У 1919-1925 рр. в Японії точилася боротьба за ослаблення жорсткого контролю держави над суспільством, за демократизацію громадського життя. створювались політичні партії, товариства, спілки ліберальної, соціалістичної, комуністичної, анархістської спрямованості, вони існували недовго і заборонялися властями під різними надуманими, навіть безглуздими приводами. Великого розмаху набув рух за загальне виборче право. Після масових демонстрацій у Токіо в 1919 р. був прийнятий закон про зниження майнового цензу на виборах у парламент. В 1925 р. парламент прийняв закон про загальне виборче право для чоловіків. Одночасно був прийнятий і набрав чинності негайно закон про захист громадського спокою- «законом про небезпечні думки». У 1927 р. до влади прийшов кабінет генерала Танака, головним завданням якого стало проведення «твердого курсу», «курсу броньованого кулака» у внутрішній і зовнішній політиці.25 липня 1927 р. Танака подав імператору меморандум -програму завоювання японським мілітаризмом світового панування. Всередині країни кабінет Танака спрямував свій удар проти демократичного руху. Танака вимагав від парламенту внести до «закону про небезпечні думки» положення про смертну кару. Парламент відхилив вимогу генерала, але він домігся призначення смертної кари за «небезпечні думки» імператорським указом.Політика кабінету Танака означала наступ реакційних сил японського мілітаризму.
77. НАЦ.-ВИЗВ. БОРОТЬБА НАРОДІВ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕН. АФРИКИ В 1945-58 РР.
Зміна характеру антиколоніальної боротьби в масштабі всієї Чорної Африки позначилося в перші ж повоєнні місяці. У жовтні 1945 р. в Манчестері відбувся V Панафриканський конгрес, знаменував собою настання якісно нового етапу у визвольній боротьбі африканських народів. Антиколоніальний і антиімперіалістичний дух запанував на конгресі, хоча склад учасників і був дуже строкатим. Перемога антигітлерівської коаліції окрилила учасників конгресу надією на подальші зміни у всьому світі.Скликання V Панафриканської конгресу був спеціально приурочений до його завершення, а делегати конгресу ВФП, що представляли африканські країни, отримали від своїх організацій повноваження для участі і в Панафриканської конгресі.На конгресі було обговорено становище у всіх регіонах Африки, у багатьох африканських країнах. Серед резолюцій найбільше значення мали три: «Виклик колоніальним державам», «Звернення до робітників, селян і інтелігенції колоніальних країн» і «Меморандум до ООН».Після закінчення конгресу його учасники, у всякому разі багато хто з них, не обмежуючись словами, взялися за практичну роботу, з тим щоб домогтися здійснення цих вимог.Для більшості країн Тропічної Африки післявоєнні роки стали часом створення політичних партій. Найбільшою з виникли в ті роки партій стало Демократичне об'єднання Африки (ДОА). Ця партія, відповідно до свого статуту, прийнятому на установчому з'їзді в м. Бамако в жовтні 1946 р., діяла «в загальних інтересах населення Французької Чорної Африки та Французького Сомалі». У британських колоніях приблизно в один час з ДОА виникли партії, яким також треба було зіграти чималу роль в історії Тропічної Африки. Національна рада Нігерії та Камеруну, створений в серпні 1944 р., став однією з перших. У бельгійських і португальських колоніях, де політичний рух африканців наражалося на особливо жорстокі заборони, виникли культурно-освітні організації. У 1948 р. ангольські інтелігенти заснували товариство «Йдемо відкривати Анголу». На заході Бельгійського Конго в тому ж році виникла культурна асоціація народу Конго - АБАК.Роль робітничого руху різко посилилася. Страйки входили в життя африканських країн, освоювалися робітниками як засіб боротьби за свої права. Залізничники Французької Західної Африки в 1947 р. страйкували кілька місяців і добилися задоволення своїх вимог. У Нігерії в середині 1945 р. відбулася перша в історії країни загальний страйк. В умовах Тропічної і Південної Африки економічна боротьба була боротьбою проти іноземного капіталу і вже тому мала антиколоніальний характер. Масові репресії з боку колоніальних властей ще більше посилювали цю політичну спрямованість.
Помітно змінювався і характер масових селянських виступів. Релігійна форма служила тепер найчастіше лише зовнішньою оболонкою антиколоніального свідомості. У народних уявленнях антиколоніальну боротьба все тісніше пов'язана з діяльністю політичних організацій і профспілок. З кінця 40-х - початку 50-х років масові демонстрації, що переходять у криваві сутички з поліцією, стали характерною рисою часу. В деяких країнах почалася тривала збройна боротьба. Великі народні виступи Відбулися в 1947 р. на Мадагаскарі і в 1949 р. на Березі Слонової Кістки.
У 50-х роках розгорнулася збройна антиколоніальну боротьба народів Кенії і Камеруну, також сколихнула світову громадськість і зустріла широку підтримку антиколоніальних сил в Африці.
78. УСПІХИ І ТРУДНОЩІ ПОЛІТИКИ УРЯДІВ ІНДІРИ ТА РАДЖІВА ГАНДІ(1964-90-ТІРР.)
У 1964 р., після смерті Дж. Неру, до влади.прийшов урядовийкабінет, сформований Лалом Бахадуром Шастрі (1904—1966), висуванцем невеликої внутрішньопартійної групи, що отримала від журналістів назву "синдикат". Суперечливі та несподівані рішення урядового кабінету спричинили дезінтег-раційні процеси всередині самого Конгресу. Новим прем'єр-міністром країни стала донька Дж. Неру Індіра Ганді (1917—1984), висунута на цю посаду в січні 1966 р. після смерті Л.Б. Шастрі. Групі прихильників І. Ганді, що виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, протистояла група, очолена Морарджем Десаї (1896-1995), котрий наголошував на необ: хідності створення в країні вільного ринку на основі приватного підприємництва й обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М. Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу, де переміг підтримуваний І. Ганді В. Гірі, в листопаді 1969 р. противники офіційного курсу вийшли із ІНК і створили власну партію "Організація Конгрес". Після цього почалася парламентська криза, оскільки в ІНК лишилося замало для прийняття законів депутатів парламенту.
Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості ІНК вдалося'поліпшити свій політичний імідж і на виборах в березні 1971 р. відновити провідне положення у парламенті. Повільне покращення економічного становища на початку 70-х рр. було перерване в 1973 р. енергетичню кризою та зростанням світових цін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців зі Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після війни з Пакистаном у грудні 1971 р. Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію та скандальної спроби опозиції позбавити І. Ганді депутатського мандату, в липні 1975 р. у Індії було запроваджено надзвичайний стан. Через зростання невдоволення черговими економічними провалами І. Ганді довелося скасувати надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту.
На хвилі незадоволення некомпетентним правлінням коаліційних урядів на виборах січня 1980 р. ІНК (І) отримав дві третини голосів виборців, й І. Ганді знову повернулася в прем'єрське крісло. Останній період її правління (1980— 1984) був позначений постійними етно-релігійними конфліктами. Найбільшу проблему індійського уряду в першій половині 80-х рр. становив сепаратистський рух у Пенджабі. На виборах до парламенту в грудні 1984 р. прем'єром був обраний син покійної — Раджив Ганді (1944—1991). В економіці новий прем'єр запровадив лібералізацію державного планування й обмежив втручання держави в сферу приватного підприємництва. У західній журналістиці Р. Ганді, який постійно наголошував на пріоритеті розв'язання економічних проблем, набув іміджу технократа. Великого розголосу набрала оголошена Р. Ганді кампанія боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників.
