Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 22 страница

За ступенем суспільної небезпечності правопорушення поділяються на кримінальні - злочини та кримінальні проступки, а також інші про ступки, які можуть бути адміністративними, цивільними абодисциплі нарними.

Злочином та кримінальним проступком визнається передбачене законом винне, суспільно небезпечне діяння, що посягає на особи стість, права і свободи громадян, правопорядок, економічну систему, власність, державне управління та інші значущі суспільні відносини.

Проступки в інших галузях права також є суспільно небезпечними діяннями. Проте їхній негативний вплив менш значний порівняно її злочинами. Об'єктами правопорушень - проступків є адміністративні, майнові, трудові та інші суспільні відносини, врегульовані правом, по­рушення яких не завдає значної шкоди суспільству.

Так, адміністративним проступком визнається протиправне винне діяння, що посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, порядок управління, за яке передбачена адміністративна відповідальність. Найпоширенішими адміністратив ними проступками є порушення правил дорожнього руху, порушення правил полювання та рибальства, протипожежних правил тощо.

Цивільні проступки, або як їх ще називають «цивільно-правові делік ти», здійснюються у сфері цивільного обігу, тобто у сфері майнових пі особистих немайнових відносин, які характеризуються рівністю, авто­номією та майновою самостійністю їх учасників.

Більшість цивільних правопорушень полягає у невиконанні або нен.і лежному чи несвоєчасному виконанні зобов'язань, заподіянні майно­вої, моральної шкоди тощо.

Дисциплінарний проступок порушує трудову, службову, навчальну, військову дисципліну, яка регламентована відомчими (локальними) м іншими нормативними актами та завдає шкоди нормальному функціо­нуванню господарюючих суб'єктів, навчальних та інших установ, орга­нізацій та підприємств.

Найпоширенішими дисциплінарними проступками є прогул, запіз­нення на роботу, невиконання наказів керівництва, порушення вимог військових та інших статутів тощо.

Як вже було зазначено вище, класифікація можливих правопорушень і, відповідно, проступків не вичерпується межами кримінальних, адмі­ністративних, цивільних, дисциплінарних правовідносин. Правопору­шення можуть мати місце і в інших сферах, які врегульовані правом. Яскравим прикладом цього є порушення норм міжнародного права, за яке порушник, зокрема держава, яка заподіяла шкоду відносинам, охоронюваним міжнародним правом, може понести юридичну відпо­відальність у вигляді покладення на неї різноманітних санкцій з боку міжнародного співтовариства.

Що стосується причин виникнення правопорушень, то вони цікавили людство з часів, коли люди стали усвідомлювати сам факт порушен­ня кимось своїх прав. Однак донині однозначної відповіді на те, що саме змушує особу порушувати загальнообов'язкові правила поведін­ки, немає. Юридична наука кримінологія, предметом якої, крім іншого, є вивчення причин та умов злочинності, досліджує як окремо, так і у сукупності цілий ряд обставин, що зумовлюють злочинність як свій на-; слідок. Зокрема такі як: економічні, соціальні, біологічні, ідеологічні, психологічні, правові, організаційно-управлінські та інші.

Всі ці обставини, залежно від співвідношення якісних і кількісних ха­рактеристик, лежать в основі численних теорій (концепцій) про причи­ни правопорушення. На сьогодні ці теорії умовно можна поділити на дві основні групи: соціальні та біосоціальні.

В основі пояснення причин правопорушення у соціальних теоріях- вплив на особу різних факторів, які містяться у соціумі, що оточує лю­дину.

Наприклад, теорія науково-технічної революції пояснює причини правопорушень змінами у традиційному житті людей, що викликані індустріалізацією, урбанізацією, міграцією тощо. І як наслідок пору­шення усталених зв'язків відбувається відчуження і знеособлення лю­дини, придушення її індивідуальності, що в свою чергу підвищує агре­сивність, егоїзм, індивідуалізм та емоційну нестриманість.

