Аналіз твору «Легенда про вічне життя».

Теми, винесені на самостійну роботу студентів

1. І.Я. Франко. Поезія «Легенда про вічне життя»: драматизм людських стосунків, роздуми про безсмертя людини, взаємне кохання як критерій щастя, можливість чи неможливість його досягнення. ТЛ: сонет.

2. Повість І.Я.Франка «Перехресні стежки»

3. Утвердження духовної цінності високих почуттів у віршах інтимної лірики Лесі Українки «Все, все покинуть, до тебе полинуть...» та «Стояла я і слухала весну...»

4. Література в Західній Україні (до 1939 р.) Автономність, відкритість зарубіжним традицiям і новітнім процесам, високий рівень розвитку, позаідеологічність. Яскраве поетичне гроно: Б.-І. Антонич, С. Гординський, Ю. Липа. Проза В. Стефаника, І. Вільде, О. Турянського. Історична проза Б. Лепкого, Ю. Опільського, Катрі Гриневичевої.

5. В.Симоненко. Краса інтимних почуттів, любовних переживань ліричного героя.

6. Микола Вінграновський. Загальний огляд творчості. «У синьому небі я висіяв ліс...», «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...», «Прилетіли коні — ударили в скроні...», «Чорна райдуга»: вселюдські та національні мотиви крізь призму «інтимного само зосередження». Збірка інтимної лірики «Цю жінку я люблю»: вируюча пристрасть, несподівана асоціативність, буйна фантазія, образні деталі поезії, глибинне почуття любові до світу, до жінки.

7. Д.П.«Рубаї». Особливості жанру. Основні мотиви.

8. Новели Олеся Гончара. «Модри Камень», «За мить щастя»

9. Українська історична проза. Огляд історичних творів. У лещатах радянської ідеології. Історичні твори З. Тулуб, П. Загребельного, Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, І. Білика, П.Загребельного..

10. Сучасна поезія (Л. Талалай, П. Мовчан, Б. Нечерда, В. Герасим'юк, І. Іов, І. Малкович, В. Махно, О. Лишега, Н. Дзюбенко, А. Мойсієнко, І. Андрусяк та ін.). (окремі загальні зауваження до характеристики літературного явища): проблематика та тематика сучасної лірики, художні особливості (гра зі словом, образом, «чужим» текстом тощо, наскрізна іронічність).

11. Література рідного краю. Загальне ознайомлення з художніми творами митців рідного краю (відповідно до зацікавлень студентів). Творчість Петра Білоуса, Михайла Пасічника, Геннадія Шкляра (матеріали: електронний варіант, презентація).

 

 

Тема 1. І.Я.Франко. Поезія «Легенда про вічне життя»: драматизм людських стосунків, роздуми про безсмертя людини, взаємне кохання як критерій щастя, можливість чи неможливість його досягнення.

План

1. Поезія «Легенда про вічне життя».

Аналіз твору «Легенда про вічне життя».

3. Сонет.

Література:

1. Авраменко О.М. Українська література для 10 класу. – К.: Грамота, 2010.
2. О.Слоньовська, Б.Сушевський. Конспекти уроків з української літератури для 10-хкласів. – К.: Рідна мова, 2000.

 

Студенти повинні знати: зміст поезії.

Студенти повинні вміти: аналізувати поезію.

ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ. Текст поезії.

Олександр Великий весь світ звоював
І отсе в Вавилоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив
І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму,
Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: "Мій вірний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?"

А с к е т м о в и т ь:

"Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть оминули мене".

Б о г и н я м о в и т ь:

"Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобі молодим вічно жити воно".

 

 

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін,
І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони господні проходить умом,
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні:
"Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар!
Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове,
Для добра міліонів хай вічно живе

Олександр Великий весь світ звоював,
Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса
В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда
Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось
В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любві і жаги,
Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні —
Се бажання пожарів, убійства, різні.

Їй опертись король не здоліє й на мить:
Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..
День у день із небес його кидає в ад.

Олександр Великий богині моливсь:
"Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин?
І чи в серці її я паную один?"