79. РАДЯНСЬКИЙ РУХ В КИТАЇ ТА ЙОГО ПОРАЗКА (1928 – 1935)
Війна з Гоміньданом стала боротьбою за збереження КПК. Повстання, підняті комуністами в містах, зазнали важкі поразки. Значну роль у формуванні політики партії на новому етапі відіграв У1 з'їзд партії. Він же підвів і деякі підсумки революції. Через гоміньданівських репресій з'їзд довелося проводити поза межами Китаю. Він проходив з 18 червня по 11 липня 1928 недалеко від Москви. З'їзд сформулював три основні завдання китайської революції: завоювання національної незалежності і об'єднання країни; ліквідація феодальних пережитків; повалення влади Гоміньдану Керівництво КПК вважало за необхідне термінове створення окремих самостійних територій в сільській місцевості, які служили б опорними базами КПК і революції, створення регулярних частин Червоної армії і Рад робітничих і селянських депутатів. Аграрна програма і політика радянських районів складалася поступово і болісно. Розроблений Мао Цзедуном у 1928 р. закон передбачав конфіскацію всієї землі, у тому числі і селянської. Перенесення центру ваги революційної роботи з міських центрів у сільську периферію поступово привело і до зміни соціально-політичного образу КПК. Причини цих змін були пов'язані з перетворенням громадянської війни в основну форму боротьби КПК. Організаційно КПК все більше починає збігатися зі структурою Червоної армії. Мао Цзедун, який до початку 30-х рр. став одним з керівників КПК, членом її ЦК і мав велику вагу в збройних силах. Умілі партизанські дії Червоної армії і відсутність єдиного керівництва в коаліції призвели до перемоги радянського руху. У вересні 1931 р. Нанкін терміново відкликав свої війська з причини вторгнення Японії на територію Маньчжурії. Провал цих операцій привів до появи ще декількох стабільних радянських районів. У листопаді 1931 року перший Всекитайський з'їзд представників радянських районів. З'їзд проголосив Китайську Радянську Республіку і прийняв її Конституцію, а також закони про працю, про землю. Конституція визначала Поради як органи демократичної диктатури пролетаріату і селянства, представляючи право обрати і бути обраним всім працівникам по досягненні 16-річного віку. розширення і зміцнення Червоної армії. Одночасно з Червоною армією зростала і чисельність партії. Проте через рік Гоміньдан організував ще більшу військову експедицію проти радянських районів. Новий каральний похід користувався широкою підтримкою зах.держав.. У результаті Чан Кайши зібрав армію - майже 1 мільйон солдатів, добре підготовлену і організовану. Сили комуністів значно поступалися і в кількісному відношенні (близько 250 тис.), і були більш гірше озброєні. Гоміньданівским військам вдалося оточити Центральний радянський район і заблокувати його. У результаті - Червона армія опинилася перед загрозою повного знищення. У цих умовах у вересні 1934 р. ЦК КПК прийняв рішення вийти з оточення і залишити Центральний радянський район. Розпочався безприкладний за героїзму і найважчий по втратах Червоної армії похід на захід. Він отримав назву Великого походу. Протягом цього року відступу були втрачені всі основні радянські райони, виявилися розгромленими майже всі боєздатні частини Червоної армії. Радянське рух зазнав найтяжчої поразки
80. СОЦ.-ЕКОН. ТА ПОЛІТ. РОЗВИТОК ЯПОНІЇ ПІСЛЯ ДСВ(1945-50-ТІ). САН-ФРАНЦІЙСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ ТА ЇЇ РІШЕННЯ.
Беззастережна капітуляція була підписана Японією 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора "Міссурі", що увійшов до Токійської бухти. Повідомлення про капітуляцію спричинило хвилю самогубств серед військових та цивільних чиновників. У країні збережено старий адміністративний апарат. Фактично вся повнота політичної влади в країні зосередилася в руках американських військових. Головною метою запроваджених американською владою перетворень було усунення перешкод на шляху до самостійного проведення Японією соціальних та економічних реформ. Головні заходи, здійснені американцями в цьому напрямку, полягали у впровадженні демократичних свобод і трудового законодавства, реформуванні аграрного сектора та ліквідації великих монополістичних об'єднань — "дзайбацу". 5 жовтня 1945 р. американська адміністрація оголосила про відновлення обмежених тоталітарним режимом громадянських свобод.
Економічна ситуація у повоєнній Японії була дуже важкою. Намагаючись вирішити питання браку продуктів та створити внутрішній ринок, американська адміністрація 11 жовтня 1946 р. розпочала здійснення земельної реформи. До 1949 р. у власність 4,7 млн. селян передано невеликі земельні наділи.
Вирішення репараційного питання позитивно вплинуло на інвестиційний клімат та розвиток приватнопідприємницької ініціативи. У розвиток економіки почали вкладатися кошти, які раніше приховувалися через побоювання конфіскації. З 1947 р. американці дозволили японцям вести самостійні зовнішньоторгівельні операції.
підписання мирної угоди із країнами антигітлерівської коаліції. Міжнародна конференція в справі підписання остаточної мирної угоди з Японією почала свою роботу 4 вересня 1951 р. в Сан-Франциско. У роботі конференції взяли участь представники 52 країн, у тому числі й тих, які не воювали з Японією під час Другої світової війни.
8 вересня 1951 р. представники 49 країн підписали кінцевий текст мирної угоди. Через суперечки та неузгодженість в багатьох питаннях СРСР, Польща та Чехосло-ваччина, що брали участь у переговорах, відмовилися підписати мирні угоди з Японією. Підписаний договір вступив у дію 28 квітня 1952 р. Японія відмовилася від претензій на південний Сахалін, Тайвань і Пескадорські острови, визнала незалежність Кореї та погодилася із передачею колишніх японських володінь в Тихому океані під управління ООН. Країни-переможниці відмовлялися від подальшого стягнення із Японії репараційних платежів.
Крім мирної угоди, в 1952 р. Японія та США підписали "договір безпеки", згідно з яким американці зобов'язувалися захищати Японію у випадку зовнішньої агресії в обмін на право використовувати територію країни для спорудження військових баз. Сан-Франциський мирний договір передбачав виведення іноземних військ із Японії та відновлення суверенітету Токіо над всією територією країни, завинятком двох невеликих островів — Боніна та Окінави, де розміщувалися американські військові бази.
81. ПЕРЕМОГА В’ЄТНАМСЬКОГО НАРОДУ В БОРОТЬБІ ПРОТИ АГРЕСІЇ США(1964-73). ПАРИЗЬКА УГОДА.
У 1965 р. розпочалася відкрита агресія США в Південному В'єтнамі і повітряна війна проти ДРВ. З весни 1965 р. в Південний В'єтнам почали перекидатись американські війська, які брали безпосередню участь у бойових операціях проти сил визволення. Застосовувались варварські методи ведення війни (напалм, хімічна зброя, каральні акції проти мирного населення). Була розроблена спеціальна схема бомбардувань Північного В'єтнаму, яка враховувала всі більш-менш важливі об'єкти. Основні удари були завдані по портах. За допомогою Радянського Союзу, який поставив найсучасніші види озброєння, ДРВ за короткий час створила ефективну систему протиповітряної оборони. За 1965-1968 рр. над територією ДРВ було збито 2 942 американські літаки.
В Південному В'єтнамі американські і сайгонські війська провели три масштабні операції проти сил НФВПВ, які закінчилися невдачею. На початок 1969 р. у в'єтнамській війні брало участь 550 тис. американських солдатів, а також 7 флот США, який налічував 200 військових кораблів і 80 тис. морської піхоти. У бойові дії були втягнені війська союзників США по військових блоках -Південної Кореї, Австралії, Філіппін, Таїланду, Нової Зеландії.
З кінця 1968 р. СІЛА почали поступово виводити свої війська з Південного В'єтнаму і висунули ідею «в'єтнамізації війни», коли сайгонський режим сам мав знайти відповідні засоби і сили, щоб залишитися при владі. В 1969 р. в одному з визволених районів була проголошена Республіка Південний В'єтнам і створений її уряд. В 1972 р. Сполучені Штати зробили останню спробу завершити в'єтнамську війну на свою користь. Протягом 10 місяців тривала ескалація бойових дій на Півдні В'єтнаму і масовані бомбардування ДРВ, які не змінили загальної ситуації. Американська агресія у В'єтнамі зайшла в глухий кут. США втратили вбитими 57 тис.чол., пораненими — близько 300 тис. чол., витратили на війну 352 млрд. дол. «Брудна війна» викликала масові протести світової і американської громадськості. 27 січня 1973 р. в Парижі представники ДРВ, Республіки В'єтнам, Тимчасового революційного уряду Південного В'єтнаму і США підписали; угоду про припинення війни і відновлення миру. СІЛА зобов'язувалися припинити бойові дії у Південному В'єтнамі і збройні акції проти ДРВ. Протягом 60 днів вони повинні були вивести війська, військових радників і персонал та демонтувати військові бази. Уряд США давав обіцянку поважати право народу Південного В'єтнаму на са
82. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТУРЕЦЬКОГО УРЯДУ У 30-Х – 1 ПОЛ. 40-Х РР. 20 СТ.
