В сучасних умовах у світі склалося кілька форм ведення землеробства. В окремих розвинених країнах існує і буде існувати енергозберігаюче трудозатратне землеробство примітивного типу. Воно характеризується само підтримуючими агроекосистемами з практично замкненим циклом виробництва, що наближаються до природних екосистем. Основу харчування населення складає рослинна їжа, тваринництво розвинено слабко і не відіграє істотної ролі у формуванні раціону харчування.
Проблема стійкості землеробства в такому типі господарств вирішується за рахунок багатокомпонентних, багатоярусних екосистем зі складними співвідношеннями та чергуванням культур. Деякі з них є природними екосистемами. Найхарактернішим прикладом подібної форми ведення господарювання є ”городи” корінного населення Нової Гвінеї. На відміну від підсічно – вогневої системи в даному випадку ліс не знищують, а тільки розріджують, після чого вирощують бобові, гарбузові та інші культури як природні компоненти нижнього ярусу. Землеробство Індії та Китаю характеризується ущільненим використання землі при сумісних посівах та послідовним збиранням кількох урожаїв за рік.
У монокультурних господарствах, наприклад рисові поля на Філіппінах, Японських островах, у В’єтнамі та в інших країнах, цей злак беззмінно вирощують на полях десятки років. Для такого типу господарювання характерна гетерогенність на рівні агро ландшафту поля.
В економічно розвинених країнах сформувалося енергозатратне трудозберігаюче землеробство, завдання якого – виробництво кормів для тваринництва. Основою харчування населення є білок тваринного походження. Найхарактерніший приклад такої системи – землеробство США. Для цієї країни характерні спрощені агро екосистеми, наявність у деяких фермерів вузького набору культур (майже монокультурне їх вирощування), мінімалізація обробітку ґрунту, включаючи “нульовий” – без обробітку, обмежене використання дорогих у цих умовах органічних добрив, підвищення ролі застосування мінеральних добрив та широке застосування пестицидів.
Стійкість землеробства за цих умов підтримується насамперед за рахунок великих енерговитрат у формі сировини, енергоносіїв, добрив, повернення непродуктивної частини врожаю, підвищення імунітету культурних рослин, використання пестицидів. Однак значна енергетична вартість підтримання високої продуктивності та стійкості подібних систем землеробства ставить під сумнів перспективність та можливість широкого їх розповсюдження в майбутньому.
Якби всі країни світу вибрали подібний шлях розвитку сільського господарства, то при досягненні рівня виробництва продуктів харчування США, їм прийшлося б витратити до 80 % світових енергоресурсів. Крім того, при використанні технологій США світові запаси нафти були б використанні за 13 років лише для потреб сільського господарства (В. Ф. Сайко та ін., 1993.
З урахуванням історичних, соціально – економічних та природних умов землеробство України до 1990 р. характеризувалося високим рівнем концентрації виробництва у великих господарствах полікультурного типу з одночасним розвитком рослинництва та тваринництва. Воно мало ознаки, характерні для розвинених країн: високу концентрацію виробництва, тенденцію до вузької спеціалізації, широке використання мінеральних добрив, пестицидів та формування на цій основі інтенсивних технологій вирощування польових культур. Поряд з цим у ньому збереглася складна багатогалузева структура господарювання з багатокомпонентними агроекосистемами.
На сучасному етапі розвитку перед сільським господарством України стоять складні завдання щодо визначення шляхів подальшого розвитку в умовах ринкових відносин. Позитивно-спіральний розвиток його може бути при всебічній державній підтримці шляхом пільгового кредитування, створення станцій обслуговування на державній основі та медично – консультативних наукових центрів, пріоритетних цінах на сільськогосподарську продукцію та державні дотації для її виробництва. Отже, треба розвивати екологічно стале, ландшафтне, біологічне, промислово – інтенсивне землеробство ХХІ ст.. Системи землеробства мають бути різні: трав’яні, зерно – технічні, заліжно – зерно – технічні, перелогово – зернові, плодозмінні, в яких обов’язково впроваджені короткопільні сівозміни.
Завдання систем землеробства – відтворення та збереження родючості ґрунтів, вирощування екологічно чистої продукції рослинництва та тваринництва, особливо для дитячого харчування, а також охорону ґрунтів. У перехідний період важливо не допустити безгосподарності в землекористуванні. Державні органи земельних ресурсів повинні контролювати цільове використання землі і своєчасно ліквідовувати дії представників усіх форм господарювання, спрямовані на зниження родючості та забруднення ґрунтів агрохімікатами, радіонуклідами, промисловими відходами.
Із розвитком одноосібних та фермерських господарств змінюється і роль спеціалістів. У таких умовах вони стають консультантами з питань технології вирощування сільськогосподарської продукції в рільництві, дотримання технології виробництва продукції тваринництва, експлуатації та ремонту сільськогосподарських машин і знарядь. Тому в районах треба створювати консультативно – методичні центри спеціалістів різного профілю з сучасними агрохімічними та діагностичними лабораторіями. Це пов’язано з тим, що власники землі не володіють сучасними технологіями на рівні спеціалістів, особливо з питань захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів, окультурювання ґрунтів, застосування добрив та хімічних меліорантів, експлуатації сучасних машин.
