Сеньйорито акаціє, добрий вечір».

Я забув, що забув був вас,

Але осінь зійшла по плечі,

Осінь, ви і осінній час,

Коли стало любити важче,

І солодше любити знов…

Сеньйорито, колюче щастя,

Хто воно за таке любов?

Вже б, здавалося, відболіло,

Прогоріло у тім вогні,

Ступцювало і душу й тіло,

Вже б, здалося, нащо мені?

У годину суху та вологу

Відходились усі мости

І сказав я — вже слава Богу,

І, нарешті, перехрестивсь —

Коли ж — здрастуйте, добрий вечір.

Ви з якої дороги, пожежо моя?..

Сеньйорито, вогонь по плечі —

Осінь, ви і осінній я…

Збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання поет передає за допомогою звертань: “сеньйорито акаціє”, “пожежо моя”, “колюче щастя”; бачимо, що ліричний герой шанобливо звертається до акації на “ви”. Певну доцільність мають емоційно-наснажені речення, які передають стан душі ліричного героя:

Коли ж – здрастуйте, добрий вечір…

Ви з якої дороги, пожежо моя?..

Сеньйорито, вогонь на плечі–

Осінь,ви і осінній я…

Тема: кохання у зрілому віці.

Основна думка: 1)кохання суперечливе – «колюче щастя» - і приносить радість і болить; 2)кохання не залежить від віку, бо воно поза часом і простором.

Художні засоби: різновид метафори – персоніфікація, тобто олюднення акації – звертання «сеньйорито»; «осінь зійшла по плечі»; метафора: осінь зійшла, відходились мости; епітети-антитеза: «година суха й волога»

Образи-символи:

акація - прекрасна, горда і неприступна жінка;осінь – зрілий вік;

вогонь – любов, яка може ніжно гріти, а може й боляче впекти; пожежа – жовтогарячий колір листя, краса і кохання, які затухають, бо ж поступово багряне листя опадає, втрачає яскраві барви, і приходить зима; міст – перетин життєвих доріг.

Автор, напевно, хоче сказати, що немає кінця почуттям: те, що відгуло, відболіло, може знову повернутись і розгорітись з новою силою.

4.Прилетіли коні - ударили в скроні..." (Павлові Загребельному)

Прилетіли коні – ударили в скроні.

Прилетіли в серпні – ударили в серце.

Ударили в долю, захмеліли з болю,

Захмеліли з болю, наіржались вволю.

Отакі-то коні – сльози на долоні.

Цей мініатюрний вірш М.Вінграновський присвятив письменнику і своєму другу Павлові Загребельному, збору урожаю, плодів людської праці. Це час, коли необхідно провести ревізію свого життя, переосмислити цінності, підбити підсумки, зробити висновки:

«захмеліли з болю, наїржались вволю – в життя є не тільки біль, але й забуття і розрада, «Отакі-то коні – сльози на долоні».Сльози на долоні», тобто смуток, імовірно, жаль за минулим, яке неможливо повернути. Але сльози – це ще й символ очищення, відновлення через перенесені терпіння, яке так необхідне людині для духовного зростання. Бо можна мати сиву голову, але бути недосвідченим, а можна бути юнаком Незважаючи на малий обсяг, цей вірш є повноцінним філософським твором. Це фактично, підсумок людського життя, те, чим воно закінчується. Символи: коні – час, який біжить швидко і невпинно. Коні показані у русі – це підкреслюють метафори: «прилетіли», «ударили», «захмеліли», «наіржались». Скроні – фізіологічний показник віку людини. Якщо людина старшого віку, то у неї біліють скроні. Серпень – місяць, але чинити мудро).

5. До збірки Вінграновського «Сто поезій» входить і вірш «Чорна райдуга», де відтворено зовсім інші емоції. Читачі стають свідками конфлікту, який відбувається між закоханими. Ліричний герой зрозумів, що свою справжню суть кохана ховала за маскою. Про відчуження між ліричним героєм і його подругою свідчить те, що подумки він перейшов з нею на «ви», тобто сприймає її як чужу людину. Він згадує про свої стосунки з колишньою коханою, про завдані нею прикрощі. Персонаж готовий спалити підступну дівчину своїм полум'яним словом. Врешті герой вимовляє найстрашніші слова, називаючи свою подругу «чорною райдугою» (тут автор вдається до поетичного прийому, який називається оксимороном).

ЧОРНА РАЙДУГА

Не дівчина, не мати, не сестра –

Богине віри і добра богине...

Блискуча маско віри і добра!

Ваш крик, і крок, і кров для мене гине.

Це інтимна лірика. Ліричний герой звертається до жінки, яку кохає, говорить про те, що вона означає для нього(тема). Називає кохану не дівчиною, а богинею віри і добра, то брехнею, то маскарадом любові, то, зрештою, чорною райдугою. Це антитеза, яка розкриває суперечливість почуттів ліричного героя – жінка одночасно і яскрава, і темна, іншими словами – може бути різною, в ній міститься все.