Туреччина чітко не визначилася в орієнтації між ворогуючими сторонами майбутнього світового конфлікту. Після початку бойових дій у Європі, в кінці вересня — жовтні 1939 р., турецькі представники розпочали паралельні переговори з Радянським Союзом, а також Великобританією та Францією. Намагаючись забезпечити режим проток і свої інтереси на Балканах, Туреччина була схильна балансувати, не приєднуючись відкрито до жодної зі сторін конфлікту. 12 травня 1939 р. Туреччина підписала угоду про взаємодопомогу із Великобританією, а 23 червня того ж року — з Францією. 19 жовтня 1939 р. Великобританія, Франція та Туреччина підписали ще одну угоду, що передбачала надання західними країнами допомоги туркам у випадку нападу на їх територію.Лондон не наполягав на вступі Туреччини у війну.Після воєнного розгрому Німеччиною Франції та інших європейських країн у Туреччині посилилися пронімецькі настрої. 18 червня 1941 р. Німеччина підписала з Туреччиною 10-річний пакт про ненапад. Угода про ненапад із СРСР була підписана ще раніше, тому після початку німецько-радянської війни Туреччина оголосила 25 червня 1941 р. про свій нейтралітет. Програма дій турецького уряду на час війни була прийнята 18 січня 1940 р. у формі "Закону про національний захист", котрим передбачалося введення ненормованого робочого дня, трудової повинності, скасування низки законів про охорону праці. Упродовж війни постійно збільшувалася армія країни. Проведення широкомасштабної мобілізації селян на військову службу спричинило зменшення врожаїв і введення в 1941—1942 рр. карток на хліб у Стамбулі й Анкарі. Збільшення податків та введення нових "зборів на оборону" значно погіршили становище населення та вплинули на загальне зростання цін. Для того, аби підлатати бюджет, 11 листопада 1942 р. Туреччина ввела майновий податок, який мав збиратися з власників нерухомого майна та прибутків купців і підприємців. З 1940 по 1945 рр. у вілайєтах, населених національними меншинами, діяв воєнний стан. Турецьке керівництво ухилилося від безпосередньої участі у війні, обмежившись розривом дипломатичних стосунків із Німеччиною, який відбувся 2 серпня 1944 р. Туреччина оголосила війну Німеччині та Японії тільки 23 лютого 1945 р. Хоча турецькі солдати й не брали участі у бойових діях Другої світової війни, країна все ж отримала запрошення вступити до ООН.
83. БОЇ ЗА ГУАДАЛКАНАЛ І ПЕРЕЛОМ У ВІЙНІ НА ТИХОМУ ОКЕАНІ. ПОСИЛЕННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ У КАРЇНАХ СХ. І ПД.-СХ. АЗІЇ.
Відмова Єгипту воювати за знищення держави Ізраїль і визволення Палестини була з радістю зустрінута в Ізраїлі і на Заході, але з обуренням була сприйнята в арабському світі і соціалістичному таборі, які розцінили цей крок як зраду. У жовтні 1981 р. під час параду група солдатів розстріляла з автоматів і закидала гранатами трибуну, де знаходився Садат. Після вбивства Садата президентом Єгипту став Хосні Мубарак, який продовжив політику розпочату Садатом. Позбавлення Єгипту від насеровського соціалізму, допомогло зробити Єгипет країною з нормальною стабільною економікою. А зіпсовані відносини з арабськими державами були з часом відновлені. Єгипет в 90-ті роки знову вийшов на лідируючі позиції в ісламському світі. Також Єгипет отримує мільярдні допомоги від США. У 90-ті роки Єгипту довелось зіткнутися з проблемою ісламського екстремізму. Напади на іноземних туристів терористичних груп ледь не підірвало туристичний бізнес у країні з багатим історичним минулим. Проте жорсткі заходи уряду допомогли приборкати екстремістський рух. В січні 2011 в країні почалися масові демонстрації з вимогою відставки президента Хосні Мубарака.11 лютого 2011 року, в ході революції в Єгипті, віце-президент Омар Сулейман у телезверненні до народу оголосив про відставку президента Єгипту Хосні Мубарака. Перед відходом Мубарак доручив керувати країною Вищій раді збройних сил. Раду очолює міністр оборони Мухаммед Хусейн Тантаві, де-факто саме він є главою країни в цей час.
84. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМ. І ПОЛІТ. РОЗВИТОК АРС У 80-Х РР 20 СТ. – ПОЧ. 21 СТ.
Битва за Гуадалканал — військова кампанія, що відбувалася з7 серпня 1942 по 7 лютого 1943 року на Тихоокеанському театрі воєнних дій Другої світової війни. Бойові дії між силами союзників та Японської імперії відбувалися на землі, у повітрі, на воді й під водою. Головні бої розгорнулися на острові Гуадалканал (Соломонові острови) та навколо нього. Це був перший великий наступ Союзниківпроти японських сил. 5 червня 1942 року американські розвідувальні літаки повідомили, що японці перекинули частину сил з острова Тулагі на сусідній, більший острів Гуадалканал. Тому острів Гуадалканал став головним об'єктом операції. 7 серпня 1942 року морські піхотинці США висадилися на острові Гуадалканал під час першого контрнаступу США. При наближені десанту жодних ознак ворога не було виявлено, і вранці американці почали бомбардування з повітря й артилерійський обстріл острова, а потім почали висадку. Наступного ранку, подолавши незначний опір, вони захопили частково побудовану військово-повітряну базу. Японський гарнізон о. Тулагі, який налічував 1500 осіб, чинив завзятий опір, але американці подолали його. Союзникам вдалося відразу ж захопити острови Тулагі та Флориду, а також японський аеродром на Гуадалканалі. Із серпня по листопад 1942 року японські війська зробили кілька спроб повернути собі Гуадалканал. Ці спроби призвели до кількох великих боїв, зокрема трьох сухопутних та п'яти морських, і досягли кульмінації на початку листопада, коли в результаті рішучого морського бою було покладено край спробам японського командування доправити на острів достатньо військ для захоплення аеродрому. У грудні японські війська припинили спроби повернути острів під свій контроль і почали евакуацію власних сил, яка успішно завершилася до 7 лютого 1943 року. До травня 1942 року, після відходу англійців з Бірми в Індію, японці, домігшись мети своєї експансії в Південно-Східній Азії, перейшли до обороні і приступили до закріплення своїх завоювань. Тим часом англійці планували повернутися до Бірми з настанням чергового сухого сезону в листопаді 1942 року. Проте їх плани виявилися нездійсненними через труднощів матеріально-технічного забезпечення. Єдина їх спроба -- вельми обмежений наступ в провінції Аракан – закінчилася катастрофічним провалом.
85. КАМПАНІЯ ГРОМАДСЬКОЇ НЕПОКОРИ В ІНДІЇ (1920-1933 РР.) М. К. ГАНДІ ТА ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЙОГО ВЧЕННЯ.
