Пріоритетне значення в академії надавалося риториці, яка була обов’язковою дисципліною, студентів учили виголошувати «орації» (промови) різного спрямування. Курси риторики мали п’ять складових, а саме:
1) винахід;
2) розташування;
3) словесне вираження;
4) запам’ятовування;
5) виголошення.[28]
Г. М. Сагач пише, що риторика в академії була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне практичне застосування. Студентів навчали створювати промови (судові, панегіричні), писати вітальні, дякувальні, прохальні, прощальні листи, подавали різні готові зразки високомовних речень, порівнянь, сентенцій, прикладів з життя та історії. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала хліб.[29]
На систему викладання риторики вирішальний вплив мали думки вчених античності та ренесансу, про те, що основою загальної освіти оратора є філософія, а риторика – основа “семи вільних мистецтв”.
Студенти в академії вивчали риторику впродовж одного року. Кожен викладач, який читав курс красномовства, повинен був написати власний підручник. Вчені вважають, що, мабуть, був якийсь припис, що зобов’язував викладачів розробляти власний курс лекцій з риторики, що «така традиція, що неухильно дотримувалась з року в рік, позитивно впливала на розвиток творчої думки викладачів і студентів, які, наслідуючи представлені викладачами зразки, імітували їх, вчились складати власні промови, поздоровлення, панегірики, листи».[30]
Курси риторики складалися з п’яти розділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам’ятовування і виголошення. Приділялася увага теорії трьох стилів: високого, середнього і простого. Кожним з них студент повинен був уміти майстерно користуватись.
Курс риторики мав практичне спрямування, кожен студент повинен був уміти скласти промову до будь-якої нагоди. На той час годилося запрошувати оратора, як почесного гостя, на різноманітні урочистості, тому у суспільстві був постійний попит на майстрів красномовства. Під значним впливом ренесансу сформувався ідеал «універсальної людини», яка повинна не лише бути компетентною у багатьох галузях знань, але й уміти висловити їх у зразкових промовах. Дослідник історії Києво-Могилянської академії В. Д. Литвинов пише про особливості викладання риторики: «І теоретична настанови, і практичні поради спрямовували на виховання в найкоротший термін дійового, практичного оратора, який розумів би потреби і запити слухачів, був здатним виступити перед будь-якою аудиторією. Ця традиція виявилася і збереглася до початку ХІХ століття».[31]
Найдавнішим підручником з риторики у Києво-Могилянській академії був «Orator Mohileanus», «Оратор Могилянський, прикрашений досконалими ораторськими розділеннями Марка Тулія Цицерона», що читався Йосипом Кононовичем-Горбацьким. Видатний ритор народився приблизно у кінці ХVІ століття, дістав освіту в Замойській академії. На запрошення Петра Могили приїхав до Києва зі Львова, читав, крім риторики, філософію. Його риторика складалася з двох частин: власне риторики й діалектики, тобто з храму муз і храму Мудрості. Сам курс мав вступ і три трактати. У вступі йдеться про мистецьке призначення риторики і про вимоги до оратора. Перший трактат розповідає про силу красномовства, другий – про ораторську мову, а третій – про тему досліду. Завершується курс епілогом. У діалектиці також розглядається риторичні принципи, а саме: про судження, універсальне і в який спосіб воно таким стає, про різновиди висловлювань, силогізми. Автор наголошує на існуванні трьох стилів. Ідея Цицерона про те, що «красномовний той, хто звичайні речі виражає просто, великі велично, а середні – помірковано», стала джерелом теорії про три ораторські стилі: високий середній і низький. Указується, що оратор повинен бути освіченим в історії та філософії. Тут також цитуються твори гуманістів, серед яких і С. Оріховський. Особливістю курсу є те, що автор наголошує на вмінні оратора відгукнутися на потреби дня й питання животрепетні, славить Петра Могилу та інших представників української культури за просвітню діяльність.[32]
Про риторичне мистецтво Й. Кононович-Горбацький писав: «Ріка ораторського мистецтва бурхлива і повноводна, протікаючи через ліси, поля і пасовища, вона забирає з собою найспокійніші і щасливі сусідні та зустрічні потоки чи джерела і забирає їх у своє русло і свою течію, ріка, яку вони знайшли в мусейоні (храмі муз. – В. Ш.) і храмі богині Мудрості».[33]
Риторики Й. Крюковського, Й. Валевського, П. Колачинського, І. Поповського відрізняються квітчастими бароковими заголовками.