Спектр веселки має 7 кольорів – червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий. У Вінграновського з усіх цих кольорів є тільки блакитний. Блакитний – це символ надії, мрії. Білий – чистоти, світла, життя, радості. Чорний – темряви, смерті, смутку.

Детальний опис:

У чорної райдуги біле тіло

І чорні очі, як сто криниць.

У чорної райдуги небо згоріло,

І райдуга впала на землю ниць.

У чорної райдуги в пальцях вітер

І кров голуба …

Ліричний герой називає героїню на «ви», бо вона шанована і далека.

Лексика патетична, піднесена або буденна, приземлена, з однієї сторони йдеться про просторові поняття – небо, вулкан, а з іншої сторони речі побутового вжитку – люстра, ґудзики, телефон.

«Ваш кр ик, і кр ок, і кр ов для мене гине» - алітерація звукосполучення кр, що звучить неначе крик ворона, містичний, тривожний, неприємний для слуху.

Дана поезія має мінорні, похмурі настрої, чого тільки вартий образ «чорна райдуга», як зрештою і називається.

Питання для самоконтролю:

1. Біографічні відомості поета, збірки поезій.

2. Головна й переважаюча ознака лірики Миколи Вінграновського — оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя.

Тема 7. Українська історична проза. Огляд історичних творів. У лещатах радянської ідеології. Історичні твори З. Тулуб, Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, І. Білика, П.Загребельного.

План

1. Традиції української історичної прози.

2. Провідна історична тематика в прозі 70-80-х років.

Література:

1. Авраменко О.М., Пахаренко В.І. Українська література *(рівень стандарту, академічний рівень), 11 кл. - К.: Грамота, 2011.

2. Семенюк Г.Ф., Ткачук М.П., Слоньовська О.В., Гром’як Р.Т., Вашків Л.П., Плетенчук Н.С. Українська література* (рівень стандарту, академічний рівень), 11 кл, – К.: Освіта, 2011

Студенти повинні знати: традиції та основну тематику історичних творів письменників другої половини 20 століття;

1. Українська історична проза має свою давню традицію. Інтерес до минулого, осмислення подій з відстані часу завжди приваблювали не тільки науковців, але й майстрів художнього слова. Письменники постійно зверталися до важливих, зламних періодів в історії України, створюючи силою свого таланту й творчої уяви яскраві образи минулих часів.

Серед тих, хто працював у жанрі історичної художньої прози, помітне місце посідають П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, А. Чайковський, 3. Тулуб,

А. Кащенко Б. Лепкий, Ю. Косач тощо. Цей список продовжують письменники другої половини XX — початку XXI століть: І. Білик, М. Вінграновський, Л. Костенко, В. Малик,

П. Загребельний, Р. Іваничук, Д. Міщенко, Ю. Мушкетик.

В українській літературі романне осягнення історичного минулого відбувалося всупереч державній політиці. Політичним репресіям були піддані за радянської влади 3. Тулуб,

В. Гжицький, Г. Хоткевич. У радянський період були заборонені історичні романи «Гетьман Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, «Молодість Мазепи», «Руїна» М. Старицького, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика.

Творці історичного роману в літературі українського зарубіжжя Ю. Косач,

М. Лазорський, Л. Полтава, С. Фостун писали про ті сторінки вітчизняної історії, на які було накладено табу радянською ідеологічною системою.

З 1919 р. й аж до 90-х рр. XX ст. існувала ціла низка обмежень і заборон, які стосувалися тематики українського історичного роману. Унаслідок цього, за спостереженням письменника Ю. Мушкетика, наша «історична романістика розвивалася однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі...». Але й при відтворенні цих подій передбачалося певне (канонізоване радянською ідеологією) їхнє потрактування. За таких обставин не випадково поза увагою українських романістів залишилися й трагічні події Руїни, і події епохи Івана Мазепи, і все, що пов’язане з нетривалим гетьмануванням Павла Полуботка... Та й така, здавалося б, безневинна тема, як тема Хмельниччини, ще чекає на всебічне, не позначене політичною кон’юнктурою, романне осмислення.

Розквіт української історичної прози періоду 70-х — початку 80-х рр. XX ст. був зумовлений необхідністю через уроки історії висвітлити день нинішній. Тому до історичних творів пильно придивлялася критика, зокрема офіційна, вишукуючи там якоїсь «крамоли».

Історична белетристика й сьогодні залишається найпопулярнішою серед творів, що висвітлюють минуле українського народу й держави.

2. Провідна історична тематика в прозі 70-80-х років.

