Визвольна боротьба філіппінців у другій половині ХІХ-початку ХХ ст..

В кінці 80-х рр. емігрантська колонія в Мадріді безперервно збільшувалась, її зв’язки з іспанськими лібералами міцніли, почалося організаційне оформлення руху за реформи. В 1882 р. в іспанській столиці виник гурток, який обєднав представників філіппінської еміграції та іспанських ліберальних кіл. У 1888 р. виникла іспано-філіппінська асоціація. Її очолив Мігуель Морайта.

Асоціація пропагувала проведення реформ мирними засобами і, не висувати вимоги незалежності Філіпін, була готова задовольнятися наданням островам статусу іспанської провінції. У 1892 р. Рісаль заснував таємну організацію – Філіппінську лігу. У липні 1892 р. Боніфасіо створив таємне товариство «Катіпунан», першими членами якого стали міські бідняки і знедолені селяни. В травні 1894 р. лідери організації Боніфасіо, Хасінто, Толентіно, Маньялак та інші провели таємну нараду, наякій обговорювали план збройного повстання, безпосередня підготовка до якого розпочалась у 1895 р.

Загальний виступ намічено на 29 серпня, але ще до цього відбулися перші збройні сутички. Визвольний рух охопив майже весь Лусон, поширився на острови Панай, Мінданао та ін.. Перший великий бій, вякому іспанці застосували артилерію, відбувся 30 серпня 1896р. поблизу Сан-Хуан дель Монте.

Незадоволенийстановищем наФіліппінах іспанський уряд в грудні 1896 р. призначив на пост генерал-губернатора, замість Бланко, генерала Каміло Палов’єхо, який значно посилив терор. Переконавшись в неможливості придушити повстання силою зброї, Палов’єхо вирішив піти у відставку і 15 квітня залишив Філіппіни під приводом погіршення становища.

Тим чосом у революційному таборі виникли і поглиблювались незгоди, які послаблювали рух. На конференції революціонерів, яка відбулася 23 березня 1897 р. Анальгідо з допомогою інтриг забезпечив собі більшість голосів і був обраний президентом республіканського уряду, покликаного замінити органи революційного управління, створені «Катіпунаном». Одночасно на інші керівні пости було обрано прихильників Агінальдо. З цього моменту боротьба за керівництво рухом набрала відкритого характеру.

100. Японія у роки Першої світової війни. Японія брала участь у Першій світовій війні на стороні Антанти.

Що стосується вербованих союзників, то це завдання коштувала дипломатії обох сторін чималих праць. Не змусила себе вмовляти тільки Японія, яка сама почала військові дії проти Німеччини. Японські імперіалісти швидко оцінили обстановку. Всі європейські держави виявилися пов'язаними війною. Японія отримувала можливість розвивати свою експансію, не побоюючись конкурентів. Першою її видобутком повинні були стати німецькі володіння на Далекому Сході.

Вже 15 серпня 1914 японський уряд без далеких дипломатичних передмов пред'явило Німеччини ультиматум. У ньому висунуто була вимога, щоб Німеччина «без всяких умов і без всякої компенсації» передала японцям Кіао-Чао «з метою повернення його Китаю». Для відповіді було дано термін у 8 днів. Японський уряд заявляло в цьому своєрідному документі, що це «дружнє пропозицію» робиться ним виключно в цілях зміцнення миру в Східній Азії, причому Японія не переслідує цілей територіальної експансії.

Німецький уряд не відповіло на цей ультиматум. Тоді 23 серпня 1914 Японія оголосила Німеччині війну. Почавши військові дії, вона захопила Кіао-Чао, залізницю Ціндао, Цзінань-фу, а також ряд належали Німеччині островів на Тихому океані. Ці захвати викликали велике незадоволення не тільки в США, але і у японського союзника - Великобританії. Особливо сильно було обурення домініонів - Австралії та Нової Зеландії.

Англійська дипломатія з самого початку поставилася підозріло до несподіваної готовності Японії виконати свої союзницькі зобов'язання. Англійської дипломатії було ясно, що Японія використовує війну в Європі лише для того, щоб зміцнити свої імперіалістичні позиції на Далекому Сході.

Англійці не помилилися. Головним завданням Японії після захоплення німецьких колоній стало використання європейської війни для експансії в Китаї. Після захоплення Кіао-Чао і островів Японія фактично не приймала подальшої участі у війні проти Німеччини, якщо не вважати поставки Росії боєприпасів і військового спорядження. При цьому до сучасного озброєння в якості примусового асортименту Росії нав'язувався всякий застарілий мотлох.

Проте російська дипломатія вітала приєднання Японії до Антанти: це давало деякі додаткові гарантії проти японського нападу на далекосхідні володіння Росії.