Судовий контроль в Україні.

Територія, на яку поширюється діяльність адміністративного суду, відповідає, як правило, території, на яку поширюється діяльність органів влади, тобто території адміністративного устрою. Касаційною інстанцією е лише один Верховний Суд. Цим забезпечується єдине тлумачення адміністративного права. Першу й другу інстанцію утворюють місцеві та апеляційні суди.

Очолює суд голова, який на цій посаді виконує лише завдання, пов'язані з управлінням судом. Одночасно він є суддею — рівний з іншими суддями. Якщо суддя, як голова суду, здійснює службовий нагляд, це не має порушувати незалежності інших суддів. Якщо суддя вважає, що захист службового нагляду з боку голови порушує його незалежність, він може звертатись за допомогою до відповідної кваліфікаційної комісії суддів.

Судді в адміністративних судах, як правило, спеціалізуються в окремих галузях, наприклад, в галузі будівельного права, екологічного права, атомного права, шкільного права тощо. Ця спеціалізація визначається у плані розподілу повноважень.

Суд, який розглядає адміністративні справи, є компетентним у тому разі, якщо мова йде про «публічно-правовий спір». Але іноді визначити межу між публічно-правовим і приватно-правовим спором досить важко. При цьому необхідно виходити з природи правовідносин, з яких виводиться вимога позивача.

Щодо процесуальних принципів, в адміністративній юстиції діє передусім принцип офіційності (об'єктивного з'ясування усіх обставин справи). Суд офіційно досліджує обставини справи і не зобов'язаний обмежуватися доводами чи заявами сторін й стежити за тим, щоб вони доповнювали чи спростовували свої фактичні доводи та наводили необхідні докази.

Наступний процесуальний принцип — це принцип концепції, за яким необхідно домагатися вирішити спір по можливості за один усний розгляд. Тому суду слід ще до усного розгляду віддавати усі необхідні для цього розпорядження.

Принцип диспозитивності — вільне розпорядження сторін предметом позову, тобто провадження у цілому. Цей принцип діє в адміністративному процесі. Про його значення свідчить протилежний принцип, що застосовується, скажімо, в кримінальному процесі — принцип офіційності. За принципом офіційності сторони не можуть вільно розпоряджатися предметом спору; провадженням розпоряджається суд.

Принцип диспозитивності означає, що суд не починає діяти сам, а тільки за заявою однієї зі сторін і не має права виходити за межі вимог позивача. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою чи оголосити правовий спір вирішеним по суті справи. Позивач може також відмовитись від висунутої позовом вимоги. А відповідач може визнати висунуту до нього вимогу. Сторони мають право оскаржити рішення суду.

З процесуальних принципів слід назвати ще усність, безпосередність і публічність.

Адміністративний процес — принципово усний процес. Суд виносить рішення, як правило, на основі усного розгляду. Це означає також, що суд може брати за основу свого рішення лише ті факти, які були предметом усного розгляду і щодо яких сторони мали змогу викласти свої точки зору. Принцип публічності означає, що адміністративні процеси принципово відкриті для громадськості, тобто слухачі й представники преси мають право бути присутніми у залі засідань під час розгляду справи.

Рішення адміністративного суду протягом місяця може бути оскаржене за допомогою апеляційної скарги до апеляційного суду. В апеляційному суді провадження з власним з'ясуванням обставин справи повторюється у повному обсязі; при цьому дозволяється подавати нові докази й факти. Далі здійснюється перегляд справи з правової точки зору. Це означає, що претензії можуть бути визначені апеляційним судом і в тому разі, якщо її не бачили ні відповідний державний орган, ні суд. Якщо апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга є необгрунтованою, він може своєю постановою відхилити її. В усіх інших випадках після усного розгляду виноситься рішення.

На рішення апеляційного суду може подаватись касаційна скарга до Верховного Суду, але лише у тому випадку, коли її дозволив апеляційний суд.