У різні часи зацікавлення історією зумовлювалося різними соціально-ідеологічними й естетично-психологічними чинниками. В 70-80-х роках ХХ ст. історія, пам'ять заволоділи художньою свідомістю, передусім, в силу того, що це була одна із форм супротиву бездуховності й безпам'ятству застійних років. Було це нелегко, бо в часи «злиття націй» і формування «єдиного радянського народу» будь-які відгомони національної пам'яті, минулого українського народу трактувалися як крамольні, буржуазно-націоналістичні, а отже, антинаукові. А тому чесні художники слова писали або ж до шухляди (скажімо, В. Шевчук), або мусили вдаватися до іносказання, своєрідного кодування тексту, асоціативно-метафоричної манери письма. У передмові до книжки історичних повістей та есе «Скрипка, що грає тисячу літ» (1991) її автор, відомий прозаїк Р. Федорів писав: «Ні, не сиділи ми склавши руки, спостерігаючи, як гасла ватра нашого національного буття. як оббріхували, переписували історію. День за днем ми виходили на своє кам'яне поле й запрягались у плуги: хто писав історичні романи й, захистившись щитом минувшини, волав до читачів: не забувайте свого прадідівського кореня, пам'ятайте чиї ви діти...» Однак той захисний маневр був не цілком надійний, бо паралелі між минулим і сьогоденням проступали досить виразно, тож деякі твори піддавалися нищівній критиці. Саме так було з романами М. Стельмаха «Чотири броди» та Р. Іваничука «Журавлиний крик», багатьма творами В. Шевчука, окремими книгами Б. Харчука, Р. Іванченко та ін. письменників.

У 70-80-ті роки з'являється найбільше (порівняно з іншими жанрами) історичних романів і повістей. Були це, зрозуміло, книги нерівнозначні: й ілюстративно-описові, й певною мірою спекулятивні, писані до відповідних історичних дат, зокрема 1500-ліття Києва чи 1000-ліття хрещення Русі. А були й художньо повносильні, такі, що не збивалися на голу ілюстрацію до відомих історичних фактів, давали духовну поживу читачу. Це, передусім, твори П. За-гребельного («Первоміст», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан»), Ю. Мушкетика («Яса»),

Р. Федоріва («Отчий світильник», «Кам'яне поле», «Жорна», «Ворожба людська»),

Р. Іваничука («Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю» «Четвертий вимір», «Шрами на скелі», «Журавлиний крик»), В. Шевчука («На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Мислене дерево»).

Історичний роман 70-80-х років продемонстрував цікаві форми «зв'язку часів», своєрідне переплетіння різних часових пластів, змалювання епохи через долю видатної особистості, патріотичний і моральний аспект її діяльності, аналітично-психологічний коментар історичних фактів і постатей. Відповідей на численні проблеми й питання сучасності письменники шукали в минулому, а тому реальність часто втілювалася в метафорі, бо оголена правда в ті часи, як ми вже зазначали, постати у слові не могла.

Наявність добре розвиненої традиції історичної прози стимулювала й художні процеси 90-х, розквіт цього жанру.

В активний читацький обіг вводяться також заборонені досі твори українських письменників — і класиків, і сучасних. Ось деякі твори: «Черніговка» М. Костомарова, «Бояриня» Лесі Українки, роман-трилогія «Богдан Хмельницький» М. Старицького, п'ять книг Б. Лепкого під загальною назвою «Мазепа».

Питання для самоконтролю:

1. Традиції української історичної прози.

2. Провідна історична тематика в прозі 70-80-х років.

Тема 8. Дмитро Павличко «Рубаї». Особливості жанру. Основні мотиви.

План

1. Рубаї – канонізована строфа поезії народів Сходу, чотиривірш філософського змісту.

2. «Рубаї» Д.В.Павличка.

Література:

1. Павличко Д. Рубаї. – К.: Основи, 2003.

2. Стадник О. «В Хайяма взяв я форму...»: Рубаї Дмитра Павличка // Дзвін. – 2003.- 9. – С.134-144.

3. Сьомочкіна О. Рубаї в жанрово-стильовій системі української поезії другої половини ХХ ст.: Автореф. дис. канд. філол. наук:; НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка. – К., 2005. – 19 с.

Студенти повинні знати: особливості жанру рубаїв, основні мотиви поезії Д.Павличка;

Студенти повинні вміти: визначати тематику та проблематику поезій, художні засоби та їх роль у вираженні почуттів та переживань ліричного героя.

1. Рубаї – канонізована строфа поезії народів Сходу. Це чотиривірш, як правило, філософського змісту. Родом ця строфа з усної народної творчості персів і таджиків, де мала відповідно назву дубайте і таране. У писемному варіанті рубаї з'явилися в ІХ-Х столітті. Далі рубаї розповсюдилися в арабській, тюркських літературах. Саме всередині ХІ століття ця жанрова форма досягає найбільшого розвитку.