На заклик ІНК 6 квітня 1919 р. в колонії розпочався хартал — загальний страйк. 8 квітня 1919 р. М. Ганді оголосив про початок першої кампанії громадської непокори. Уперше в історії Індії антиколоніальні виступи відбувалися на тлі покращення стосунків між мусульманами та індуїстами. Однак, поступово, початково ненасильницький рух почав виходити з-під контролю. Зіткнення маніфестантів з колоніальною поліцією відбулися в Калькутті, Бомбеї, Ахмадабаді та інших містах.Найбільш криваві події відбулися в населеній етнорелігійною групою сикхів провінції Пенджаб, яка також приєдналася до індуїстського антибританського руху. У квітні 1919 р. командувач гарнізону Амрітсару генерал Реджинальд Дайєр наказав силою розігнати демонстрацію сикхів, унаслідок чого загинуло двоє маніфестантів. Бажаючи помститися, войовничі сикхи прорвалися у заселену європейцями дільницю міста й вбили там кількох британців. У місті було введено надзвичайний стан.Проводячи підготовку до широкомасштабної кампанії, ІНК здійснив невелику пробу сил, організувавши в листопаді 1920 р. бойкот виборів до місцевих органів влади. Результати бойкоту були успішними.У грудні 1920 р. М. Ганді заявив, що, у випадку послідовного та організованого дотримання розробленого ним плану, Індія досягне незалежності впродовж найближчих 12 місяців.У 1921 р. ІНК почав повільно посилювати тиск на британську владу. Тисячі індійців повертали британські урядові нагороди та відмовлялися від своїх посад і почесних звань. За наказом М. Ганді, 12 лютого 1922 р. акцію ненасильницького неспівробітництва було припинено. Ув'язнені лідери ІНК протестували проти цього рішення, вважаючи, що залишається можливість "дотиснути" британців, однак М. Ганді не прислухався до їх голосу, сказавши, що вони є "мертвими з громадської точки зору". Такі дії лідера Конгресу значно деморалізували національно-патріотичний рух, і коли 10 березня 1922 р. британці наважилися заарештувати самого М. Ганді, протестів майже не було. Через тиждень М. Ганді був засуджений до 6-річного ув'язнення.
86. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА АЛЖИРСЬКОГО НАРОДУ (1954-1962 РР.) УТВОРЕННЯ АНДР.
Після Другої світової війни гарячою точкою міжнародних відносин став Алжир. Вже з травня 1945 р. почалося розгортання національно-визвольногоруху лідером якого був Фархат Аббас. Було створено такі організації якдемократичний союз Алжирського маніфесту (Ф. Аббас) у 1949 році в Каїріштаб національно-патріотичного руху Алжирський революційний комітет підкерівництвом Ахмеда Бен Белли (1918 р. н). У 1954 році алжирськіпатріотичні сили створили (ФНЛ), який очолив Ахмед Бен Белла. УрядЄгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Збройнісили ФНЛ прийняли назву Армія національного визволення. Антифранцузьке збройне повстанняпочалося 1 листопада 1954 р. Криваві акції під час війни були з обохсторін.Кількість військ задіяних в антипартизанських акціях досягла 225 тис.солдат і офіцерів.Алжирська криза привела до міжнародних кроків. США були незадоволеніперекиданням французьких військ у Африку що послаблювало стратегічнітили НАТО.Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону алжирців, 2,5млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них змушені булипереселитися до Тунісу та Марокко. Унаслідок руйнування більшої частинипромисловості, а також занепаду сільського господарства, на початку 60-хрр.70% населення Алжиру не мало роботи. В такій ситуації у вересні 1962 р. Національне народне зібрання обрало А. Бен Беллу прем’єр-міністром, а прийнята наступного року конституція проголосила Алжир президентською республікою.
87. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМ. І ПОЛІТ. РОЗВИТОК ПАР У 80- РР 20 СТ. – ПОЧ 21 СТ. ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТ.ЖИТТЯ.
У відносинах з іншими країнами субрегіону в кінці 70-х-80-х роках, особливо з «прифронтовими» державами, політика ПАР також з'єднувала політичний тиск із загрозою збройної агресії, дестабілізації внутрішнього становища в сусідніх країнах, економічним шантажем. Зовнішня політика уряду Преторії в субрегіоні, спрямована на створення «буферної зони» біля кордонів ПАР, залучила в сферу впливу і малі країни регіону Так, в якості додаткового інструменту контролю за становищем в Лесото ПАР використовувала опозиційну. Уряд П. Боти доклало максимум зусиль для того щоб домогтися створення найбільш сприятливих зовнішніх умов для продовження існування режиму апартеїду і збереження свого повновладдя в країні. Так, здійснивши в грудні 1983-січні 1984 р. військове вторгнення на територію Анголи (операція «Аскарі»), воно домоглося залучення в багатосторонні переговори з регіональних проблем «прифронтових» держав. На переговорах представників Анголи, ПАР і США за участю президента Замбії К. Каунди сторони прийшли до угоди про утворення спільної анголо-південноафриканської комісії для спостереження за виведенням військ ПАР з території Анголи та дотримання режиму демілітаризованої зони на її південних кордонах. В 1986-1987 рр.. поряд з веденням неоголошеної війни проти Анголи ПАР здійснювала агресивні акції проти Мозамбіку, Замбії, Зімбабве, Ботсвани. Виступаючи на одному з передвиборних мітингів у квітні 1987 р., президент ПАР П. Бота заявив, що сусіднім країнам доведеться розплачуватися за свої дії, маючи на увазі їх твердий антирасистський і антиколоніальний курс і підтримку, що надається силам національного визволення в ПАР і Намібії. На відносини ПАР з іншими африканськими країнами в останні десятиліття впливала політична і дипломатична ізоляція режиму апартеїду
на континенті і в світі. За офіційними даними, в 1983 р. ПАР підтримувала дипломатичні відносини на рівні посольств з 24 країнами Африки, на консульському рівні-з 18, на рівні торгових представництв-с трьома. В 1980-1984 рр.. ПАР уклала 219 угод, які розглядалися як міжурядові, однак 192 з них були підписані з бантустанами, «незалежність» яких ніколи не визнавалася жодною країною світу.У 1987 р. президент П. Бота заявив, що його уряд готовий почати з кожною державою, яка володіє ядерною зброєю, переговори о. Підписання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також про включення до порядку денного цих переговорів питання о. Перекладі ядерних потужностей ПАР під контроль МАГАТЕ. У серпні 1988 р. представники СРСР, США і Великобританії провели зустріч з делегацією ПАР у Відні, щоб обговорити проблему її приєднання до договору. Після підписання Південною Африкою Договору про нерозповсюдження ядерної зброї з порядку денного було знято л питання про виключення ПАР з МАГАТЕ.
88. ПІДНЕСЕННЯ НАЦ.-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ У ТРОПІЧНІЙ АФРИЦІ НА ПОЧ. 20-Х РР 20 СТ. ПАНАФРИКАНСЬКИЙ РУХ.
Перший Панафріканській конгрес відбувся в Паріжі у лютому 1919 р. На йо засіданнях Було укладі програму вимоги афріканськіх Народів. Конгрес закликали Паризький мирну конференцію опрацюваті кодекс законів про міжнародну охорону інтересів афріканців, а кож передатчиком німецькі колонії под контроль міжнародної організації, а не Конвенцію Ради Європи держав. На Основі цієї Ідеї народилася Мандатна комісія Лігі націй. Альо оскількі ВСІ найважлівіші Проблеми політічного життя Африки підпорядковуваліся економічнім інтересам могутніх конкуруючіх держав світу, то ухвали Першого Панафріканського Конгресу реалізовані НЕ були.1 жовтня 1923 р. Південна Родезія Була проголошу «білою» колонією Зі Своїм власним парламентом, Який обірався білими родезійцямі. У Північній Родезії, де білих поселенців Було Тільки 3 тис. чол. (З 950 тис. Населення), референдум не проводівся. У 1924 р. їй Було надано статус Британської протекторату. У Другій половіні 30-х РОКІВ розпочаліся Активні виступив, спрямовані на Досягнення національної незалежності й державного суверенітету туніського народу. Національно-визвольний рухом у Тунісі керувала партія «Дуетув» («Конституція»), радикально крило якої очолював молодий адвокат Хібаб Бугріба. ВІН та йо Прихильники вісувалі самперед економічні вимоги. Під час Другої світової Війни на теріторії Тунісу розгорнулісь воєнні ДІЇ Між союзниками и німецькімі військамі. Скоріставшісь воєннім, станом, французький уряд Віші розпустивши Велику раду Тунісу. В лістопаді 1942 р. країна Була окупована гітлерівцямі. Окупанта грабувалі Туніс, вивіз йо Національні багатства. У травні 1943 р. Союзні Війська звільнілі країну, Що створи спріятліві Умови для національного відродження и боротьбі за державну незалежність. На чолі національного руху в Алжірі у 20-х роках став емір Хам ІД, онук народного героя Абд-аль-Кадира. ВІН Як офіцер французької армії взявши активну участь у першій світовій війні. У 1920 р. Хамід заснував партію «Молодий алжирець», Яка Вимагай рівності алжірців и французів, ліквідації расової діскрімінації, представництва корінного населення колонії в парламенті Франції.Панафріканізм - ідейно-політичний рух, який виник на рубежі XIX-XX вв. в середовищі афроамериканської інтелігенції (наприклад, Едвард блайдів), яка вимагала надання рівних політичних прав в США. У першій половині XX століття панафріканізм був пов'язаний з вимогою представників африканських суспільно-політичних рухів про надання незалежності африканським країнам.
89. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМ. І ПОЛІТ. РОЗВИТОК ІРАНУ В 50-Х РР. 20 СТ
29 квітня 1951 було сформовано уряд на чолі з Мосаддиком. Основним пунктом програми нового уряду було здійснення закону 29 квітня 1951. Американські імперіалісти намагалися спочатку використовувати рух за націоналізацію нафтової промисловості для підриву англійських позицій і захоплення іранської нафти, а проте зростання антиімперіалістичного руху примусив їх діяти спільно з Великобританією і чинити тиск на І. з метою примусити уряд І. до відмови від здійснення закону про націоналізацію. Але уряд Мосаддика не прийняло вимоги США і Великобританії. У жовтні 1951 воно видалило всіх англійських фахівців з нафтопромислів і нафтоперегінних заводів. Інтриги імперіалістів (дипломатичний і економічний двленіе, різні провокації) і їх спроби в липні 1952 змістити Мосаддика провалилися в результаті бурхливих народних демонстрацій. 22 жовтня 1952 дипломатичні відносини з Великобританією були розірвані, і всі її представники вислані з І. У той же час, прагнучи не допустити посилення демократичного робітничого і селянського руху, уряд Мосаддика, відбивало інтереси національної буржуазії, не прийняло радикальних заходів проти настання імперіалістів і іранської реакції. 19 серпня 1953 відбувся державний переворот; уряд Мосаддика було повалено. Прем'єром став генерал Захеді. Уряд Захеді в грудні 1953 відновило дипломатичні відносини з Великобританією. У 1954 воно підписало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом (Див. Міжнародний нафтовий консорціум) (МНК) про передачу йому в експлуатацію южноіранской нафти. У 1955 І. вступив в агресивний Багдадський пакт (з 1959 - СЕНТО, Організація центрального договору). Були підписані нові угоди з іноземними компаніями про нафту. Посилився проникнення капіталів ФРН в економіку І. Кількість американських і інших іноземних радників (в армії, державному апараті та економічні радники) досягло до 1958 декількох тис. чол. Сума іноземних позик до початку 1961 склала близько 700 млн. дол Вартість життя збільшилася в 16 разів у порівнянні з 1936. Сільське господарство не забезпечувало продовольством населення. І. змушений був щорічно ввозити велику кількість пшениці та ін продуктів харчування.
90. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМ. РЕФОРМИ У ВЄТНАМІ В КІН. 80-Х 20 СТ – ПОЧ. 21 СТ.
Зміни у внутрішній та зовнішній політиці країни були пов'язані зі зміною партійного керівництва. У 1986 р. генерального секретаря в'єтнамської компартії Ле Дуана змінив на його посту Нгуєн Ван Лі. Новий партійний лідер відзначався більшою ліберальністю щодо економічних реформ.Економічні реформи 80-х рр. йшли в парі зі зміною радикально антизахідного зовнішньополітичного курсу країни. У 1984—1985 рр. В'єтнам налагодив двосторонні стосунки із США. Найбільш важливим питанням для американської сторони була проблема американських солдатів, що зникли безвісти під час в'єтнамської війни. У вересні 1987 р. СРВ погодився провести розслідування долі зниклих безвісти, а упродовж листопада 1988 — січня 1989 рр. передав американській стороні тіла 86 загиблих, що раніше уважалися зниклими.Після розпаду СРСР і припинення фінансових вливань комуністичному керівництву В'єтнаму довелося погодитися на більш радикальні економічні реформи. Господарські перетворення в країні відбувалися за "китайським сценарієм", себто із збереженням домінуючого становища комуністичної партії.
91. ПІВНІЧНИЙ ПОХІД НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ АРМІЇ КИТАЮ. ПЕРЕВОРОТ ЧАН - КАЙШІ ТА КРИЗА РЕВОЛЮЦІЇ (ЛИПЕНЬ 1926 –СЕРПЕНЬ 1927 РР).
Ідея Північного походу, що ставив за мету об'єднання Китаю під владою Гоміньдану, належала ще СуньЯт Сену. Однак, реальні умови для здійснення цієї мети склалися тільки до літа 1926 р. 1 липня 1926 Національний уряд офіційно проголосило маніфест про початок Північного походу.
9 липня 1926 року частини почали свій рух. План Північного походу був розроблений при участі радянських військових спеціалістів на чолі з В.К. Блюхером. Цей план враховував значну чисельну перевагу мілітаристських сил, тому припускав нанесення нищівних ударів концентрованими силами НРА за окремими мілітаристським угрупованням. Головні сили НРА в липні-серпні завершили визволення Хунані і повели наступ на важливий політичний та економічний центр середньої течії Яцзи - м. Ухань. У жовтні з боями він був звільнений. Інша частина військ у вересні почала наступ на Цзянсі, що дозволило у листопаді звільнити м. Наньчан. До кінця 1926 р. під контролем Національного уряду виявилося 7 провінцій, а в ряді інших НРА вела успішні бої. У лютому 1927 частини НРА почали просування на схід, поставивши собі за мету звільнення найбільшого центру - м. Шанхаю. Після запеклих боїв і початку повстання в самому місті - в березні він був узятий. Майже одночасно був звільнений Нанкін. Гоміньдан широко декларував свою підтримку селянського руху і прагнув спертися на селянські організації. Криза єдиного фронту. Починаючи з грудня 1926 можна говорити про початок кризи єдиного фронту. У цей час мав місце серйозне протистояння між представниками правого і лівого Гоміньдану. Ліві зробили останню спробу повернути свою владу в самому Гоміньдані і в цілому в країні. У грудні лівим вдалося ухвалити рішення про переведення національного уряду з Гуанчжоу в м. Ухань(зробили столицею). До початку 1927 року в її лавах налічувалося близько 25 тис. членів робочих і селян. Війська під командуванням Чан Кайші підійшли до нього в березні і повсталі трудящі практично самі його звільнили. Відразу після цього в Шанхаї починається різка активізація правих сил на чолі з генералітетом і Чан Кайши. 12 квітня війська Чан Кайши, роззброїв робочі пікети на вулицях, застосували зброю і близько 300 пікетників було вбито. У відповідь почалися масові демонстрації, які також були розігнані і розстріляні. У наступні кілька днів майже аналогічні події за участю гоміньданівських правих генералів мали місце ще в Нанкіні, Ханчжоу, Нінбо, Фучжоу, Гуанчжоу. Таким чином, навесні 1927 Гоміньдан і сам гоміньданівський режим виявився розколотим. Утворилися два самостійних і конкуруючих центру - УХАНЬ і Нанкін. У цих тяжких умовах в Ухані з 27 квітня по 11 травня 1927 проходив У З'ЇЗД КПК. Зрада Чан Кайши і розкол у Гоміньдану були розцінені керівництвом КПК як явище сприятливе для поглиблення революції та виходу її за рамки буржуазно-демократичної. Ще більш радикальні рішення були прийняті на Нараді ЦК КПК 7 серпня 1927 общекітайскім політична обстановка знову була розцінена як сприятлива для наступу революції. На хвилі військово-політичної ейфорії Чан Кайши 18 квітня 1927 здійснив політичний переворот, розірвавши союз з китайськими комуністами і, заодно, з СРСР. З цього часу він (з 1928р. - Генералісимус) став фактично повновладним керівником партії і активно боровся як проти внутрішньої опозиції в особі прихильників єдиного фронту з комуністами, так і проти КПК.
