Світогляд, його структура і типи

 

 

Філософія для кожного (про що вже йшлося), хто навіть спеціально не вивчає її, є чимось знайомим, хоча і не цілком осмисленим. І це не випадково. Філософія нерозривно пов'язана зі світоглядом. Так думали і думають сьогодні більшість філософів, хоча є філософські напрямки, наприклад неопозитивізм, що заперечують такий зв'язок. А світогляд є таким феноменом, без якого немислиме існування людини як людини, як особистості. Кожний із нас, чи то академік, чи простий робітник, має свій світогляд.

Світогляд – це сукупність знань, оцінок, принципів, що визначають узагальнене уявлення про світ у цілому, розуміння світу і місця в ньому самої людини, життєві позиції, програму поводження і діяльності людей. Світогляд становить складне інтегральне утворення, у якому злиті воєдино його різні компоненти: знання і цінності, ідеали і принципи, норми і переконання – усе це невід'ємні складові світогляду.

Найважливішим елементом світогляду є знання. При цьому знання може мати різне походження: повсякденне, наукове, узагалі донаукове. Безумовно, у наш час «якість світогляду» багато в чому визначається ступенем наявності в ньому наукового знання, тому що наука дозволяє нам глибше проникнути в сутність світу і самої людини, зрозуміти їхній взаємозв'язок. Але це, утім, не означає, що світогляд різних людей можна вибудувати за ранжиром з погляду наявності в ньому наукового знання. Те ж саме можна сказати і про світогляди, що панували в різні періоди людської історії. Навряд чи можна зробити висновок, що світогляд нашого століття «вище рангом», ніж світогляд древніх греків. К. Ясперс правий, заявляючи, що наука нам лише відкриває справді незрозуміле. Але це у певній мірі зрозуміло було вже Сократу з його знаменитим «я знаю, що я нічого не знаю».

Щоб зрозуміти парадокс цієї ситуації, потрібно мати на увазі особливий характер світоглядного знання. Наука дає нам знання про різноманітні факти і явища, і в ході історії обсяг цього знання зростає. Але далеко не все це знання входить до структури світогляду. Раніше вже відзначалося, що світогляд – це погляд на «світ у цілому». Хоча тут слід відзначити суперечливість виразу «світ у цілому». Адже, з одного боку, світ у цілому людина ніколи не знала і не буде знати, таке знання практично неможливе і тому даний вираз є безглуздим. Але, з іншого боку, незаперечним є прагнення людини до цілісності, єдності, закінченості свого знання про світ, прагнення створити завершену в принципових моментах картину світу. Коли Гегель говорить про закінченість розвитку абсолютної ідеї, він аж ніяк не думає, що надалі не буде приросту наукового знання. Стверджуючи так, він заявляє про те, що сутність світу вже пізнана й у цьому розумінні ми вже маємо цілісну картину світу, і процес пізнання можна вважати завершеним. Таким чином, до світогляду має відношення тільки те наукове або повсякденне знання, що допомагає нам зрозуміти цілісність світу, проникнути в його таємницю як цілісності. При цьому варто мати на увазі, що зміст цього знання історичний, і тому важко однозначно визначити, яке наукове знання несе в собі «світоглядне навантаження», а яке ні. Наприклад, геліоцентричний погляд на нашу планетну систему у свій час викликав, як відомо, запеклі суперечки, а Бруно поплатився за нього мученицькою смертю. І суперечки ці велися саме через те, що цьому вченню надавалося велике світоглядне навантаження. Сьогодні ж навряд чи хто з нас і зі служителів церкви надає цьому знанню таке світоглядне значення. Наукові або повсякденні знання набувають світоглядного значення тоді, коли вони стосуються основного відношення в структурі світогляду «світ – людина», а це, як правило, якщо можна так висловитися, «граничні» знання, що розкривають нам фундаментальні відносини і властивості природи і самої людини. До цих знань можна віднести і знання про основи суспільства, тому що взаємозв'язок «природа – людина» завжди опосередкований суспільством.

Говорячи про важливу роль знання в структурі світогляду, потрібно звернути увагу на метаморфозу, що воно зазнає, стаючи структурним елементом світогляду. Навіть «граничне» наукове або повсякденне знання не просто включається у світогляд, воно тут екстраполюється і на ту частину світу, яка залишається за межею цього знання. Таким чином знання стають переконаннями. Їхня відмінність від просто знань у тому, що знання – об'єктивні, загальнозначущі, існують «без мене», а в переконаннях об'єктивне і суб'єктивне злито воєдино, знання стають «моїми» знаннями і визначають принцип «моєї» діяльності, «мого» поводження. Таке знання Ясперс називає «філософською вірою».