В рамках касації перевіряється лише право, і робиться це тільки у разі принципового значення судової справи чи у випадку процедурних вад. Якщо ж були допущені дуже серйозні помилки, касація провадиться без допуску. Це, наприклад, випадки, коли склад апеляційного суду не відповідав правилам, учасники не мали можливості викласти свої пояснення чи судове рішення не було обгрунтовано.

Таким чином, незалежні суди можуть відіграти особливу роль при формуванні демократичної, правової держави. Завдання, яке покладається на суди адміністративної юрисдикції, надзвичайно важливе, адже кожного окремого громадянина захищає від втручання будь-якого органу, яке грунтується лише на адміністративному акті. Так попереджується можливість свавільних дій державного органу, і, видаючи адміністративний акт, даний орган змушений зважувати, чи витримає цей акт перевірку судом згідно з законом.

 

Контрольні питання по змістовому модулю:

1. Функція контролю у державному управлінні.

2. Чинники та критерії ефективності державного управління. Загальна соціальна ефективність державного управління.

3. Система державного контролю у сфері виконавчої влади.

4. Основні принципи контролю.

5. Види державного контролю. Галузевий та надвідомчий контроль.

6. Державні інспекції в системі державного управління.

7. Судовий контроль. Процесуальні принципи в судовому контролі.

 

 

Література: [3] (183-196), [4] (225-252).

 

ЗМ7

Тема 7. Відносини органів публічної влади в системі управління

Навчальні цілі змістового модулю:

Мати уявлення про: європейський досвід організації громадського контролю, дієвість демократичного громадського контролю, механізми громадського контролю в європейських країнах, концепції розвитку державно–приватного партнерства.

 

Знати: передумови проведення громадського контролю, принципи державно–приватного партнерства, основні напрями взаємодії центральних та регіональних органів державної влади та органів місцевого самоврядування з трудовими колективами, підприємствами, установами і організаціями, взаємовідносини органів державної влади й місцевого самоврядування із судовими та правоохоронними органами.

 

Розуміти: сутність громадського контролю як інструменту демократичного управління, завдання і основний зміст державно–приватного партнерства.

Уміти: професійно аналізувати і обгрунтовувати значення і дієвість демократичного громадського контролю, механізми громадського контролю, залучення громадськості до участі в управлінні державними і суспільними справами, механізми подолання дефіциту коштів та управлінського вміння в умовах державно–приватне партнерство

 

Основні поняття та положення: громадський контроль, залучення громадськості до участі в управлінні державними і суспільними справами, концепції розвитку державно–приватного партнерства,типи державно–приватного партнерства, інституціональний і організаційний альянс між державою й бізнесом

 

План

1. Громадський контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні

2. Державно–приватне партнерство як інструмент регіонального та місцевого розвитку

 

 

1. Громадський контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні

 

Однією з передумов утвердження України як країни з розвиненою демократією є наявність дієвого демократичного громадського контролю. Цей інститут є інструментом узгодження рішень органів місцевого самоврядування з інтересами та потребами членів територіальних громад. Розвиток інституцій громадського контролю є важливою передумовою подолання відчуження громадян від публічної влади на місцях.

Характерною рисою громадського контролю є попередження порушень у сфері виконавчої влади за допомогою засобів суспільного впливу.

 

Громадський контроль, визначаючи, оцінюючи та розповсюджуючи інформацію про відхилення від поставлених цілей, є інструментом демократичного управління, що дозволяє забезпечити додержання вимог законодавства, попередити та виявити порушення законодавства.

Ефективність роботи органів місцевого самоврядування та попередження практики зловживань у процесі вирішення соціально–економічних проблем місцевого розвитку, своєчасне та якісне виконання доручень громади та надання її членам якісних публічних послуг значною мірою залежать від наявності дієвого громадського контролю. Як свідчить досвід розвинених країн світу, громадський контроль забезпечує реальну відповідальність органів місцевого самоврядування за покладені на них обов’язки.

