Єдність всіх антиколон. сил без відмінностей етнічного характеру та віри 3 страница

40. ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА КРИЗА В КИТАЇ В 1944 Р. ЗАВЕРШЕННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ КИТАЙСЬКОГО НАРОДУ.

Ще у травні 1943 р., за посередництвом маріонеткового уряду Ван Цзінвея, Чан Кайші провів таємні переговори з японцями. Погоджуючись на сепаратний мир, японці обіцяли повернути під контроль уряду Гоміньдану Ухань та Гуанчжоу і провадити спільну з китайськими урядовими військами боротьбу з КПК. У 1944–1945 встановилося фактичне перемир'я між японцями та китайськими комуністами. У березні 1944 р. японці розпочали в Китаї великий наступ. Уже в перші дні боїв на бік японців перейшло кілька генералів зі своїми військами, і фронт розвалився. Японцями було захоплено стратегічно важливе місто Чженчжоу (19 квітня), а також Лоян (25 травня). У руках японців опинилася велика частина території провінції Хенань та вся залізнична лінія від Пекіна до Ханькоу. У травні — вересні 1944 року японці продовжують вести наступальні операції в південному напрямі. Активність японців привела до падіння Чанши та Хеньяну. В цей же час китайці провели наступ в провінції Юньнань. 4 жовтня японським десантом з моря було узято місто Фучжоу. Беручи до уваги неспроможність гоміньданівського уряду ефективно протистояти японській агресії, у листопаді 1944 р. США пішли на прямі переговори з китайськими комуністами. 10 листопада 1944 р. американський генерал ПатрікХерлі та ЧжоуЕньлай підписали спільну заяву про координацію антияпонських операцій та потребу створення в майбутньому Китаї коаліційного уряду.В кінці року американська авіація перекинула дві китайські дивізії з Бірми до Китаю. У січні — лютому японська армія відновила наступ в Південно-Східному Китаї, зайнявши обширні території в прибережних провінціях — між містом Ухань та кордоном Французького Індокитаю. У березні — квітні японцям вдалося також узяти дві американські авіабази в Китаї — Лаохотоу та Лаохекоу.В результаті китайського контрнаступу 30 травня був перерізаний коридор, що вів до Індокитаю. У травні китайські війська 3-го ВР провели наступ на Фучжоута зуміли звільнити місто від японців. 8 серпня 1945 СНК СРСР офіційно приєднався до Потсдамської декларації США, Великобританії та Китаю і оголосив війну Японії. До того часу Японія була вже знекровлена, і її здатність продовжувати війну була мінімальною. В той же час розпочалася боротьба між китайським націоналістами та комуністами за політичний вплив. 10 серпня головком військ КПК Чжу Де віддав наказі про перехід комуністичних військ в наступ проти японців на всьому фронті, а 11 серпня Чан Кайші віддав аналогічний наказ про перехід в наступ всіх китайських військ. Вступ до війни СРСР та атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі прискорили остаточний розгром та поразку Японії. 14 серпня, коли стало зрозуміло, що Квантунська армія зазнала нищівної поразки, японський імператор заявив про капітуляцію Японії.14 — 15 серпня було заявлено про припинення вогню.

41. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ІЗРАЇЛЮ У 70-Х РР. 20 СТ. ПОЧ. 21 СТ.

