За своїм характером філософія Середньовіччя є релігійною філософією. Її релігійний характер виявляється, насамперед, у тому, що найвищими істинами вона вважає істини священного вчення, цілком визнає християнське вчення про єдиного особистого Бога, ідею створення світу з нічого й інші релігійні догмати. Усі філософські дискусії ведуться навколо релігійних проблем. І взагалі середньовічна філософія не ставить перед собою задачу пошуку істини; істина нам дана, вона міститься в Біблії, вченнях батьків церкви. Задача філософії полягає в тому, щоб прояснити по можливості істини релігії, навести розумні підстави їхнього обґрунтування. Цим пояснюється особливе місце середньовічної філософії в духовному житті суспільства. Якщо філософія Античності впливає на духовне життя суспільства, виступає основою світогляду цього суспільства, принаймні, освіченої його частини, його еліти, то в середні віки цю функцію виконує релігія. Теологія і філософія були, власне кажучи, єдиними видами інтелектуальної діяльності; науки у власному смислі слова там не існувало. Але філософія грала лише підлеглу роль, панівне положення посідала релігія. Це панування виявлялося не тільки в духовному житті, але в соціальному житті взагалі. Релігія в особі церкви, монастирів була важливим фактором економічного життя. Церква була активним учасником політичного життя. Власне кажучи, усе політичне життя Середньовіччя було зведено в Європі до боротьби королівської влади з претензіями Ватикану на політичне панування.
Але релігія є лише одним джерелом філософії Середньовіччя. Іншим її джерелом є антична філософія. Релігія не може сама породити філософію через розходження їхніх способів осмислення світу. Релігія проголошує свої істини, філософія ж намагається довести свої положення, вибудувати ланцюг міркувань, доводів, що обґрунтовують їхню істинність, навіть якщо ці положення узяті нею з релігійних джерел. А для цього вона повинна використовувати свій розумовий матеріал: поняття, категорії, способи доведення. Цей матеріал філософи Середньовіччя могли почерпнути тільки в античній філософії.
Християнство потрапляє до Римської імперії в I ст. н. е. і знаходить там благодатний ґрунт завдяки своїй демократичності, над національності, визнанню рівності всіх людей перед богом і переслідувалося римською владою до IV ст. нашої ери. Тільки в 313 р. імператор Костянтин санкціонував свободу християнського віросповідання. У межах античного суспільства християнська філософія проходить два періоди свого формування: період апологетики і період патристики.
Період апологетики, найбільш визначними представниками якого є Климент Олександрійський (Тіт Флавій – близько 150–215 рр.), Ориген (185–254), Тертуліан (160–220), називається так тому, що філософи цього періоду свою головну задачу бачили в захисті християнства перед римською владою й античною філософією, доведенні переваги християнського віровчення перед язичеством і античною філософією. Але при цьому свою задачу вони бачили по-різному. Климент Олександрійський, який був главою християнської школи в Олександрії, й Ориген, що після Климента очолив Олександрійську школу, вважали, що теологія і філософія не суперечать одна одній, немає знання без віри і віри без знання. Античну філософію вони розглядали як попередницю християнства і використовували її для обґрунтування християнських догматів. Через них антична філософія влилася широко в християнську теологію. За допомогою античної філософії вони намагалися розкрити сакральний зміст біблійних сюжетів і в цьому бачили одну з найважливіших задач філософії.
Інакше до цієї проблеми підходив Тертуліан. Він вважав, що Біблія містить абсолютну істину в готовому вигляді і немає потреби ні в доказах, ні в тлумаченні. Її положення варто приймати буквально. «Син Божий був розіп'ятий; не соромимося цього, тому що це ганебно; Син Божий умер – цілком віримо цьому, тому що це безглуздо. І похований воскрес; це вірно, тому що це неможливо», – писав він [4, с. 388]. Йому приписують принцип ставлення до релігійних догматів: «Credo, quia absurdum» (Вірую, тому що абсурдно). Тому Тертуліан різко виступав проти античної філософії, вважав, що християнству нічого взяти в неї: «Нам після Христа не потрібна ніяка допитливість; після Євангелія не потрібно ніякого дослідження». «Філософи – патріархи єретиків», – проголошує він [4, с. 388].
Найвизначнішим представником періоду патристики (батьків церкви, що заклали основи християнського світогляду) на заході був Аврелій Августин (354–430), авторитет якого в християнському світі дотепер залишається високим. Августин народився в м. Тагаст, в африканській провінції Нумідін, у родині збіднілого римського патриція і християнки. Одержав гарну освіту і вже під час навчання виявив цікавість до філософії. Він пройшов складну еволюцію у своїх поглядах, що є своєрідним відображенням ідейної боротьби свого часу і моральних пошуків. Він прилучився до маніхейства – однієї з популярних релігійних течій свого часу, захоплювався скептицизмом, знаходився під сильним впливом Платона й одного з найвизначніших його послідовників Платина. У 387 р. він приймає християнство і стає ревним його захисником і ідеологом. Головними його працями є: «Проти академіків», «Про вільну волю», «Сповідь», «Про град Божий».
Августину було не властиве тертуліанське ставлення до розуму, хоча він і вважав античну філософію, з історією якої був добре знайомий, недосконалим шляхом до істини, строкатим скупченням суперечливих думок. Справжнім шляхом досягнення істини є шлях християнської віри. «Вірую, щоб розуміти» - така основна теза Августина. В Августина ми вже знаходимо основні нові, у порівнянні з Античністю, положення християнської філософії, що є основою середньовічного світогляду. Такими положеннями є уявлення про єдиного Бога як Особистості і Творця; ідея креаціонізму – створення світу Богом з нічого; ідея людини як центру Всесвіту, створеного за образом і подобою Бога; ідея лінійності історії, ідея одкровення як можливості прилучення до найвищої істини, якою є Бог.
Середньовічну філософію називають схоластикою (від грецького schole). У первісному своєму значенні схоластика означає шкільну вченість, філософію, що вивчається в школі. Пізніше слово схоластика набуло зневажливого відтінку як порожньої вченості, що не має ніякого відношення до дійсності. У самій схоластиці виділяють три періоди: ранню схоластику (від V до XIII ст.), що розвивається під впливом ідей Августина і неоплатонізму, видатними представниками якої були Боецій (480–524), Іоанн Скот Ериугена (810–877), Ансельм Кентерберійський (1033–1109); зрілу схоластику, пов'язану насамперед з ім'ям Хоми Аквінського (1225–1274) і впливом Аристотеля; пізню схоластику (початок XIV cт. – до розквіту Відродження), коли широкої популярності набувають ідеї англійця Вільяма Оккама. Але, незважаючи на певну специфіку етапів середньовічної філософії, її підхід до основних філософських проблем з деякими нюансами залишається єдиним.