Найвідомішим вважається підручник Іоаникія Галятовського «Наука короткая, албо способ звоження казаня» (1659р.), це додаток до його проповідей «Ключ до розуміння», збірки проповідей для «священиків законних і світських». Сюди увійшло 32 проповіді та похоронні казання. Мова праці книжна українська, яка часом наближалася до народної, ритмізувалася у форм і архаїчної поезії.
Іоаникій Галятовський
Іоаникій Галятовський був спочатку вихованцем, а потім ректором Києво-Могилянської академії, його підручники з мистецтва складання проповіді були відомі у всьому слов’янському світі. Він відкрив при академії класи риторики, викладав за власними підручниками красномовство староукраїнською мовою, а не латиною, як велося на той час.
Як викладач риторики, І. Галятовський надавав особливої уваги гомілетиці. Друга книга «Небо нове» теж призначалася до проповідницької діяльності. Створив І. Галятовський і декілька полемічних трактатів польською мовою, серед них «Розмова білоцерківська» (запис диспуту 1663 р. з єзуїтом Пекарським про главенство папи), «Месія правдивий» (з приводу появи у Смирні в 1669 році псевдомесії), «Старий костел» (проти римо-католицизму, «Фундаменти» (про життя православних у Річі Посполитій, про зіткнення православних та римо-католиків). Є у письменника і антимагометанські трактати «Лебідь» (присвячений гетьману І. Самойловичу) та «Алькоран» (у діалогічній формі заперечує догми магометанства). І. Галятовський був інтелектуалом ХVІІ століття, «великим ерудитом свого часу, і головною вадою його писань стало те, що ерудиція цілком пригнічувала й поглинала його творчу індивідуальність, тож його твори переважно становили виписки й цитати з різних творів чужих, оригінальним при цьому був хіба концепт книги, тобто план, схема і розуміння предмета викладу».[34]
Важливим є внесок І. Галятовського в риторику, про що свідчить його «Наука або спосіб складання казань», де автор радить, як треба будувати кожну частину проповіді, рекомендує розмежовувати проповідь на три частини: екзордіум (пропозиція), нарацію та конклюзію (висновок). При цьому, вважає він, можна подати якусь річ: зброю, панцир, щит, шишак, меч і інтерпретувати ці поняття у символи, що «допомагало витворити вишукану, часом ускладнену образну структуру, цілком у дусі мистецтва бароко. Таким чином витворення концептів до малоцікавих, ба й часом банальних тем мусило зацікавлювати слухача й читача. І таким був один із способів естетизування тексту».[35]
Іоаникій Галятовський був визначним науковцем, педагогом, організатором освіти, збагатив українську культуру першим підручником з риторики, написаним староукраїнською мовою. Його творчість привертала увагу таких дослідників як М. Сумцов, М. Костомаров, Я. Чепіга, М. Кашуба, В. Нічик, В. Литвинов, Я. Стратій, З. Хижняк, О. Зелінська, Т. Кочубей та ін. На риторичну спадщину І. Галятовського звернули увагу В. Шевчук, Г. Сагач, Т. Кочубей, Л. Мацько, Л. Спанатій.
Учнем І. Галятовського був Антоній Радивиловський, його ораторська проза була спрямована на барокові тенденції. Його перу належать дві збірки проповідей «Огородок Марії Богородиці», де вміщено 199 проповідей на релігійні свята і проблеми морально-етичного життя та «ВінецьХристов з проповідей недільних, як цвітов рожа них, на украшеніє православно-католицької святої східної церкви сплетеній», яка складається з 155 євангельських проповідей. Наслідуючи свого вчителя, Антоній Радивиловський будував власні проповіді згідно чітко установленого канону, де в ексордіумі (вступі) повідомлялася подія з біблії, у нарації (основна частина) викладалася суть проповіді, у конклюзії (висновках) підводився підсумок сказаному і повчалася паства.