Основою господарської моделі Ізраїлю е змішана економіка, що складається з державного, приватного і профспілково-кооперативного сектора. Кожен із них має свої функції і свою спеціалізацію. Профспілково-кооперативний сектор, або «робітнича економіка», функціонує під контролем Загальної федерації трудящих Ізраїлю. Всі працюючі вважаються колективними власниками підприємств і одержують не лише зарплату, а й дивіденди. Профспілки володіють третиною банківських активів країни, 1/4 страхового і. 1/6 будівельного бізнесу. До цього сектора належать сільські кооперативи - кібуци і мошави. Формування приватного сектора відбувалось не в умовах вільної конкуренції, а під безпосереднім керівництвом держави і міжнародних сіоністських організацій. Протягом кількох десятиліть, до кінця 70-х років, господарство Ізраїлю розвивалось екстенсивним шляхом, споживання товарів і послуг значно переважало над їх виробництвом. Розрив між ними компенсувався грошовими і товарними потоками з-за кордону. Головним дестабілізуючим фактором стала гонка озброєнь, внаслідок якої підвищились податки на підприємництво і фінансову діяльність. Назріла необхідність реформ ринкового характеру. Структурну перебудову ізраїльської економіки взяли на себе правоцентристські партії. Після приходу до влади в 1977 р. блок Лікуд проголосив курс на значне обмеження державного втручання в економіку, лібералізацію господарства. Послаблювався контроль над валютними операціями, відмінялись податки на імпорт і субсидії на експорт, відпускались ціни на основні продукти харчування. Ці заходи викликали в Ізраїлі економічний хаос. Перша спроба економічних реформ в Ізраїлі виявилась невдалою. Знову стало необхідним державне регулювання.У 1985 р. урядовий блок соціал-демократичних і ліберальних партій прийняв масштабну програму оздоровлення економіки на ринкових засадах. У 90-х роках в Ізраїлі відбувалося економічне віднесення. Розпад СРСР викликав масову еміграцію радянських євреїв, що сприяло розширенню споживання, збільшенню будівництва, зростанню обсягів виробництва в легкій і харчовій промисловості. Іншим стимулом прогресу стали позитивні зрушення у врегулюванні близькосхідного конфлікту. Держава виступає-гарантом соціального захисту населення. Введені в дію кілька проектів. Програма національного страхування передбачає виплати по старості, інвалідності, безробіттю, а також допомоги працівникам підприємств, що збанкрутували, солдатам запасу під час щорічних зборів, сім'ям з дітьми. Найбільш впливовою була Робітнича партія, що ставила своєю метою побудову «єврейського соціалізму», її програма передбачала створення соціальне орієнтованої держави, яка захищає інтереси всіх громадян, пом'якшує або зовсім усуває соціальні конфлікти і робить Ізраїль привабливим для нових іммігрантів.

42. ЗАГОСТРЕННЯ ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ В ІНДІЇ В КІНЦІ 80-Х - НА ПОЧ. 90.

На виборах до парламенту в грудні 1984 р. на хвилі співчуття до І. Ганді Індійський національний конгрес Індіри отримав переважаючу більшість мандатів (401 місце), а прем'єром був обраний син покійної — Раджив Ганді (1944—1991). Період успішної внутрішньої та зовнішньої політики уряду Р. Ганді закінчився в середині 1987 р., після того, як Індія втрутилася в національний конфлікт на Шрі-Ланці. Розширення бойових дій на Шрі-Ланці призвело до зростання тамільської еміграції до Індії, і своєї чергою, антитамільських заворушень у штаті Орісса, де були розташовані біженці. Використання армії для придушення закордонного партизанського руху викликало широкі протести серед індійських тамілів. У січні 1988 р. уряд змушений був арештувати лідерів тамільської. Звинувачений тамілами в зраді національних інтересів, Р. Ганді був убитий унаслідок терористичного акту.

