Встановлення шляхів збереження ділянок із типовим рослинним та тваринним світом.

За зазначеними вище принципами вивчення еволюційного розвитку заповідників-еталонів та збереження унікальних та естетично цінних, як правило невеликих об'єктів, мережа заповідників та пам'яток природи формувалась у країнах колишнього СРСР фактично до повоєнного часу. Однак, з 1960-х років вчені-созологи розпочали проведення аналізу, наскільки репрезентативними є природні комплекси, що охороняються в заповідниках, відносно рослинного покриву України. Виявилось, що заповідники-еталони, метою створення яких є вивчення природного розвитку, і які необхідно максимально огороджувати від впливу антропогенних факторів, відображували лише у незначній мірі сучасний рослинний і тваринний світ України. Адже цей світ формувався під певним впливом людини, а деякі типи рослинності, насамперед трав'яні, без впливу людини не могли існувати. Тому науковою стратегією 1960-70-х років (в які був створений в Україні Державний комітет з охорони природи і розпочалося планове формування мережі природоохоронних об'єктів) було розпочато створення об'єктів з частковою охороною (насамперед заказників) та введення регламентуючих заходів у деяких заповідниках України.

У першу чергу зміна наукового підходу до встановлення повної (суворої) охорони стосувалася організації степових заповідників України (як і сусідніх областей Росії). Ці заповідники створювалися на ділянках, які раніше випасалися, насамперед під них виділялися ковилові ділянки, і саме вони стали своєрідним символом заповідних степів. Проте, після встановлення на них режиму заповідності, основною метою якого було збереження саме таких степів, з'ясувалося, що без антропогенного впливу степ втрачає свій первинний вигляд. Щільно-дернинні злаки, для яких режим періодичного випасання був оптимальним, при знятті випасання розріджувалися і випадали, замінювалися кореневищними злаками. Поступово відбувалася так звана мезофітизація степу, збільшувалася, особливо на півночі Лісостепу, кількість чагарників. Все це давало багатий матеріал для вивчення розвитку степу, проте, не забезпечувало реального збереження існуючих степів при режимі заповідності. Спеціалісти-степознавці почали розробку регламентуючих заходів, найбільш ефективним з яких виявилося періодичне сінокосіння (Ткаченко та ін., 1998). Але частина території степових заповідників мала зберегтися в режимі повної заповідності для вивчення природного (точніше умовно природного – квазікорінного) розвитку степу.

Ще складнішою виявилася ситуація із збереженням в умовах повної заповідності лучної рослинності. Луки за своєю природою є вторинним типом рослинності, вони виникли внаслідок дії людини – сінокосіння, яке обмежувало відновлення дерев і чагарників на луках, гальмувало розвиток лісової та чагарникової рослинності і сприяло розвитку мезофітних трав'яних ценозів – лук. Але, якщо декілька років підряд не проводити сінокосіння, луки швидко заліснюються, розвиток лісу починається із стадії чагарників. Таке явище, наприклад, можна нині спостерігати в зоні відчуження Чорнобильської АЕС.

Регуляторні втручання необхідні і в тих випадках, коли на територію новоствореного заповідника потрапляють лісові культури. Для того, щоб вони сформувалися в нормальний ліс, до 20-30 річного віку тут необхідні рубки догляду, оскільки культури висаджуються загущеними.

Таким чином, створення системи репрезентативних ділянок рослинного світу неможливо здійснити без включення (а нерідко і переважання) в неї ділянок з частковим режимом охорони, який в цілому передбачає регуляторні заходи (сінокосіння, регламентоване випасання, проріджування деревостану тощо). Крім того, для збереження певних типів і синтаксонів рослинності, насамперед, трав'яних, необхідно на окремих, місцями значних, заповідних ділянках проводити регуляторні заходи. Поняття "заповідний", таким чином, почало розширюватись, включати категорії з різним режимом охорони.

У 1980-х роках в Україні отримали поширення терміни "природно-заповідні території", "природно-заповідний фонд", які були затверджені офіційно. Проти цього заперечували спеціалісти із заповідної справи Росії, які дотримувалися і дотримуються досі вузького розуміння термінів "заповідні об'єкти" та "заповідна справа". Так, М.Ф. Реймерс та Ф.Р. Штільмарк (1978) писали, що нерідко під "природно-заповідними об'єктами" маються на увазі вже не лише власне заповідники, а й різні заказники, пам'ятки природи тощо. Така практика, на нашу думку, є помилковою. Заповідними є лише території самих заповідників, що пов'язано із принципами та нормами існуючого землекористування." Автори висловлювали побоювання, що "широке трактування терміну "заповідність" може завдати значної шкоди заповідній справі". У Росії об'єкти з різним режимом охорони отримали офіційну назву "особо охраняемые природные территории" (саме так називається книга вищезгаданих авторів).

В Україні став офіційним термін "природно-заповідні території", який об'єднав категорії територій з різним режимом охорони. Згодом у 1992 р. був прийнятий "Закон України про природно-заповідний фонд України". Можливо, закріплення різних термінів за цією групою об'єктів пояснюється тим, що природні умови України і стан її природних комплексів у ХХ ст. ніколи не відповідали вимогам для створення "справжніх", значної площі, заповідників із суворим режимом охорони, батьківщиною яких є безкрайні простори Росії.

Значно більше відповідали умовам України об'єкти із поліфункціональним режимом – національні природні та регіональні ландшафтні парки. У них різний за рівнем режим охорони втілений на одному об'єкті значної площі. Для цього на них здійснюється функціональне зонування. Більш детально це питання розглянуто в даному підручнику у главі 2 про категорії природно-заповідного фонду України (див. § 2.2 і 2.3). З точки зору наукових основ заповідної справи національні парки із поліфункціональним використанням їх території є принципово іншою формою охорони, ніж заповідники із суворим режимом невтручання. Недарма їх розвиток почався в кінці 19 сторіччя у країнах із ринковим господарством і приватною власністю на землю – у Сполучених Штатах Америки, згодом – у країнах Європи. Парки значно краще, ніж заповідники, "вписуються" у ринкову економіку – вони через короткий відрізок часу давали віддачу, тобто приносили прибуток, оскільки у своєму функціонуванні забезпечували платне проведення туризму, відпочинку на природі, екологічної освіти та виховання. З цією метою і зберігаються в них типові і відносно природні ділянки ландшафтів, рослинного та тваринного світу. У багатьох країнах світу парки стали частиною способу життя місцевих жителів, предметом постійної уваги урядів та президентів.

Парки приносять значну непряму користь, посилюючи ступінь екологічної освіти та екологічного мислення як населення в цілому, так і тих, хто в країні приймає рішення, що позитивно відбивається як на суспільному, так і на економічному розвитку країни. Національні природні парки відіграють значну роль у забезпеченні так званого сталого розвитку держав. Цей аспект більш детально буде розглянуто нижче.

Нині на перший план у веденні заповідної справи виходить необхідність репрезентативної представленості природних комплексів у природно-заповідній мережі – у тому числі рослинного та тваринного світу, флористичних та фауністичних комплексів. Важливими складовими цього завдання є введення різноманітності науково обґрунтованих режимів охорони, регламентуючих заходів там, де без них не може бути забезпеченим відновлення ділянок рослинності певних типів, розвиток у країні системи поліфункціональних природно-заповідних територій – національних природних та регіональних ландшафтних парків, біосферних резерватів.