Але пізнавальне ставлення до світу є тільки однією стороною світогляду, іншою його стороною є ціннісне ставлення. Саме єдність двох цих сторін виражає специфічність такого явища, як світогляд.

Ціннісне ставлення до світу багато в чому протилежне пізнавальному. Якщо метою пізнання є істина, об'єктивне, загальнозначуще осягнення реального світу, то метою ціннісного підходу є розгляд явищ з погляду цілей, потреб, інтересів, розуміння сенсу життя. Ціннісне ставлення вносить, таким чином, особистісний момент у наше знання. І не тільки особистісний, але і соціально-класовий момент, оскільки кожний із нас є представником тієї або іншої соціальної групи, і її система цінностей накладає свій відбиток на наше бачення світу. Саме через це в соціально неоднорідному суспільстві існують, взаємодіють і ведуть боротьбу різні, і навіть полярні, світоглядні позиції.

Ціннісний підхід наче просіває наше знання з погляду його значення для нас, відбираючи значуще і відкидаючи незначуще, виступає найважливішим елементом у перетворенні знань у переконання, принципи діяльності. Без ціннісного підходу просто неможливо уявити формування таких елементів світогляду, як ідеали, розуміння сенсу життя.

Знання і цінності, безумовно, складають серцевину світогляду, його основний зміст. Але це в основному – раціональні елементи світогляду. Поряд з ними світогляд містить у собі почуття, віру, емоційне ставлення до світу, самого себе. Тільки в сукупності всі ці елементи дають можливість зрозуміти зміст такого складного духовного утворення людини, як світогляд.

Але світогляд не тотожний філософії, як зазначалося раніше. Адже люди жили і до того, як виникла філософія, та й сьогодні світогляд багатьох людей навряд чи можна назвати філософським.

У філософській літературі прийнято виділяти три типи світогляду: міфологічний, релігійний і філософський. Їх наведено в історичній послідовності виникнення, хоча останні два типи співіснують і сьогодні, та й від елементів міфологічного світорозуміння ми не звільнилися цілком і сьогодні.

Міф, безумовно, є найдавнішою з відомих форм світорозуміння людства, його духовної культури. Він виступав як єдина синкретична (нерозчленована) форма свідомості, у якій воєдино було сплетено усе: зачатки знань, релігійних вірувань, форм мистецтва, філософських уявлень. Синкретичність міфу простежується й в іншому відношенні. У змісті міфу немає протиставлення природи і людини, духовного і матеріального, поцейбічного і потойбічного. У ньому світ живе як єдине ціле і людина виступає його частиною, наділеною всіма властивостями цілого. Тут немає межі між людиною і природними істотами, людиною і богами. У міфі людина може перетворюватися у тварин, а останні – в людину, вона може стати богом і навпаки, боги – людьми. Своєрідність змісту міфу нерозривно пов'язана зі своєрідністю його форми, де думка виражена в емоційних, конкретно-чуттєвих образах, метафорах.

На відміну від міфологічного релігійний світогляд поділяє світ на дві частини: світ природний, «земний», «поцейбічний» і світ потойбічний, «небесний», надприродний. У ньому проведена чітка межа між богом і людиною, богом і природою, людиною і природою. Релігійний світогляд також розкриває нам єдність світу, його цілісність, але на відміну від міфу знаходить його в богові, як творці і природи і людини. Характерною рисою релігійного світогляду є і спосіб його існування. Таким способом є віра. Віра в існування надприродних сил є серцевиною релігійного світогляду. «Вірую, тому що абсурдно», – стверджував християнський теолог початку нової ери Тертуліан. На основі цих уявлень у рамках релігійного світогляду формуються смисложиттєві цінності, ідеали, принципи поводження і діяльності.

Філософія історично є третім типом світогляду, що своїми джерелами має і міф, і релігію.

 

 

1.1.2 Специфіка філософського світогляду. Природа філософських проблем

 

 

Філософія, безсумнівно, нерозривно пов'язана з типами світогляду, що їй передували. Без цього зв'язку ми не в змозі зрозуміти її виникнення. Але, разом з тим, виникнення філософії означало розрив з попередніми типами світогляду, виникнення якісно нового типу світорозуміння. Європейська філософія виникає наприкінці VII – початку VI століття до нашої ери в Стародавній Греції. Приблизно в цей же час зароджується філософія в Індії і Китаї. Цей збіг навіть сьогодні важко пояснити, з огляду на відсутність зв'язку між цими регіонами в той час. К. Ясперс називає цей час «осьовим». Саме тоді, на його думку, яка, утім, поділяється багатьма, зародилася сучасна культура і людина стала «сучасною» людиною. Тоді людина вперше підіймається до усвідомлення буття світу і свого власного буття, до усвідомлення своєї свідомості, роблячи його предметом рефлексії. Тут відбувається перехід від колективної свідомості, якою є міф, до індивідуальної, з'являються люди, що ставлять перед собою завдання усвідомлення світу і прагнуть донести свої погляди до інших людей.