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
І покірно царю до землі поклонивсь.

"Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —
Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх".

І він все розповів, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

"Міліонам ти сонце, добродій єси, —
Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси".

"Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!"
І великим, безсмертним почув себе цар.

"Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!"

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
"Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!"

І сказав їй усе, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

"Коли любиш мене, моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш… — урвав. — Кого хочеш люби!
Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!"

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —
Олександр не ждав її слова — пішов.

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!
Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей,
Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,
Вона рада свій вік дать за сам його вид.

"Вічно жить молодій, а без нього? О ні!
Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!
А як ні, то мені краще в світі не буть".

Птолемея знайшла, і дала йому плід,
І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
Олександру в вино трути-зілля влила.

Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі,
І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон,
І сумує весь край, і рида Вавілон.

Ось у строях, білилах, рум'янах ціла,
В Олександрів покій куртизана ввійшла.

"Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!
Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з'їси те зерно,
Вічно жить тобі дасть вічно юним воно".

Спалахнув Олександер: "Нещасна, дрижи!
Від кого маєш плід сей? По правді скажи!"

Та дівча не дрижить, не спускає очей:
"Мені дав його твій генерал Птолемей".

Олександр у болях жорстоких лежав
І в руці своїй плід чудодійний держав.

"Вічно жить і любить! День за днем! День від дня
А життя — то борня! А любов — то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о богине, твій божеський дар!
Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

Міліони людей можу вбить, погубить,
Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!
Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!
Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!"

Серед болю в постелі підводиться цар,
І побожно цілує чудовний той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полін
Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив,
Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер,
А в опівніч саму Олександер умер.

 

2. Аналіз твору «Легенда про вічне життя»

До циклу «Легенди» збірки «Мій Ізмарагд» увійшла філософська «Легенда про вічне життя», у якій І. Франко розмірковує про те, чим є людське життя, про його сенс, цінність. Для поета-борця «життя» — то борня», проте й у цій поезії автор звертається до теми нерозділеного кохання, зради, брехні («любов — то брехня»).

«Побожний аскет», проживши весь вік у пустелі та заслуживши молитвами та постом прихильність богині, здобув священний дар — золотистий горіх, що дарував вічне життя. Але античний мудрець відмовляється від подарунка. Він віддає його Олександру Македонському (356–323 рр. до н. е.), прозваному за життя Великим. Закоханий у персіянку Роксану, цар віддає священний горіх дівчині. Та вона кохає іншого — генерала Птоломея. Проте й цей геніальний полководець не уявляє свого безсмертя з вродливою Роксаною, зате готовий ділити його з куртизанкою. Куртизанка ж приносить горіх безсмертя отруєному Роксаною Олександру, адже кохає царя, але він знову відмовляється від вічного життя й кидає горіх у вогонь.

«Легенда про вічне життя» І. Франка — це поетичний роздум про смисл буття людини — для чого вона живе, що є для неї найцінніше. Чарівний горішок безсмертя отримували по черзі аскет, цар, коханка царя, генерал, куртизанка. І кожен із них не наважився скористатися ним, адже життя — це вічна боротьба. А життя без кохання — ніщо. І ніякі скарби, ніяка сила не примусить полюбити іншого щиро, від душі, вірно:

А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить — се горіть віку вік на кострі!

Використовуючи казковий сюжет, І. Франко розглянув важливу філософську проблему про життя і смерть та дійшов висновку, що людина має жити стільки, скільки їй відпущено, дано.

3. ТЛ: сонет — вірш, що складається з 14 рядків зі схемою рим абба—абба— ввг — дгд. Перший чотиривірш — це теза, другий — антитеза, заключні два тривірші — синтез, узагальнення думки. Сонети пишуться п’ятистопним ямбом (U—). Цикл сонетів, що складається з 15 творів, називається вінком сонетів.

Сонет виник у ХІІІ ст. в Італії і став однією з поширених форм світової поезії.