На загальноіндійській політичній арені в грудні 1987 р. оформилася коаліція чотирьох найбільших політичних партій, які виступили з критикою економічного курсу уряду. У березні 1988 р. ця коаліція організувала загальний страйк у Західній Бенгалії та Кералі. Мешканці Біхару та Андхра-Прадеша на спроби поліції навести порядок відповіли масовими заворушеннями.Незадоволення погіршенням ситуації в країні призвело до поразки ІНК (І) на виборах до парламенту в листопаді 1989 р. Новий коаліційний уряд очолив ВішванатаПратарСінгх. Почався період нестійких коаліцій та частої зміни урядів. На 1991 р. економіка Індії була на межі повного колапсу через кризу в зовнішній торгівлі та припинення податкових надходжень до бюджету. Уряд НарасімаРао вдався до надзвичайних заходів у економіці, здійснив суттєву девальвацію рупії, провів низку скандальних розслідувань біржових спекуляцій та зловживань державних службовців. Загалом на 1992 р. економічну ситуацію вдалося стабілізувати, значною мірою завдяки великим фінансовим позикам за кордоном.Як реакція на регіональні сепаратистські рухи, з початку 90-х рр. у Індії почала набувати щораз більшої сили ультранаціоналістичнапаніндуїстська партія "БхаратіяДжаната", лідером якої був колишній міністр закордонних справ в уряді М.Ваджпаї. Метою своєї діяльності ця партія визначала створення винятково індуїстської держави. Однією з форм діяльності паніндуїстів було руйнування мечетей, збудованих після мусульманського завоювання Індії на місці давніх індуїстських святинь. У січні 1993 р. мусульманський погром відбувся в Бомбеї. У травні 1996 р. "БхаратіяДжаната" перемогла на виборах, але не змогла сформувати свого уряду. Спробою спинити наближення ультранаціоналістів до влади стало формування в червні 1996 р. коаліційного уряду ДоддеДевіГовди (1933 р.н.). Звинувативши урядовий кабінет у поступках "БхаратіяДжаната", у квітні 1997 р. з урядової коаліції вийшов ІНК (І). Урядова криза закінчилася черговими виборами, на яких знову впевнено перемогли ультранаціоналісти.

У березні 1998 р. А.Б. Ваджпаї став прем'єр-міністром країни. Новий уряд узяв курс на розбудову військової промисловості та перетворення Індії на світову наддержаву.У зовнішній політиці загострилися стосунки Індії з Пакистаном.

43. АРЄГАРНІ БОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В КИТАЇ (СЕРПЕНЬ – ГРУДЕНЬ 1927 Р.) ТА ЇХ НАСЛІДКИ.

З липня місяця 1927 року керівництво КПК приймає рішення щодо підняття селянських повстань. Перше повстання було піднято в Наньчані. Рішення про цей виступ було прийнято 26 липня на нараді вХанькоу членів керівництва КПК. Почати цей виступ передбачалося після серії селянських повстань в суміжних провінціях, однак зміна обстановки зажадало прискорити виступ, який тепер стало розглядатися як пролог «повстань осіннього врожаю». Повстання почалося в ніч з 31 липня на 1 серпня 1927. Основною силою були частини НРА, які перебували під впливом КПК і очолювалися комуністами. Для політичного керівництва повстанням комуністами був утворений Революційний комітет Гоміньдану, проте ніхто з видних гоміньданівців, яких припускали залучити до цього комітету, не підтримав повсталих і реального втілення ця ідея не отримала.

Повсталі проголосили вірність революційним заповітам Сунь Ятсена і прагнення повернутися в Гуандун, відродити революційну базу і підготувати новий Північний похід. Разом з тим вони висунули гасла аграрної революції і створення органів селянської влади, практично передбачаючи конфіскацію земель великих землевласників. Передбачалося під цими гаслами підняти селянські повстання по шляху проходження в Гуандун і прийти в Гуанчжоу на хвилі селянського руху, на хвилі аграрної революції. Однак події розвивалися не так, як задумали ініціатори повстання.

5 серпня повстанська армія, що налічувала близько 20 тис. бійців, покинула Наньчан і після успішних боїв в південному Цзянси на початку вересня вийшла в західну Фуцзянь. Проте ні в Цзянси, ні в Фуцзяні, ні дещо пізніше в Гуандуні повстанці не зуміли підняти селянство. «Розрахунок на підтримку селян не виправдався. Вонирозбігалися, почувши про наближення повстанських військ. Тікали і селяни, і поміщики, і в результаті боротьбу ні з ким і нікому було вести». Разом з тим в Гуандуні повстанці натрапили на запеклий опір переважаючих сил противника і в районі м. Шаньтоу були розгромлені у важких і кровопролитних боях.