Інші дослідники вбачають причини правопорушення у формуванні особи правопорушника в процесі його контактів у мікрогрупах: сім'ї, вулиці, неформальному об'єднанні тощо. Залежно від домінування у

таких групах антигромадських поглядів, установок і пропозицій особи може сформуватися як правопорушник.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює правопорушення різним ріп нем багатства і бідності людей, соціальною нерівністю, важкими побуто вими умовами життя, відсутністю законних умов досягнення благ, ціннос тей, які декларуються суспільством як мета, сенс життя. Інакше кажучи, людина не бачить можливості виправити своє матеріальне, соціальне становище, яке вона вважає несправедливим, іншим шляхом, ніж скою ючи правопорушення. Нерозвинута духовна та ідеологічна сфера життя суспільства лише стимулює це, формуючи криміногенні соціально-психо логічні фактори, такі як: правовий нігілізм, етнічну або релігійну нетер пимість, наркозалежність, формування кримінальної субкультури тощо.

Крім того, неефективність роботи правоохоронних органів держави, відсутність реальних заходів із профілактики правопорушень, корупція в правоохоронній сфері, яка дає можливість уникнути покарання, також може бути стимулом для діяльності потенційного правопорушника.

Біосоціальні теорії правопорушень ставлять акцент не на фактори, які оточують людину, а безпосередньо на особу, її біологію та свідо мість. До таких теорій відносять:

• психоаналітичні теорії;

• спадкові теорії;

• теорії конституціональної схильності тощо.

Окремо слід звернути увагу на причини правопорушень у сфері між народних відносин. Хоча формально порушником міжнародного пра ва може виступати держава, в основі її дії завжди будуть рішення, які приймаються вищими посадовими особами такої держави. Як прави ло, в основі цих рішень - нігілістичне ставлення правителів до норм міжнародного права, спроба зміцнення або узурпації власної влади в середині країни, намагання поширити свій вплив на території інших держав.

Відсутність одностайності в пошуку причин правопорушення, наяв ність різноманітних теоретичних підходів до їх пояснення лише під креслює факт того, що правопорушення є явищем соціальним, яке супроводжує всю історію людства, тобто є однією з ознак його функціо нування. Крім того, слід наголосити, що виокремити якусь одну, універ сальну причину того чи іншого правопорушення, мабуть, неможливо. На практиці більшість із причин спрацьовує у комплексі, формуючись достатньо тривалий час. Розуміння цих причин, механізмів їх форму вання та впливу на поведінку людини дає можливість протидіяти, ви кривати правопорушення, а також перешкоджати їх появі.

• Незважаючи на те, що будь-які правопорушення у момент вчинення є шкідливим «діянням», за певних обставин вони можуть спонукати до позитивної еволюції суспільства. Йдеться про ті випадки, коли пра­вопорушення або їх критичний рівень в тій чи іншій сфері стимулюють суспільство до активного розвитку шляхів подолання причин право­порушень. Суспільство змушене модифікувати своє законодавство, проводити реформи, зокрема у сферах економіки, освіти, культури, вдосконалювати методи здійснення правоохоронної діяльності тощо. Більше того, порушення законів може свідчити про застарілість тих з них, які порушуються, відсталість норм від реального життя, що в свою чергу спонукає до змін у законодавстві, приведення його у відповід­ність до дійсних потреб людини та суспільства.

17.5. Юридично значуща поведінка і зловживання правом

На початку розгляду цієї теми при визначенні видів юридично значу­щої поведінки було зазначено, що за певних обставин може існувати така поведінка, яка формально не суперечить, але і не відповідає нор­мі права. Така колізія можлива під час реалізації правової норми всупе­реч меті, для якої вона була встановлена, коли припис правової норми свідомо виконується однією особою на шкоду інтересам іншої особи. Інакше кажучи, «буква» використовується всупереч «духу» права.

