Організація апарату державного управління.

Органи управління можуть розрізнятися залежно: від характеру компетенції або змісту функцій — на органи загальної, галузевої і функціональної, міжгалузевої компетенції; від сфери дії — на органи управління економікою (народним господарством), соціально-культурним розвитком, у адміністративно-політичній сфері; від методів прийняття рішень — на колегіальні та єдиноначальні і т. ін.

Управлінські структури складаються із структурних одиниць апарату. Отже, у структурах фіксується взаємоположення органів, міра та характер участі кожного з них у суспільному розподілі управлінської праці, завдяки чому забезпечується належна впорядкованість фактичної взаємодії структурних одиниць апарату. З огляду на це доцільно розуміти структуру апарату управління як фіксований розподіл праці (функцій і повноважень) між його ланками.

Нормативні моделі взаємовідносин в апараті управління не однозначні за внутрішнім змістом. Необхідно розрізняти у змісті кожної моделі як мінімум такі групи нормативне фіксованих схем.

Перша — схеми зв 'язків організаційного (лінійного чи функціонального) підпорядкування структурних одиниць.

Друга — схеми розподілу між останніми цілей, завдань, функцій і повноважень (в тому числі обов'язків нести юридичну відповідальність за результати діяльності — ці обов'язки, на відміну від звичайних компетенційних, можна дещо умовно визначити як «реюрисдикційні»).

Нарешті, третя — схеми інформаційних зв'язків між структурними одиницями, які притаманні управлінським процесам.

Кліючове місце у змісті будь-якої нормативної моделі взаємовідносин належить, як свідчить досвід, схемам розподілу цілей, завдань, функцій і повноважень, оскільки відповідно до них, передусім, будуються фактичні стосунки структурних одиниць як по вертикалі, так і по горизонталі. Тому їх можна скорочено назвати як «схеми взаємодії» в апараті управління.

Формами управлінської діяльності слід вважати: а) видання актів управління; б) прояви інших юридичне значущих, а також суто організаційних дій; в) процесуальні (процедурні) форми; г) морально-етичні вчинки прояви поведінки управлінців. Причому більшість цих форм управління потребують правового опосередкування, яке набуває тим самим значення своєрідної «форми форм».

Цілі (завдання) є об'єктивними за своїм змістом і обумовлюється у кінцевому підсумку матеріальними умовами соціальної діяльності. Таке тлумачення відмінне від існуючого у загальносоцюлогічній літературі визначення цілі як власне кінцевого результату, на досягнення якого спрямоване функціонування системи. Переконані, що результат як ціль (мета) існує лише у вигляді образу майбутнього, оскільки у сучасному його ще немає. Коли результат досягнутий, він не може виступати як ціль.

Окрім того, що принципово спільною для усіх органів управління є цільова спрямованість на максимально повне задоволення суспільне значущих, «публічних» потреб, кожний окремий керуючий суб'єкт додатково націлений на специфічні потреби кореспондованого йому керованого об'єкта. Вони надзвичайно різноманітні та можуть бути структуровані за різними ознаками.

З метою уніфікації використовуваних у науковому обігу термінів доцільно систематизувати функції за найбільш узагальнюючим критерієм — за цільовою орієнтацією функцій на забезпечення практично значущих потреб, які притаманні кожному керованому об'єкту. Звідси необхідно розподілити усі існуючі функції управління на групи, які спрямовані на забезпечення керованих об'єктів:

а) цілепокладаючою інформацією — функції прогнозування, планування тощо;

б) необхідними для їх нормальної діяльності та розвитку ресурсами — фінансування, матеріально-технічне забезпечення, стимулювання, кадрове забезпечення та інше;

в) впорядкованості, узгодженості в їхній діяльності — керівництво, координація, організація, регулювання, контроль та інше;

г) зусиллями щодо їх первісного формування та наступного удосконалення в органічному поєднанні з такими ж заходами щодо самих керуючих суб'єктів — організаційне проектування, організаційний розвиток тощо.

У реальному житті названі групи функцій тісно переплітаються та взаємопов'язані. Вони характеризують найбільш універсальні напрямки діяльності апарату управління, які в тій чи іншій мірі здійснюються у кожній управлінській ланці.

Якщо державно-владні повноваження є формою правового опосередкування функцій, то методи управління більше стосуються практичної реалізації функцій. Методи прийнято тлумачити як способи здійснення організуючого впливу у стосунках між суб'єктами та об'єктами управління.

 

2. Державна служба в органах виконавчої влади

Державна служба — це механізм здійснення цілей та завдань держави. Реалізуючи свої функції, державна служба має стати таким інститутом, через який реалізується демократична сутність держави, підтримується нормальна життєдіяльність суспільства, а державний апарат слугує потребам суспільного розвитку.

Одним з основних завдань є охорона інтересів суспільства, прав і свобод громадян..

Наступне завдання державної служби — досягнення стійкості засад цілісності держави. Державний апарат поряд з виконанням вимог Конституції та законів України має виконувати акти органів виконавчої влади. Вагомим завданням державної служби є забезпечення ефективності діяльності державних органів на основі постійного вдосконалення функціонування апарату, впровадження нових досягнень науки, прогресивних методів вирішення управлінських завдань.

До завдань державної служби можна віднести також подальшу демократизацію шляхів формування та діяльності апарату, викорінювання бюрократизму, протекціонізму, корупції, створення соціальних, правових та інших умов, необхідних для успішної роботи чиновників.