З серпня по грудень 1927 комуністи під гаслами Аграрної революції намагалися підняти селянські повстання в провінціях Хунань, Хубей, Цзянси, Гуандун. Однак ці виступи не отримали тієї широкої і масової підтримки селянства, на яку розраховували керівники КПК. Повстання носили розрізнений характер, спалахували, як правило, тільки в тих небагатьох місцях, де комуністи мали міцні позиції в селянських спілках, і не перетворювалися в загальну війну. Завершення ар'єргардних боїв до грудня 1927 означало і завершення Національної революції 1925-1927 рр.. Головний підсумок Національної революції 1925-1927 рр.. був глибокий розкол національно-визвольного руху. Саме в ці роки склалися дві непримиренних ідейно-політичних течії - «націоналістична» і «комуністична», смертельна боротьба між якими фактично відсувала на другий план завдання завершення національного визволення і оновлення Китаю.

44. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА В ІНДІЇ В 1945-1947 РР. УТВОРЕННЯ ІНДІЙСЬКОГО СОЮЗУ ТА ПАКИСТАНУ.

Після завершення Другої світової війни британці змушені були повернутися до питання про надання незалежності Британській Індії. У червні 1945 р. віце-король Індії скликав у Сімлі нараду всіх політичних партій країни. На цій нараді досягнуто принципової домовленості про поступову передачу влади в колонії представникам місцевого населення. У результаті проведених на початку 1946 р. загальних виборів до Центрального законодавчого зібрання Індії та провінційних зібрань, перемогли Індійський національний конгрес (ІНК) та Мусульманська ліга.Політичні зміни відбувалися на тлі економічного спаду, який розпочався в Індії після Другої світової війни. Вищою точкою національних антиколоніальних виступів у Індії стало повстання військових моряків Бомбея в лютому 1946 р. Заворушення почалися після того, як матросам видали рис, перемішаний з піском, обурені моряки відмовилися виконувати накази. На корабляхспущено британські прапори й піднято прапори ІНК та Мусульманської ліги. Послані проти повсталих солдати-індуси відмовилися стріляти в моряків і перейшли на їх бік. У Бомбеї розпочався загальний страйк. 23 лютого 1946 р. військові моряки здалися. У зв'язку із загостренням антибританських настроїв у Індії та розгортанням національно-патріотичного руху, 19 лютого 1947 р. прем'єр-міністр Великобританії Клемент Етлі виступив із заявою про те, що влада в Індії буде передана представникам місцевого населення не пізніше, ніж у червні 1948 р. Запропонований британцями проект передбачав збереження територіальної єдності колонії, що мала перетворитися на конфедерацію напівнезалежних провінцій і князівств з широкою автономією. Індійський національний конгрес в загальних рисах погодився із запропонованим К. Етлі проектом збереження територіальної єдності Індії, але проти виступила Мусульманська ліга, лідер якої А.М. Джинна, остерігаючись "розчинення" мусульман серед чисельно переважаючих індусів, вимагав чіткого визначення кордонів майбутньої мусульманської держави. Віце-король запропонував створити тимчасовий уряд Індії, в якому місця були б розподілені між ІНК і Мусульманською лігою в пропорції 40% до 40% при збереженні 20% місць за представниками інших політичних сил. Ліга відмовилася прийняти цей проект. 24 серпня 1946 р. без участі представників Мусульманської ліги створено тимчасовий уряд Індії на чолі з ДжавахарлаломНеру. Створення уряду без участі найвпливовішої мусульманської партії викликало численні сутички між індусами та мусульманами, оскільки останні відчули себе ошуканими. Прибувши в березні 1947 р. до Індії, новий віце-король лорд Луїс Маунтбеттен, у червні того ж року опублікував план передачі влади місцевим представникам у розмежованій на Пакистан та Індійський Союз колонії. Передбачалося, що князівства, над якими також припинявся сюзеренітет Великобританії, окремо мали вирішувати, куди їм вступати, а обидві новостворені країни початково стануть британськими домініонами.Про припинення британського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Генерал-губернатором Пакистану став А.М. Джинна. Дж. Неру залишився головою індійського уряду. Індія та Пакистан заишилися в Британській співдружності.

45. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО І ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ В ЯПОНІЇ В 2 ПОЛ. 70-Х – 80-Х РР.. 20 СТ.