В українській поезії сонет з’явився в 30-х рр. ХІХ ст. у творчості поетів-романтиків, пізніше до нього зверталися майже всі визначні поети. І. Франко, як відомо, створив цикли «Вольні сонети» і «Тюремні сонети», що увійшли до збірки «З вершин і низин».

Справжнім шедевром є сонет І. Франка «Сікстинська мадонна» (збірка «З вершин і низин», цикл «Вольні сонети»).

Питання для самоконтролю:

1. Що подарувала богиня «побожному аскету»?

2. Якою магічною силою був наділений золотистий горіх?

3. Кому подарував античний мудрець горіх?

4. Чи скористався подарунком Олександр Македонський?

5. Хто хотів врятувати життя царю?

6. Що сталося з подарунком богині?

7. Чому ніхто не наважився скористатися ним?

8. Сонет як вірш.

 

Тема 2. І.Франко. Повість «Перехресні стежки» – твір про пошуки українською інтелігенцією шляхів національного, соціального та духовного визволення народу.

 

План

1. Тема повісті, жанр, сюжет.

2. Проблематика.

3. Вияви модернізму в повісті

 

 

Література:

1. Авраменко О.М.. Українська література для 10 класу. – К.: Грамота, 2010.

2. О.Слоньовська, Б.Сушевський. Конспекти уроків з української літератури для 10-хкласів. – К.: Рідна мова, 2000.

Студенти повинні знати: зміст повісті, тему, проблеми, основні ідеї;

Студенти повинні вміти: аналізувати повість як прозовий твір.

Повiсть «Перехреснi стежки» (1900 року) - соцiально-викривальний твiр, в якому автор намагається художньо вирiшити проблеми служiння демократичної iнтелiгенцiї своєму знедоленому народовi. Таким чином, на рубежi двох вiкiв як надбання XIX ст. Франко пiдносить революцiйний демократичний iдеал активної особистостi. В образi Євгенiя Рафаловича показано дiяча радикальної партiї Галичини того перiоду, коли вона розгорнула роботу по селах i на яку письменник покладав великi надiї. Головне в образі - ствердження ролі інтелігенції як слуги народу, підкорення особистості народові («Як ти можеш бути вільним, коли твій народ у неволі?»).

Назва є символічною. Для Реґіни і Євгенія перехресні стежки — це їхні долі; селяни живуть на перехресті доріг.

Тема повісті: показ боротьби представника української інтелігенції проти насильства над рідним народом, прагнення пробудити в пригноблених почуття громадянської активності.

За жанром це - соціально-психологічна повість. Зображено занепад шляхетської верхівки; пробудження українського селянства та його залучення до вічевого руху; показано діяльність демократичної інтелігенції; висвітлено причини чотирьох убивств.

1. Проблематика.

· Особистість і народ;

· життя і закон;

· людська гідність і духовна деградація

· людина і обставини;

· боротьба з жорстокістю і насильством;

· вибір людиною життєвих позицій;

· добро і зло; шлюб і сім'я; кохання і реальність;

Сюжет має два плани: любов і боротьба. Обидві лінії сюжету майстерно переплетені, сповнені подієвої динаміки; сюжет твору розгортається двома лініями: змалювання важкого життя галицького селянства і зображення громадської діяльності адвоката Євгена Рафаловича. Він намагався захистити селян від свавілля панів, забезпечити їм рівноправність у цьому світі, проте селяни його не зрозуміли, засумнівалися в діях адвоката, відвернулись від нього.

В образi селянина Демка Горiшнього, який заблукав у лiсi, Франко розкриває долю свого народу, що не знає куди йому йти. В цьому вболiваннi за народну долю - весь пафос повiстi «Перехреснi стежки».

Реґіна — з латинської — цариця, тобто, володарка. У повісті „Перехресні стежки" І. Франко не показує Реґіну як володарку, а навпаки, як „покірну рабу", яка спочатку підкоряється волі своєї тітки, пізніше — деспотизмові власного чоловіка. Проте наприкінці твору, коли Реґіна виявляє надзвичайну рішучість і позбавляється чоловіка-тирана, письменник дає можливість зрозуміти, що в крові головної героїні таки „тече джерело володарювання".