92. НАРОДИ АФРИКИ В РОКИ ІІСВ. Під час Другої світової війни на південь від Сахари (Чорна Африка) військовий дії велися тільки на території Эфиопии, ИтальянскогоСомали и Эритреи. У 1941 р. англійські війська зайняли території цих країн. У Аддіс-Абебу ефіопські частини вступили 5 травня 1941 р. В інших країнах Тропічної та Південної Африки військові дії не велися. Після капітуляції Франції на території французьких колоній йшла боротьба між вішістамі і прихильниками «Вільної Франції» (часто не брала, правда, характер воєнних зіткнень). У серпні 1940 р. проти вішістов виступили війська в колонії Чад, де губернатором був Ебуе, негр з Французької Гвіани. У Французькій Західній Африці та в Того влада вішістов виявилася міцніше й трималася ще 2 роки, аж до кінця листопада 1942 р. - до оточення німецьких військ під Сталінградом і висадки військ союзників у Північній Африці. У 1944 р. в Браззавілі (Середнє Конго) зібралися представники всіх африканських володінь Франції. На цій конференції було обіцяно, що після війни в колоніях будуть створені представницькі органи, введено загальне виборче право і проведена загальна демократизація. Однак згодом зі здійсненням усього цього уряду Франції не поспішали. Політика метрополій по відношенню до участі африканців у війні була двоїстої. Вони хотіли використати людські ресурси Африки як можна повніше, але боязнь допустити африканців до сучасних видів зброї послаблювала ефективність їх участі у війні. У військах ПАС, що брали участь в бойових операціях в Північній Африці і в Європі, африканцям взагалі заборонялося давати вогнепальну зброю. Практика расової дискримінації здійснювалась і в інших арміях.Порушення світових торговельних зв'язків у роки війни і скорочення імпорту з-за океану призвели до розвитку деяких галузей легкої та обробної промисловості, особливо в Південній Родезії і Бельгійському Конго, а також у Кенії, Нігерії, в країнах Французької Західної Африки. У ПАР подальший розвиток отримала важка промисловість. Кілька зросли внутрішньо-африканські торговельні контакти. Виникали нові політичні партії та організації. Найважливішою серед них став Національна рада Нігерії і Камеруну, створений у серпні 1944 р. Рада вирішила домагатися незалежності в рамках Британської співдружності, введення демократичної конституції, усілякого поширення освіти, зміцнення єдності країни. У зв'язку з розвитком промисловості збільшувалася чисельність пролетаріату, росло і робітничий рух. На рудниках «мідного поясу» Північної Родезії у 1940 р. страйкували 15 тис. гірників-африканців.Економічні та політичні зрушення, які відбулися в африканських країнах у ході Другої світової війни, привели в умовах зростання демократичних сил у світі до загострення протиріч між народами Африки і колонізаторами і до створення передумов підйому антиколоніальної боротьби в післявоєнні роки.
93. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК М’ЯНМИ У 50 – Х РР. ХХ СТ.. ПОЧ. – ХХІ СТ.
Після звільнення країни від японців, британці розпочали переговори із представниками національно-визвольного руху, очолюваного Аун Саном, про надання Бірмі незалежності. З перших років незалежності Бірма змушена була боротися із сильними антиурядовими комуністичним та національними сепаратистськими рухами. Перші загальні вибори, що відбулися в Бірмі 1952 р., принесли перемогу АЛНС, яка отримала дві третини парламентських мандатів. У Ну знову очолив кабінет міністрів, а президентом став головний суддя країни У Ба. Намагання покращити складну економічну ситуацію не мали успіху, що призвело до нового посилення позицій комуністів. На виборах 1956 р. комуністи, які взяли легальну участь у виборах, здобули значне представництво в парламенті, й навіть на якийсь час змогли усунути від влади У Ну. Незадоволені поверненням У Ну, військові вчинили в жовтні 1958 р. державний переворот.Керівником самопризначеного тимчасового уряду став міністр оборони Не Він. Військові залишалися при владі півтора року. Їх правління позначилося спробами урегулювати малоефективний державний апарат, а також запровадженням жорсткого режиму економії, що полягав, зокрема, в згортанні деяких амбітних економічних програм попередніх урядів. В лютому 1960 р., з дозволу армії, відбулися парламентські вибори, на яких АЛНС та її лідер У Ну тріумфально повернулися до влади. Під сильним впливом буддизму в країні почалося запровадження особливого ґатунку економічного та соціального устрою — "бірманського соціалізму ", що ґрунтувався на посиленому контролі держави за економікою. Наслідки одержавлення економіки не забарилися. Через збільшення податків на приватні підприємства та зарегульованність державного сектора, в першій половині 70-х рр. у країні виникли господарські проблеми й почалася "тінізація" економіки. 18 вересня 1988 р., після чергового державного перевороту владу в Бірмі захопив генерал Ман Ман (1925—1994). Уведено воєнний стан, розпущено всі партії. 18 червня 1989 р. Бірма офіційно змінила назву, ставши М'янмою. На початку 90-х рр. у М'янмі остаточно сформувалася військова олігархія. Нове керівництво країни вдалося до значної лібералізації економіки, що дало змогу покращити економічні показники. На проведених у травні 1990 р. виборах до парламенту найбільше місць отримала очолена донькою, "засновника держави" Аун Сана Су Чжі (1945 р.н.) опозиційна до уряду Національна демократична ліга. Після відставки в квітні 1992 р. Сув Мана, що покинув свій пост через поганий стан здоров'я, прем'єром став колишній міністр оборони ТанШве (1933 р.н.). У вересні 1992 р. було скасовано обмеження на політичну діяльність, однак правлячий режим й надалі постійно порушував права людини та демократичні свободи своїх громадян. Як показав досвід повоєнного розвитку М'янми, "буддистський соціалізм" не виправдав покладених на нього надій. Усі спроби здійснити соціально-економічні реформи на основі традицій буддистського економічного укладу виявилися невдалими. Зберігаючи культурну та соціальну самобутність, країна так і не змогла здійснити модернізації своєї економіки. Разом з тим, посилення державного апарату та авторитарні
94. ОСНОВНІ РАЙОНИ НАЦ.-ВИЗВ. БОРОТЬБИ В ІРАНІ 1918-1922РР.
Як тільки виведені радянським урядом російські війська у березні 1918 р. Покинули Іран, це посприяловстановленнюанглійського контролю над усімІраном та укладеннякабальної англо-іранської угоди 9 серпня 1919 р., за умовами якоїІран, як ніколираніше, виявивсяблизький до статусу англійської протекторату (англійська контроль над іранськоюармією, фінансами, нафтою і внутрішньоюполітикою). Саме підписання нерівноправного, кабального договору урядом Ірану з Англією визвало підйом антиімперіалістичного, демократичного руху. Щоб підняти якось свій авторитет, уряд Ірану робить спроби встановити дипломатичні стосунки з Радянською Росією, а також бажає отримати офіційне запрошення на Парижську мирну конференцію з правом голосу. Чого відповідно не сталось. 15 квітня 1920 році в Тебрізі розпочалося повстання, очолюване шейхом Хиябани і його соратниками з ДПА. Основні вимоги, адресовані тегеранському уряду: Створення в Ірані республіки, Надання Іранському Азербайджану самоуправління (політико – адміністративну автономію), Виконання статей іранської конституції відносно обласних і провінційних енджуменів (рад), Вигнання із країни всіх іноземних військ і військових радників, Відставка уряду Восугод-Доуле і анулювання англійсько – іранського договору, Встановлення з урядом росії дипломатичних стосунків і комерційні зв’язки. Без особливих труднощів керівники повстання вигтали з тебріза представників тегеранського уряду. Наприкінці липня 1920 року їх повноваження були передані національному уряду очолюваному Хіябані. Одночасно за пропозицією одного з прибічників Хіябані, провінція Азербайджан була перейменована в Азадістан («Країна свободи»). Одною із важливих вимог, висунутих керівництвом Азиадістану, була демократизація іранської політичної системи. Особливі клопоти для Тегеранського уряду створювало постійно тліюче збройне повстання на півночі країни. Перша світова війна активізувала збройні антиурядові рухи, насамперед повстання дженгелійців ("лісовиків"), що тривало у Гіляні з 1912 р. Навесні 1920 р. до дженгелійців приєдналися курди та іранські комуністи. Цією ситуацією спробували скористатися російські більшовики, які здійснили пряму агресію в Ірані. Офіційно метою операції було захоплення військових кораблів, які білогвардійці евакуювали до Ірану. Після нетривалого бою британський гарнізон відійшов із Ензелі у Решт. 5 червня 1920 р. було проголошено Гілянську радянську республіку. Червона армія допомогла повстанцям розширити територію Гілянської республіки. Підтримувані більшовиками іранські комуністи розпочали на контрольованих ними територіях практичне втілення в життя комуністичних принципів. Усі ці заходи викликали надзвичайне незадоволення консервативно налаштованого місцевого населення. Похід на Тегеран був об’явлений найближчим завданням. В політичну програму були включені такі реформи як націоналізація підприємств, конфіскація земель у поміщиків і розподіл її між селянами. Проте дії нового комуністичного уряду не задовольнили населення. Отже широкої підтримки з боку населення він не отримав. У серпні 1920 р. відбувся похід на Тегеран, у якому взяли участь військові підрозділи Червоної армії.
95. РОЗГОРТАННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ КИТАЙСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ ЯПОНСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ (1937-1943 РР) ДОПОМОГА СРСР ТА США КИТАЙСЬКОМУ НАРОДУ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. СТАНОВИЩЕ У ВИЗВОЛЕНИХ РАЙОНАХ КИТАЮ.
7 липня 1937 японська вояччина використовувала нею ж спровокований інцидент недалеко від Пекіна, висунула абсолютно несприятливі для Китаю умови Японія розраховувала на неготовність Китаю до війни, його міжнародної ізольованістю, збереженням громадянського протистояння між КПК і Нанкіна, а також своїм військовим перевагою. 21 серпня 1937 був укладений радянсько-китайську угоду про ненапад строком на 5 років. Для забезпечення поставок радянської зброї СРСР надав Китаю кредит на загальну суму 450 млн. дол і самі поставки почалися вже восени 1937 року. Вже 17 липня 1937 Чан Кайши виступив із заявою про необхідність загальнонаціональної боротьби і зусиль для відсічі агресору. У серпні гомінданівської уряд видав указ про перетворення збройних сил КПК у спеціальні загони НРА з колишніми комуністичними командирами.
Липень 1937 - жовтень 1938 р.)Вже в липні 1937 року японські війська захопили Пекін і продовжувати розвивати наступ у Північному Китаї. У серпні вже почалися кровопролитні бої за Шанхай і Нанкін -два найбільших центру Китаю в центрі східного узбережжя. Після важких боїв 12 листопада упав Шанхай, а через місяць - Нанкін Уряд евакуювався в Ухань. Закріпившись у цих центрах японська армія навесні і влітку 1938 р. розгорнула новий наступ у Центральному Китаї і відкрила другий фронт у Південному Китаї. У серпні 1938 р. почався наступ на Ухань - найбільше місто Центрального Китаю, де в цей час перебував уряд. Японці зіткнулися тут з дуже серйозним опір яке тривало три місяці. 27 жовтня місто залишили і уряд перебралося в Чунцин. 22 жовтня, після висадки морського десанту японського був залишений найбільший центр південного узбережжя - Гуанчжоу.
(листопад 1938 р. - грудень 1940 р.). період характеризувався припиненням загального наступу японських армій, військова активність яких звелася до приватних операціях. Уряд Чан Кайши тільки тепер (на п'ятому році війни) офіційно оголошує війну Японії, а потім і Німеччини. На підставі всього цього посилюється фінансова та військова підтримка гоминьдановского режиму з боку США.
Військово-політична ситуація в Китаї в роки війни призвела до того, що країна фактично розпалася на три частини, які контролювалися різними силами - японськими окупантами, КПК, Гоміньданом. Реалізація цілей Гоміньдану здійснювалася на дуже обмеженій території, незахваченной японцями. Так вийшло, що під час війни Японія змогла захопити найрозвиненіші в економічному відношенні міста, порти та території Північного, Центрального і Південного Китаю. Крім того, в їх руках опинилася майже вся прибережна східна частина країни. Під контролем Гоміньдану, таким чином, залишилися практично нерозвинені в економічному відношенні континентальні райони, південно західний і північно-західний Китай. Велику роль у зміцненні фінансових та економічних позицій грала зовнішньоекономічна підтримка. Першу економічну допомогу Гоміньдану надав СРСР, причому в найбільш важкий для країни час. Перші американські позики для закупівлі зброї надійшли в 1939 - 1940 рр.. У 1941 роки на Китай була поширена система ленд-лізу, що стала важливим джерелом у постачанні для боротьби Китаю.
96. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ТУРЕЧЧИНИ В 60–Х-1 ПОЛ. 70- Х РР.. ХХ СТ.
У 1952 р. Туреччина вступила до НАТО, а 1955 р. підписала Багдадський пакт (згодом — Організація центрального договору, СЕНТО). У повоєнній історії країни важливу роль відігравали військовики. Вони неодноразово здійснювали державні перевороти і захоплювали владу. Перший такий переворот стався у травні 1960 р. коли генерал Дж. Гюрсель разом зі своїми прибічниками захопив владу у країні та проголосив гасло повернення до принципів Ататюрка. Вся влада перейшла до рук Комітету національної єдності (голова Дж. Гюрсель). У 1961 р. було затверджено нову конституцію країни, яка, хоч і обмежено, але декларувала демократичні свободи.Конституцію прийнято на референдумі 9 липня 1961 р., Основний закон, який проголосив Другу республіку, запровадив пропорційну систему виборів, а також увів другу палату парламенту — сенат. 15 жовтня відбулися вибори до парламенту, на яких перемогли п'ять партій. Керований С. Демірелем уряд відновив планування, а під час двох чергових п'ятирічок (1963—1967 і 1968—1972 рр.) середньорічний приріст ВНП складав 7%. У 1973 р. вперше в історії Туреччини обсяги промислової продукції в загальній структурі ВНП перевищили обсяг продукції сільського господарства. Укладаючи двосторонні контракти, турецька промисловість розпочала виробництво ряду товарів, які раніше доводилося закуповувати за кордоном. У 1966 р. в Туреччині налагоджено випуск власних автомобілів, а з 1968 р. почало діяти телебачення. У жовтні 1973 р. до 50-річчя проголошення республіки було відкрито рух по трансконтинентальному мосту, що з'єднав азійський та європейський береги Босфору. Водночас із економічним зростанням кінець 60-х рр. позначився появою цілої низки молодіжних радикальних груп, як лівацького, так і ультраправого спрямування. Не бажаючи повторити помилок ДП.-уряд С. Деміреля відмовився виконувати рекомендації МВФ, які полягали в традиційному рецепті: скорочення бюджетних видатків, замороження заробітної платні та звільнення цін. Дірки в бюджеті залатати було нічим, тому до кінця 70-х рр. інфляція сягнула 90% на рік. Прикметами життя турецького суспільства стали щоденні багатогодинні відімкнення електроенергії, порожні полички магазинів та розквіт "чорного ринку". Значну проблему для уряду створило швидке зростання населення країни. На додачу до економічних негараздів у країні знову піднялася хвиля тероризму. Початок їй поклала виборча кампанія до парламенту навесні 1977 р.
97. ОПІКА АНГЛІЇ НАД ПАЛЕСТИНОЮ. ЕМІГРАЦІЇ ЄВРЕЇВ У ПАЛЕСТИНУ. У результаті Першої світової війни в квітні 1920 року на конференції в Сан- Ремо Великобританія добилася мандата на управління територією Палестини (затверджений Лігою Націй в липні 1922 р.). Англійська підмандатної території Палестина включала в себе також територію, нині займану Йорданією. 2 листопада 1917 англійський уряд опублікував декларацію Бальфура, в якій містилася обіцянка сприяти створенню в Палестині «національного вогнища для єврейського народу». У 1921 році ¾ території мандата Великобританія віддала під окремий емірат Трансйорданія, з якого згодом (в 1946 році) було утворено незалежне королівство Трансйорданія.
У 1919-1923 рр.. (Третя алія) до Палестини прибутку 40 тисяч євреїв, в основному зі Східної Європи. Поселенці цієї хвилі були навчені сільському господарству і могли розвивати економіку. Незважаючи на квоту імміграції, встановлену британською владою, єврейське населення зросло до кінця цього періоду до 90 тисяч. Болота Ізреельской долини і долини Хеферу були осушені і земля зроблена придатної для сільського господарства.