Кінець 70-х — початок 80-х рр. — час урядування кабінетів ТакеоМікі (1974—1976), ТакеоФукуди (1976-1978), МасайосіОхіри (1978—1980) та Дзен-коСудзукі (1980—1982) — позначився посиленням дискусій навколо японських Сил самооборони. Опозиційна Соціалістична партія звинуватила правлячу ЛДП у відродженні мілітаризму. Для припинення дискусій навколо військових бюджетів, у грудні 1976 р. прийнято рішення про законодавче обмеження верхньої межі витрат на оборону одним відсотком від валового національного продукту. У наступні роки лише один раз цей ліміт було перевищено: у 1987 р. витрати на Сили самооборони склали 1,004% ВНП.

На рубежі 80-х рр. японська економіка настільки зміцніла, що країна змогла розпочати "економічні війни" — пряму боротьбу за ринки збуту в США. Сполучені Штати на той час були найголовнішим торговим партнером Японії. У загальній структурі американського імпорту до США з Японії ввозилося 40% усіх автомобілів, 30% побутових електроприладів і 16% прокату чорних металів. Своєю чергою, США експортували 86% брухту, 59% пшениці та 42% бавовни, які ввозила Японія. Встановлюючи вигідні для свого виробника мита та торгові тарифи, Японія змусила США вдаватися до засобів політичного тиску на свого далекосхідного союзника. Постійний притік грошей із закордону позитивно вплинув на зміцнення японської фінансово-банківської сфери. У 80-х рр. японські банкіри та підприємці отримали змогу скуповувати власність у інших державах та широко інвестувати іноземну промисловість. За рівнем промислового виробництва Японія у 80-х рр. посіла друге місце в світі (після США), а за обсягами експорту — четверте (після США, ФРН та Великобританії).

У жовтні 1982 р. ЛДП сформувала новий уряд, який очолив ЯсухіроНакасоне (1918 р.н.). Гаслом його правління стало "підведення підсумків повоєнної політики країни". Радикальні кола сприйняли цю кампанію, як ознаку початку перетворення країни на державу світового масштабу не лише в економічному, але й у політичному плані. Накасоне оголосив про намір здійснити три реформи, які б дозволили збалансувати бюджет і відкрити нові можливості для економічного зростання. Цими реформами мали стати встановлення державного контролю над залізницями та частиною телекомунікацій, зміни в податковій політиці та освітня реформа.

У жовтні 1983 р. через винесення судового вироку КакуеюТанаці почалася урядова криза, в результаті якої довелося розпустити нижню палату парламенту. На грудневих виборах того ж року ЛДП втратила 36 місць, а тому змушена була шукати союзників серед незалежних депутатів. ЯсухіроНакасоне залишився на посту прем'єр-міністра до осені 1987 р.

У результаті досягнутої угоди між п'ятьма найбільшими фракціями всередині ЛДП, 6 листопада 1987 р. створено урядовий кабінет НоборуТакесіти (1924— 2000). Оголосивши про намір продовжити започаткований Накасоне курс на реформи, Такесіта водночас заявив про бажання переглянути державну політику в земельному питанні, оскільки шалене зростання цін на землю почало загрожувати економічному розвитку країни.

46. ПРОБЛЕМА СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО – РЕВОЛЮЦІЙНОГО ФРОНТУ В КИТАЇ (1922 – 1924 РР). ВИЗРІВАННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ СИТУАЦІЇ.