Філософія відрізняється від міфу, насамперед, способом розгляду проблем. Вона намагається осмислити світоглядні проблеми. Там, де міф і релігія звертаються до традиції і віри, філософія звертається до розуму, інтелекту, намагається дати раціональне обґрунтування проблем. Емпіричні спостереження, логічні висновки, узагальнення і докази ставить вона на місце фантастичних вимислів і сліпої віри. Усе і вся піддає вона неупередженому суду розуму, тільки в ньому бачачи єдину опору. Своєю основною задачею ставить вона пошук істини, істини неупередженої і безкорисливої.

Які ж проблеми хвилюють філософію, на вирішенні яких питань вона концентрує свою увагу? Як уже відзначалося раніше, на це питання нелегко дати відповідь, оскільки в різний час у самих філософів було різне уявлення про це. І все-таки, як зазначив Гегель, якими б різними не були філософські системи, усі вони сходяться в тому, що вони – філософські системи.

Первісне уявлення давніх греків про філософію істотно відрізнялося від сучасних уявлення. Філософія (буквальний переклад з давньогрецької «любов до мудрості») містила в собі всі знання і, власне кажучи, була синонімом науки, що зароджувалася. Давньогрецькі філософи були носіями знання, не розділеного ще по спеціальних науках, такого, що узагальнювало практичний досвід людей і емпіричних спостережень. Але поряд зі знанням подібного роду філософія древніх містила в собі і міркування про світ і людину, тобто ті проблеми, що згодом стають власне філософськими проблемами.

Центральною проблемою в ряді цих проблем є проблема буття, що у давньогрецьких філософів, і не тільки в них, часто виступає як вчення про природу. Тому перших давньогрецьких філософів називали фізиками. Саме слово «філософ», за деякими історичними свідченнями, ужив уперше грецький математик і філософ Піфагор, бажаючи підкреслити цим, що він не мудрець (мудрецями можуть бути тільки боги), а аматор мудрості. Але давніх фізиків в природі цікавили не частковості, а питання будови світу, його походження, принципів функціонування.

Вони прагнули часткові знання, часткові спостереження привести до єдиного знаменника для того, щоб розкрити єдину першооснову світу, з якої все виникає й до якої все повертається. За різноманіттям предметів явищ навколишнього світу вони прагнули знайти єдине начало. І ця проблема протягом багатьох століть залишається однією з центральних проблем філософії, хоча підходи до її вирішення, питання, що висуваються на перший план, насамперед у зв'язку з розвитком науки, у різні періоди істотно відрізняються. Такий підхід до розгляду світу, природи, що ставить своєю метою досягнення всеосяжного пояснення фактів, побудови на цій основі всеосяжної єдиної теорії, отримає згодом назву «метафізика», і філософія була як метафізика, яку ми спостерігаємо навіть на початку XIX століття в Гегеля. Та й сьогодні такий підхід не далекий від деяких течій релігійної філософії.

Уже в Стародавній Греції намітилися і два підходи до вирішення проблеми буття, що одержали згодом назви «матеріалізм» й «ідеалізм», а сама проблема буття в марксизмі була названа основним питанням філософії. Суть самої проблеми зводиться, врешті решт, до того, що розуміти під першоосновою, до чого зводиться все різноманіття предметів і явищ світу. Філософи-матеріалісти бачили таку першооснову в матерії, розуміючи під останньою, аж до марксизму, або одну з чотирьох стихій (земля, вода, повітря, вогонь), або дрібну частку речовини. Світ, усі предмети і явища в ньому розуміються як такі, що існують об'єктивно, незалежно від людської свідомості і, досить часто, як у давньогрецьких філософів, незалежно від богів. Якщо і визнавалося значення бога або богів, то тільки як акту творіння.

