Західноукраїнські письменники. Літературні угрупування.

Літературні угрупування.

Жанрово-тематичне розмаїття творів.

 

 

Тема 5. В.Симоненко. «Вона прийшла непрохана й неждана….», «Є в коханні і будні, і свята…», «Ну скажи, хіба не фантастично...», «Я тобі галантно не вклонюся» та інші: краса інтимних почуттів, любовних переживань ліричного героя.

 

 

План

1. Інтимна лірика В. Симоненка — потужне крило його поезії.

2. Полюбити — зрадити, гнів — любов, будні—свята, радість - жаль, фантастична зустріч — трагічна втрата — такі нюанси, злети й падіння найпрекраснішого з людських почутті» в інтерпретації В. Симоненка

 

Література:

1. Авраменко О.М., Пахаренко В.І. Українська література *(рівень стандарту, академічний рівень), 11 кл. – К.: Грамота, 2011.

2. Семенюк Г.Ф., Ткачук М.П., Слоньовська О.В., Гром’як Р.Т., Вашків Л.П., Плетенчук Н.С. Українська література* (рівень стандарту, академічний рівень), 11 кл, – К.: Освіта, 2011

3. О.Слоньовська, Б.Сушевський. Конспекти уроків з української літератури для 11-х класів. – К.: Рідна мова, 2000.

4. Непорожній О. та інш. українська література. Підручник для 11 класу. – К: Освіта, 1995.

Студенти повинні знати: поезії про кохання В.А.Симоненка;

Студенти повинні вміти: визначати основну думку поезій, художні засоби та їх роль у вираженні почуттів та переживань ліричного героя.

 

1. Інтимна лірика В. Симоненка — потужне крило його поезії. Неповторність віршів про кохання — в художньому дослідженні філософії почуття, його найтонших нюансів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поета цікавлять суперечності й складнощі у взаєминах двох люб­лячих сердець, вибухи емоцій, які супроводжують кохання. «Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав...» — це твердження В. Симоненка є ніби про­логом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті і звабі образу коханої. Лише кількома штрихами - деталями він малює портрет тієї, що запалила серце юнака: «лобик... упертий і смішний», «біле волосся, сірі очі і каре пальто», «під віями, як абажурами, блищить очей овал», «губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі», «милі, теплі руки». Ще виразнішими у своїй емоційній напрузі є характеристи­ки — означення, якими поет передає багатство внутрішнього світу коханої. Вона — «прозора й чиста», «єдина, мила», «про­зора, мов ранкова тінь». Підкреслювана поетом «прозорість» і чистота коханої лежать в основі обожнювання дівчини, жінки, матері. Про це В. Симоненко говорить стримано, але надзвичайно вражаюче, бо у простій на своєю довершеністю формі криються глибокі почуття. Показовою щодо цього є поезія «Мені здавалась пошлою й бридкою...». Вона, порівня­но з іншими інтимними віршами, написана у більш спокійно-розмисловому тоні, чому сприяють окремі сюжетні еле­менти. Юнаки розповідають про свої любовні втіхи і насоло­ди, а напускною бравадою, голосно й цинічно смакують еро­тичними плітками. У ліричного героя вони викликають осуд, огиду — фізичну і моральну, так прозаїчно й точно це вира­жено словами:

В кімнаті тхнули прілі сигарети

І різав носа неприємний дух.

Брутальність і кохання — речі несумісні. Найінтимніші людські почуття повинні вражати первозданною чистотою, цнотливістю,сором’язливістю:

А мені ввижались білі ниви,

Знайомі образи витали наді мною,

І ти мені на плечі клала руки

І обпікала дотиком гарячим.

І я мовчав. Я не хотів про тебе

Розповісти завзятим брехунам.

Які б моє кохання осміяли.

У цьому контексті епітет «білий» символізує чистоту ко­хання, протиставляється бруду й цинізму і у вчинках, і в по­мислах, і в розмовах, коли йдеться про найніжніші почуття.