У 1922 р. президентом Китаю став Лі Юаньхун (1864—1928), який втримався на своєму посту лише рік. Південь країни, який контролювали уряд Гоміньдану та кілька дуцзюнів, не визнавав пекінських урядів та президентів. У Гуанчжоу перебував сформований Сунь Ятсеном (1866—1925) ще під час світової війни гоміньданівський уряд, який, покладаючись на союз з частиною південних дуцзюнів, планував поширити свою владу на весь Китай. На початку 1919 р. в Китаї посилився патріотичний націоналістичний рух. Значне розчарування викликав в Китаї підписаний 6 лютого 1922 р. у Вашингтоні Договір дев'яти держав. Договір мав урегулювати стосунки західних держав та Японії з Китаєм. Суверенітет Китаю надалі обмежувався окремим судочинством для іноземців та існуванням на китайській території екстериторіальних районів, де жили некитайці, — сеттельментів. У багатьох містах почалися антиурядові виступи. Скориставшись цим, Гоміньдан почав війну із північними дуцзюнями. Тим часом виникло напруження між військовим головнокомандувачем ЧеньЦзюнміном та самим Сунь Ятсеном. Причиною суперечки було ставлення до національного питання. Сунь Ятсен був ханьським націоналістом. З такими поглядами не погоджувався ЧеньЦзюнмін. Його підтримала значна група військових командирів, які організували 16 червня 1922 р. військовий переворот у Гуанчжоу. Рятуючись від колишніх союзників, Сунь Ятсен на крейсері "Юнфень" поспіхом утік до Гонконга. Лише в січні — лютому 1923 р. ЧеньЦзюнміна вибили з Гуанчжоу об'єднані армії гуансійців та юньнанців, котрі погодилися допомогти Сунь Ятсену. Повернувшись з Гонконга, 21 лютого 1923 р. Сунь Ятсен сформував новий уряд. Чисельність армії Гоміньдану сягнула 80 тис. бійців. Упродовж літа — осені 1923 р. Гоміньдан зав'язав дружні стосунки з Радянською Росією. Восени 1923 р. китайська делегація відвідала Москву. За порадою радянських представників, у листопаді 1923 р. Сунь Ятсен реформував Гоміньдан. Було чітко визначено цілі партійної політики, проведено кадрову чистку. На Першому об'єднавчому з'їзді Гоміньдану в січні 1924 р., з ініціативи Сунь Ятсена, партія уточнила три принципи своєї діяльності. Восени 1924 р. на бік Гоміньдану несподівано перейшов дуцзюнь-християнин Фен Юйсян. Війська цього генерала розбили сили У Пейфу і зайняли Пекін. Вигнавши зі столиці чжілійців та ув'язнивши президента ЦаоКуня, Фен Юйсян запропонував створити коаліційний уряд, у якому були б представлені головні політичні сили країни, в тому числі й діячі Гоміньдану.

 

47. ОСНОВНІ РИСИ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ МОНГОЛІЇ У 50-60 РР. ХХ – НА ПОЧ.. ХХІ СТ.