Європейський досвід організації громадського контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування свідчить, що успішною і результативною ця форма участі громадян у публічному управлінні може бути за таких умов:

• усвідомлення органами публічної влади (та посадовими особами) необхідності громадського контролю як форми публічного
• управління, що забезпечує зворотній зв’язок та зовнішнє оцінювання прийнятих рішень;
• усвідомлення громадянами, громадськими об’єднаннями, територіальними громадами своєї відповідальності за стан справ на власній території, що має спонукати активних та небайдужих громадян добровільно брати участь у здійсненні громадського контролю;
• наявність розвиненої законодавчої бази, що передбачає обов’язковість для органів місцевого самоврядування залучати представників громадськості до вироблення та реалізації публічної політики (на стадіях підготовлення, ухвалення та виконання управлінських рішень);
• законодавче унормування порядку задіяння механізмів громадського контролю;
• забезпечення фахового підготовлення та постійно діючої системи навчання й підвищення кваліфікації осіб – громадських експертів, що беруть участь у здійсненні громадського контролю, забезпечення їх необхідними нормативно–методичними матеріалами.

 

Одним з найвідоміших механізмів громадського контролю в європейських країнах є інститут місцевих уповноважених з прав людини. Процедура його застосування чітко виписана у Рекомендаціях Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи № 61 (1999).

За умов зростаючої складності функціонування адміністративних систем та завантаженості адміністративних судів, Конгрес підтримав створення Бюро Уповноваженого з прав людини та запровадження посад місцевих і регіональних омбудсменів, що дозволяє уникнути занадто тривалих і дорогих судових процедур, скоротити їх кількість та бюрократичну «відстань» між громадянами й органами влади; сприяє кращому захисту прав людей та урахуванню потреб громадян

В Україні вже сформовано законодавчі засади реалізації прав громадян контролювати діяльність органів місцевого самоврядування. Основними нормативно–правовими актами у сфері громадського контролю є чинна Конституція України, закони України «Про звернення громадян», «Про об’єднання громадян», «Про місцеве самоврядування в Україні» тощо.

Так, за допомогою звернень у режимі зворотного зв’язку громадяни повідомляють органи державної влади та місцевого самоврядування про невиконання або неналежне виконання останніми (або підвідомчими їм органами чи установами) своїх функцій; вимагають ужити відповідних заходів.

 

Ефективною формою громадського контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування є громадські експертизи нормативно–правових актів, ухвалених органами самоврядування. Громадська експертиза є механізмом громадської експертної діяльності з аналізу й оцінки впливу нормативних та інших управлінських рішень влади усіх рівнів на умови життя і реалізацію прав та законних інтересів широких верств громадян і конкретних соціальних груп». Залежно від предмету дослідження експертиза стосується:

1) нормативно–правових актів;

2) програм перспективного розвитку територій (пев­них напрямів у сфері соціально–економічної діяльності);

3) окремих рішень органів місцевого самоврядування.

 

Відповідно до Закону України «Про об’єднання громадян» та з метою запобігання порушень у діяльності органів місцевого самоврядування громадські об’єднання можуть здійснювати перевірку виконання норм Конституції України, законів України та інших нормативно–правових актів, управлінських рішень, прийнятих органами місцевого самоврядування. За результатами такої перевірки та на підставі складених при цьому протоколів і актів, громадськість нформується про виявлені порушення; вносяться пропозиції щодо притягнення правопорушників до відповідальності. Водночас контрольні повноваження громадських об’єднань в Україні не мають юридично–владного змісту, а рішення, прийняті за результатами перевірок, як правило, мають рекомендаційний характер.

Одним з напрямів зміцнення системи громадського контролю стало рішення щодо утворення місцевих та регіональних галузевих рад підприємців. Так, відповідно до Постанови КМУ від 21 травня 2009 р. № 518 «Про утворення місцевих та регіональних галузевих рад підприємців» галузевим радам надається право щодо встановлення громадського контролю за дотриманням органами місцевого самоврядування при розробленні проектів нормативно–правових актів, а також процедур, передбачених законами України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» та «Про дозвільну систему у сфері господарської дяльності».