Зокрема дослідниця О.Сьомочкіна у своїй дисертації «Рубаї в жанрово-стильовій системі української поезії другої половини ХХ ст.» про рубаї східної традиції зазначала: «…це канонічна строфа медитативної лірики, яка складається з чотирьох віршорядків (місра) або двох бейтів, вирізняється чіткою структурою (зазвичай 1-й бейт містить виклад думки й зацікавлення нею читача, 3-й рядок підкріплює або несподівано скеровує образний рух в інше річище, а 4-й – виконує роль філософського підсумку, в якому повністю розкривається зміст і закріплюється художня ідея), вимагає строгої логічної думки, афористичності, узагальненості й філософічності, лаконічності мови, відточеності форми й глибини змісту».

Нову якість рубаї отримали у творчості перського поета і філософа Омара Хайяма. «Омар Хайям, неперевершений майстер цього жанру. На відміну від інших поетів Сходу. Хайям був послідовним прихильником рубаїв. Нам він відомий завдяки збірці «Рубаят» – цих філософсько-ліричних чотиривіршів». Його твори вирізняються з поміж інших вільнодумством, переходом до філософської лірики. Саме Омара Хайяма вважають найвидатнішим рубаїстом усвіті. Його лірика стала взірцем для наступних поколінь, які зверталися до цієї східної поезії. Не виключенням був і Дмитро Павличко. Його найперші рядки зі збірки «Рубаї» 1987 року починаються словами: «В Хайяма взяв я форму рубаї …», що підкреслює його ставлення до Омара Хайяма як найяскравішого представника цього жанру, фактично творця цієї форми.

Передумовою появи оригінальних рубаїв в українській літературі були переклади українських письменників, зокрема А. Кримського, П. Лозієва, В. Мисика.

Досвід, який здобув Павличко в опануванні сонетом допоміг йому в освоєнні іншої канонізованої строфи – рубаї. Павличко модифікував сонет, пристосувавши його до свого стилю, так само він зробив і з формою рубаї.

«У студентські роки виникла в мене думка присвоїти українській поезії афористичну, підпорядковану певному законові римування, чотирирядкову форму рубаїв. Приглядаючись до неї, я побачив, що вона являє собою щось ніби стиснутий сонет. Її драматургія нагадує суперечливість змісту сонетної форми. Я думав так: якщо українська поезія досконало оволоділа сонетом і зробила його навіть жанром філософської лірики, то чому б їй не висловлюватись іще лаконічніше». Так Дмитро Васильович зазначив у передмові до видання «Рубаї» 2003 року.

2. Наскрізними темами рубани Павличка є смерть, патріотизм, екологічний занепад, плин часу. Центральним образом є образ смерті. Автор осмислює її, намагається зрозуміти природу смерті, її сутність. Для нього смерть неминуча, страшна, але не є закінченням. То вона набуває вигляду мосту, який з одного життя проводить в інший, то вона відкриває поетові красу життя (через показ його крізь смерть друга). Але однозначно Павличко стверджує – смерть не є кінцем. Таким чином він наголошує на безсмерті людини, яке полягає чи то в безкінечному переродженні (Життя – це шлях, що переходить в шлях), чи то в літературі (Мене приніс на наш город лелека // Що знов за мною прилетить здалека, // І вже навіки віднесе туди. //Де книг крильми шумить бібліотека.), у мистецтві (мистецтво вічне), чи то у будь-яких дрібних справах (Безсмертні всі: цей виховав дитину, // Той пісню написав, хоч і єдину, // А той, що не зумів цього зробить, // Коло дороги посадив ялину). Таким чином його поезія проголошує вічність людини, її безсмертність: «Я власну вічність бачу без облуди».

* * *

Нема на світі старості. Весна

Панує завжди у душі одна.

Всі люди помирають молодими,

Тому нам смерть огидна і страшна

* * *

Мертвоття лісу сміттяне й бляшане.

Консервні банки, мов іржаві рани.

Виходить олень: – Вбий мене! А ні,

То воскреси мені хоч дві поляни!.

* * *

За мить упасти може світ,

Який творився сотні літ.

Чому добро таке повільне,

А зло – швидке, мов динаміт?

* * *

«Один із вас мене продасть!» – «Паскуда!

Невже він тут? – розгарячився Юда. –

Ти тільки покажи його, а я

Повішу на осиці страхопуда!»

* * *

Я у такому віці, що якраз

Було б чудово зупинити час.

Та він скоряється лиш нашим дітям,

Що завжди прагнуть перегнати нас.

* * *

Ми не самі у космосі. Вони

Живуть на зорях, як пророчі сни.

Найкращий доказ – наше існування.

І наш порив за межі далини.

* * *

Я з квітами прийшов тебе зустріти

І дуже довго ждав – зів'яли квіти.

О, поспіши, бо можуть почуття

Даремно у душі моїй згоріти!