Політичний розвиток. 26 січня 1952 року в Монголії до влади прийшов ЮмжагийнЦеденбал, колишній соратник Чойбалсана. В 1956 році, і знову в 1962 році, МНРП засудила культ особистості Чойбалсана, в країні відбулася щодо нерепрессивна колективізація сільського господарства, що супроводжувалась впровадженням в народні маси безкоштовної медицини та освіти і визначених соціальних гарантій. У 1961 році МНР стала членом ООН, в 1962 році - членом очолюваної СРСР організації Ради Економічної Взаємодопомоги. На території Монголії були розміщені частині армії СРСР, МНР встала на бік СРСР в період загострення радянсько-китайських відносин. Монголія стала одержувачем масованої економічної допомоги з боку СРСР і ряду країн РЕВ. В 1991 році генеральним секретарем ЦК МНРП, Головою Президії Великого Народного Хуралу став Батмунх.Монголія - парламентська республіка. Тут діє Конституція Монголії від 13 січня 1992 року, що набула чинності 12 лютого 1992 року. 21 листопада 1991 року Великий народний хурал прийняв рішення змінити назву країни і після вступу в силу нової конституції (12 лютого 1992 року) МНР стала називатися Монголія.Глава держави - президент, що обирається на альтернативній основі шляхом загального прямого і таємного голосування терміном на 4 роки. Президент може переобиратися ще на один термін. Президент є головнокомандувачем збройних сил країни.Законодавчу владу здійснює парламент - Великий державний хурал. Виконавчу владу здійснює уряд, сформований ВДХ за пропозицією прем'єр-міністра і погодженням з президентом.З липня 1996 по липень 2000 р. країною управляла коаліція нових партій, що здобули перемогу на парламентських виборах в червні 1996. Найбільшої в коаліції була Монгольська національно-демократична партія (НДП), утворена в 1992 р. на базі злиття ряду ліберальних і консервативних партій та угруповань. У 2001 НДП була перейменована в Демократичну партію. Економічний розвиток. В 1940-1960 рр. відповідно до концепції некапіталістичного розвитку в Монголії тривав «соціалістичний етап революції» і будувались «основи соціалізму». Велика увага надавалась індустріалізації. З 1 січня 1956 р. почала працювати трансмонгольська залізниця, яка зв'язала Москву, Улан-Батор, Пекін. В 1959 р. була завершена суцільна колективізація сільського господарства, в ході якої усуспільнювалась худоба. В 1959-1960 рр. розпочалось освоєння цілинних земель. Виникла нетрадиційна галузь сільського господарства - рослинництво. Держава почала вирощувати хліб. У 80-х роках монгольська промисловість виготовляла продукцію 2 500 найменувань, в т.ч. 80 - на експортМіж СРСР і МНР була підписана програма економічного і науково-технічного співробітництва на 1985-2000 рр. На 1990 р. державний борг Монголії СРСР оцінювався в 10 млрд. руб. Радянська сторона сприяла появі в МНР висококваліфікованих кадрів з різних спеціальностей. В 1990 р. в країні була введена багатопартійність. Перехід до ринкових відносин викликав поглиблення економічної кризи. Були лібералізовані ціни, розпочалась приватизація державної і кооперативної власності. На 2000 р. було роздержавлено близько 90% нерухомості, 95% малих і середніх підприємств і 70% - великих.

48. ПРИЧИНИ ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ОБСТАНОВКИ В ТУРЕЧЧИНІ В ДР. ПОЛ. 70-Х РР. РЕФОРМИ ТУРГУТОЗАЛА ТАЇХ НАСЛІДКИ.

На додачу до економічних негараздів у країні знову піднялася хвиля тероризму. Початок їй поклала виборча кампанія до парламенту навесні 1977 р. Під час першотравневого мітингу на стамбульській площі Таксім невідомі почали стріляти в натовп, чим спровокували паніку, внаслідок якої в тисняві загинуло 39 осіб. Через жертви серед прихильників лівої ідеї, які загинули на цьому мітингу, почалися акції відплати. Унаслідок взаємних нападів та терористичних актів лівих та правих до кінця 1977 р. вбито близько 200 осіб, а в наступні роки щорічно гинуло по 1,5 тис. осіб (чотири людини в день!). Одним із терористів, який розпочав свою злочинну "кар'єру" в цей час, був Алі МехмедАгджа, відомий завдяки спробі вбити 13 травня 1981 р. Папу Римського Яна Павла II.

У ніч на 12 вересня 1980 р. турецькі військові вчинили ще один державний переворот. Керівник перевороту генерал КенанЕврен (1918 р.н.) мотивував дії армії необхідністю зупинити терор і запобігти громадянській війні, на порозі якої опинилася країна. Першим президентом Третьої республіки в Туреччині на безальтернативній основі обрано К. Еврена. До парламентських виборів, які відбулися 6 листопада 1983 р., уряд допустив лише три партії: Національно-Демократичну, Народну та партію "Вітчизна", яку навесні того ж 1983 р. створив економіст з великим стажем роботи в західноєвропейських структурах Світового банку та керівник комісії планування в уряді С. Деміреля ТургутОзал (1927— 1993). "Вітчизна" перемогла на виборах, здобувши 45% голосів виборців і отримавши 211 мандатів.Перемога на виборах дозволила Т. Озалу сформувати однопартійний уряд, який створено 24 грудня 1983 р. Роки прем'єрства Т. Озала (1983—1989) позначилися гнучким поєднанням західноєвропейського економічного прагматизму із широким використанням місцевих релігійних традицій. Уряд вклав великі кошти в розвиток соціальної інфраструктури, будівництво доріг та розвиток телекомунікацій. Це дозволило різко збільшити надходження від туристичного бізнесу. Щоправда, приріст ВНП у другій половині 80-х рр. був незначним — заледве 2% на рік. Поряд із лібералізацією ринку здійснено ряд кроків, що посилили вплив релігії у суспільстві. У школах запроваджено обов'язкове вивчення релігії, відкрито школи імамів та хатібів, збудовано сотні мечетей.