Реґіна була сиротою, з дитинства обділеною теплом і ласкою. Найвизначніші події її життя митець передав через спогади. Наприклад, Реґіна пригадує, як чарувала її дитячу душу діамантова іскра, що блищала на вершині гори. Яскравим променем цієї іскри було для Реґіни кохання до Євгена. Це кохання було чистим і вірним, справжнім, „лебединим", але його зламала тітка Реґіни, яка не дала дозволу Євгенові та Реґіні на одруження, вигнала Рафаловича і силоміць видала дівчину за Стальського, якому вона вірна: „...Пане, я шлюбна жінка... чесна жінка. Мені не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові...". Змучена горем і недолею Реґіна зберегла кришталеву душу і чисті почуття. Зустрівши Євгена вже одруженою, вона відмовляється від краденого щастя. У нього притупились почуття, які він не міг пробудити. У його серці лишився тільки жаль до нещасної жінки. Він присвячує себе боротьбі за волю і права свого народу.

Вагман — хитрий лихвар, який спочатку обдирав селян, а після смерті сина розставив свої лихварські сіті на панів усього повіту, тому він не є жертвою, а одним із представників ворожого табору.

2. Вияви модернізму в повісті:

· головний герой – інтелігент, а не селянин;

· погляд на селян як на неосвічену масу, що не хоче боротися за власні права;

· перевага внутрішніх конфліктів у душі Рафаловича над зовнішніми (його погляди на ідеальну Реґіну та Реґіна реальна, життя приватне і громадське, бажана та реальна поведінка його спільників по боротьбі);

· самоаналіз головного героя, його прагнення розібратися у власних почуттях, свідомих та несвідомих;

· постійні звернення автора до підсвідомості героїв (віщий сон Рафаловича з красномовними символами каламутної ріки, сірої пустині, весільної дараби, утоплення в цій ріці коханої, мотивом невпізнання молодої; сон-марення Реґіни з символами діамантової корони та скельця; образ божевільного Барана та його маніакального «полювання на антихриста».

 

Питання для самоконтролю:

1. Чому Іван Франко назвав повість «Перехресні стежки»?
2. Які основні сюжетні лінії повісті?
3. Хто є головним героєм твору?
4. Які верстви галицького суспільства зображено в повісті?
5. Які життєві цілі ставить перед собою молодий адвокат Євгеній Рафалович?
6. Які проблеми автор піднімає в повісті?
7. Модернізм у повісті.

Тема 3. Утвердження духовної цінності високих почуттів у віршах інтимної лірики Лесі Українки («Все, все покинуть, до тебе полинуть...» та «Стояла я і слухала весну...»)

 

План

1. Інтимна лірика.

2. Пейзажна лірика.

 

Література:

1. Авраменко О.М.. Українська література для 10 класу. – К.: Грамота, 2010.

2. Борщевський та інш. Українська література для 10 класу. – К.: Освіта,1992.

3. Хропко П.П. Українська література, 10 клас. – К.: Освіта, 1998, 2001

4. http://dovidka.biz.ua

 

Студенти повинні знати: основні мотиви поезії;

Студенти повинні вміти: аналізувати поезію.

 

1. Є серед інтимної лірики поетеси низка віршів («Як я умру…», «Так прожила я цілу довгу зиму», «Не дорікати слово я дала…»), звернених до Нестера Гамбарашвілі, стосунки з яким, за твердженням деяких біографів, «були більш ніж дружніми».

Нестор Гамбарашвілі був ровесником Лариси Косач. За участь у студентському русі в 1894 р. його виключили з Московського університету. Нестор продовжив навчання в Києві. В 1895-му разом із ще одним студентом, Сергієм Френзелем, знімав кімнату в Косачів. Леся тоді щойно повернулася з Болгарії, де вона гостювала в родині Драгоманових. Там вона пережила велике потрясіння – смерть дядька Михайла, свого духовного наставника…

Леся давала Несторові уроки французької мови; він її вчив грузинської…

Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе. «Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!» - сказала якось Леся.