Л. Мацько дає високу оцінку доробку А. Радивиловського у вітчизняну риторику, оскільки він «розробляв методику і виголошення проповідей, визначав завдання ораторів, склад аудиторії. За теорією А. Радивиловського, проповідник, оратор, є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним. А. Радивиловський радив (і сам так робив) проповіді будувати логічно, використовувати вставні оповіді з античної і середньоічної літератур, міфологій, прикрашати хитромудрими порівняннями та байками».[36] Дослідники вважають, що його проповіді були піднесено-патріотичними, написані «простою мовою з густою домішкою українізмів». А ще його перу належать більше трьохсот оповідань, в яких він українізував образи античної та середньовічної літератур. За висновками вчених, він є типовим представником українського бароко в ораторській прозі.[37] Про риторики, що читалися у Києво-Могилянській академії у ХVІІ столітті Валерій Шевчук пише: «Усі вони написані латинською мовою, і справа часу, щоб вони були перекладені і донесені до сучасного читача. Звертає на себе увагу, що навчальні виклади теорії риторики укладаються в цікаві композиційні структури, наповнені теоретичним і літературним матеріалом, є тут вірші, зразки промов, панегірики, листи, тощо».[38]
Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський – це фундатори барокової риторики в історії українського красномовства.
Поява нового напряму в риториці України, класицизму, пов’язана з іменем видатного діяча нашої культури Феофана Прокоповича (1681 – 1736). Його праця «Про риторичне мистецтво» (“De arte rhetorica“), написана латиною, – це якісно новий етап становлення національного українського красномовства та академічного зокрема.
Феофан Прокопович прожив складне життя, переповнене пошуків істини, невтомної праці самовдосконалення, творчості, боротьби, злетів і падінь. Він пройшов шлях від учня Києво-Могилянської академії (рік вступу 1688) до її ректора.
Феофан Прокопович
Цей навчальний заклад мав складну структуру і організацію навчально-виховного процесу, що забезпечувало високий рівень освіти. Навчальний курс тривав 12 років і складався з нижчої та вищої частини. Нижча частина становила 6 років навчання:
– перший рік – фара, або інфіма (читання, письмо, розмова, латинська, древньогрецька, старослов’янська мови);
– другий – аналогія (арифметика, природничі науки);
– третій – граматика;
– четвертий – синтаксис;
– п’ятий – піїтика;
– шостий – риторика.
Учні вчилися складати й проголошувати промови, переконувати слухачів за допомогою слова, удосконалювали майстерність красномовства.
У вищій частині навчального курсу студенти академії вивчали філософію та богослов’я.
Рівень успішності учня визначав його робоче місце в аудиторії. На перших лавах сиділи найкращі студенти – сенатори. Вони допомагали вчителю вчити, а учням учитися. Використовувалися різні прийоми стимулювання активізації пізнавальної діяльності, вироблення уваги. Значна увага приділялася творчим роботам різних жанрів і диспутам. Учні зазначали, що за добре виконану роботу вони хотіли б щось одержати, якщо вона отримає визнання. Це могли бути свічки, шапки, сорочка, хліб тощо. Отже, в навчальному процесі одночасно активізувалися і поєднувалися елементи стилів теоретика, мислителя, практика та прагматика, що давало добрі результати. [39]
Юний Прокопович (Єлизар) був одним з найкращих учнів академії, завжди перемагав у словесних полеміка, успішно склав екзамени і далі життя повело його тернистими шляхами пізнання мудрості у Західній Європі. Там його приймають до Базиліанського монашеського ордену, а в училищі Володимиро-Волинського кафедрального монастиря він знайомиться в єпископській бібліотеці з творами Спінози, Декарта, Ньютона. Працьовитість, талант та допитливість талановитого українця оцінили єзуїти і запросили його на навчання до Римської католицької академії.