Принципи державної служби це основоположні ідеї, встановлення, які відбивають об'єктивні закономірності та визначають напрямки реалізації компетенції, завдань і функцій державних органів, повноважень державних службовців.

Головною сутнісною рисою сучасної державної служби має стати пріоритет права і свобод людини. Йдеться про те, що здійснюючи цілі держави, державна служба завжди має дотримуватися принципу верховенства права.

Сучасний правовий інститут державної служби — це комплекс правових норм, які регулюють відносини, що складаються в процесі організації самої державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедур його реалізації, а також механізму проходження державної служби. Таким чином, правове регулювання має включати в себе три великі сфери в системі державно-службових відносин:

1) формування системи державної служби;

2) закріплення статусу державного службовця та гарантій його здійснення;

3) механізм проходження державної служби.

Традиційно в теорії адміністративного права державно-службові відносини поділяються на дві основні групи.

1. Відносини, які виникають в процесі організації державної служби, а саме — у зв'язку з підготовкою, добором і розстановкою кадрів; встановленням статусу державної ради, в зв'язку із заміщенням посад, проведенням оцінки праці і просуванням по службі. Такі відносини носять адміністративно-правовий характер і відбивають сутність державної служби.

2. Відносини, які складаються: в ході реалізації державної служби, тобто в процесі діяльності робітника всередині державного органу; в процесі організації робочого часу та часу відпочинку; щодо дисципліни й оплати праці; в процесі функціонування кадрів управління поза межами цих органів. Відповідно цю групу відносин можна віднести до галузі трудового права.

 

3. Соціальний характер державної служби.

Державна служба органічно пов'язана із багатьма іншими інститутами суспільства. Необхідно особливо підкреслити, що державна служба тільки тоді виконує соціальну функцію, коли вона будується на правовій основі, взаємодіє з інститутами, які діють у духовній сфері життя суспільства, у сфері культури, спирається на засоби масової комунікації, суспільну думку.

Виступаючи елементом суспільної структури, державна служба має ряд особливостей, притаманних їй як соціальному інституту.

По-перше, вона становить властиву тільки їй сферу професійної діяльності. Всім своїм змістом, формами і методами ця діяльність спрямована на забезпечення виконання повноважень державних органів.

По-друге, як зв'язуюча ланка між державою і громадянином, державна служба покликана захищати права й свободи громадян. Конституційне положення про те, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. З Конституції України), виступає визначальним стрижнем в діяльності державних службовців, незалежно від їх службового статусу.

По-третє, державна служба як суспільна явище — своєрідна форма відображення суспільних зв'язків і відносин, показник ступеня гуманності, людяності, існуючих в суспільстві порядків.

З історичного досвіду відомо, що спільність інтересів держави й народу становлять соціальне джерело могутності політичної системи країни. Але в історії було чимало держав, які виражали інтереси саме вузької соціальної групи населення й нехтували інтересами більшості.

 

Характер державної служби, як соціального інституту, розкривається через аналіз функцій державної служби.

Функція соціальної організації. Державна служба повинна бути зразком організації й чинити упорядковуючий вплив на інші інститути суспільства. У свій час М. Вебер сформулював концепцію ідеального типу організації. Її ядро становить ідея раціонального підходу до будівництва й функціонування організації бюрократичного тип у. За рахунок чого досягається раціоналізація державної служби? Мабуть, за рахунок професіоналізму й компетентності кадрів, перш за все, а також узгодження всіх ланок організації служби, використання сучасних управлінських технологій, передового досвіду тощо.

Функція соціальної комунікації. Це важлива функція, яку виконують установи державної служби. Іншими словами, це те місце, де відбувається безпосереднє зіткнення держави і громадянина, налагоджується їх взаємодія і спілкування через канали державної служби, вивчається громадська думка, ставлення громадян до різних державних актів. Через ці канали реалізується політика держави, враховуються місцеві, регіональні особливості при її проведенні.

Функція соціальної інформації. Надзвичайно відповідальною є інформаційна функція, яку здійснює державна служба. Кажуть, що хто володіє інформацією, той володіє реальною владою. Як відомо, саме державний апарат є носієм інформації. Внаслідок цього в системі державної служби виникають зв'язки й відносини з приводу володіння інформацією та її використання.

Функція контролю. Особливо важливою в соціальному плані є функція контролю. Правильно здійснюваний контроль якраз дозволяє забезпечити додержання конституційних положень і правових норм всіма державними органами, громадськими інститутами і громадянами.

Необхідно розрізняти внутрішній і зовнішній контроль. В рамках державної служби повинен здійснюватися внутрішній контроль. Він дозволяє відстежувати ситуацію, що складається, коректувати прийняття рішення, оптимізувати управлінську діяльність.

Необхідно також встановити і зовнішній контроль за діяльністю органів державного апарату з боку інститутів громадянського суспільства й громадян. Поки що такий контроль є слабким, «вузьким» місцем функціонування існуючої в Україні політичної системи. У зв'язку з цим необхідно виробити ефективні механізми такого контролю.

Виховна функція. Надзвичайно відповідальною функцією, яку виконує державна служба, є виховна. Вона закріплює у свідомості громадян України мир та злагоду, добро і справедливість, повагу до демократичних основ української державності та гуманістичних цінностей суспільства всіма доступними їй формами і методами.