Таку поведінку не можна визнати правопорушенням, оскільки воно передбачає наявність відповідного складу, визначеного законом, та за нього передбачена відповідальність. Більше того, зловживання правом базується на реалізації особою наданих їй суб'єктивних прав, І тобто особа діє у дозволений спосіб, передбачений правом. Нато­мість, здійснюючи правопорушення, особа діє у спосіб, заборонений правом. З точки зору позитивізму поведінка, яка здійснюється у спо­сіб, передбачений нормою, є цілком правомірною. Який тоді критерій зловживання? Для розуміння цього треба згадати, що право - це не тільки правила поведінки, закріплені у законодавстві, право - це і його мета, яка базується на принципах, засадах права, основними з яких є справедливість, рівність, свобода, гуманізм, розумність, добро­совісність тощо. Ці принципи набувають свого закріплення у норма­тивно-правових актах, правовій доктрині, а також існують як самостійні джерела права. Відповідно до цього будь-яке суб'єктивне право особи треба розглядати не лише в сенсі можливості діяти певним чином, а й з погляду справедливості наслідків таких дій щодо прав та інтересів як інших осіб, так і суспільства. Критерій справедливості має неабияке значення, оскільки сам факт негативного впливу суб'єктивних прав од­нієї особи на права іншої особи ще не є зловживанням правом. Умо­ви конкурентної боротьби між підприємцями, якщо вони не мають характеру заборонених правом дій, є одним із прикладів можливого завдання шкоди суб'єктивним правам одних осіб (на отримання при­бутку) реалізацією суб'єктивних прав іншими особами (зниження цін на аналогічні з конкурентом товари). Наявність чесної конкуренції як правомірної поведінки є корисною і справедливою як для суспільства, так і для підприємців.

Але зловживання правом не можна відносити до правомірної пове­дінки, оскільки воно виникає тоді, коли формальна реалізація суб'єк­тивного права однією особою спрямована на досягнення іншої, ніж передбачено нормою, мети, що в результаті призводить до порушення суб'єктивного права іншої особи або настільки звужує його, що воно перестає бути корисним і цінним для неї. Інакше кажучи, «своє» право протиставляється праву в цілому. Власна мета за допомогою наявного у особи суб'єктивного права на певні дії досягається через нехтування правами інших, вступаючи у протиріччя з принципами, цінностями, ме­тою права взагалі.

Зловживання правом можливе в будь-якій галузі права, зокрема, сімейному, трудовому чи системі міжнародного права, де суб'єктом зловживання є держава.

Можна навести різні приклади зловживання правом. Незважаючи на те, що норми процесуального права безпосередньо накладають на учасників судових процесів обов'язок не зловживати своїми проце­суальними правами, часто реалізація процесуальних прав сторонами у господарській чи цивільній справі, як то подання клопотань, оскар­ження процесуальних дій, подання зустрічного позову, заяви про від від суду тощо, спрямована виключно на затягування строків розгляду справи, з метою не дати іншій стороні у справі отримати рішення у пе редбачений законом строк. Тим самим сторона отримує час для реалі зації своїх активів або інших дій з метою уникнення відповідальності. Формально такі дії не є правопорушенням, але вони фактично пере шкоджають чи взагалі унеможливлюють реалізацію таких принципів правосуддя, як розгляд справи в розумний строк, принцип невідворот ності покарання.

У земельному праві право одного землекористувача розпоряджати­ся своею землею на власний розсуд може шкодити правам іншого су­сіднього землекористувача у багатьох життєвих випадках, наприклад, при тривалому запустінні земель, необробці ділянки або ж, навпаки, будівництву об'єкта на межі з ділянкою іншого власника, що впливає на екологію чи комерційну привабливість, вартість останньої.

У корпоративному праві зловживання правом може відбуватися щодо міноритарних акціонерів з боку мажоритарних утримувачів акції шляхом нехтування інтересами акціонерів, які не є більшістю.

Одним із яскравих прикладів зловживання правом можна вважати дії місцевих органів влади, які, керуючись наданим їм правом, з моти­вів суспільної безпеки звертаються до суду з метою заборонити прове­дення будь-яких громадських заходів, а суди в усіх випадках звернення задовольняють такі заяви. У такий спосіб без наявності вагомого, моти­вованого явною суспільною небезпекою рішення суди також здійсню­ють зловживання правом (суддівське зловживання), оскільки в цьому випадку гарантоване Конституцією України право громадян збиратися мирно, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації стає фікцією або звужується настільки, що перестає бути цінністю як для особи, так і для суспільства.