Прикметною особливістю інтимної лірики В. Симоненка є її контрастність в образно-емоційному і в словесному ладі. Сила кохання, повінь почуттів («я тебе заголубить, запестити хочу») і передчуття чогось незвіданого, бентежного («ти ще не торкалася губами вічних і прозорих таємниць»), біль роз­луки й розчарування («волочив я тебе в ореолі безгрішності крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій»), а на іншому по­люсі — благальне вимолювання взаємності хоч на мить:

О жорстока! Щастя хоч краплину

В душу мою змучену згуби —

Полюби і зрадь через хвилину,

Та хоч на хвилину полюби!

Полюбити — зрадити, гнів — любов, будні—свята, радість - жаль, фантастична зустріч — трагічна втрата — такі нюанси, злети й падіння найпрекраснішого з людських почутті» в інтерпретації В. Симоненка. Тільки в його інтимній ліриці знаходимо рядки, які так вражаюче точно відтворюють сум'ят­тя душі, розтривоженої коханням, його неминучість, його ве­лику силу, інколи свідомо чи несвідомо приховану. Це твер­дження від протилежного:

Я тобі галантно не вклонюся,

Компліменти зроду не зліплю.

Тільки в очі ніжні задивлюся,

В них свою тривогу утоплю.

Або:

Не вір мені, бо я брехать не вмію,

Не жди мене, бо я і так прийду.

Я принесу тобі свою надію,

А подарую смуток і біду.

У них — велика таїна кохання. Поет, намагаючись розга­дати космос жіночої душі, секрет взаємного притягання двох сердець, у вірші з присвятою чорнявій математичці з добрим гумором відкриває формулу: «Ікс плюс ігрек — це будеш ти». Так від вимріяного, романтичного образу коханої («я від тебе жадав незвичайного й дивного, щоб з’явилася маренням, видивом, сном...») він приходить до земного образу чорнявої математички, а їхнє поєднання бачимо в обожнюванні жінки - матері, жінки-продовжувачки роду людського, а значить, і всього сущого на землі:

…І сьогодні вклоняється серце моє

Тій земній, соромливій, жагучій жіночності,

Що красою життя — материнством стає.

ВОНА ПРИЙШЛА

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти...

Прийшла любов непрохана й неждана

Ну як мені за нею не піти?

 

* * *

Є в коханні і будні, і свята,

Є у ньому і радість, і жаль,

Бо не можна життя заховати

За рожевих ілюзій вуаль.

І з тобою було б нам гірко,

Обіймав би нас часто сум,

І, бувало б, тремтіла зірка

У тумані тривожних дум.

Але певен, що жодного разу

У вагання і сумнівів час

Дріб’язкові хмарки образи

Не закрили б сонце від нас.

Бо тебе і мене б судила

Не образа, не гнів — любов.

В душі щедро вона б світила,

Оновляла їх знов і знов.

У мою б увірвалася мову,

Щоб сказати в тривожну мить:

— Ненаглядна, злюща, чудова,

Я без тебе не можу жить!..

22.02.1961

ЧАДРА
Я тебе не сприймаю за істину,

Бо таких, мабуть, зовсім нема.

Ніч, вітрами дурними освистана,

Свою чорну чадру підніма.

І дивлюсь я здивовано в очі,

Що заблискали з-під чадри.

У волоссі — у сірому клоччі —

Причаїлися дикі вітри.

Недарма понад нею пронісся

Ураганний тайфун стихій.

Виповзає на перенісся

Зморшка відчаю і надій.

І куди я до істини втраплю

Через ями й вибоїни слів?

Коли б випив її хоч краплю,

То, напевне б, від жаху зомлів.

Я тебе не сприймаю за істину —

Небо навіть, і те рябе.

Одчайдушну, печальну, розхристану,

Голубу і безжально освистану —

І таку я люблю тебе!

12.01.1962