Історія академічної риторики.

 

Основні питання.

1. Витоки академічної риторики.

2. Твори ораторського мистецтва доби середньовіччя.

3. Становлення академічної риторики на теренах Києво-Могилянської академії.

4. Розвиток академічної риторики ХІХ ст.

5. Академічна риторика на сучасному етапі.

Література.

Основна

1. Колотілова Н. А. Риторика: Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 232с.
2. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2006. – 311 с.
3. Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К.: «Райдуга», 1993. – 378 с.
4. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144с.

Додаткова

1. Бевз О. Українська проповідь XVII століття як об'єкт дослідження С. Маслова /О. Бевз // Рідний край. – Полтава, 2004, N 2004:№ 2 (11). – С. 90–93
2. Герман В. Спецкурс «Академічна риторика» в системі фахової підготовки вчителя-філолога / В. Герман // Українська література в загальноосвітній школі, 2008, N N 10. – С.49–56
3. Голуб Н. Становлення риторики як науки і навчальної дисципліни / Н. Голуб // Українська мова і література в школі. – Київ; Ірпінь, 2010, N N 3. – С. 45–51
4. Гончарова О. М. Давньогрецька риторика як теоретичний дискурс. Аристотель: від метатеорії до інструменталістської теорії риторики / О. М. Гончарова // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Щоквартальний науковий журнал:Видавництво «Міленіум», 2008, N N 4. – С.26–31
5. Євдокименко Г.М. Історичні традиції вітчизняної риторики / Г. М. Євдокименко // Трансформаційні процеси в сучасній українській культурі. – Київ, 2007. – С.105-108
6. Кретова О. І. Український риторичний ідеал: історія і сучасність /О. І. Кретова // Вісник Черкаського університету. Серія: Психолого-педагогічні науки. – Черкаси, 1998, N Вип. 8. – С.107–110.
7. Коробченко Ю. Розвиток риторики від античних часів до сьогодення /Ю. Коробченко // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. – Київ: Вид-во Європейського ун-ту, 2005, N Т. 5. – С.49–52
8. Кравець Л. Риторика: від джерел до сучасності / Кравець Л. // Українська мова і література в школі, 2000. – N5. т.С.42–46.
9. Мацько Л.; Вітчизняна риторика // Дивослово, 2002. – N5,12. т.С.22–27,С.20–25.
10. Мацько Л. Риторика Стародавньої Греції і Стародавнього Риму / Мацько Л., Мацько О. // Дивослово, 2002. – N1. т.С.33–40.
11. Радзівіл Г. Риторика в контексті філологічної освіти / Г. Радзівіл // Українська мова та література, 2007. т. № 40 (жовтень). – С.8.
12. Риторика і поетика // Історія української культури. – Київ: Наукова думка, 2003, N Т. 3:Українська культура другої половини XVII – XVIII століть. – С. 652–668
13. Сагач Г. М. В.О. Сухомлинський про мистецтво слова педагога / Г. М. Сагач // Слово животворяще (духовні засади педагогічної риторики). – Київ: Пошук, 2000.–С. 215–223
14. Федоренко В. Відродження традицій українського красномовства /В. Федоренко // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах, 2008, N N 5. – С.4–6
15. Шанін Ю. Еллада: зародження античного красномовства / Шанін Ю. // Урок української, 2000. – N7. т.С. 36–40.
16. Шевчук В. Шевчук, Валерій Олександрович:Українські поетики та риторики як теоретична база літературного бароко / В. Шевчук // Муза Роксоланська: Українська література XVI - XVIII століть. – Київ: Либідь, 2005, N Кн. 2:Розвинене Бароко. Пізнє Бароко. – С. 370–381

Витоки академічної риторики, як відомо, закорінені в античну давнину. Арістотель вважав засновником риторики піфагорійця Емпідокла (Vст. До н.е.)

Розвинулася академічна риторика завдяки евристиці Сократа, практиці давньогрецьких софістів, потребам захисту потерпілого чи обвинувачуваного в суді. В цей час виникла необхідність диференціювати риторику на теорію науки та теорію слова як гносеологічного знаряддя. Такий поділ здійснив Арістотель у праці «Риторика». Його трактат охоплює три частини: аналіз принципів, на основі яких оратор може переконувати слухачів, опис навичок і вмінь красномовця, за допомогою яких впливає на аудиторію, специфіки засобів мовлення та побудови викладу.

Аристотель Цицерон

Проблемі риторики присвячено трактат «Про склад», який зберігся в рукописі під авторством Деметрія Фалерського (прибл. ІІІ ст. дон. е. – І ст. н. е.). Відомі також інші праці: «Про синтаксис» Аполлонія Дискола (ІІІ ст. до н. е.), «Про стиль листа» візантійця Прокла Літанія, «Мистецтво риторики» Юлія Віктора (ІV ст. н.е.) тощо.