Наведені приклади зловживання правом порушують проблему ефек­тивних шляхів протидії такому різновиду юридично значущої поведін­ки. Одним із них може бути встановлення санкції за конкретне злов­живання правом, тобто кваліфікація зловживання як правопорушення. Іншим шляхом є детальна регламентація суб'єктивних прав та встанов­лення заборон на конкретні дії, які можуть призвести до викривлення мети правової норми. Але такий нормотворчий шлях не є універсаль­ним, оскільки ревізувати весь масив існуючих суб'єктивних прав ні тех­нічно, ні навіть теоретично не можливо. Формальна заборона одних дій буде породжувати пошук інших можливостей зловживання у ме­жах суб'єктивних прав.

З урахуванням того, що зловживання правом відбувається під час його реалізації, найефективнішим засобом протидії має бути практич­на діяльність правозастосовних органів, передусім органів судової вла­ди. Суди мають відповідні засоби і повноваження, аби зловживання правом не відбулося, в кожному конкретному випадку виявити добро­совісність суб'єкта реалізації прав та вирішити справу, керуючись прин­ципами верховенства права, співвідносячи конкретні дії особи з метою правової норми, не допускаючи можливості порушення охоронюваних прав та інтересів інших осіб або всього суспільства.

Розділ 18

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

18.1. Соціальна відповідальність та її види

Як випливає з попередніх розділів, дії людей, їх інституційних утворень з метою задоволення власних і суспільних потреб та інте­ресів здійснюються у спосіб, який відповідає соціальним нормам, що регулюють поведінку людей, а через неї - суспільні відносини. Така поведінка визнається суспільством корисною та бажаною. Факт порушення цих норм сприймається як деструктивна поведінка. Це однаковою мірою стосується як моральних, звичаєвих, корпоратив­них, релігійних так і інших соціальних норм. Правила поведінки, які встановлюються цими нормами, досить багатогранні. З одного боку, вони стимулюють особу відповідально ставитися до власної поведін­ки, формують у неї уявлення про бажаність, доцільність певної по­ведінки, її власну і суспільну користь, з іншого - вони також дають уявлення про наслідки, які можуть настати за поведінку, яка порушує названі вище норми.

Тому, розглядаючи питання соціальної відповідальності, буде по­милкою зводити її винятково до можливого негативного впливу на особу за порушення соціальних норм. Соціальна відповідальність також передбачає здатність особи усвідомлено (відповідально) ставитися до покладених або прийнятих нею добровільно зобов'я­зань, передбачених соціальними нормами, які діють у суспільстві. Прикладом цього є частина Преамбули Конституції України, в якій, крім іншого, зазначено, що Верховна Рада України від імені Україн ського народу - громадян України всіх національностей, приймаючи цю Конституцію, усвідомлює свою відповідальність перед Богом,...

попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями. Ще одним прикладом такої відповідальності може бути поширена у розвинутих країнах тенденція до запровадження соціальної відповідальності біз­несу, яка полягає у добровільному покладенні на суб'єкта господарю­вання додаткових, не передбачених законодавством, зобов'язань у соціальній, економічній, екологічних сферах тощо. Свою формальну фіксацію такі зобов'язання набувають на різних рівнях, починаючи з корпоративних норм суб'єктів бізнесу і закінчуючи відповідними уго­дами на рівні ООН.

Підсумовуючи викладене, слід визнати, що соціальна відповідаль­ність може існувати як у проспективному, розрахованому на майбутнє, так і ретроспективному, тобто за дії, вчинені в минулому, аспекті. її ча­сто іменують негативною відповідальністю.

Проспвктивна соціальна відповідальність - це свідоме дотри­мання вимог соціальних норм суб'єктами суспільних відносин, прак­тичні результати якого будуть відомі у майбутньому.

Негативна соціальна відповідальність - це можливість або обов'язок суб'єкта перетерпіти несприятливі для себе наслідки у разі порушення соціальних норм.