Розмови про Грузію будили думки про долю рідного краю. Влітку 1896 р., проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привести їй із Грузії кинджал – «як емблему для боротьби з ненависним ворогом»… Він виконав це прохання. Протягом літа вони писали одне одному. Проте всі Лесині листи згодом зникнуть без сліду у вихорі громадянської війни.

1897 рік почався для неї різким загостренням хвороби. Можливо, саме тоді народжуються ці рядки.

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

І прийде той, чий образ я носила

З піснями вкупі в серденьку свому.

«Вона для тебе сей вогонь лишила», -

Його пізнавши, скажуть всі йому.

Боротися з недугою Леся подалася в Ялту. Там, отримавши якось чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. «Дуже сумно мені те, що ти пишеш про Гамбарова… Привітай його від мене, як побачиш, конечне, скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певне, його не здивує…»

Це рядки з Лесиного листа-відповіді. Чується в них ледь стримувана гіркота, хоча, напевно, Несторове рішення не було для неї цілковитою несподіванкою. Адже ще в лютому на папір лягли слова: «Не дорікати слово я дала…»

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову

Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела,

Рясніше став колючий мій вінок…

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани і терни

За марні мрії, за святії сни

Пречистого братерства і любові.

Стоячи біля вікна у своїй київській кімнатці, вона думала про «світ інакший», не той, який обмежений чотирма стінами. У вірші «Так прожила я цілу довгу зиму» це головний мотив: усвідомлення свого трагічного відторгнення від «шумливого світу за вікном», від простих радощів життя. Вступала в силу весна, у Києві стояв квітень 1897-го, а Леся, борючись із відчаєм, почувала себе окраденою лихою долею.

І жаль мені, і думаю я з жалю;

Та чи не так, як от тепер весну,

Я бачила кохання й молодощі,

І все, чим красен вік убогий?

Те все було, та тільки за вікном.

Те, що для інших було звичайним, само собою зрозумілим, для неї виявилося недосяжним…

Адресат другої групи інтимної лірики Лесі Українки – СЕРГІЙ МЕРЖИНСЬКИЙ.

Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – сухоти. Він приїхав з Мінська: служив там на залізниці; соціал-демократ, журналіст. Лесі на той час було 26 років, Сергій на рік старший. Зустріч ця спалахнула для Лесі палким коханням. Але нікому не довірила вона своєї таємниці, берегла її в своєму серці, як оберігають від вітру хистке полум’я свічки.

Після Ялти вони листувались… Листи приходили нечасто, але тим більшу радість приносили ці аркушики, списані нерозбірливим почерком Сергія. В одному з листів він поскаржився на те, що знову хворіє, а писати йому ніхто не пише… І вона не стрималась – на папір лягли рядки, які тепер всі в один голос називають неповторною ліричною поезією в прозі…

«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…7. ХІ. 1900

Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній) помирає. Згадувала зустрічі з ним – у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися… Кілька разів бачилися в Мінську…

Але зустрічі ті були короткі і обривалися як нескінчена розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самотині, в кімнатці, де поруч його подарунки: томик Гете німецькою мовою, «Сікстинська мадонна» Рафаеля, 4-томник поезій Гейне…

Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано.

Між нею і ним стали і його, і її родичі. Олена Пчілка відмовляла доньку – як-не-як, у Сергія сухоти.

З листа Лесі Українки до сестри Ольги: «Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається мені, прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергії знайти не трудно».

Про це ж вона і пише в своєму вірші, написаному, напевно, перед від’їздом.

Все, все покинуть,
до тебе полинуть,
Мій ти єдиний,
мій зламаний квіте!
Все, все покинуть,
з тобою загинуть,
То було б щастя,
мій згублений світе!
Стать над тобою
і кликнуть до бою
Злую мару,
що тебе забирає,
Взять тебе в бою
чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

 

Не можна сказати, що зустрічали її в Мінську з розпростертими обіймами. Сергій хворів уже півроку, в останні тижні хвороба загострилася, і батько, Костянтин Васильович, був змушений доглядати за хворим, тому якось байдуже і навіть здивовано сприйняв приїзд Лесі. Але полегшення від цього відчув одразу, бо Леся заповзялася доглядати Сергія, даючи цим старому відпочинок.

