Проблема українсько-жидівських взаємин

Др. Петро Мірчук

Зустрічі й розмови в Ізраїлі

(Чи українці "традиційні антисеміти")

 

ПРО АВТОРА

Др. Петро Мірчук народився 26 червня 1913 р. в Дробівлянах біля Стрия, в Україні, як син малоземельних селян. Гімназію закінчив з відзначенням в Стрию в 1932. Студіював право і політичні науки, на Львівському Університеті, на Українськім Вільнім Університеті в Празі і на німецькім Карловім Університеті в Празі і в червні 1941 одержав докторат права і політичних наук. В 1960 р. одержав на Дрексель Університеті у Філядельфії, ЗСА, ступінь магістра бібліотекарства. В 1969 р. докінчив на УВУ в Мюнхені, Баварія, студії історії України й одержав ступінь доктора філософії. В 1936-39, студіюючи, працював у в-ві "Українська преса". Після війни працював у Німеччині як редактор і адвокат, в Америці як журналіст, бібліотекар і проф. університету як викладач політичних наук. Тепер на емеритурі.

Член ОУН від 1932 р. (в 1930-32 член Юнацтва) був шість разів арештований польською поліцією. Від вересня 1941 до травня 1945 політв'язень німецьких тюрм і концлагерів (три роки в Авшвіці). В 1948 р. червоно-московські окупанти арештували його родину в Україні і замордували батька, маму і найстаршу сестру, а дві молодші сестри засудили на десять літ концлагерів і по відбутті присуду змусили залишитися "добровільно" на Сибірі.

Видав досі друком поверх двадцять праць, між ними історію УПА, історію ОУН, історію Гайдамаччини ("Коліївщина") та життєписи Міхновського, Коновальця, Бандери, Шухевича-Чупринки.

Від 1946 р. жонатий, батько трьох синів, з яких один є українським католицьким священиком.

Член головних управ багатьох українських організацій. А також почесний член Jewish Identity Center, Chapel of Four Chaplains і член Єврейсько-Українського Товариства Співпраці в Ізраїлю.

Автор - в"язень концтабору Аушвіц, - липень 1942 р.

ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКО-ЖИДІВСЬКИХ ВЗАЄМИН

Жиди живуть на українській землі вже поверх тисячу літ, якщо прийняти, що хозарські жиди таки були жиди, а поверх шість століть, якщо брати до уваги лише тих жидів, що прийшли в Україну з Палестини через західню Европу. Тож було аж надто багато часу, щоб взаємини між ними і місцевим, українським населенням прийняли дійсно добросусідський характер. Бо одна справа відношення між членами народу поневолювачів і місцевим населенням, як от у випадку українців: поляки - українці, москалі - українці, а зовсім інше мирні імігранти, так сказати б гості. Такими мирними імігрантами були в Україні в давнину греки в надчорноморській смузі, а після них серби, болгари, а в північно-західній частині чехи й німці, білоруси. Усі вони або поволі українізувалися, або зберігали свою етнічну окремішність, ніколи не викликаючи конфліктів із автохтонним українським населенням, законним господарем.

Жиди ні в давнину, за Київської Руси, ні в 14-ім століттю й опісля не прийшли в Україну як завойовники, як окупанти. Вони приїхали шукати захисту, тікаючи з західньої Европи перед дошкульним переслідуванням. То й повинні були ладнати в скорому часі добросусідські взаємини з українцями й заслужити собі пошану серед місцевого населення, як всі ті греки, серби, болгари, чехи, німці, що імігрували в Україну.

Але вийшло зовсім не так. Чому? Хто винен? Господарі, які не вміли і не вміють догодити непрошеним гостям, чи може "гості" винні, які в чужій хаті поводяться весь час так, що господареві терпець рветься?