Значення соціальної відповідальності полягає у тому, що вона забез­печує таку поведінку членів суспільства, яка відповідає інтересам, які відображаються у вимогах соціальних норм¹.

Треба також вказати на існування інших підходів до розуміння соці­альної відповідальності. Наприклад, соціальна відповідальність визна­чається як зовнішня негативна реакція з боку суспільства на нормопо- рушуючі дії суб'єкта, що порушують соціальну комунікацію, і становить собою легітимну соціальну відповідь на неприпустиму поведінку через реалізацію принципу покарання^{[106] [107]}.

Але таке визначення охоплює виключно каральні властивості соці­альної відповідальності.

Залежно від виду соціальних регуляторів, вимоги яких можуть бути порушені, соціальну відповідальність поділяють на моральну, політич­ну, релігійну, юридичну тощо.

Наприклад, порушення моральних норм, які відображають уявлен­ня людей, суспільства про добро, зло, честь, гідність, справедливість тощо, може призвести до несприятливих наслідків для особи, які та­кож передбачені моральними чи звичаєвими нормами за аморальну поведінку. Це може бути і осуд, і відмова у спілкуванні з такою особою з боку оточення. Яскравим прикладом такої відповідальності може бути звичай викликати кривдника на дуель. Незважаючи на формальну заборону з боку держави, дуель як форма відповідальності за образу, кривду тощо існувала протягом багатьох століть, відбиваючи уявлення суспільства про гідну (моральну) поведінку і відповідальність за її по рушення.

Близькою по суті з моральною відповідальністю слід визнати такий різновид соціальної відповідальності, як етична, яка породжується порушенням етичних норм, наприклад, осуд оточенням людини, яка неналежно поводить себе в місці, яке вимагав певної поведінки (поховання, публічні церемонії, вистави тощо). За тими самими кри­теріями порушення етики, але вже професійної, можна виокремити професійну відповідальність, яка притаманна носіям професій, які тісно взаємодіють з іншими людьми, як-то: суддям, адвокатам, ліка­рям, журналістам, аудиторам, нотаріусам та ін. Така відповідальність за порушення норм професійної (корпоративної) етики, крім осуду, може полягати у відстороненні людини (тимчасово або назавжди) від заняття відповідною професійною практикою.

Політична відповідальність - відповідальність політика за пору­шення політичних норм, як-то: недотримання взятих зобов'язань, змі­на політичних уподобань із власних інтересів тощо, може мати наслід­ком непідтримку виборцями кандидатури такого політика на виборах на новий термін повноважень або ініціювання відкликання політика з виборної посади тощо.

Порушення релігійних норм призводить до відповідальності у ви­гляді покладення відповідним церковним органом на вірянина чи клірика певних обмежень або додаткових зобов'язань при відправ­лені культу, які передбачені релігійними нормами, у тому числі відлу­чення від церкви.

Так само й інші соціальні норми містять у собі допустимі заходи не­сприятливого впливу на порушника, застосування яких є мірою відпо­відальності особи за порушення цих норм.

Роль соціальної відповідальності в житті суспільства важко недооці­нити. Як реакція суспільства на протиправну поведінку, зокрема і у ви­падку зловживання правом, відповідальність виконує не лише функцію покарання, їй також властива роль запобіжника в процесі нормального функціонування суспільства як одного із факторів необхідності дотри­мання приписів соціальних норм.

18.2. Поняття юридичної відповідальності та її ознаки

На відміну від розглянутих вище видів соціальної відповідальності, юридична відповідальність є специфічним видом відповідальності, пов'язаним з державою, з виконанням нею своїх функцій, насамперед правоохоронної, виключно держава має легальні можливості застосу­вання примусу або іншого обмеження прав та свобод людини.

Відповідно, до юридичної відповідальності мають ставитись особли­ві вимоги, які не можна автоматично перенести з інших видів соціаль­ної відповідальності, насамперед це стосується визначеності.

Так, юридична відповідальність може настати тільки за порушен­ня правових норм, перелік і зміст яких сформульовано у законі.