Розвиток риторики відбувався завдяки протистоянню аттикізму й азіанізму періоду другої софістики.

Риторика Давнього Риму спершу відкидала грецьку традицію, але згодом засвоїла її досвід, зразком чого були виступи оратора-практика Цицерона, а також епічні поеми на зразок «Енеїди» Вергілія, прозові романтичні форми, наприклад, «Ефіопіка» Геліодора. З часом з’явилася потреба з’ясування специфіки риторичних фігур, що позначилася на пізніших поетиках. Розквіт риторики представлений у працях Гортензія, Цицерона, Квінті ліана, Тацита, Гермогена.

Антична риторика визнавала три джерела красномовства – обдарування, навчання, вправи, обстоювала три його мети – потребу переконувати, втішати, бентежити слухачів, використовувала три різні види промов – урочисті, політичні, судові. Такою була традиція ораторського мистецтва, що розвивалася на засадах аттикізму. Їй протистояла практика популярного в малоазійських країнах ораторського азіанізму, виповнена орнаментальною стилістикою, з надміром стилістичних фігур, надуживанням тропів. Завдяки їй сформувалася підстава до сприйняття давньоєврейської риторики з притаманною їй експресивністю інверсованого мовлення, посиленням проповідницького та дидактичного дискурсів, що відображено у текстах Біблії, перекладеної в дохристиянські часи під назвою «Септуагінта, позначилося на творчості патристів, на християнській ораторсько-повчальній прозі.

Сократ Платон.

Надбання риторики вплинули на апологетику та ораторсько-повчальну прозу середньовіччя, на вироблення системи “семи вільних мистецтв”.

Уривок з риторики є у Ізборнику Святослава, про її особливості писали митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський. Давньоруські тексти ХІ–ХІІІст. засвідчили високу культуру усного мовлення, традиції якою віднайшли свій подальший розвиток у наступних століттях.

Витоки української академічної риторики в українській бароковій культурі і давній літературі, де відчутний гомін ораторсько-повчальної прози києворуської доби. У цей час риториці надавалося пріоритетного значення. Вона була важливою дисципліною у братських школах, до її складу входила поетика, що викладалася як одна із дисциплін “семи вільних мистецтв”.[25]

Староукраїнське ораторське мистецтво представлене в основному творами церковно-релігійного змісту. Провідним жанром ораторської прози в Україні в ХVІ-ХVІІ ст. була проповідь, масовий пропагандистський засіб, звернений до широких мас людей з церковної кафедри.

Українське ораторське мистецтво виникло на традиціях давньоруських. З періоду Київської Русі були успадковані збірники перекладних і оригінальних ораторських творів, які мали настановчі цілі. Вони передбачали насамперед популяризацію й поширення християнської ідеології і моральне виховання давніх русичів, уславлення персонажів християнської міфології і видатних церковних діячі. Тому твори ораторського мистецтва доби середньовіччя називають ще учительною літературою. Вона включала такі жанри як проповіді, що називали казаннями, словами, повчаннями і послання. Того, хто проголошував промови називали проповідником чи казнодієм. Проповіді були призначені для проголошення перед широкою та різноманітною за соціальним статусом аудиторією. Послання були звернені до конкретної людини чи групи людей і призначалися для читання. Вчені дослідили, що на практиці траплялося так: послання використовувалося повністю чи в уривках для проголошування їх на широку публіку, а проповіді переписувалися для індивідуального читання Таким чином, чіткої межі між проповідями і посланням не було. Прикладом може бути творчість І.Вишенського, який сподівався на те, що його твори, послання, будуть не тільки читатися, але й проголошуватися, про це свідчить його передмова до «Книжки», де він радить при індивідуальному читанні «не минати скорогонцем, як пусте, вітряне коло, очима пробігаючи наперед написаного з місця на місце, але зупинитися... де мовиться про неправду і істину».[26]

Ми вважаємо, що саме «учительна» література стала тим фундаментом, на якому зводилася стараннями великих майстрів струнка споруда української академічної риторики.

Особливо важливо виокремити період становлення академічної риторики на теренах Києво-Могилянської академії, у якій зміст освіти мав чітке гуманітарне спрямування. Курс навчання тут тривав 12 років і охоплював “сім вільних мистецтв” – граматику, риторику, піїтику, філософію, математику, астрономію, музику, а також мови – слов’янсько-руську (тодішню літературну українську мову), церковнослов’янську, грецьку, польську, латинську, давньоєврейську, німецьку, французьку. Навчальний план включав також історію й географію. [27]