 

Невід’ємною характеристикою здійснення місцевого управління на засадах демократії, важливою передумовою проведення громадського контролю є відкритість органів місцевого самоврядування, доступність до інформації зі сторони громадськості. Неабияке значення мають відкритість рішень місцевих рад, інформаційна наповненість, зручність у користуванні та зв’язок органу місцевого самоврядування з користувачами представництв рад (сайтів). Про це, зокрема, свідчать результати проведеного Інститутом громадянського суспільства моніторингу офіційних представництв обласних рад в мережі Інтернет. Найкращі результати мають сайти Чернігівської (92 бали); Волинської (91 бал) та Херсонської (90 балів) обласних рад (максимально можливий бал – 148), обов’язкова загальна інформація відсутня на сайтах Донецької, Житомирської, Львівської та Черкаської обласних рад, найповніше цей інформаційний блок реалізовано на сайтах Хмельницької, Запорізької і Дніпропетровської обласних рад. На офіційних сайтах рад відсутня інформація щодо паспортів ресурсного потенціалу територіальних громад і ресурсного потенціалу адміністративно–територіальних одиниць. Істотно підвищує корупційні ризики відсутність на офіційних сайтах рад обов’язкової документації щодо перспектив територіального розвитку (насамперед правил забудови та благоустрою населених пунктів області, схеми планування територій).

 

Громадський контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб має велике значення в процесі розбудови демократичної, правової, соціальної держави, є складовою формування ефективної системи місцевого самоврядування та процесів євроінтеграції.

Хоча в Україні створено законодавче підґрунтя для організації громадського контролю, механізми його реалізації й досі чітко не визначені. З метою удосконалення громадського контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні слід зробити таке:

• впровадити у практику положення Резолюції Ради Європи № 80(1999) та Рекомендації Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи № 61 (1999) стосовно запровадження інституту місцевих уповноважених з прав людини (місцевих та регіональних омбудсменів);
• внести зміни до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у частині унормування питань організації та проведення громадських слухань з актуальних проблем розвитку громади;
• запровадити на місцевому рівні громадські експертизи нормативних актів, ухвалених органами місцевого самоврядування та сприяти створенню експертної мережі громадських організацій, органів самоорганізації населення тощо;
• унормувати на законодавчому рівні питання обов’язковості проведення громадських слухань та здійснення громадських експертиз щодо певних видів актів та рішень органів місцевого самоврядування (насамперед у бюджетному процесі та сфері земельних відносин);
• активно використовувати новітні форми та методи взаємодії органів місцевого самоврядування з громадськими об’єднаннями (громадські ради, палати молодіжних радників тощо).

 

 

2. Державно–приватне партнерство як інструмент регіонального та місцевого розвитку

 

 

При вирішенні сучасних проблем розвитку інфраструктури місцева влада різного рівня, і навіть в різних країнах, стикається з одними й тими самими проблемами, серед яких на першому місці знаходиться обмеженість ресурсів та зношеність інфраструктурних складових. В Україні ця проблема є зараз особливо гострою для органів місцевої влади щодо міських інфраструктур. З одного боку, підприємства інфраструктурних галузей часто не можуть бути приватизовані через їх стратегічну, економічну та соціально–політичну значущість для міста, проте, з іншого боку, в місцевому бюджеті немає достатніх коштів, що дозволили б забезпечити належне функціонування цих інфраструктурних об’єктів. І це становить один з головних викликів, що стоїть перед органами місцевої влади та місцевого самоврядування. Пошук адекватної відповіді на ці виклики призвів до розроблення та впровадження в розвинених країнах світу Концепції розвитку державно–приватного партнерства (public–private partnership – далі РРР).

