Смерть Сталіна у 1953 році і початок “відлиги” призвели до ліберизації політичного курсу країн Східної Європи. Внутрішня нестабільність, незадоволення темпами соціально-економічного розвитку країн соціалістичного табору в порівнянні з успіхами країн Західної Європи – своїх сусідів – стали причиною масових виступів населення проти диктату комуністичних режимів та СРСР.
У 1953 році акції протесту почали робітники НДР, спостерігалась масова еміграція з країни до ФРН.
“Відлига” глибоко захопила Угорщину. У жовтні 1956 року у Будапешті почалася демонстрація, а потім і повстання проти партійно-державних структур. Влада в країні перейшла до стихійно створених революційних комітетів і робітничих рад. Повстання прийняло яскраво національний характер. 24 жовтня уряд І. Надя визнав законними вимоги угорського народу про виведення радянських військ з території країни і проведення вільних виборів. 1 листопада на знак протесту проти воєнної акції придушення повстання з боку СРСР, уряд І.Надя проголошує вихід Угорщини з Організації Варшавського Договору і звертається до ООН з проханням про захист суверенітету. 4 листопада 1956 року народний уряд Угорщини був зміщений. І.Надя та деяких міністрів засудили і стратили у 1958 році. Наступальні дії радянських військ на Будапешт продовжувались до 10-11 листопада: майже 2 400 угорців загинуло під час цих подій, 190 тис. емігрували з країни. Створений за підтримки Москви уряд Я. Кадара, встановив у країні однопартійну систему.
Соціалістична модель економіки в країнах Східної Європи не давала можливості адекватно реагувати на нові явища і тенденції у світовій економіці. В умовах науково-технічної революції країни соціалістичного табору безнадійно відставали від Заходу. На початку 1960-х років у більшості країн регіону були проведені економічні реформи, але намагання запровадити в умовах збереження комуністичних режимів ринкові відносини не мало реальних шансів на радикальні зміни соціально-економічного характеру. Зростали кризові явища в житті країн Східної Європи.
Про свою самостійність у зовнішньополітичних відносинах заявляла Румунія. Після засудження культу особи Сталіна розірвала зв’язки з СРСР Албанія,.
Громадяни Східної Німеччини намагалися виїхати у більш заможні Західний Берлін та ФРН. Щоб запобігти нелегальній і прямо відвертій еміграції жителів НДР за ініціативою СРСР у 1961 р. була споруджена Берлінська стіна, яка відокремила Східний Берлін (столицю НДР) від Західного, де знаходилася американська, англійська і французька окупаційні зони. Західний Берлін став об’єктом жорсткого протистояння НАТО і ОВД.
На хвилі критики сталінізму в Чехословаччині виникла реформаторська течія, лідери якої О.Дубчек та Л.Свобода проголосили курс на побудову “соціалізму з людським обличчям”. При цьому, на відміну від угорських подій 1956 р. у країні зберігалися громадянський мир та згода. Процес здійснення демократичних реформ у Чехословаччині новим керівництвом країни отримав назву “Празької весни”. Політичний тиск керівництва СРСР, представників компартії Болгарії, Угорщини, НДР та Польщі з вимогою відмовитись від демократичного оновлення соціалізму результатів не дав. 21 серпня 1968 р. на територію Чехословаччини увійшли війська п’яти країн – членів Варшавського договору, керівництво КПЧ було заарештоване, почалася чистка рядів компартії Чехословаччини. Намаганням демократизації в країні було покладено кінець.
Загальна криза тоталітарного режиму проявилася у Польщі, про що яскраво свідчили події 1968, 1970 та 1980-х років. У країні студентські виступи 1968 року були придушені за допомогою міліції; виступи робітників Гданська та інших міст проти низької заробітньої плати і підвищення цін на товари масового споживання у грудні 1970 року були придушені військами і міліцією.
У 1980-1981 рр. у відповідь на страйковий рух під керівництвом незалежної профспілки “Солідарність” керівництво польської компартії запровадило військове становище.
Намагання компартій у 1980-ті роки утримати під контролем розвиток ситуацій непокори в інших країнах не призвели до успіху.
3. Демократичні перетворення у країнах Східної Європи у 80-90-роки ХХ ст. Україна і східноєвропейські країни.