Іншою відмінною особливістю юридичної відповідальності є можли­вість застосування державно-правового примусу до особи, яка скоїла правопорушення. Саме правопорушення за наявності всіх ознак, що утво­рюють його склад, є фактичною підставою юридичної відповідальності.

Державно-правовий примус до особи, яка скоїла правопорушення, дістає прояв у покладенні на особу компетентним органом обов язку перетерпіти визначені законом несприятливі для неї наслідки як май­нового, так і немайнового характеру.

Відповідно, без визначення (закріплення) у законі виду і міри юри­дичної відповідальності за те чи інше правопорушення юридична від­повідальність настати не може.

Ще однією характерною ознакою юридичної відповідальності є те, що вона здійснюється у процесуальній формі. Це означає, що порядок покла­дення юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права, на основі яких за наявності певного факту виникають процесуальні правовідносини, в яких відбувається рух юридичної відповідальності.

Цей рух передбачає кілька стадій, основними з яких згідно з теорією юридичної відповідальності є:

а) виникнення юридичної відповідальності, момент якого, як прави­ло, пов'язаний із вчиненням правопорушення;

б) дослідження обставин справи про правопорушення;

в) прийняття компетентними органами рішення про застосування (незастосування) заходів державно-правового примусу, вибір їх у ме­жах санкції, передбаченої нормою права;

г) реалізація юридичної відповідальності, тобто виконання застосо­ваних до правопорушника заходів державно-правового примусу.

У цій завершальній стадії полягає сенс здійснення юридичної відпо­відальності.

 

Таким чином, можна запропонувати таке визначення юридичної від­повідальності. Юридична відповідальність — передбачений законом обов'язок особи перетерпіти несприятливі для себе наслідки як май­нового, так і не майнового характеру, вид і міра яких визначаються компетентним органом за результатами розгляду скоєного особою діяння, визначеного законом як правопорушення.

Юридичну відповідальність слід відрізняти від інших примусових заходів державного реагування. Так, не можна вважати юридичною відповідальністю тимчасове обмеження прав особи у визначених за­коном випадках як превентивний захід від можливих правопорушень, для забезпечення розслідування правопорушення, для захисту прав та інтересів людини, інших осіб, суспільства. Такі примусові заходи зокре­ма, але не тільки, можуть полягати у взятті особи під варту, обмеженні свободи пересування особи, зупиненні виробництва, забороні реалі­зації продукції, виконання робіт тощо. У разі виправлення недоліків у господарській діяльності, недоведеності вини підозрюваної особи, усунення загроз правам та інтересам людини та в інших встановлених законом випадках вищезазначені примусові заходи скасовуються.

Так само не буде юридичною відповідальністю вжиття заходів, спрямо ваних на відновлення порушеного права особи. Наприклад, прийняття компетентним органом рішення про поновлення на роботі працівника після незаконного звільнення; повернення боргу, який особа вчасно не повернула; виселення з незаконно зайнятого приміщення тощо. У цих випадках на особу покладається обов'язок відновити правове станови ще іншої особи, яке залишалося б таким самим, якби його не порушува ли, інакше кажучи, особа зобов'язана виконати приписи правових норм, які вона з тих чи інших причин не виконала вчасно або правомірно.

При настанні юридичної відповідальності на особу може бути по кладено обов'язок понести несприятливі наслідки майнового чи осо бистого характеру, якого в особи не було б, якби не скоєне нею пра вопорушення, як-то: сплатити штраф за невчасне повернення боргу;позбавитися власного майна;перетерпіти обмеження волі тощо.

18.3. Підстави юридичної відповідальності

Як вже було відзначено вище, фактичною підставою юридичної від повідальності є правопорушення за наявності всіх ознак, які утворю ють його склад (об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна старо на), що виступають у нерозривній єдності, тобто як єдине ціле. Однак

склад правопорушення — це вирішальна, але не єдина підстава юри­дичної відповідальності. Підставою юридичної відповідальності є на­явність трьох складових: нормативної, фактичної, процесуальної.

Нормативна підстава - це наявність норми права, що передбачає можливість покладання відповідальності.

