Єдність всіх антиколон. сил без відмінностей етнічного характеру та віри 2 страница

Процес деколонізації розтягнув­ся на кілька десятиріч. Його можна переділити на три етапи.

На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 р. впала остання з них — португальська, надавши незалеж­ність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. 11 країн Південної Африки набули державного статусу. Зазначи­мо, що більшість африканських країн зберегла тісні зв'язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Францу­зької співдружності націй. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці нового уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, зумовив надання в 1990 р. незалежності Намібії —останній колонії в Африці. У 60-70-х рр. XX ст. країни Африки вважали, що головна причина відсталості — пограбування їх західними країнами. Воно, на їхню думку, здійснювалося способом заниження цін на сиро­вину, що вивозилася, і завищенням цін на машини та обладнан­ня, що завозились. Вихід із становища, яке склалося, чимало країн убачали в підвищенні цін на експорт сировини. Особливо гостро це виявилось у діяльності Організації країн -— експортерів нафти (ОПЕК), яка монополізувала торгівлю нафтою. На початку 70-х рр. ОПЕК, підвищивши ціни на нафту, фактично спровокувала світову енергетичну кризу. Але експортери нафти домоглися істотних прибутків.

Однією з найгостріших проблем для країн Африки є дешевиз­на робочої сили та відплив її за кордон унаслідок слабкого рівня індустріального розвитку. Залучаючи іноземний капітал, тут на­магаються створити нові виробництва і відповідно — нові робо­чі місця. Триває, хоч і в дещо інших формах, експлуатація природ­них ресурсів регіону.

Ще одна важлива проблема —„монокультурність сільського господарства. Деякі країни спеціалізуються на вирощуванні кави, цитрусових, бавовни та інших культур, що відправляють на екс­порт. Вони дуже мало вирощують сільськогосподарської продук­ції для задоволення потреб свого населення. У разі неврожаїв, зміни кон'юнктури на світовому ринку або за інших несприятли­вих чинників народи цих країн опинялись у стані хронічного голоду і залежали від постачання продуктів харчування міжнарод­ними благодійними організаціями. До цієї проблеми додається демографічна проблема: населення більшості африканських кра­їн швидко зростає, більшу частину його становить молодь у віці до 20 років. Молодь необхідно навчати, працевлаштувати, а коштів на це нові незалежні держави не мають.

Крім цих, існують соціальні труднощі, пов'язані з незаверше­ністю процесу структурування африканських суспільств, етнічні та культурні проблеми..

На кінець 90-х р. в деяких державах Африки вже було помітно економічний ріст, але ще і сьогодні немає достатніх причин і основ для впевненості, що цей ріст виявиться стабільним.

Враження про труднощі Африки посилюються похмурими міркуваннями про неї, які широко побутують в масовій свідомості, особливо в Європі. Про Африку говорять як про головний центр злиднів, голоду, хвороб, злочинності, корупції, непотизму. Про те, що в Африці вирубаються ліси – легкі всієї планети. Про те, що Африка не повертає мільярди боргів (250 млрд. долл.). На Заході вкоренилась думка, що голоси африканських держав, які складають третину складу ООН, зробили цю міжнародну організацію недієздатною. В Росії „бритоголові” вбачають в африканцях головне зло – вони ніби жують генофонд людства.

В ХХІ ст. Африка буде не тільки відчувати на собі вплив Півночі і всього іншого світу, але і робити все більший вплив на них. Її вплив не тільки в переселенні мільйонів африканців у Європу. А ідеї афроцентризму, як і сходоцентризму швидко розвиваючись і посилюючись тиснуть звичний світові євроцентризм.

Африка потребує допомоги, яка була б заснована на ясному розумінні її справжніх труднощів та їх глибинних причинах. В кінцевому рахунку весь світ повинен бути зацікавлений в такій допомозі Африці.. Адже хвороби одних можуть заразити інших.