Перед Ф. Прокоповичем відкриваються нові нечувані горизонти: доступність багатої ватиканської бібліотеки, знайомство з видатними людьми того часу, лекції найшановніших професорів, відвідування Парижа, Мадрида, Лондона. Єлисея (Ф. Прокоповича) навіть приймає «сам Папа Римський Клементій, готуючи його до висвячення в єпископи, обрання кардиналом і, можливо, навіть на своє місце. Єлисей мав чарами слова навертати в майбутньому східних слов’ян до католицької віри. Це нечувана кар’єра»,[40] – пише Л. І. Мацько.
Однак, перемагає любов до України, вчений тікає з Італії, повертається на рідну землю, де зазнає нечуваних принижень, через глибинні болісні покаяння повертається у православ’я, відбуває спокуту і врешті одержує благословення митрополита у Києві, який дозволив йому взяти ім’я Феофана Прокоповича і призначив викладачем риторики, піїтики і філософії Києво-Могилянської академії.
Врешті Феофан Прокопович стає ректором академії, і на цій посаді використовує досвід західноєвропейських університетів, здійснює низку змін у навчальному плані закладу, які підносять якість навчання на значно вищий щабель. Значна увага приділяється математиці, геометрії, природознавству, географії, класичним мовам, філософії, а головне – мові українській.
Творчий доробок Феофана Прокоповича значний і вагомий, у ньому центральне місце належить риториці.
Підручник Ф. Прокоповича «Про риторичне мистецтво» (“De arte rhetorika“) складається з десяти книг, а саме:
Книга І. Загальні вступні настанови.
Книга ІІ. Про підбір доказів і про ампліфікацію.
Книга ІІІ. Про розташування матеріалу.
Книга ІУ. Про мовностилістичне оформлення.
Книга У. Про трактування почуттів.
Книга УІ. Про метод писання історії і про листи.
Книга УІІ. Про судовий і дорадчий вид промов.
Книга УІІІ. Про епідейктичний або прикрашувальний рід промов.
Книга ХІ. Дещо про священне красномовство.
Книга Х. Про пам’ять і виголошування.[41]
Про непересічне значення підручника свідчить зміст його першої частини:
– Про похвалу красномовству, насамперед про його переваги.
– Про корисність красномовства.
– Поняття риторики, визначення. Предмет, мета і завдання оратора.
– Що робить оратора знаменитим.
– Про вади зіпсованого красномовства, передусім про високопарність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність.
– Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне низьке, просте і т. ін. мистецтво.
– Про причини зіпсованого красномовства.
– Про троякий рід красномовства або про стиль високий, поважний, середній або квітчастий, низький або буденний.
– Про допоміжні засоби красномовства, насамперед про талант, науку і вправність.
– Про наслідування, кого і як наслідувати, де є похвали Цицеронові і златоустові.
– Перераховуються інші латинські оратори і святі отці тієї і тієї мов.
– Перед початком самостійної праці ораторові подаються загальні настанови.[42]
Феофан Прокопович вбачав призначення риторики у вихованні суспільства, формуванні могутньої патріотичної думки, уславленні видатних державних мужів, хоробрих воїнів, щоб їх мирна благородна праця і ратний подвиг не стали заручниками забуття, а служили зразком для нащадків. Таке бачення місії оратора має глибинне національне коріння, веде свою лінію від міфічного Бояна мандрівних співців-кобзарів, навіть поетів-ріші арійської доби. Ф. Прокопович пристрасно закликає своїх учнів і послідовників: «Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір’я, сумлінності, зусиль і праці для досягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду. Здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу посвятити цій дуже приємній праці. Бо це мистецтво настільки почесне і корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує всякі труднощі і працю».[43]
Саме Феофан Прокопович заклав основи української академічної риторики.
1. Завдання риторики він вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою мистецтва слова дати відповіді на важливі запитання, уміти переконати, відстояти свою власну думку. Вчений стверджував, що риторика – це наука переконання словом, яка має неабияке суспільне і державне значення.