 

У більшості європейських країн державно–приватне партнерство дедалі частіше розглядається як один з ефективних механізмів подолання дефіциту коштів та управлінського вміння для розвитку інфраструктури, що включає, зокрема, такі об’єкти: автодороги, залізниці, лікарні, школи тощо. Гостра потреба оздоровити існуючу інфраструктуру, створену десятки років тому, доповнюється завданням пошуку фінансування нових проектів, особливо тих, що стосуються вирішення специфічних соціальних аспектів розвинених економік, зокрема демографічних, поява яких визначена значною кількістю осіб похилого віку, що у свою чергу пов’язано з високим рівнем життя та медичного обслуговування.

Агентство Standard & Poor’s визначає РРР як «середньострокове або довгострокове співробітництво між публічним і приватним сектором, у рамках якого відбувається вирішення суспільних завдань на основі об’єднання досвіду й експертизи кількох секторів і розподілу фінансових ризиків і вигід». Європейський банк реконструкції й розвитку (ЄБРР) визначає РРР як «довгостроковий контракт з приватним сектором для надання послуг державі, в інтересах держави або від імені держави. Платежі в рамках РРР можуть здійснюватися між концесіонером і державою в обох напрямах».

А найпоширенішим є визначення державно–приватного партнерства як такої системи співробітництва, в якій розподіляються ризики між партнерами за принципом кращої спроможності їх нейтралізувати, а також існує узгоджений підхід до поділу винагород.

На сьогодні практично загальновизнано, що запровадження державно–приватного партнерства є дуже важливим для суспільства, адже знижує витрати на адміністрування та часто на утримання об’єкту РРР, підвищує рівень обслуговування та знижує ризики функціонування такого об’єкта. І ця віддача часто є вагомішою, ніж просте продовження прямого державного фінансування.

Отже, державно–приватні партнерства (РРР) – це угоди між організаціями державного та приватного секторів стосовно надання послуг у таких сферах, як створення суспільної інфраструктури, спорудження громадських об’єктів та надання інших споріднених послуг. Найуспішніші партнерства використовують сильні сторони державного та приватного секторів для налагодження додаткових стосунків між секторами.

Інструменти РРР відкривають доступ до альтернативних приватних джерел капіталу, дозволяючи реалізувати важливі й термінові проекти, які в іншому разі часто були б неможливими. За оцінками експертів, РРР інколи навіть позиціонується як «нова технологія розвитку економіки».

Можна стверджувати, що у сучасному розумінні РРР – це інституціональний і організаційний альянс між державою й бізнесом з метою реалізації національних і міжнародних, масштабних і локальних, але завжди суспільно значущих проектів у широкому спектрі видів діяльності: від розвитку стратегічно важливих галузей промисловості й науково–дослідних конструкторських робіт до забезпечення суспільних послуг.

Приватний сектор використовує свій капітал і управлінський потенціал для реалізації визначеного в рамках РРР проекту відповідно до встановлених часових рамок і бюджету, у той час як державний сектор зберігає відповідальність за забезпечення населення цими послугами і цим впливає на економічний розвиток і підвищення якості життя населення.

 

Найбільш поширеними у світі формами державно–приватних партнерств є такі (за метою створення):

• партнерства, створені з метою якнайшвидшої реалізації пріоритетних інфраструктурних проектів і тому сформовані відповідно до процедури пакетного тендеру;
• партнерства, сформовані для залучення управлінської експертизи приватного партнера для реалізації великих і складних програм;
• партнерства, пріоритетною метою яких є залучення нових технологій, розроблених у приватному секторі;
• партнерства, які мають на меті залучити різноманітні фінансові ресурси, доступні для бізнесу;
• партнерства, які дозволяють і заохочують розвиток створеної інфраструктури приватним партнером, його власність на споруджений об’єкт і відповідно управління ним та іншим капіталом.

 

Проте, незважаючи на розмаїтість типів РРР, можна виділити дві їх основні категорії:

• інституціональне РРР, що охоплює всі форми спільних підприємств між державними й приватними учасниками; і
• контрактне РРР.