34. РЕФОРМИ РЕЗА ПЕХЛЕВІ В ІРАНІ. СКАСУВАННЯ РЕЖИМУ КАПІТУЛЯЦІЙ.

У другій половині 20-кх рр. Реза Шах розпочав спрямовані на модернізацію суспільного устрою та економіки реформи. Спираючись на армію, Реза Шах продовжив політику посилення центральної влади. З метою послаблення влади губернаторів, скасовано великі провінції та запроваджено новий адміністративний поділ. Проведено судову реформу й запроваджено нові, складені на основі законодавчих норм європейських країн, кодекси. Запропонована урядом програма розвитку економіки передбачала виділення значних державних інвестицій у промисловість. Для приватних інвесторів передбачено різноманітні пільги. З фінансувалася програма залізничного будівництва. Іран розбудовував мережу шосейних доріг та інфраструктуру морських портів. Нова угода про нафтові концесії з Англією була підписана 22 травня 1933 р. У 1929 р. прийнято закон про право приватноївласності на землю. Наступного року натуральні податки замінено грошовими. Уряд розпродав більшість державних земель в приватні руки. У 1931 р. було створено Сільськогосподарський банк, який видавав землевласникам кредити на пільгових умовах. Великі кошти було виділено на модернізацію армії, яку, увівши загальний військовий обов'язок, уряд реорганізував за європейськими зразками. Намагаючись послабити традиційно сильний вплив ісламу на щоденне життя іранців, Реза Шах замінив традиційний мусульманський місячний календар сонячним та заборонив діяльність релігійного ордену суфіїв. Починаючи з 1927 р. проводилася освітня реформа, що скоротила кількість релігійних шкіл і збільшила кількість шкіл світських. З 1928 р. в Ірані почав уводитися європейський одяг. Спеціальним розпорядженням замість традиційного іранського головного убору кулах запроваджено шапку пехлеві, а згодом європейські капелюхи і кашкети. Запроваджено прізвища і скасовано використання феодальних титулів,. заборонено носіння чадри. Європейські нововведення більшість населення зустріла вороже.

Усі модернізаційні заходи проводилися в дусі націоналізму й пропаганди відродження величі давньої Іранської держави. Назву Персія офіційно замінено Іраном, перейменовано ряд міст, з перської мови вилучено арабські та турецькі запозичення, змінено літочислення, введено староіранські назви місяців року тощо. створенні в 1935—1938 рр. Музею стародавнього Ірану в-Тегерані, музею "Парс" в Ширазі, Академії літератури та мови. У зовнішній політиці в 30-х рр. Іран усе більше орієнтувався на Німеччину. В Ірані працювали німецькі фінансові радники, а У 1935 р. Німеччина підписала з Іраном клірингову угоду, завдяки якій на 1939 р. Берлін зайняв перше місце в зовнішній торгівлі Ірану Одночасно з німецько-іранським зближенням відбувалося охолодження радянсько-іранських стосунків. У 1938 р. Іран відмовився продовжити торгову угоду з СРСР. Іран став одним із ініціаторів створення регіонального воєнного блоку. 8 липня 1937 р. в Саадабадському палаці біля Тегерану представники Ірану, Іраку, Туреччини та Афганістану підписали воєнний пакт. Договір, що укладався на п'ять років, передбачав координацію зовнішньої політики, взаємну відмову від використання сили у міждержавних стосунках, невтручання у внутрішні справи. У кінці 30-х рр. Реза Шах почав відходити від реальної політики. Залишивши державні клопоти прем'єр-міністру та урядовцям.

35. КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ У КНР: ЗАВДАННЯ, ОСНОВНІ ПОДІЇ ТА ЗНАЧЕННЯ.

Більшість дослідників культурної революції сходяться на тому, що однією з причин стало питання боротьби за лідерство у партії. Основним ворогом Китаю у 60-х pp. було оголошено внутрішній і міжнародний ревізіонізм. Для боротьби з ним у 1965 р. і розпочалася "культурна революція".