2. Вчений розвинув методику і теорію риторики, розробив стилі і жанри, композицію тексту.
3. У дусі класицизму обгрунтував способи словесного вираження тексту та риторичні фігури, художні засоби творення образів, удосконалив формування образного мислення через наслідування кращих зразків.
4. Ф. Прокопович розширив античну теорію трьох стилів: високим стилем годиться говорити про важливі справи, сакральне, небесне, вічне, про мудреців і героїв, про перемоги і поразки емоційно, захоплено, з використанням відповідних мовних засобів, рідкісних метафор, сильних фігур і особливої ритмічності; середнім стилем говорять про речі земні, звичайні, про людське життя, помірно емоційно, однак гідно приємною мовою, правильними словами і реченнями, уживати метафори, дотепи; низьким стилем рекомендує вести мову про справи малі, буденні, побутові, господарські чи сімейні з певною мірою гарних чи недобрих почуттів, без урочистостей, звичайно.
5. Особливого значення Ф.Прокопович надавав ритму промови, розвинув цьому напрямку вчення великого Аристотеля про структуру періоду: протосис повинен викликати у слухачів стан очікування, а за допомогою аподосису логічно та інтонаційно завершити речення.
6. Докладно описав усі види відношень між частинами періодів та мовні засоби вираження їх і граматичного оформлення: відношення причини, часу, умови, порівняння, роздільності, сумісності, градації, заперечення, виправдання.
7. Розвинув ідею риторичного ідеалу, в якому найбільше цінував знання риторичної науки і наполегливість оволодіння нею.
8. Переконував, що риторика має неабияку національну користь, здатна захистити інтереси батьківщини на дипломатичній ниві, піднести авторитет держави, захистити віру.
9. Риторика, за Ф. Прокоповичем, має великий педагогічний потенціал, оскільки славить вітчизну, її героїв, заохочує молодь до захисту інтересів України.
10. Користь ораторської майстерності вбачає в увічненні історії батьківщини, «бо так багато преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою». Він прагнув, щоб навіть вороги знали, наскільки багата на чесноти наша батьківщина.
11. Феофан Прокопович першим уводить до курсу риторики розділ про написання історії з метою увічнити свою вітчизну.
12. Розробив епістолярну риторику, поділив її на роди і жанри, визначив основними ознаками епістолярію стислість і чіткість, чим змінив відповідно до запитів класицизму барокову традицію, згідно якої листи мали занадто розлогий і квітчастий вступ і коротенький виклад основної думки.
Просвітницька діяльність видатних діячів нашої культури Феофан Прокопович, Іоаникій Галятовський Григорій Сковорода, Петро Могила стала основою академічного красномовства.
Розвиток академічної риторики в Україні в ХІХ – на початку ХХ століття відбувається за складних умов, що пояснюється перебуванням України у складі Російської та Австро-Угорської імперій, коли заборонялася українська мова, що вже говорити про розвиток україномовної риторики. У цей період мовою освіти, науки, церкви, судочинства були або німецька, або польська, або російська.
Однак, це не означає, що процес розвитку академічної риторики припинився, його активно рухали такі світочі нашої культури та науки як В. Антонович, Б. Грінченко, М. Грушевський, Д. Донцов, М. Драгоманов, К. Зеленецький, С. Петлюра, О. Пчілка, С. Русова, Л. Українка, К. Ушинський, І. Франко та ін.
У зв’язку з судовою реформою у Російській імперії 1864 року відбувається піднесення і судової риторики. Це пояснюється запровадженням суду присяжних, публічні змагання під час суду між прокурором та адвокатом. У цей час відомі такі судові оратори як С. Андрієвський. М. Карабчевський. А. Коні, Ф. Плевако, П. Пороховщиков. А. Коні написав підручники з теорії риторики «Поради лекторам» та «Судові промови».
Дослідники, зокрема, Н. Колотілова відзначають риторичну діяльність Сергія Поваріна (1870 – 1952) та його працю «Спір. Про теорію і практику спору», яка вийшла друком у 1918 році.