 

Останнім часом у світі особливого розвитку набуло контрактне РРР у формі концесії, в рамках якої за послуги «платить споживач». Концесії являють собою контрактну модель організації відносин між державою та бізнесом, за якої державний сектор передає об’єкт (наприклад, нерухомість) або право надавати послугу приватному суб’єкту, який й здійснює управління об’єктом РРР протягом певного, наперед визначеного сторонами, періоду часу.

 

Основною перевагою РРР порівняно з іншими видами договірних відносин між органами влади та приватним сектором є найбільш оптимальний розподіл повноважень контролю над спільною діяльністю щодо надання послуг населенню. Такий розподіл повноважень досягається договірним узгодженням ролей, ризиків та винагород з метою отримання стимулів для якісного надання послуг і одночасно використання гнучких підходів для досягнення бажаних результатів. РРР створює переваги для органів влади у досягненні публічних цілей, тобто завдань, що стоять перед урядами, завдяки:

• можливості зменшення бюджетних видатків на розвиток та запровадження нової інфраструктури;
• прискорення будівництва необхідного об’єкта порівняно з термінами будівництва виключно публічним (державним) коштом;
• можливості використання експертизи приватного сектору щодо менеджменту великих проектів;
• отримання доступу до запровадження передових технологій, розроблених чи придбаних приватними кампаніями;
• залучення різноманітних фінансових ресурсів через посередництво бізнес–структур.

 

Основною перевагою РРР для приватних організацій є те, що вони отримують можливість інвестувати в ті галузі соціально–економічного життя країни, що раніше вважалися сферою державних капіталовкладень і таким чином розширюють свої інвестиційні можливості.

 

Практичний досвід впровадження РРР в багатьох країнах світу демонструє, що ця форма співробітництва між публічними та приватними організаціями заснована на таких базових принципах

 

Прозорість Надання органами влади повної інформації інвесторам, концесіонерам, усім зацікавленим сторонам

Змагальність Створення рівних умов для залучення до партнерства для всіх потенційних приватних партнерів.

Підзвітність Відповідальність усіх партнерів перед громадськістю та взаємні зобов’язання, визначені в договірному порядку.

Законність Створення партнерств у формі, яка дозволяється чинним законодавством та іншою нормативно–правовою базою.

Зрозумілість та передбачуваність Зрозумілість формулювання умов партнерства, зокрема у відповідному договорі, забезпечення можливості їх виконати без суттєвих змін.

Врахування специфіки Формування партнерств з урахуванням особливих потреб певного регіону (території, громади), сфери

соціально–економічного життя.

Економічна та фінансова сталість і гнучкість Врахування рівня споживання послуг, що створюються в результаті партнерства, та позитивних наслідків для розвитку економіки в цілому. Забезпечення можливості швидкого реагування та врахування змін у середовищі, в якому діє партнерство.

Рівність Забезпечення доступу до послуг для соціально вразливих прошарків населення, зокрема бідних.

Соціальне залучення Створення умов для залучення до процесу планування та реалізації партнерств різних суспільних груп.

 

Практичний досвід реалізації проектів РРР дозволив розробити модель оцінювання готовності держави до успішного впровадження таких проектів. Відповідно до неї основними чинниками, що впливають на спроможність держави впроваджувати РРР, є: сприйняття ідеї партнерства, спроможність до належного управління та виконання.

Основними бар’єрами для створення та ефективного функціонування партнерств є такі:

• недосконалість законодавчої бази для створення • РРР, зокрема щодо проведення прозорого конкурсу з добору кваліфікованого та мотивованого приватного партнера;
• нестабільність регуляторного середовища, в якому реалізовується РРР;

брак політичної волі у відповідного органу влади щодо ініціювання та впровадження партнерства;

• незадоволення проектом ключових зацікавлених сторін (місцевих громад, населення, місцевого бізнесу);
• створення надмірного ризику для довкілля;
• брак фінансових стимулів для приватного партнера брати участь у проекті;
• неефективний розподіл функцій та ризиків у партнерстві.