Китайську "культурну революцію" можна поділити на три етапи:

І етап (травень 1966 р. — квітень 1969 р.) — найбільш активна і руйнівна фаза. Формувався культ особи Мао. У боротьбі з опозицією, яка пустила глибоке коріння у партійному та державному апараті, Мао спирався на молодіжні штурмові загони хунвейбінів (червоних охоронців). Заняття у школах і вузах було припинено, почалося переслідування інтелігенції, членів партії та комсомолу. У кінці 1966 р. було створено загони цзаофанів (бунтарів) для сприяння "культурній революції" в робітничому середовищі. Наступного року за наказом Мао контроль у країні взяли військові.

II етап (травень 1969 р. — серпень 1973 р.). На початку 70-х років керівництво КНР почало вживати заходи щодо нормалізації становища. У 1970-1971 pp. сталася криза всередині китайського керівництва, приводом до якої стало рішення Мао про перегляд Конституції та ліквідацію посади Голови Народних зборів КНР. У вересні 1971 р.було зроблено невдалу спробу державного перевороту. Аби нейтралізувати вплив армії, Мао почав відновлювати партійні та державні органи. Поряд з поступовим відходом від початкових ідей "культурної революції" та реабілітацією деяких діячів (Ден Сяопіна та ін.) владу в країні поступово було зосереджено в руках "групи чотирьох" (Цзян Цин, Чжан Чуньцян, Яо Веньюань, Ван Хунвень).

III етап (вересень 1973 р. — жовтень 1976 р.) почався з нової політико-ідеологічної кампанії "критики Лінь Бяо та Конфуція". У січні 1975 р. було прийнято нову Конституцію КНР, яка стала результатом компромісу: поряд з ідеями "культурної революції" вона узаконювала права членів "комун", визнавала існування виробничих бригад, закріплювала положення про оплату праці. У 1974-75 pp. лідери "культурної революції" спробували закріпити свої позиції. Почався процес реанімації ідей "культурної революції". У січні 1976 р. помер один із поміркованих лідерів КПК Чжоу Енлай. У квітні під час церемонії, присвяченої його пам'яті, на площі Тяньаньмень у Пекіні відбувся масовий виступ населення. Ці події призвели до масових репресій проти поміркованих. 9 вересня 1976 р. помер Мао Цзедун. З ініціативи маршала Є. Цзяньїна було заарештовано "групу чотирьох". Так завершився трагічний період в історії Китаю, жертвами якого стали 100 млн чоловік.

36. СТВОРЕННЯ Д-ВИ ІЗРАЇЛЬ, ВІЙНА 1948-49 Р.

В липні 17 Каїн Вейцман звертається до кабінету міністрів Англії з проханням визнання Палестини як національного культурного осередку єврейського народу. 2 листопада 17 року з’являється Декларація Бальфура – англійський уряд погоджується на створення такого осередку. В 1918 році Великобританія отримує мандат від ЛН на управління Палестиною.

Після другої світової війни з’являються Збройна організація ЕЦЛ і організація ЕХИ – борці за волю Ізраїлю. Ці організації розпочинають військову боротьбу проти Великобританії. Виникають серйозні сутички у євреїв з арабами.

В 1946 р англійський уряд пропонує розділити Палестину на 4 частини: округ Негав та Єрусалим – британський контроль, Єврейська та арабська автономні держави під загальним брит. Управл, але відхилено.

1947 р – проект на відтермінування на 5 років вирішення про існування національних держав у Палестині – відхилено. Великобританія приймає рішення піти з того регіону. Вона про це повідомляє (під час доктрини Трумена) і приймає рішення передати цю проблему в руки ООН в лютому 1947 року.. Найбільш послідовними прихильниками ідеї створення держави Ізраїль виступив СРСР. ООН приймає рішення № 181 28 листопада 47 року – Резолюція про розподіл Палестини на дві держави – єврейську і арабську. Поділ ішов в основному за місцями розселення. Єврейська держава – 56 % території, 42 % - араби, 2% місто Єрусалим – під контролем ООН. Ще після того як у травні 48 року закінчується мандат створюються дві держави і місто Єрусалим.