Професор Стефан Поссони, Співробітник Інституту Гувера в Станфорді, Каліфорнія, у своїй праці про "плюральні спільноти" займався теж проблемою жидів в Україні і прийшов до такого висновку:

"Якщо йдеться про жидів, то виглядає, що вони в величезній більшості переконані, що українці - невилічимі антисеміти. А тому жиди і їхні організації вперто ангажуються в протиукраїнську пропаганду. У висліді цього, тут ролі помінялися: Жиди, які всюди є обєктом ворожої пропаганди, в Україні стали переслідувачами українців. Воно не значить, що жидівська пропаганда проти царської і комуністичної Росії і проти нацистівської Німеччини взагалі не існує. Тільки ж різниця в тому, що коли переслідування жидів нацистівською Німеччиною є незаперечним фактом, то антисемітські переслідування українцями й українськими урядами суперечить історичним фактам. І про совєцько-московський антисемітизм, який є очевидним, жиди говорять отягаючись і дуже неохоче й чомусь не беруть його серйозно". (Ukrainian Quarterly, Summer 1975, p. 139-140.)

Щождо пришиваних українцям жидівських погромів в періоді Хмельницького то проф. Поссони у тій же статті стверджує: "Масакри жидів і взагалі цивільного населення були в тих часах частим явищем. Прикладом "Тридцятилітня війна". Найжахливішими в той час були масакра й плюндрування Магдебургу. Цей жахливий погром був вчинений німецькою армією під командою генерала Йогана Тіллі, але його ніхто не обвинувачує в погромах, а навпаки вважають його невинним".

Проф. Поссони пригадує теж, що в часі воєн Хмельницького найжахливіший погром жидів був вчинений у Люблині польською армією. Але напастливе обвинувачення в антисемітизмі й погромах жиди вперто зберігають для українців.

В 1961р. визначний жидівський журналіст у статті " Українці й Жиди" інформував:

"18 червня 1961 року президент Ізраїля Ісаак Бен-Цві прийняв 150 представників українських жидів, що тепер живуть в Ізраїлю. Він сам теж родився в Україні і там організував в Полтаві перший жидівський відділ самооборони перед московськими чорносотенцями в 1905 році. Він з гордістю витав членів уряду Ізраїля, та визначних науковців, поетів, письменників, професорів, політиків і членів парляменту, що були між тими 150 українськими жидами, яких він запросив до своєї палати в Єрусалимі.

"Бен-Цві кілька разів підкреслив у своїм привітанню величезний вклад українського жидівства у постання й розвій Ізраїля. Жиди в Україні були передовиками в рості модерного сіонізму, що добився визволення Святої Землі з двотисячної неволі і привернув батьківщину розсіяним по всьому світі жидам". (Ukrainian Quarterly, Summer 1961, p. 107.)

Здавалось би, що бодай тих провідних 150 жидівських інтелектуалів, що родилися й виросли в Україні, де як в ніякій іншій країні світу могли свобідно плекати й розвивати свою культуру, зберігаючи свої традиції, із вдячності за гостинність захистять добру славу українського народу перед злобними й напастливими обвинуваченнями в "традиційнім антисемітизмі" і замилуванню в жидівських погромах.

В останніх двох роках українсько-жидівські взаємини помітно оживились. У двох протилежних напрямах. З одної сторони, стали появлятися товариства українсько-жидівські чи жидівсько-українські: в Ізраїлю - єврейсько-українське товариство співпраці і подібні в ЗСА. І в той же час посилилася жидівська протиукраїнська дія, головно в ЗСА: напастливі статті й окремі книжкові видання, в яких жидівські автори представляють українців як "історичних, налогових" антисемітів, і поява й дія "Спеціяльної слідчої комісії ЗСА" для вишукування й притягання до судової відповідальности "воєнних злочинців", яка відразу ж набрала характеру жидівської "святої інквизиції", що ганяється за "відьмами" якраз серед українців, недавніх "ДП".