 

Оптимальний розподіл ризиків при реалізації проекту РРР між органом влади та приватною кампанією є принциповою ознакою РРР. Цей розподіл здійснюється шляхом визначення того партнера, який має потенціал та ресурси мінімізувати конкретний тип ризику. Саме тому на початковому етапі проектів РРР необхідно визначити ризики, пов’язані з кожним аспектом проекту, й здійснити їх розподіл між державним та приватним секторами або ж домовитися про спільну відповідальність за кожною певною категорією ризику.

Основою успішного розподілу ризиків є належне оцінювання та визначення вартості/ціни кожного ризику. Надзвичайно важливо, щоб усі сторони погодилися з оцінкою кожного ризику, а стороні, яка бере на себе ризик, було надано засоби контролю над основними чинниками, що формують або істотно впливають на цей ризик.

Законодавче врегулювання безпосередньо проблем РРР також тісно пов’язане із загальним бізнес–кліматом у країні та забезпеченням прав власності. Так, наприклад, Закон України «Про концесії», прийнятий у 1999 році, немов би надає певні привілеї концесіонерам, у тому числі права на монопольне здійснення підприємницької діяльності на основі використання об’єкта концесії.

 

Як свідчить досвід багатьох країн світу, залучення бізнесу до інфраструктурних проектів пов’язано із загальною лібералізацією економічної діяльності. Але інвестиційне партнерство держави та бізнесу в Україні перебуває на початковій стадії розвитку. Тому важливим є нормативне забезпечення принципів та основних правил державно–приватного партнерства.

У межах реалізації державно–приватного партнерства відповідно до Проекту можуть укладатися договори концесії, договори про спільну діяльність, про розподіл продукції, на управління державним та комунальним майном, майном АРК Крим, інші види договорів.

Особливості визначення об’єктів державно–приватного партнерства в Україні відповідно до Законопроекту полягають в наступному:

• об’єктами державно–приватного партнерства можуть бути існуючі, зокрема відтворювані (шляхом реконструкції, технічного переоснащення), створювані (шляхом нового будівництва чи придбання) та передані в експлуатацію об’єкти, в тому числі земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності, власності Автономної Республіки Крим;
• передача об’єктів державної або комунальної власності, власності Автономної Республіки Крим приватному партнеру для виконання договору, укладеного в рамках державно–приватного партнерства, не передбачає перехід права власності на ці об’єкти до приватного партнера;
• об’єкти державно–приватного партнерства, в тому числі земельні ділянки, не можуть бути приватизовані протягом усього терміну державно–приватного партнерства.

Очікується, що впровадження концепції РРР у повсякденну практику державного управління в Україні створить сприятливі умови для підвищення конкурентоспроможності економіки країни та залучення інвестицій. Суттєву частку інвестиційних потреб галузей економіки України буде забезпечено прямими інвестиціями та виконанням інвестиційних зобов’язань приватними партнерами. Залучення інвесторів сприятиме розвитку інтеграційних процесів. Крім того, іноземні компанії сприятимуть виходу українських підприємств на міжнародні ринки капіталу та залученню новітніх технологій в Україну. Залучення приватних партнерів до реалізації проектів спричинить посилення конкуренції на ринках товарів (послуг), що у свою чергу сприятиме здешевленню та підвищенню якості таких товарів (послуг), тобто дозволить покращити добробут населення країни.

 

Контрольні питання по змістовому модулю:

 

1. Сутність громадського контролю як інструменту демократичного управління.

2. Механізми громадського контролю європейський досвід організації громадського контролю.

3. Передумови ефективності громадського контролю.

4. Завдання і основний зміст державно–приватного партнерства.

5. Досвід державно–приватного партнерства різних країн світу.

6. Використання земельних ділянок державної та комунальної власності для діяльності в державно–приватному партнерстві.

7. Договори концесії в державно–приватному партнерстві.

 

 

Література: [2] (198-216), [3] (255-272).