Дні йшли один від одного безвідрадніші. Вона, хоч і готувалася до цього, такого не сподівалася. Мержинський без сторонньої допомоги не міг уже ні підвестися, ні навіть попоїсти – до всього потрібні були чиїсь руки, чиясь увага. Скільки витрачено сил, скільки нервів, аби хоч зупинити хворобу, а вона вже смертю проглядає в Сергієві очі. В нечасті хвилини просвітлення, коли хвороба не так мучила Сергія і вони могли розмовляти, Леся розказувала йому останні новини, ділилась заповітним. А коли він спокійно засинав, вона працювала: мала зобов’язання перед журналом «Жизнь». Одного разу він, прокинувшись, застав її за роботою. «Ви вже… працюєте!» «Мушу, Сергію». «Я люблю… коли біля… мене… працюють». І вона працювала, лягали на папір згорьовані, виболені рядки. Праця приносила їй полегшення, вона любила ці години.

«Як я люблю оці години праці»

Цей вірш був написаний ще осінню 1899 р. А тоді вже розпочав свою ходу 1901р. У Мінську йшов мокрий сніг, вітер рвучко жбурляв великими сніжинками, і вони танули, не долітаючи до землі… Тануло й Сергієве життя.

Змучений болями Мержинський був безпорадний, як немовля. То не хотів нікого бачити, навіть Лесю, то хапав її за руки і просив не покидати його. Майже щодня запитував, чи немає йому листів, особливо цікавився, чи немає вісточки від Віри Григорівни Туранської, яка відбувала разом з чоловіком заслання на Вологодщині. Леся написала туди коротенького листа і згодом надійшла відповідь. Сергій примусив Лесю кілька разів перечитувати йому лист, а сам тулив до грудей надіслане фото Віри, і тоді в очах його щось оживало і обличчя освітлювалось відблиском далекої радості. Леся дивилась на його змінене обличчя, блискучі очі, гладила його руку. Що думалось їй тоді?

«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти».

Через кілька днів Сергій заявив, що буде диктувати Лесі лист-відповідь Вірі Григорівні. За ці кілька годин, поки хворий диктував його, Леся встигла пережити ще одну трагедію. Іншій жінці пересохлими губами Сергій казав: «Троянди дружніх почувань до вас ніколи в мене не в’янули, а тому їм нічого оживати…» А потім, впавши на хвилю в забуття, гукав: «Віро…». Він гукав, кликав її, свою, видно, найпершу і єдину любов…

Чим вона могла тут допомогти? Як затамувати незагойну рану, котру лишає людині на всеньке життя нерозділене кохання? Тепер їй однаково. Гірка чаша випита до краплини. От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один болючий удар.

Але хіба вона має право на біль, коли вмирає Сергій?! Вона повинна бути гордою! Її серце не знає міри, вбираючи у себе чужу смертельну тугу…

Сергій після листа майже не приходив до пам’яті, він марив, слух і зір майже згасли; кашляв кров’ю: почали розкладатися легені. Розв’язка наступила швидко. В кімнаті була тільки Леся, і весь удар непоправної втрати вона прийняла на себе… Як дійшла до своєї кімнатки, яку вона винаймала у будинку навпроти, вона не пам’ятала. Опритомніла від холоду, що заповзав у напівпрочинені двері. Ще в напівсвідомому стані підійшла до стола, важко впала на стілець… Думки гарячково забились у безладі. – Тримайся, поетко. Все на світі має свій кінець. Ти ж дала слово. Не забувай: ти одержима. Тобі належить або згинути отут, біля нього, або перетворити горе і вилити потім на папір палкими словами.