Революції кінця 1980-х – початку 1990-х рр. виявилися наслідком глибокої системної кризи у політичній, соціально-економічній, духовній сферах, яку переживали протягом свого існування країни Східної Європи. Комуністичні режими сприяли політичному і економічному банкрутству східноєвропейських країн. Події, які відбувалися в цей час, були за своїм характером революційними, народними, демократичними, антитоталітарними. Вони призвели до змін кардинального характеру суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в країнах Східної Європи, до глибоких змін на міжнародній арені, до змін геополітичних обставин у світі.
Загальні риси революцій в країнах Східної Європи :
1. Намагання опозиційних політичних сил ліквідувати монопольну владу правлячої компартії та на основі широкої демократії
2. Антисоціалістичні лозунги з метою ліквідації тоталітарно-бюрократичного соціалізму
3. Мали мирний характер (за виключенням Румунії
12 вересня 1989 року у Польщі до влади прийшов перший в усій післявоєнній Східній Європі некомуністичний кабінет Т. Мазовецького. Почався демократизм тоталітарної державної моделі. Було змінено назву ПНР на Польську Респуліку. Була проведена департизація армії.
У Німеччині наслідком масового антитоталітарного руху стало об’єднання ФРН та НДР, починаючи з падіння у листопаді 1989 року Берлінської стіни.
На з’їзді угорської компартії у жовтні 1989 року замість УСРП була створена Угорська соціалістична партія (УСП) з соціал-демократичною cпрямованністю. В ці дні перестала існувати Угорська Народна Республіка, країна отримала нову офіційну назву – Угорська республіка. Почалася зміна усієї системи державного і політичного устрою Угорщини.
Події у Болгарії, за умов відсутності масової опозиції існуючому режиму, загострилися на пленумі ЦК БКП. 10 листопада 1989 року почалися революційні перетворення: лідер компартії Т. Живков був знятий з посади секретаря ЦК БКП і голови державної ради. У квітні 1990 року Болгарська компартія змінила назву на Болгарську соціалістичну партію. 12 липня 1991 року була прийнята нова конституція. У жовтні 1991 року відбулися вибори у нові Народні збори Болгарії. У січні 1992 року на перших прямих президентських виборах, які відбулися відповідно до нової конституції, переміг лідер СДС Ж.Желєв, який до цього 1 серпня 1990 року вже вибирався президентом Болгарії.
“Оксамитова революція” у Чехословаччині почалася з розгону владою студентської демонстрації у листопаді 1989 року. З 21 листопада у відповідь на дії поліції у Празі почалися масові виступи громадян. Виникли опозиційні організації – “Громадський форум” у чеських землях і “Суспільство проти насилля” у Словаччині. Поліція відступила, опозиційні організації сформували новий коаліційний уряд. 28-29 грудня 1989 року федеральні збори обрали президентом Чехословаччини В.Гавела. 20 квітня 1990 року федеральні збори на знак поваги до національних відчуттів словаків змінило офіційну назву країни, яка отримала нову назву – Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР). У червні 1991 року відбулися переговори між лідерами Чехії та Словаччини. Керівники Громадської демократичної партії та Руху за демократичну Словаччину домовилися про припинення існування федерації. 17 липня 1992 року Словацька національна рада проголосила суверенітет Словаччини. 31 грудня 1992 року ЧСФР припинила існування, замість неї з 1 січня 1993 року виникли Чеська Республіка і Словацька Республіка.
У Румунії революційні події почалися з репресій урядових сил, наслідком яких стало кровопролиття в містечку Тимишоара. 20 грудня 1989 року повстання охопило столицю Бухарест. У травні 1990 року відбулися вибори, на яких перемогу здобув Фронт національного спасіння. Лідер ФНС І. Ілієвку був обраний президентом країни, а вже восени 1996 р. президентом був обраний представник націонал-ліберальної партії Еміль Константинеску.
Особливо трагічно події розвивалися в Югославії, де революційні хвилювання мас сталися внаслідок намагання союзних республік відокремитися від центру. Розпад Союзу комуністів Югославії у січні 1990 року на республіканські компартії став початком розпаду югославської федерації. У червні 1991 року Хорватія і Словенія проголосили себе незалежними і суверенними республіками. Слідом за ними незалежність проголосили у 1991 році Македонія, у жовтні 1991 року Боснія і Герцеговина; після цих подій у квітні 1992 року Сербія і Чорногорія створили Союзну Республіку Югославію (СРЮ); з липня 2002 року – Союз Сербії та Чорногорії.