Ідеалісти, навпроти, вважали, що справжнім буттям володіють ідея, дух. Найбільше чітко подібний погляд висловлений давньогрецьким філософом Платоном, що вважав, що справжній світ – це світ ідей, предмети і явища навколишнього світу є тільки тіні ідей. Цю точку зору найбільш послідовно розвивав німецький філософ Гегель, який думав, що першоосновою усього є абсолютна ідея, що, розгортаючись у процесі розвитку, відчужує себе в природі і суспільстві. Подібні погляди у філософії прийнято називати об'єктивно-ідеалістичними, тому що за основу всього тут береться об'єктивний дух, дух як такий.

Але філософію світ цікавить не сам по собі, а в його співвідношенні з людиною. Людина, її природа, здібності і діяльність, «особливість» і, у той же час, єдність зі світом – ці проблеми постійно присутні у філософських міркуваннях. Проблема «світ – людина» завжди (можливо, за винятком, та й то із застереженням, досократівських давньогрецьких філософів) стоїть в центрі уваги філософії. Більше того, можна сказати, що і сама проблема буття, і різні підходи до її вирішення виникають з фіксування розходження буття предметів, речей (фізичного – в широкому змісті) і буття людини, що містить у собі єдність фізичного і психічного, тіла і духу, розходження буття речовинного світу і духовних процесів.

З цієї передумови випливає існування різних форм буття і, отже, питання взаємозв'язку цих форм, питання про «справжнє» буття, співвідношення буття і небуття, буття і ніщо. У змістовному плані категорія буття містить у собі такі моменти:

1) існування світу і людини;

2) існування різних форм буття (без визнання різних форм буття не може виникнути і сама проблема буття);

3) єдність цих різних форм, яка фіксується поняттям «буття».

Звідси ж випливає і можливість існування двох різних підходів – матеріалістичного й ідеалістичного – до вирішення самої проблеми.

З відмінностей між буттям світу і буттям людини випливає й інша, гносеологічна проблема – чи може людина пізнати світ і як здійснюється процес пізнання, чи може вона у своїх поняттях дати адекватний опис навколишніх предметів, явищ і процесів, чи існують межі людського пізнання і, якщо так, то чим вони обумовлені. Ці й інші подібні питання були і залишаються предметом філософських роздумів. І до цих питань можна виділити в історії філософії два підходи. Поряд із філософами, що визнають можливість пізнання світу, були і є філософи, що розділяють скептичні і навіть агностичні погляди.

Але людина цікавить філософію не тільки в співвідношенні з об'єктивним світом. Уже з часів Сократа філософи усе більше замислюються над питаннями людського життя і смерті, призначення людини і сенсу її існування, моральними цінностями. Смисложиттєві проблеми людського існування в ході історії займають усе більше місце у філософії. У наші дні ці проблеми знаходяться в центрі філософських роздумів, а деякі філософські течії, наприклад екзистенціалізм, вважає їх єдиними, що заслуговують уваги філософії. І дійсно, обґрунтування моральних вищих цінностей, без яких людські дії, наука втрачають своє значення, завжди будуть привертати увагу філософії.

Починаючи з давніх часів, філософія звертається до проблем суспільного життя, загальних принципів політичного правового ладу й інших суспільних питань. Багато давньогрецьких філософів брали активну участь у політичному житті своїх держав, були вихователями і наставниками царів. Платонівські роботи «Держава», «Закони» поклали початок глибокого наукового аналізу суспільних і політичних проблем, що стали невід'ємною частиною багатьох філософських систем. І це не дивно, тому що проблеми суспільного буття людини є невід'ємною частиною світоглядних проблем.

Розгляд даного питання доречно закінчити цитатою англійського філософа, одного з найбільших мислителів минулого століття Бертрана Рассела: «Чи розділений світ на дух і матерію, а якщо так, то що таке дух і що таке матерія? Чи підпорядкований дух матерії або він має незалежні здібності? Чи має всесвіт яку-небудь єдність або мету? Чи розвивається всесвіт у напрямку до деякої мети? Чи дійсно існують закони природи або ми просто віримо в них, завдяки лише властивій нам схильності до порядку? Чи є людина тим, чим вона здається астрономові – малесенькою грудочкою суміші вуглецю і води, що безсило копошиться на маленькій і другорядній планеті? Або ж людина є тим, чим вона уявлялася Гамлету? А може, вона є і тим і іншим одночасно? Чи існують піднесений і негідний способи життя, або ж усі способи життя є тільки марністю? Якщо ж існує спосіб життя, що є піднесеним, то в чому він полягає і як ми його можемо досягти? Чи потрібно добру бути вічним, щоб заслуговувати високої оцінки, або ж до добра потрібно прагнути, навіть якщо всесвіт неминуче рухається до загибелі? Досліджувати ці питання, якщо не відповідати на них, – справа філософії» [3, с. 6].