* * *

Біда, коли тебе забуде брат, –

Та ще буває гірша востократ:

Коли тебе забуде друг. Подумай,

Чи це не тінь твоїх лякливих зрад?

* * *

Мій друг помер. Я плакав, як дитя.

В той день я справді полюбив життя.

Як з тьми в нутро освітленої хати,

Я на життя поглянув з небуття.

* * *

Життя – це шлях, що переходить в шлях, –

Кінця не має ні одна дорога.

Смерть – тимчасовий міст, що на вітрах

Ледь-ледь стоїть і наганяє страх.

* * *

Зросла берізка високо на мурі,

Стоїть, мов квола сирота в зажурі.

Їй теж потрібно рідної землі,

Бо там вона не витримає бурі.

* * *

В криницю старості не заглядай,

Про те, яким ти будеш, не гадай.

Якщо не можеш бути вічно юним,

То змолоду не будь старим бодай!

* * *

Пластмасові черешні на вітрині –

Це образок поезій наших нині.

(Не всіх, на щастя!) В них кісток нема,

Лиш ясні барви йдуть по мертвечині.

* * *

Лежать боги смертельно хворі –

Кров хлюпотить у коридорі;

А вибухів гриби ростуть

На суходолі і на морі!

Питання для самоконтролю:

1.Особливості жанру рубаїв.

2. Основна тематика поезії (рубаїв) Д.Павличка.

Тема 9. Олесь Гончар. Новели Олеся Гончара. «Модри Камень», «За мить щастя».

План

1. «Модри Камень» - новела про кохання радянського фронтовика і словачки.

2. «За мить щастя» - новела про силу почуття кохання.

Література:

1. Паращич В.В. Вивчення укр. літератури. 11 клас. Інтегровані уроки. – Х.: Ранок, 2011.

2. Хропко П.П. Українська література, 11 клас. - К.: Освіта, 2001.

Студенти повинні знати: зміст новел.

Студенти повинні вміти: характеризувати вчинки головних героїв;

художні особливості новели у зображенні портретних характеристик.

1. «Модри Камень» (містечко у центральній Словаччині, у перекладі «модри камень» означає «синій камінь» (символ вічності, мудрості і вірності).

Сюжет:

1. Зустріч солдата і Терези.

2. Доброзичливе і милосердне ставлення дівчини.

3. Поліцай вбиває Терезу (через переховування партизанів.)

4. Уявна розмова закоханих.

Олесь Гончар був активним учасником живої історії, пам’ятав усі її суперечності, сповнені драматизму. Письменника в будь-якому творі цікавив внутрішній світ людини, художнє дослідження його змін у різноманітних життєвих обставинах. Гончар — майстер оповіді про внутрішнє оновлення героя, яке відбувається під впливом дійсності.

Новела "Модри Камень" є найцікавішою з творів воєнної тематики. У журналі "Україна" вона була надрукована ще до появи "Прапороносців". Хоча несправедлива критика болісно вразила письменника, та все ж таки він у новелі показав свій справжній талант. Автор зобразив трагічно обірване війною почуття між радянським солдатом та іноземною дівчиною-словачкою.

Несподіване кохання до красуні Терези прийшло всупереч війні. Не закріпилося воно в реальному житті, бо дівчина загинула від рук поліцая. Але кохання продовжує жити у пам'яті солдата, в його мріях, у яких він розмовляє з Терезою, як із живою: «Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне? Ти — як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Ти виходиш на дерев'яний різьблений ґанок у білій легкій сукні з чорною пов'язкою на рукаві і дивишся вниз, за Модри Камень, де колись, пролягала наша оборона. Тепер скрізь уже поросла буйна трава».

Сюжет ніби сам по собі простий, та він вміщує в собі основну думку: сила кохання, нездоланна любов сильніша за смерть. Випадкова зустріч у гірській словацькій оселі навічно ранила ніжним почуттям серця двох не знайомих раніше людей: оповідача, воїна-визволителя і Терезу.

Ніжні, білі руки Терези і мокрі, закривавлені, незграбні, в грубих бинтах, руки солдата. Герой і героїня такі різні: вона – ніжна, він – грубий, але, не зважаючи на це, покохали один одного. Закривавлені руки – символ війни, яка приносить кров, біль, рани.

Вона дивилася на Модри Камень, де стріляли руські, тому що десь там був коханий.

За мить щастя».

Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки.

1. Перше повоєнне літо. Діденко-артилерист у тропічному місті Рангуні.

2. Гаряче сонце, жнива. Зустріч Діденка з молодою мадяркою-жницею.

3. Кохання з першого погляду.

4. Золоті снопи. «Хміль» кохання.

5. Чоловік Лариси ловить її на перелюбі. Діденко стріляє в розлюченого чоловіка.

6. Перебування Діденка в арештантському курені.

