Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми. Граматична форма є поки що нефункціональною й випадковою

граматична форма є поки що нефункціональною й випадковою. Засвоївши

синтагматичну граматику, дитина починає формувати конструктивну

синтагматичну граматику й опановує перші граматичні опозиції як гештальти

у вигляді аморфного ладу мови. У 2 роки дитина починає формувати

парадигматичну граматику через морфеміку, спочатку нефонологічну, а

згодом фонологічну й морфонологічну. О. Гвоздєв установив таку закономірність

засвоєння дитиною граматичних форм російської мови: спершу засвоюється

число іменників, далі - зменшувальні форми іменників, категорія наказового

способу, відмінки, категорія часу, особа дієслова У дитини формується

узагальнювальна здатність, що розвивається як у напрямку від конкретного до

загального і до найзагальнішого, так і навпаки; найширше узагальнення є

найбільш складним і часто-густо має конкретне втілення (наприклад, рослини -

це квіти або трава). Спершу також засвоюються слова із прямим значенням,

згодом - метафори та фразеологізми.

Для дослідження мовного онтогенезу застосовується вивчення дитячого

мовлення, що дає змогу встановити етапи розвитку мовної здатності та різних

типів мислення (див. праці О. Гвоздева, О. Шахнаровича, О. Лурія, Т. Ахутіної,

Т. Наумової, С. Цейтлін, Н. Юрьєвої, Б. Нормана, Є. Аркана, Н. Швачкіна,

Т. Ушакової, О. Ссеніної, Дж. Берко, Ч. Полдуїна та ін.).

7. Проблема пам’яті у психолінгвістиці. Пам’ять - знання - компетенція.

Однією із ключових проблем психолінгвістики є організація й типологія

пам’яті людини, що бере участь у мовній діяльності. П ам ’ять є когнітивною

здатністю утримувати й систематизовано інтегрувати в мозку людини

різнобічну інформацію, отриману в результаті переробки чуттєвого та

внутрішнього рефлексивного досвіду. Як образно зауважує О. Кубрякова,

«пам’ять - це «серце» нашого інтелектуального функціонування, це

зосередження того, що складає особистісний досвід людини й - одночасно -

розділений нею з іншими людьми її часу, покоління, її соціального та вікового

статусу колективний досвід і картина світу цього колективу» [2004, 357].

Організація пам’яті людини сприяє легкому доступу до знань, миттєвому

вилученню потрібної інформації, оптимальному оперуванню нею в мисленнєвій і

мовленнєвій діяльності, отриманню нової інформації. Пам’ять називають

інформаційним тезаурусом, базою мовленнєво-мисленнєвих механізмів. Функціями

пам’яті психологи вважають збереження інформації, її розпізнавання, вилучення

й пошук потрібних знань. У. Джеймс наголошував, що таємниця гарної пам’яті

полягає у мистецтві утворювати численні й різнорідні асоціації з будь-яким

фактом, який ми бажаємо втримати в пам’яті. С. Рубінштейн пов’язував краще

запам’ятовування з метою нашої дії, актуальними потребами людини [1997].

Розробки різних підходів до людської свідомості та її пізнавальної здатності

зумовили розгляд різноманітних принципів організації пам’яті в науковій

літературі. Вивчення проблеми структур репрезентації знань у численних

когнітивних школах і напрямах визначило аналіз механізмів і типів пам’яті,

яка трактується в ракурсі динамічного режиму. О. Залевська висунула

принципово нову перспективну концепцію природи пам’яті зважаючи на те,

ПСИХОЛІНГВІСТИКА

що людський мозок є не просто системною організацією клітин, а системою,

здатною до одночасного відображення різних якостей предмета, яка працює за

голографічним принципом і має квантово-хвильову природу, що полягає не

лише в моделюванні картинок об’єкта та їхніх енграм, а й у кодуванні зв’язків

і відношень структури моделюючих процесів. Важливим у цій теорії є врахування

підсвідомих процесів, що забезпечують зв’язок із безпосередньо не активованим

фрагментом інформації, який завжди при потребі може актуалізуватися у вікні

свідомості [2005, 125-126]. У зародковому стані квантово-хвильова гіпотеза

кодування інформації існувала в ідеї резонансних явищ центральної нервової

системи О. Ухтомського [Залевская 2005, 112-121]. Голографічна гіпотеза

діяльності мозку людини була висунута К. Прибрамом [1974].

Дискусійною проблемою є типологія пам’яті. Актуальним є її поділ на

епізодичну (ситуаційну) як результат перцептивної (чуттєвої) діяльності

людини й семантичну як знання про світ, набуті в результаті концептуалізації

й категоризації, як упорядковані знання слів й інших вербальних символів,

їхніх значень і правил маніпулювання ними [Tulving 1972, 386]. Цей поділ

зумовлює специфіку структур репрезентації, які представляють як автоматичні

дії людини, моделі поведінки, так і класи об’єктів, оцінки, вірування, переконання,

забобони тощо. Дискусійним питанням є співвідношення семантичної пам’яті

й ментального лексикону. В. Кінч вважає, що семантична пам’ять містить

одиниці, що фіксуються у словах природної мови [Kintsch 1984]. Огже, ментальний

лексикон розглядається як частина семантичної пам’яті. Як здається, це явища

різних механізмів свідомості: перший зберігає знання про мову і в мові, друга -

всю концептуальну систему, а їхня інтеграція реалізується в мовленнєвій

діяльності. Це узгоджується з концепцією О. Лурія про роздільність вербальної і

невербальної площин свідомості і даними нейрофізіології (пор. концепцію А. Пейвіо

про дві форми кодування знань: імагенну й логогенну - перша відповідає за

збереження образів, друга - за репрезентацію мовних одиниць [Paivio 1972]).

Узагалі дослідження феномена пам’яті насамперед передбачають

урахування нейрофізіологічних уявлень про діяльність мозку. О. Кубрякова

підкреслює, що вивчення пам’яті потребує проведення експериментальних

досліджень у різних науках - хімії, біохімії, нейрофізіології, невропатології і т. ін.,

однак для здійснення експериментів необхідна теорія або гіпотеза про те, як

працює і як складається механізм пам’яті, необхідна своєрідна, нехай і

гіпотетична модель пам’яті [2004, 360]. У науковій літературі наявні різні

гіпотези організації пам’яті: ознакова, пропозиційна, сіткова, конекціоністська,

слідова. Перша гіпотеза передбачає збереження концептів за певним набором

ознак, причому відстань між концептами визначається найбільшою спільністю

цих ознак (Е. Рош, Л. Рипс, Е. Сміт, Р. Ейтчисон). Пропозиційна модель

грунтується на представленні пам’яті як розгалуженої сітки пропозиційних

дерев, кожний компонент яких репрезентує окремий концепт (Дж. Андерсон,

Дж. Бауер, Д. Норманн). Ця модель наближена до фреймових моделей

М. Мінського, Ч. Філлмора, схеми Ф. Бартлета. Сіткова модель пам’яті є

представленням ієрархічної асоціативної мережі, зв’язок між елементами якої

є асоціативним (М. Куільян, А. Коллінз).