У той час країну населяли переважно араби -мусульмани, однак найбільше місто, Єрусалим, був переважно єврейським.
Через яффський бунтів на самому початку Мандата Британія обмежила єврейську імміграцію, і частина території, що планувалася для єврейської держави, була віддана під освіта Трансиордании, на території якої було заборонено селитися євреям.
У 1924-1929 рр.. (Четверта алія) до Палестини приїхали 82 тисячі євреїв, в основному в результаті сплеску антисемітизму в Польщі і Угорщини. Згодом, однак, приблизно 23 тисячі емігрантів цієї хвилі покинули країну.Підйом нацистської ідеології в 1930 -х роках в Німеччині призвів до П'ятої Аліє, яка була напливом чверті мільйона євреїв, які рятувалися від Гітлера. Цей наплив закінчився Арабським повстанням 1936-1939 років і виданням Британією «Білої книги» у 1939 році, яка фактично зводила нанівець імміграцію євреїв до Палестини..Сіонізм від назви гори Сіон в Єрусалимі) - політичний рух, метою якого є об'єднання і відродження єврейського народу на його історичній батьківщині - в Ізраїлі (Ерец-Ісраель), а також ідеологічна концепція, на якій цей рух базується.Ідеологія сіонізму об'єднує різні за своєю орієнтацією руху - від ліво-соціалістичних до ортодоксально-релігійних. До Другої світової війни (див. Голокост) сіонізм був одним з найбільш великих суспільно-політичних рухів єврейського народу (поряд з ратував за культурну автономію робочим рухом Бунд і територіалізму).
98. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТУРЕЦЬКОГО УРЯДУ У 30 – ТІ РР. ХХ СТ.
У 1929 р. закінчився термін податкових і митних пільг, встановлених Лозаннським мирним договором для західних підприємців за скасування капітуляцій. Світова економічна криза, ще більше зміцнила переконання турецького керівництва у необхідності встановлення державного контролю над розвитком економіки. Зважаючи на значний ступінь участі держави у керівництві економікою та не надто значну інтегрованість у західноєвропейські ринки, наслідки світової економічної кризи відчувалися у країні порівняно слабо. Туреччина вибрала класичний для країн Азії та Африки шлях будівництва державного капіталізму. Етатизм-форма державного капіталізму – сприяв обмеження діяльності іноземного капіталу, вів зміцнення позицій турецької національної буржуазії. Попри протекціоністську політику уряду, приватний капітал у роки не йшов великі вкладення промисловий сектор економіки. На кінець 30-х рр. Шумерський банк зосередив у своїх руках контрольні пакети 60% цементних, цукрових, взуттєвих та текстильних підприємств, а Хеттський широко інвестував розробку корисних копалин, насамперед вугілля, хромітів, мідної та залізної руди. У 1934—1938 рр. Туреччина реалізувала п'ятирічний план розвитку економіки. Загалом 30-ті рр. позначилися зростанням пантурецьких настроїв. Загострене виступами курдів і релігійних фанатиків, а також економічною кризою суспільне напруження на початку 30-х рр. зросло настільки, що уряд змушений був дати дозвіл на створення опозиційної партії. У 1931 р. ДХФ перемогла на виборах до парламенту, а М. Кемаля втретє обрано президентом країни. Була прийн. програма стала програмою державного розвитку всієї країни. В її основу було покладено шість проголошених М. Кемалем принципів: республіканізм, націоналізм, етатизм, народність, секуляризм і революційність ("шести стріл"). Вони увійшли до нового варіанту конституції Туреччини, прийнятої в 1937 р. У Туреччині офіційно встановлено однопартійну ситему. Одразу після партійного зібрання в Туреччині розпочалося послідовне "загвинчування гайок". Прийнято "Закон про друк". Наступний етап реформ турецького суспільства розпочався у 1934 р. зі скасування титулів і давніх форм звертання, а також уведення прізвищ. До першого січня 1935 р. всі турки мали обрати собі прізвище. Спеціальним рішенням парламенту 24 листопада 1934 р. М. Кемалю надано нове прізвище — Ататюрк (Батько турків). У грудні 1934 р. турецькі жінки були повністю зрівняні в правах з чоловіками й отримали повні виборчі права. Тоді ж внесено зміни в адміністративне законодавство. В 1934 р. перетворення Святої Софії із діючої мечеті в музей.
Успішно розвивалася в30-х рр. зовнішня політика Туреччини. У 1932 р. країну прийняли до Ліги націй. У 1934 р. було нормалізовано стосунки із Грецією. Згодом Туреччина навіть увійшла до воєнного союзу із Грецією, Румунією та Югославією, — так званої "Балканської Антанти". Туреччина повернула собі право контролювати прохід іноземних військових кораблів через протоки у часи миру й повністю закривати протоки під час війни. У 1937 р. Туреччина увійшла ще до одного регіонального військового блоку, підписавши із Іраном, Іраком та Афганістаном Саадабадський пакт. Дипломатичною перемогою Анкари також стало повернення Туреччині населеного переважно турками округу Хаттай на кордоні із Сирією.
99. ОСНОВНІНАПРЯМИ СОЦ.-ЕКОН. І ПОЛ. РОЗВИТКУЯПОНІЇ Ц ДРУГ. ПОЛ. 70-Х – 80-ХРР. ХХ
Кінець 70-х — початок 80-х рр. — час урядування кабінетів ТакеоМікі (1974—1976), ТакеоФукуди (1976-1978), МасайосіОхіри (1978—1980) та Дзен-коСудзукі (1980—1982) — позначився посиленням дискусій навколо японських Сил самооборони. На рубежі 80-х рр. японська економіка настільки зміцніла, що країна змогла розпочати " економічні війни" — пряму боротьбу за ринки збуту в США. Сполучені Штати на той час були найголовнішим торговим партнером Японії. У загальній структурі американського імпорту до США з Японії ввозилося 40% усіх автомобілів, 30% побутових електроприладів і 16% прокату чорних металів. Своєю чергою, США експортували 86% брухту, 59% пшениці та 42% бавовни, які ввозила Японія. Встановлюючи вигідні для свого виробника мита та торгові тарифи, Японія змусила США вдаватися до засобів політичного тиску на свого далекосхідного союзника. Постійний притік грошей із закордону позитивно вплинув на зміцнення японської фінансово-банківської сфери. У 80-х рр. японські банкіри та підприємці отримали змогу скуповувати власність у інших державах та широко інвестувати іноземну промисловість. За рівнем промислового виробництва Японія у 80-х рр. посіла друге місце в світі (після США), а за обсягами експорту — четверте (після США, ФРН та Великобританії).
У жовтні 1982 р. ЛДП сформувала новий уряд, який очолив ЯсухіроНакасоне (1918 р.н.). Гаслом його правління стало "підведення підсумків повоєнної політики країни". Радикальні кола сприйняли цю кампанію, як ознаку початку перетворення країни на державу світового масштабу не лише в економічному, але й у політичному плані. Накасоне оголосив про намір здійснити три реформи, які б дозволили збалансувати бюджет і відкрити нові можливості для економічного зростання. Цими реформами мали стати встановлення державного контролю над залізницями та частиною телекомунікацій, зміни в податковій політиці та освітня реформа.
100. ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА В’ТНАМЦІВ У 1920 – 1930 РР. ХХ СТ.. ОКУПАЦІЯ В’ЄТНАМУ ЯПОНІЄЮ ТА УТВОРЕННЯ ЛІГИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ.
Перша світова війна сприяла економічному й політичному розвиткові В'єтнаму. Хоч основою економіки було сільське господарство (наприкінці 20-х рр. — до 70% вартості валового національного продукту), розвивалися гірничодобувна й обробнагалузіпромисловості, виниклинаціональні банки.
Найбільшепіднесенняспостерігалося в галузях, зорієнтованих на зовнішнійринок. Так, кількістьплантаційнихгосподарств, щовирощували дерева каучуконоси, у 20-х рр. збільшилася з 140 до 630. Майже 90% в'єтнамського каучуку вивозилося до метрополії — у Францію.
1923 р. була створена Конституційнапартія, яка почала боротьбу за радикальну реформу колоніальнихпорядків і за наданняВ'єтнаму статус