7. Дощ. Передосінні хмари. Вирок – розстріл.

Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні внутрішнього світу героїв, переживань і настроїв. Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи», як характеризує його комбат. У його душі змагаються любов і смерть. Притлумивши голос смерті, яка в умовах війни надмірно активізувалася, Сашко живе передчуттям радості. Утому святковому настрої дисонансом прозвучало лише порівняння його гогокання з виттям степового вовка. Життєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним ставленням до світу («хміль сонця», «литво полукіпків … виблискує золотом») і готовністю кохати. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч.

Перші обійми жінки закінчилися пострілом у її чоловіка. Прикметно, що й війна, й ця смерть на жнив’яному полі відсунені на маргінеси свідомості оповідача. Сашко лише мимохідь згадує фронт, передній край, який «галасу не любить». Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання оминається слово смерть («Сталося те, що мало статись»). Водночас автор не приховує, як у свідомості солдатів деформується саме поняття цінності життя: «Бо чи таке воно й страшне, що він (Сашко) накоїв, — один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині». Суперечність в оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. З одного боку, він представляє Сашка як Переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць») і вбиває її чоловіка. «Преса на Заході» (у контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка — як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин».

З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалося, стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись». А як же шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалахнувши, було насильно погашене? Чи урівноважує воно наявну суперечність? Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели — то знаки сум’яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам’яті, виявилися сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата: «Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала».

Придивімось до цього уривка: від оповіді в третій особі однини автор переходить до улюбленої, з нотками сповідальності форми викладу в другій особі однини, що засвідчує входження чужого життя до внутрішнього світу автора, звідси йде ліризація трагічного часу, як специфічна гончарівська реакція на війну.

Робота з текстом твору.

1. Прочитайте опис місцевості на початку твору. Які деталі свідчать, що нещодавно тут була війна?

2. Охарактеризуйте настрій головного героя на початку твору.

3. На яких деталях акцентує увагу автор в описі жінки на полі?

4. Опишіть мить кохання між героями.

5. Як подає автор мить убивства? (Лаконічно, однією фразою «Пролунав постріл»)

6.Які наслідки для Сашка Діденка мав випадок на полі? Чи усвідомлює він їх?

7. Як до вчинку Сашка ставляться його «сослуживці»? Прочитайте.

8. Чому, на вашу думку, такий жорстокий вирок призначено Сашку? Смерть за смерть — це ознака цивілізації?

9. Чому немає майбутнього в кохання головних героїв? (Закон цього не дозволяє. «Проти любові закон? Не може бути такого закону!»)

10. Прочитайте епізод побачення закоханих.

11.Чи дійсно вони люблять? Які деталі свідчать про це? Чи каються герої в здійсненому? Обґрунтуйте.

12. У творі любов подається у двох вимірах: любов до Жінки й любов до Батьківщини. Що для героя ці почуття? (Слова про Ларису «Я любив і люблю її» — це останнє, що пов’язує Діденка з життям. А слова про Вітчизну, готовність «смертю … змити» її заплямовану честь — то вже прощання Діденка з цим світом)

13. Перекажіть фінал твору. Чому подається два варіанти розв’язки?

Висновки.

Кохання такої сили, що підносить над реаліями життя. Так, за це покладена смерть, але мить щастя коштує того, щоб ні про що не жалкувати. ця розповідь — неначе ключ до розуміння філософії Олеся Гончара, його прагнення до ідеального, до свободи. Як письменник, він розумів, що абсолютна свобода можлива лише у сфері почуттів, бо лише вони не підкорюються нікому та нічому. Мабуть, щастя в тому, щоб жити й радіти кожній миті. Щастя — це те, що було.

Щастя — не те, що буде. Неба набрало в груди І гай-гай — одгуло. Щастя — це те, що було. Щастя — воно мана є. Щастя — це те, що минає, Як не минає зло. Хай підминає погода Щастя — жар-птиці перо, Щастя — від Бога нагода Творити добро! (І. Драч) VI.

Питання для самоконтролю:

1. Тематика та сюжет новел Олеся Гончара.

2. Розуміння щастя в новелах.

Тема 10. Сучасна поезія (Л. Талалай, П. Мовчан, Б. Нечерда, В. Герасим'юк, І. Іов, І. Малкович, В. Махно, О. Лишега, Н. Дзюбенко, А. Мойсієнко, І. Андрусяк та ін.). Окремі загальні зауваження до характеристики літературного явища: проблематика та тематика сучасної лірики, художні особливості (гра зі словом, образом, “чужим” текстом тощо, наскрізна іронічність).

Література:

1.Сучасна українська література кінця ХХ ст.— поч. ХХІ ст.: Для старш. шк. віку./ упорядк. текстів, передм., навч.-мет. матеріали І. Андрусяка.—К.: Національний книжковий проект, 2010.