Перша арабо-ізраїльська війна 15 травня 1948- 20 липня 1949 року.

14 травня 48 року за день до закінчення Британського мандату проголошується декларація незалежності – тобто створюється держава Ізраїль (на чолі з Бен-Гуріоном) без точно вказаних кордонів.. 15 травня повинна була проголосити про свою незалежність держава Палестина. Арабські країни (Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю) 15 травня нападають на Ізраїль.Арабські сили не мали єдиного командування і за рівнем підготовки, забезпечення зброєю поступалися Ізраїлю, що використовував підтримку і США і СРСР. Біля Криму базувалася повітрянодесантна девізія яка складалася з євреїв, якою командував Робінович. Наступ: з Пн- Сирія і Ліван, Центр- Арабський легіон в-ка Іраку, Пд- Єгипет, Сауд Аравія.

І етап –успіх арабів, 18 червня 1948 року – перемиря. ІІ етап – успіх євреїв 18 липня 1948 року – перемиря але єврейські екстремісти розстріляли представника ООН Бернардотта. 20 липня 1989 року – Ізраїль перемагає.

20 липня 49 року Ізраїль отримує перемогу, населення якого було 650 тисяч чоловік всього. Арабські країни кожен анексують частину Палестини (Західний сектор – Йорданія; Сектор газу – Єгипет). Формально було заключено перемир’я. В липні 49 року розпочинаються переговори між Ізраїлем і Арабськими країнами на грецькому острові Ротос. Звідси ротоська форма переговорів (одна держава в одній кімнаті, інша в другій, а між ними – ООН). Ні про що принципово не домовилися. Війна закінчилася. Виникла проблема: 900 тис. Палестинців які жили на підмандатній території опинилися у положенні біженців.

37. ВСТУП ЯПОНІЇ У ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ ТА ЇЇ УСПІХИ НА ПЕРШОМУ ЕТАПІ. Війну планувалося розпочати несподіваним масованим ударом по головній базі ВМС США на Гаваях. Головну роль в планованих завоюваннях мав відіграти флот, тому японці хотіли знищити першим ударом якомога більше американських кораблів. Уранці 7 грудня 1941 р. 350 бойових літаків, піднятих у повітря з шести японських авіаносців, несподівано атакували американську військово-морську базу Пірл-Харбор на гавайському острівці Оаху. 8 грудня 1941 р. США оголосили, що країна перебуває в стані війни із Японією. У війну проти Японії вступили також американські союзники: Великобританія та її домініони, Голландія, а також частина держав Центральної та Південної Америки — Куба, Нікарагуа, Панама, Коста-Ріка та ін. 18 січня 1942 р. Японія, Німеччина та Італія підписали угоду про розмежування зон ведення бойових операцій. У зону дій Токіо входила ціла Азія, Американський континент, Австралія, Нова Зеландія та морські простори на схід від 70° східної довготи. Ті території, які Японія планувала окупувати, розділено на три зони. Уже наступного дня після нападу на Пірл-Харбор японські війська висадилися в Таїланді й, пройшовши через його територію, напали на британські колонії Малаю та Бірму. Під тиском японців Бангкок також оголосив війну Великобританії та США. 22 грудня 1941 р. японці десантувалися на Філліпінах, а 10 січня 1942 р. — в Голландській Індії.На Філіппінах японці зустрілися з погано навченими частинами філіппінської арміїта деморалізованими підрозділами американців. Уже 2 січня 1942 р. японці вступили до Маніли. Ефективну оборону захисники архіпелагу змогли організувати лише на півострові Батаан, куди відступили залишки розбитих американських військ. Позбавлені підтримки з повітря та з моря, в квітні 1942 р. американські війська капітулювали. На інших ділянках фронту успіхи японців також були вражаючими. Біля берегів Малаї 10 грудня 1941 р. японська авіація зуміла потопити два потужні кораблі британського флоту "Ріпалс" і "Принц Уельський". Після цього японський флот та авіація безроздільно запанували на просторах Тихого океану. 25 грудня японці захопили Гонконг. Японські війська атакували головну військову базу Великобританії в регіоні Сінгапур з суходолу. Неприступна з боку моря військова база Сінгапур здалася 15 лютого 1942 р. Взяття Сінгапуру було відзначено в Японії як національне свято.У квітні 1942 р. реальна загроза японського вторгнення нависла над Австралією та Новою Гвінеєю. Оволодівши Бірмою, навесні 1942 р. японці вийшли до кордонів Індії. Протягом перших шести місяців війни США та їх союзники втратили в боях з японцями 10 лінкорів і 1 авіаносець. Початком перелому в ході кампанії на Тихому океані стали морські битви 4—8 травня 1942 р. в Кораловому морі та 3—5 червня 1942 р. — біля атолу Мідуей. Перша із битв закінчилася внічию — і американці, і японці втратили по одному авіаносцеві. Спроба висадити десант на Мідуеї закінчилася жорстоким розгромом японців.