Як не може бути діяння, визначеного як правопорушення без закрі­плення його ознак у правовій нормі, так не може бути і відповідально­сті, міра і підстави якої не відображені у нормі права.

Незважаючи на плюралізм підходів до праворозуміння та, відповідно, способів існування правових норм, слід визнати, що в більшості країн (не тільки континентальної Європи), зокрема в Україні, нормативна підстава юридичної відповідальності може бути відображена тільки в законі як виді нормативно-правового акта, так само як і ознаки діяння, яке є пра­вопорушенням. Така позиція обумовлюється тим, що закон є актом вищої юридичної сили порівняно з іншими нормативно-правовими актами.

Можливість прийняття закону вищим представницьким, колегіаль­ним органом, яким є Верховна Рада України, за відповідною проце­дурою або ж на всенародному референдумі повинна забезпечувати виваженість та стабільність існування нормативних підстав юридичної відповідальності та забезпечувати їхню легітимність для суспільства. Асама норма права, закріплена законом, є максимально формалізова­ною (визначеною), чіткою і зрозумілою, на відміну від інших способів існування правових норм.

У Конституції України такий підхід до визначення нормативних під­став юридичної відповідальності набув свого відображення у части­ні 22 статті 92, якою закріплено, що виключно законами України ви­значаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушен­нями, та відповідальність за них.

Фактична підстава - це наявність факту правопорушення (фак­тично скоєного діяння), з яким пов'язується виникнення охоронних пра­вовідносин і у межах якого реалізується юридична відповідальність.

Для того щоб правопорушення стало фактом, воно повинно бути виявлено та зафіксовано. Великий масив протиправних діянь, які тра­пляються у житті, внаслідок різних причин залишаються латентними (прихованими).

Але, незважаючи на явний або прихований характер протиправного діяння, факт його вчинення є початком юридичної відповідальності.

Безпосередньо наявність факту правопорушення встановлюється в суді або в процесі діяльності інших уповноважених на це (компетент­них) органів, зокрема правоохоронних.

Процесуальна підстава - це наявність правозастосовного акта уповноваженого на те (компетентного) органу, яким встановлю­ється вид і міра юридичної відповідальності (обсяг та форма заходів державно-правового примусу).

Треба зауважити, що в процесі встановлення факту правопорушення уповноваженими на те органами можуть бути виявлені обставини, які законодавець визначив як підстави, коли юридична відповідальність при формальній наявності складу правопорушення виключається. До таких обставин зокрема, але не тільки, слід віднести: випадок (казус); непереборну силу; необхідну оборону, уявну оборону та крайню необ­хідність. Названі обставини вказують на відсутність суспільної небезпе­ки та протиправності діяння або на відсутність вини правопорушника.

Від підстав виключення юридичної відповідальності слід відрізняти підстави звільнення від юридичної відповідальності. Звільнення від юридичної відповідальності відбувається за скоєне правопорушення, де вина порушника доведена у встановленому порядку. Цей інститут ґрунтується на основоположних принципах гуманізму, справедливості та застосовується у визначених законом випадках, коли існує невисокий ступінь суспільної небезпеки правопорушення або правопорушника.

Ступінь суспільної небезпеки знижується з часом, який минув після скоєння правопорушення, тому найпоширенішою підставою звіль­нення від юридичної відповідальності є строк давності скоєння пра­вопорушення або строк давності прийняття невиконаного правозасто­совного акта щодо відповідальності правопорушника, після настання якого притягнути до юридичної відповідальності особу не можна. Такі строки передбачені для кримінальної, адміністративної, дисциплі­нарної відповідальності. У цивільному праві аналогічним інститутом є строк позовної давності, після настання якого особа не може звернути­ся з позовом до суду, зокрема, з приводу притягнення особи до цивіль­но-правової відповідальності, хоча в цьому випадку наявність складу правопорушення залишається недоведеною.

На ефекті зменшення ступеня суспільної небезпеки з часом, який минув після правопорушення, базуються й інші підстави звільнення від юридичної відповідальності, такі як: помилування, амністія, умов­но-дострокове звільнення тощо.