План

1. В. Герасим’юк - поет, кіносценарист, редактор.

2. Особливості тематики поезії.

Студенти повинні знати: поетичні доробки В. Герасим’юка, тематику його творчості. Як пошукове, дослідницьке завдання по варіантах можна запропонувати студентам підготувати за зразком поданого матеріалу розгляд поезії інших поетів

(Л. Талалай, П. Мовчан, Б. Нечерда, І. Іов, І. Малкович, В. Махно, О. Лишега, Н. Дзюбенко, А. Мойсієнко, І. Андрусяк)

Студенти повинні вміти: аналізувати сучасну поезію; відшуковувати навчальні матеріали як самостійно, так і колективно (один варіант на 3-4 студентів), створювати презентації по творчості поетів, виступати з повідомленнями.

1. Поет, кіносценарист, голова журі Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов». Народився 18 серпня 1956 року в Караганді (Казахстан) в родині засланців. У 1978-му закінчив українське відділення філологічного факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1978-го по 1988-й був редактором, завідувачем редакції поезії видавництва «Молодь». 1988-1992 — старший редактор поезії видавництва «Дніпро». З 1992-го працював коментатором, заступником завідувача редакції літературних програм Українського радіо (Національна радіокомпанія України).

З 1999-го — ведучий літературних програм Національної радіокомпанії України. Він є членом Національної спілки письменників України (з 1983-го), Асоціації українських письменників (з 1996-го).

В. Герасим'юк є автором поетичних книжок «Смереки» (1982), «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1990), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат: Із лірики вісімдесятих» (1998). Передостання збірка була оцінена літературознавцями як одна з найкращих поетичних книжок десятиліття. Герасим'юк — член літературної майстерні «Пси святого Юра».

Поет є лауреатом Міжнародної літературної премії «Благовіст» (1993), премії журналу «Сучасність» (1995), літературної премії ім. П. Тичини (1999).

2. На становлення Василя Герасим’юка як поета значний вплив справили обставини його дитинства – він народився в Караганді(Казахстан) у гуцульській родині, насильно виселеній туди за підтримку українських повстанців; власне ж дитинство поета пройшло у родинному селі Прокурава на Косівщині, куди зуміли повернутися його батьки. Провідною у творчості Герасим’юка є тема осмислення глибинної народної культури, духовного єства нації крізь призму трагічних зрушень доби. Він культивує густу метафорично-міфологічну поезію; на велелюдді постмодерних груп, течій і тенденцій не примикає до жодної з них, а залишається вірним традиції. У цьому сенсі декотрі критики навіть потрактовують Василя Герасим’юка як «останнього поета»,- в модерністському розумінні цього поняття як «останнього велета в епоху карликів».

Уже в ранніх своїх текстах поет, за словами Івана Дзюби, «чинив першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття природи і людини. Інтимізацію цього світу», де «Гуцульщина поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою брадавою, а – магією. Магією позачасовости: вічність гір розряджає людський світ у світове безчасся, і «тіні незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук». Магією надпросторовости: стиснутий горами, покраяний ущелинами й проваллями, вперезаний потоками, поточений печерами, притлумлений лісами простір виривається з самого себе дороги – і вже згори падає «на гори, на смереки, на потоки, на царинки», щоб «мерехтінням космічного танцю лягти в світославні килими гуцульської чаклунки Параски Танасійчук. Стихії й вимірювальні сили цього простору – повітря, вітри, води-потоки. Спосіб бути в ньому – перетікання, переливання, колихання, літання»(Дзюба І. …І є такий поет: Передмова // Герасим’юк В. Була така земля. – К.: Факт 2003. С.9).

Вершиною в українській поезії 1990-х років бачиться збірка Василя Герасим’юка «Діти трепети» (метафора, вочевидь, відчувається в контексті апокрифічної легенди про дерево, на якому повівся Юда»). Ключовою в ній звучить тема родової пам’яті, осмислення трагічних зрухів епох крізь самоусвідомлення особистої приреченості, особистої відповідальності поета:

Ми завше найменші у сяйві, а віра в обман

солодкий – у ловах зі страхом – довіку потрібна.

Я плакав у сінях родинних – я знаю цей стан,

я знаю, чому моя правда на правду подібна.

Ми завше беззахисні в сяйві, а віра в обман

спасенний – у ловах зі смертю – одвіку несхибна.

Співав я маржині у стайні – я знаю цей стан.

Я знаю, чому моя правда на правду подібна.

Властиво, за Герасим’юком, людина, особистість мусить пережити свою – народну! – родову пам’ять сама, осягнути її власним сумлінням і означати крізь її призму місію особистого життєствердження. Ту ж місію, котру Василь Стус свого часу означував як «прямостояння», а Микола Вороний про Івана Франка - «бути цілим чоловіком». Чи не найвиразнішого, художнього вивершеною ілюстрацією цього бачиться вірш «Коса», який розпочинається з переживання глибинних вагань, душевних мук героя, мук сумління:

Я упав. Я зламався. Я зрадив…

І було мені так: ранок, вечір – одне.