38. «ВЕЛИКИЙ СТРИБОК У КНР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ (1958-1960 РР.).

На початку 1958 р. КПК виступила з планом прискореного проведення індустріалізації країни, що згодом увійшов до історії під назвою "великий стрибок". Ідеологічне підґрунтя кампанії становила політика "трьох червоних прапорів", що включала власне "великий стрибок", "народну комуну" і "нову генеральну лінію партії". Передбачалося, що внаслідок реалізації другого п'ятирічного плану (1958—1962) в Китаї буде створено підвалини комуністичного суспільства, яке загалом вдасться побудувати до середини 70-х рр. Офіційним гаслом кампанії стало " Три роки напруженої праці — десять тисяч років благоденства". Запланований приріст виробництва народного господарства мав складати 25% на рік. Практичне втілення "великого стрибка" розпочалося зі створення по цілій країні мережі з тисяч примітивних доменних печей для виплавки чавуну "місцевим способом". Печі будувалися у військових частинах, вузах, бібліотеках, на подвір'ях міських будинків. Кошти для реалізації проекту було взято з програм фінансування освіти, охорони здоров'я та виробництва товарів народного споживання. На час реалізації проекту скасовано оплату праці й уведено ненормований робочий день. Проект закінчився повним крахом. Виплавлений кустарним способом чавун був надзвичайно низької якості і не міг використовуватися в промисловості. Труднощі із підвозом сировини для "кустарів", а згодом вивозом бракованої продукції надовго дестабілізували транспортну систему країни. Результатом економічної авантюри була втрата 80 млн. тонн вугілля, 40 млн. тонн залізної руди і марна праця понад 100 млн. осіб. У сільському господарстві збиралися реалізувати "великий стрибок" шляхом створення "народних комун" — великих воєнізованих колективних господарств. Сільське населення країни було загнане до 26 425 "народних комун", кожна з яких налічувала близько 8000 дрібних господарств. Усі комуни планувалися як самодостатні підприємства. Усе майно селян, які потрапляли до комун, усуспільнювалося, всі члени комуни проживали в приміщеннях казарменого типу й спільно харчувалися. Уранці селяни строєм йшли на роботу й так само організовано ввечері поверталися додому. Одна з ідей "великого стрибка" на селі полягала в значно щільнішому, ніж звичайно, засіюванні рисових полів. У 1958 р. відведені під вирощування рису площі засіяно дуже щільно. Керівництво Китаю очікувало у 1958 р. подвоєння минулорічного урожаю. Заплановано зібрати 370 млн. тонн рису. Реальний урожай виявився набагато нижчим від середнього. Надто густо засіяний рис згнив на корені. Реальні наслідки "великого стрибка" виявилися катастрофічними. Упродовж 1958—1961 рр. рівеньвиробітку важкої промисловості країни знизився на 23%, а в сільському господарстві — на 28%. За роки "великого стрибка" внаслідок голоду, виснажливої праці та політичних репресій проти незадоволених режимом, Китай утратив понад 20 млн. осіб.

39. АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКА ВІЙНА 1967 Р. КЕМП-ДЕВІДСЬКА УГОДА.

Весною 1967 р. обстановка на кордонах Ізраїлю з арабськими державами загострилася. Особливо напруженим було становище на кордоні із Сирією, що пролягав у районі Голанських висот. На Голанських висотах відбувалися постійні артилерійські дуелі, а групи командос здійснювали взаємні рейди углиб території Сирії та Ізраїлю. У відповідь на особливо запеклий обстріл 7 квітня 1967 р. ізраїльська авіація здійснила бомбовий удар по Дамаску.22 травня 1967 р. Єгипет закрив Акабську затоку для ізраїльських суден та кораблів інших країн, що перевозили стратегічні матеріали для Ізраїлю. Бойові дії другої арабо-ізраїльської війни, яка згодом отримала назву "шестиденної війни", розпочалися 5 червня 1967 р. несподіваними авіаударами ізраїльських ВПС по військових об'єктах арабів. У перший день війни араби втратили 441 літак, що значною мірою згодом визначило перебіг бойових дій. Силам арабської протиповітряної оборони за перші два дні боїв вдалося збити лише 28 ізраїльських літаків. Свій напад ізраїльтяни мотивували воєнною необхідністю та бажанням випередити арабську атаку.Після масованих авіаударів ізраїльські війська розпочали наступ на єгипетські та йорданські позиції. 6 червня ізраїльська армія захопила Сектор Гази та зав'язала бої за Єрусалим. Упродовж двох днів ізраїльтянам вдалося захопити арабські дільниці Єрусалима і весь західний берег річки Йордан. Король Хусейн вже 7 червня погодився припинити вогонь. Знищивши головні сили єгипетської та йорданської армії, 9 червня ізраїльтяни атакували Сирію. Метою операції було оволодіти Голанськими висотами. Захопивши Голанські висоти, 10 червня 1967 р. ізраїльтяни припинили бойові дії на сирійському фронті. Єгипет, Сирія та Йорданія зазнали принизливої воєнної поразки. На Синаї в полон потрапило понад 3000 єгипетських офіцерів і 21 генерал. Ізраїльтяни знищили й захопили 800 єгипетських танків. У результаті війни 1967 р. Ізраїль захопив Синайський півострів, Сектор Гази, західний берег Йордану зі Східним Єрусалимом, Голанські висоти і встановив повний контроль над Акабською затокою. Кемп-Девідська мирна угода У вересні 1978 р. президент США Дж. Картер організував зустріч президента Єгипту А. Садата та прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна (1913—1992) в заміській літній резиденції президентів США в Кемп-Девіді. Лідери країн підписали два документи.Згідно з першим, Єгипет та Ізраїль укладали мирну угоду.Другий стосувався майбутнього устрою Західного берега Йордану, на якому Ізраїль протягом п'яти років зобов'язувався створити палестинську автономію. Підписання широкомасштабної угоди призначено на 18 грудня 1978 р., але через демонстративне ігнорування Ізраїлем зобов'язань щодо палестинської автономії відбулося лише 25 березня 1979 р. у Вашингтоні. Згідно з угодою, Ізраїль повертав окуповані в 1967 р. єгипетські території, натомість отримуючи дипломатичне визнання. Наступні ізраїльсько-єгипетські переговори з палестинського питання швидко зайшли в глухий кут. Ізраїль так і не виконав узятих на себе пунктів угоди, що стосувалися Палестини. Всі арабські країни, включно з Саудівською Аравією та іншими "помірковано" налаштованими до Заходу режимами, засудили Кемп-Девідську угоду.