Перо бігало по паперу, поступово впорядковуючи розгарячілі думки. Напливали все нові образи, словам ставало тісно… Так проходили нічні години. Уже під ранок, відчуваючи, що от-от знепритомніє, Лариса Петрівна поставила останню крапку. «Хто я така? Я – одержима духом…» - на білому полі паперу чомусь виразно виділились ці рядки. Так народилась драматична поема «Одержима». Згодом Леся зізналася І. Франкові: «Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею».

Вранці вона пішла до Мержинських. Сергій лежав з виразом упокореності на обличчі, з якого вже зійшла печать муки. Воно було ясне, молоде й спокійне. Вона не кричала і не плакала, але серце її зайшлося криком від болю: «Його нема?!»

Київ зустрів Лесю безрадісно. Не хотілося ні з ким ні розмовляти, ні зустрічатися. Мати не втрималася, щоб не дорікнути, мовляв, і чого було туди їхати, змарнувала здоров’я, час… Йшла з дому, найчастіше до Ботанічного саду. Там було безлюдно, затишно, можна було розібратися в своїх думках і останніх подіях. Напевно, там, у найглухішому закутку Ботанічного і був задуманий вірш-біль, якому судилось стати окрасою інтимної лірики Лесі Українки.

А згодом, в липні цього ж таки 1901 року, Леся напише вірш, який ще раз засвідчить попри все, що сталось, своє безмежне кохання і той незгасимий біль втрати свого коханого Сергія.

Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була вимучена й фізично, й морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона, передчуваючи довічну розлуку, написала рядки про плющ, який міцно обнімає листям руїну, боронить її від негоди: «А прийде час розсипатись руїні,— нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?»

До Києва їхати не хотілось. Подалася до Ольги Кобилянської, «на зелену Буковину». Там трохи відійшла душею. Але — думки про покійного друга не покидали її. Якогось дня, 7 червня 1901 р., написала три вірші, у яких запікся біль щойно пережитої драми («Уста говорять: “Він навіки згинув!”», «Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі…», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…»).

Один із тих віршів закінчувався словами, які вона могла б повторити і через десяток літ: «Тебе нема, але я все з тобою!»

2. Пейзажна лірика: «Вірш «Стояла я і слухала весну» відтворює інтимні переживання митця, навіяні весною, яка виступає, як добрий і ніжний друг, що веде задушевну розмову з ліричною героїнею. Весна — образ-уособлення — сприймається через музично-слухові відчуття: «багато говорила», «співала пісню», «таємно-тихо шепотіла». Дієслівний ряд стояла, слухала, говорила, співала, шепотіла передає мінливість світлих почуттів героїні.

Вірш перейнятий смутком за тим, про що давно «співали мрії», світлим почуттям надії очікуваного щастя. Особливо Леся Украïнка любила весну як пору вiдродження, оновлення, надiï. Тому лiрична героïня ïï поезiï стояла i «слухала весну», яка ïй «багато говорила», спiвала пiснi про любов, молодiсть, радощi й мрiï. Прекрасна пейзажно-iнтимна поезiя покладена на музику. Ця поезія сповнена виразними інтонаціями через недосяжність щастя, втому від життєвих змагань. Вміння ліричної героїні «слухати весну» дало їй змогу почути дзвінку й голосну пісню, закличну мову і таємний шепіт. Голоси весни оспівують любов, юну красу, радощі — все те, про що колись мріялось.

 

Питання для самоконтролю:

1. Історії кохання. Поезії.

2. Відтворення інтимних переживання митця у вірші «Стояла я і слухала весну».

 

 

Тема 4. Література в Західній Україні (до 1939 р.). Автономність, відкритість зарубіжним традицiям і новітнім процесам, високий рівень розвитку, позаідеологічність.

Яскраве поетичне гроно: Б.-І. Антонич, С. Гординський, Ю. Липа. Проза В. Стефаника, О. Кобилянської, І. Вільде, О. Турянського. Історична проза Б. Лепкого, Ю. Опільського, Катрі Гриневичевої.

 

План

 

Історичні умови.