Соломинка, яка ще тримала мене,

стала тоншою за соломинку.

І тоді на допомогу героєві приходить («являється»!) родова пам’ять в особі «сивого вояка», котра – на порятунок сумління як на порятунок душі – оповідає (воскрешає зі своїх, родової пам’яті, архетипних глибин) сповнену дивовижної шляхетності, первневої людяності історію-приклад про кількох вояків-упівців, яким тривалий час випало «зимувати у землі» - у потайній, замаскованій землянці.

Прикметно, що тема Української повстанської армії, так широко й гостро представлена в Герасим’юка, абсолютно позбавлена й натяку на якусь дешеву «барабанну» патетику, як це знаходимо в переважної більшості сучасних авторів, котрі беруться її експлуатувати на догоду кон’юнктурі (винятком із того потоку в прозі бачаться новели Василя Портяка, а також окремі твори Марії Матіос). Так, означений напри початку вірша «Коса» дидактичний червень озивається наприкінці дещо іншими нотами:

Що потому, вояче?

«Потому нема.

Чи цікавить геройство? тортури? тюрма?

Може, зрада? відступництво? Може,

Доля кожного з нас аж по нинішній час?

Міг би я розказати про кожного з нас,

але це тобі не допоможе».

«Вершини свого самовираження – свободи самовираження Василь Герасим’юк сягнув у останній збірці «Поет у повітрі» (2002), відзначеній Національною премією України ім. Т. Г. Шевченка 2003 року. Поет дедалі більше тяжіє до епічного розгортання своїх візій, що відповідало б су присутності в його самопочуванні багатьох часових і подвійних зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, простору уяви», - пише Іван Дзюба. Тут і справді відчитуємо вже нібито дещо «іншого» Герасим’юка. Ні, надривна заглибленість у гуцульську міфопоетику залишилися (такий досвід ніколи не проминає), але тепер вона осмислена поетом-інтелектуалістом і відчувається здебільшого в природі пережитих образів. Таке враження, ніби поет і справді піднявся над рідними горами в густе повітря вселюдської української культури, спізнав ширші мистецькі й національні овиди, а відтак його голос, не втративши своєї природної наснаженості й вистражданості, зазвучав на інших – тихіших, але водночас лункіших (багатолунних) регістрах.

…це трапилося в повітрі,

у якому знак дзвін…

Так, це повітря – ця культура – не може існувати без дзвона, який би струшував його відчутою з покоління в покоління в покоління безжальною правдою образів. Воно кликало в себе поета, який знає ціну національного духу. Бо лише збагачений таким генетичним досвідом може в повітрі без дзвона сказати найпосутніше:

Все відбувається в крові. Й нічого не вдієш.

А відтак звести нарешті порахунок і самою поезією:

Не хочу більше твого дива –

я і в повітрі знав межу,

Прости, коли говорю: мстива,

Але я знаю, що кажу.

Ключовою у книзі бачиться поема-містерія «Єзавель», котру чи не найпроникливіший Гарасим’юків критик Кость Москалець відчитував крізь призму головного її персонажа – Молодої – так: «Поет скрупульозно відтворює один зі старовинних вільних звичаїв – Молода з дружками ходить селом, запрошуючи на своє весілля, цілуючи при цьому кожного, хто знаходиться в хаті … Якраз її доля й подається як таїнство (містерія з давньогрецької, власне, й перекладається як таїнство. – І. А.). Мандруючи крізь століття, поет простежує складні перипетії, що чигають на перелякану дівчинку за комином. Він бачить її з хворою дитиною (тобто з самим собою) на руках, бачить її полони на плоту посеред Єнісею, бачить у відблисках підземних металургійних печей у Караганді. Весь цей ряд образів містичної понад часової візії поета нагадує відомий апокрифічний мотив ходіння Богородиці по муках, викликаючи безпорадний – через неможливість захистити цю дівчинку – стогін рефрену: «Як я хотів, щоб тебе не помітили!». Архетипний образ Діви-Матері набуває пантеїстичних рис: Герасим’юк описує її як доньку бука й ущелини (бо саме на бука й ущелину перетворюються тіні її предків зі сходом сонця). Молода поєднується в собі риси генеалогічного дерева і дерева реального, - конкретних осіб з позаособовими й позачасовими силами Природи» (Москалець К. Чому поет у повітрі? – Березіль. – 2003. – Ч. 3 – 4. – С. 87-88).

Питання для самоконтролю:

1. Особливості тематики поезії.

2. Збірка В. Герасим’юка «Діти трепети».