Основні складові реформ:

Ø приватизація державних підприємств;

Ø збільшення іноземних капіталовкладень в перспективні галузі екомоніки;

Ø розширення експорту – з цією метою були переглянуті тарифи і преференції, покращено фінансування експортних операцій, розширено кредитування через державний сільськогосподарський банк товаровиробників;

Ø переорієнтація на нові ринки збуту сільськогосподарської і промислової продукції – в основному це були мусульманські країни 3 світу;

Ø значні інвестиції, зокрема в сферу послуг та транспортну мережу мусульманських країн.

49. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КОРЕЇ В 20-30 РР. ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА КОРЕЙЦІВ.

Японський колоніальний режим. Після анексії 1910 р. Кореї Японією, на території півострова був встановлений жорсткий окупаційний режим. Корейський патріотичний рух, що розвивався під егідою товариства "Чхондогьо", посилився у другій половині 1918 р. у зв'язку із економічними проблемами Японії. 1 березня 1919 р. багатотисячні демонстрації відбулися у Сеулі, Пхеньяні та багатьох інших містах країни. 5 березня в Сеулі спалахнули вуличні бої. Озброєні сокирами, серпами, мотиками, а подекуди просто палицями та камінням, корейці нападали на японців, намагалися громити державні установи. Зіткнення між корейцями та японцями відбулися навіть за межами півострова. Японська армія дуже жорстоко придушила виступи повстанців. Незважаючи на успішне придушення народних виступів, японцям довелося вдатися до певної лібералізації свого окупаційного режиму. Було оголошено про початок "культурного управління". Генерал-губернатора Хазегаву, на якого покладено відповідальність за спалах насильства, замінено на посаді бароном МакотоСайто. Новий правитель країни запровадив низку реформ, що полягали у спрощенні судочинства, обмеженні повноважень жандармерії, а також скасуванні законів про колонізаційні спілки. Ці зміни дещо покращили становище національної корейської промисловості. Економічний та політичний розвиток 20—30-х рр. У середині 20-х рр. у Кореї почала поширюватися комуністична ідеологія. 1925 р., за активної участі діячів Комінтерну некорейського походження, в Сеулі було створено Комуністичну партію Кореї (КПК). У наступні роки корейські комуністи підписали угоду про спільні дії з національно-патріотичним фронтом "Сінганхве" ("Товариство спільних дій"). Незадоволена цим кроком Москва у 1928 р. наказала розпустити КПК.Після окупації 1931 р. Маньчжурії та створення там маріонеткової держави Маньчжоу-Го, Японія об'єднала її у єдиний економічний комплекс із Кореєю. У зв'язку з цим на території Кореї швидкими темпами розпочалося будівництво стратегічних промислових об'єктів. Японці збудували сучасний металургійний комбінат в Чхонджіні та хімічнй завод в Хиннамі, а також низку інших підприємств та споруд промислової інфраструктури. Протягом 30-х рр. різко зросли японські капіталовкладення у корейську економіку. Згодом, під час Другої світової війни, Корея виробляла третину усієї необхідної японській армії продукції.У 1931 —1934 рр. на території Північно-Східного Китаю за активної підтримки китайських та радянських комуністів почали формуватися корейські партизанські загони. У 1936 р. корейці створили в Китаї "Товариство відродження вітчизни", почали видавати журнали та газети корейською мовою. У 1937—1940 рр. корейські партизани час від часу здійснювали рейди на територію Кореї. Основні партизанські бази корейських комуністів розташовувалися в Китаї. Після того, як 1941 р. японці зуміли розсіяти більшість партизанських сил корейців, антияпонський рух продовжувався у формі окремих актів саботажу та диверсій.