Українці в ЗСА, особливо ж українська інтелігенція з нової еміграції прийняли жидівські залицяння не то з приязню, а з захопленням. Вже першого жидівського гостя д-ра Штерна, що приїхав з Ізраїлю до ЗСА, щоб відвідати українські громади з доповідями, українці прийняли краще, ніж, наприклад, довголітнього політичного в'язня українця С.Караванського і його дружину, хоч д-р Штерн, живучи в СССР нічогісінько спільного з українською національною боротьбою не мав. Одна з українських асекураційних установ відразу асигнувала йому кілька тисяч долярів як подарунок. За кожний виступ з доповіддю для українців йому платили, а в додаток видали й розпродали йому окрему книжку про нього. Майже всі українські політичні "середовища" наввипередки стараються нав'язати контакт з жидівсько-українськими товариствами. Не бракувало навіть таких українських "політиків" і "вчених", які готові прилюдно прийняти за правду жидівське обвинувачення українського народу в "традиціному антисемітизмі", битися прилюдно в груди і просити прощення...

А з жидівської сторони? Чи відважилося хоч одне жидівсько-українське товариство в ЗСА або хоч один жидівський учений чи політичний діяч виступити прилюдно в пресі проти жидівських напастей на українців? З приводу судових процесів проти українців, обвинувачених у "воєнних злочинах" (бо вони, мовляв, антисеміти і сорок років тому були в українській поліції), опанована жидами американська преса захоплювалася нападами на українців. Молоді жидівські нацисти робили галасливі демонстрації проти запідозрених (не засуджених тільки запідозрених!) в заподіянні сорок років тому кривд комусь із жидів, підкреслюючи безупинно, що обвинувачений українець! Навіть першого в серії судження за "воєнні злочини" Федоренка безупинно називали українцем, хоч він "совєтський" чоловік, ніколи нігде не виявив, що він українець, потрапив у полон як вояк совєтської армії, зголосився до служби в німецькій поліції на заклик москаля ген.Власова, приїхав до ЗСА як росіянин заходами фундації ім.Толстого, належав до російської православної церкви і, врешті, по засуді зголосився на добровільний поворот до СССР, бо вже раніше їздив з ЗСА до СССР. Ажидівська журналістка Давидович опублікувала в "Ню Йорк Таймсі" протиукраїнський пашквіль, точно в такому стилі, як колись гітлерівський "Штюрмер" писав проти жидів. І ні одного прилюдного голосу з боку жидів в обороні українців, проти нічим не спровокованих жидівських напастей. Мимоволі нагадалася споконвічна жидівська глумлива приказка: "Іван за Сальцею пропадає і коло Сальці припадає, а Сальця Іванові й на добрий день відповісти не гадає"...

Заскочені таким станом "жидівсько-українських стосунків" українці пробують вияснювати, що це така невмолимо протиукраїнська настанова жидів у ЗСА, а в самому Ізраїлю жиди у ставленні до українців вже протверезіли і шукають контактів з українцями для співпраці проти спільного ворога - Москви. Доказом цього, мовляв, є власне поява товариств для жидівсько-української співпраці. На доказ такого звороту українська преса подавала як факт, що "оце вперше в історії українсько-жидівських взаємин уряд Ізраїля запросив троє українців з Чікага в гості до Ізраїлю, і вони зустрілися там з дуже теплим прийняттям".

Чи це справді так? Правильну відповідь могла дати лише поїздка до Ізраїлю приватно, щоб на місці це простудіювати в зустрічах і розмовах з різними людьми.

Про конечність провірки на місці, в Ізраїлю, можливостей праці товариств жидівсько-української чи українсько-жидівської співпраці, немає що й казати. Тут ми знаємо цю справу тільки так, як вона нам, українцям видна. Ми знаємо, як ми собі таку співпрацю уявляємо. Але, як уявляють собі таку співпрацю охочі до цього з жидівської сторони там, в Ізрaїлю? Чи є там дійсно бодай такий напрямок серед загалу жидів, громадян Ізраїлю, чи це тільки окремі одиниці, особисто заінтересовані з якихось мотивів у контактах з українцями у вільному світі, зокрема в ЗСА? Які це мотиви? Щире бажання в них змагати до прочищення атмосфери в українсько-жидівських взаєминах і нав'язуванню в дії співпраці, корисної для обох сторін, чи може лише на цьому свій власний поплатний "Гешефт".