом у його буквальному значенні). Конститу­ція - це акт установчої влади, що належить народу. Установча влада є первинною щодо так званих встановлених влад (законодавчої, вико­навчої, судової). Підготовку і прийняття конституції нерідко здійснює спеціально обрана конституанта (установчі збори), що здебільшого відбувається після та в результаті якихось надзвичайних подій. Єдине завдання установчих зборів - це прийняття конституції шляхом досяг­нення громадянського консенсусу. Легітимність (визнання народом) установчих зборів (конституанти) забезпечується участю в них безпо­середньо обраних шляхом народного волевиявлення представників. Закони ж є актами встановленої конституцією законодавчої влади. Це зумовлює їх субординацію щодо конституції.

Аналіз тексту Конституції України свідчить про те, що термін «закон» вживається в ній як у широкому, так і вузькому значеннях. У широкому значенні (яке охоплює також Конституцію України та інші нормативно-пра­вові акти) термін «закон» вживається, наприклад, у статтях 13, 24, 35, 68 Конституції України, які закріплюють загальновизнані правові принципи- рівність громадян перед законом, недопустимість відмови від виконання законів з мотивів релігійних переконань, незвільнення від юридичної від­повідальності через незнання законів тощо. В основному ж у тексті Кон­ституції України термін «закон» вживається у вузькому значенні, охоплю­ючи лише закони як акти парламенту- Верховної Ради України.

• Норми конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпо­середньо на підс^таві Конституції України гарантується (стаття 8 Кон­ституції України). Суд безпосередньо має застосовувати конституцію завжди, коли приймаються рішення щодо реалізації та захисту прав індивіда, обмеження окремих прав, перевищення повноважень орга­нами публічної влади.

• Конституції притаманне юридичне верховенство, тобто пріоритет­ність в системі джерел права, яке дістає прояв, зокрема, в її найвищій юридичній силі. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (стаття 8 Консти­туції України). Судам необхідно виходити з того, що нормативно-пра­вові акти будь-якого правотворчого органу підлягають оцінці на відпо­відність Конституції.

• Конституція має підвищений ступінь стабільності. Це забезпечується спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до конституції, від­мінною від процедури внесення змін і доповнень до звичайних законів.

• Конституція має правову охорону, що забезпечується створенням системи конституційного контролю, за якого закони, акти вищих ор ганів державної влади, котрі не відповідають конституції і не можуть застосовуватись, визнаються неконституційними.

• Конституція є основою правової системи країни. Система норма­тивно-правових актів держави повинна розвивати норми конституції. Діяльність органів публічної влади, судових та правоохоронних органів повинна здійснюватись на підставі конституції держави.

Таким чином, основне призначення конституції у сучасних демокра­тичних суспільствах полягає у визнанні основних фундаментальних прав людини першоджерелом правового порядку, обмеженні держав­ної влади в інтересах суспільного спокою та стабільності, причому це обмеження не може загрожувати зниженням ефективності виконання державних функцій^[54].

10.3. Поняття та ознаки закону. Види законів

Закон у сучасному світі є одним з найважливіших джерел права, про­те, як зазначалось раніше, його не слід ототожнювати з правом. Якщо закон стає знаряддям досягнення політичних цілей певними партіями чи іншими об'єднаннями, якщо він нехтує невідчужуваними правами і свободами людини, більше того, порушує їх, не встановлює розумного балансу між потребами та інтересами окремої людини і не визначає меж втручання органів публічної влади в життя людей, - такий закон перестає бути джерелом права.

Враховуючи вищезазначені міркування, спробуємо охарактеризува­ти поняття закону. Закон - це нормативно-правовий акт, який прий­мається органами законодавчої влади держави або шляхом рефе­рендуму у спеціальному порядку та регулює найважливіші суспільні відносини.

Як юридичний документ закон має такі ознаки'.

• має відповідати потребам людини і суспільства та загальним прин­ципам права;

• має пріоритетне значення для регулювання правового статусу людини. Виключно законами мають визначатися права людини (хоча права людини не зводяться лише до тих, які визнаються законами), га­рантії їх правового захисту, межі втручання держави в приватне життя особи, обмеження реалізації окремих прав індивіда;

• забезпечує правовий захист суспільного порядку, встановлює сус­пільно небезпечні чи шкідливі діяння (злочини та проступки) та юри­дичну відповідальність за них;

• визначає межі та способи здійснення повноважень органами пу­блічної влади;

• ухвалюється найвищим представницьким органом держави — пар­ламентом, або у процесі всенародного голосування - референдуму;

• приймається у особливому порядку, який називається законодав­чим процесом. Набрання чинності, внесення змін і доповнень, при­пинення дії закону також здійснюється у спеціальному порядку. Цей порядок визначається конституцією держави (статті 93-94, розділ XIII Конституції України) та/або спеціальним законом;

• регулює найважливіші суспільні відносини, тобто такі відносини, які становлять особливу цінність і значення для людини, суспільства та держави, є типовими та усталеними, (відносно стабільними) Коло відносин, які можуть бути предметом законодавчого регулювання, не можна визначити раз і назавжди. Хоч Конституція України передбачає ті відносини, які визначаються і встановлюються виключно законами України (стаття 92), це не означає, що перелік таких відносин є вичерп­ним. Конституція акцентує увагу на тому, що зазначені відносини в су­часних умовах (на сьогодні) є найважливішими для суспільного життя і вони не можуть бути предметом регулювання підзаконних норматив­но-правових актів;

• в ієрархії нормативно-правових актів має вищу юридичну силу. Це означає, що всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) мають від­повідати вимогам закону та забезпечувати порядок його виконання. У разі якщо підзаконний акт суперечить нормам закону, він не підлягає застосуванню та може бути оскаржений у порядку адміністративного судочинства;

• створений за особливими правилами юридичної техніки, маєспе- > ціальну структуру та реквізити (назва закону, мета його прийняття, дата та ін.).

Особливе значення має порядок набрання чинності законом, зокре­ма, встановлені для цього певні строки. Так, відповідно до статті 94 Конституції України закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення. Це положення є надзвичайно важливим, оскільки стаття 57 Конституції України визначає, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення. Не доведені до відома населення закони є нечинними. Таким чином, після прийняття зако­ну має пройти певний час з метою ознайомлення населення з його текстом. Закон не може бути чинним одразу після його прийняття (за винятком особливих випадків, наприклад, введення надзвичайного стану і т.п.).

Цікавою є практика Європейського суду з прав людини щодо поняття закону. Норму не можна вважати «законом», якщо вона не сформульо­вана з достатньою чіткістю, що дає особі можливість керуватися цією нормою у своїх діях. Ступінь чіткості, яку мають забезпечувати форму­лювання національних законів - і яка в жодному разі не може охопити всі непередбачувані обставини, — значною мірою залежить від змісту закону, сфери, на яку він поширюється, а також від кількості та статусу тих, кому він адресований («Гешмен і Герруп проти Сполученого Коро­лівства», рішення від 25 листопада 1999 року).

 

 

Отже, для того щоб закон був якісним, на думку Суду, він повинен відповідати таким двом основним вимогам:

1) закон має бути загальнодоступним для того, щоб громадянин знав, що за певних обставин застосовується саме цей закон;

2) норма закону повинна бути сформульована достатньо чітко, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку, а в разі надання йому ква­ліфікованої консультації був здатний розумно передбачити наслідки, до яких призведе його певна дія^[55]. Тобто закон має передбачати чіткі та зрозумілі наслідки, які можуть настати для особи.