В умовах постійного розвитку продуктивних сил капіталізм вільної конкуренції поступово змінюється. Наприкінці XIX ст. виникають монополії, що спричиняє сутнісні зміни в механізмі функціонування ринкової економіки. З одного боку, повне саморегулювання ринкової економіки вже не могло забезпечити безперешкодний розвиток неймовірно потужних продуктивних сил. Необхідне було втручання держави. З іншого боку, розвиток виробництва вимагав підвищення якості робочої сили, транспортні і силові функції якої все більше відходили на другий план поступаючись інтелектуальній складовій. Це, у свою чергу, вимагало переорієнтації виробництва переважно на людину. Нарешті, існували й країни соціалізму, які економічно програвали капіталістичній системі, але мали, безсумнівно, великі гуманістичні цілі й орієнтували все виробництво (принаймні, у бажанні) на задоволення потреб людини й на її всебічний розвиток. Усе це разом привело до формування тієї моделі суспільного відтворення, яка пізніше отримала назву соціально-орієнтованої.
Соціально орієнтована модель ринкової економіки почала формуватися після Великої депресії 1929-1933 рр. Теоретичне обгрунтування їй дав Дж.Кейнс. Звичайно, ні сам теоретик, ні його прихильники й послідовники не визначали теорію Дж.Кейнса саме як теорію соціально орієнтованої ринкової економіки. Але підґрунтя формування цієї моделі вже було закладене цим великим англійським економістом.
Історичні умови формування кейнсіанства пов'язані з тим, що недоліки саморегулівної ринкової економіки посилювались; суспільне виробництво все частіше зазнавало кризи, що, урешті-решт, спричинило світову економічну кризу 1929-1933 рр. Дж.Кейнс став першим з економістів, хто визнав нездатність сучасної йому ринкової економіки до повного саморегулювання і, уже базуючись на цьому фундаментальному положенні, шукав вихід з тієї ситуації, в якій опинилась економіка високорозвинених країн.
Як уже було розглянуто в розділі XII, Дж.Кейнс ув своєму аналізі застосував метод, який багато в чому був запозичений у К.Маркса. При цьому головну увагу він зосередив на дослідженні сфери обігу. Причину кризи капіталістичної економіки він пов'язував з появою "неефективного попиту". Справа в тому, що, на думку Дж.Кейнса, в умовах ринкової економіки діє основний психологічний закон, який виявляється в тому, що динаміка зростання сукупного попиту відстає від динаміки зростання доходів населення. Так з'являється неефективний попит, наслідком якого в остаточному варіанті стає криза виробництва.
Якщо причиною кризової ситуації в економіці стає неефективний попит, то логічно було зробити висновок про необхідність його перетворення на ефективний попит. Цей висновок, у свою чергу, ставив питання про те, хто, яка сила здатна це зробити в масштабах усього суспільного виробництва. Відповідь на це була одна: такою силою має стати держава.
Дж.Кейнс не обмежився тільки узагальненим визначенням основної причини кризового стану капіталістичної економіки і тієї сили, яка здатна вивести економіку з кризи. Він розробляє і механізм втручання держави в економічне життя суспільства. Суть цього механізму полягає в тому, що держава забезпечує ефективний попит. Теоретично Дж.Кейнс пов'язує сукупний попит з інвестиціями. Збільшуються останні, і зростає сукупний попит. Цю залежність він фіксує у вигляді формули
де w означає, що і дохід, і інвестиції виражаються в одиницях заробітної плати.
Отже, зростання сукупного попиту можна досягти шляхом зростання інвестицій. З цією метою держава через розподіл, який здійснюється за допомогою фіскальної системи, стимулює інвестиційний процес. При цьому сфера розміщення цих інвестицій не має особливого значення. "Споруда пірамід, землетруси, навіть війни можуть служити збільшенню багатства" (Дж. Кейнс "Общая теорія занятості, процента и денег". М - 1948. - С 124).
Стимулювати інвестиційний процес можна і через емісію грошей. Тут механізм діє так. Емісія збільшує пропозицію грошей, унаслідок чого відсоток падає, а це стимулює виробника, бо він може взяти більше кредитів. Зрозуміло, що певний надлишок грошей неминуче буде призводити до інфляції, але в першій половині XX ст. головними проблемами суспільства були безробіття, падіння виробництва, а відтак, і погіршення матеріального становища основних верств населення. За цих умов інфляційні процеси відходили на другий план.
Кейнсіанство стало теоретичним обгрунтуванням для багатьох високорозвинених країн і привело до значних позитивних економічних і соціальних наслідків. Особливо воно поширилось у тих країнах, де при владі були соціал-демократи як, наприклад, у Швеції. Ідея втручання держави в економічне життя збігається з ідеологією соціал-демократів. При цьому, реалізуючи у своїй економічній політиці прагнення до справедливості, захисту прав найманих робітників і дрібних товаровиробників, вони помітно посилили, а головне, реалізували на практиці соціальну спрямованість державного регулювання. Разом із розвитком демократії це, урешті-решт, і призвело до формування моделі соціально орієнтованої ринкової економіки.
Але теорія державного регулювання, побудована на кейнсіанстві, уже наприкінці 70-х р. XX ст. почала давати збій і зазнавала потужної критики з боку економістів. Ознакою кризи стало падіння темпів виробництва, наростання економічних криз, посилення інфляції та її негативних соціально-економічних наслідків. У середовищі аналітиків гостро постало питання: чому теорія Дж.Кейнса, яка так успішно і досить довго давала позитивні наслідки, вичерпала себе?
Відповідь на це питання сформувалася не відразу, бо проблеми суспільного відтворення в кожній країні мають певні особливості, і на реальний стан та динаміку виробництва впливає безліч чинників. Але згодом теоретичний аналіз розвитку економіки в гострій боротьбі з кейнсіанцями дав можливість правильно відповісти на це питання. Справа в тому, що державне втручання в економіку стало надпотужним і завдавало шкоди одній з найважливіших переваг ринкової економіки - її здатності до саморегулювання. Так, у СІНА до 1972 р. в сільському господарстві здійснювалась програма регулювання обсягів виробництва й підтримки цін на сільськогосподарську продукцію. На це в середині 60-х р. уряд спрямовував до 45 % усіх коштів, які виділялись державою на підтримку аграрної сфери. Це зменшувало самостійність фермерів, обмежувало їх можливості й потребу реагувати на зміни в кон'юнктурі ринку. Виробництво втрачало необхідність постійно реагувати на зміну попиту, бо через цінову політику й політику обмежень у виробництві окремих продуктів фермер отримував прибуток не стільки внаслідок розвитку свого виробництва, скільки внаслідок перерозподілу національного доходу держави.
Фактором, який сприяв кризі кейнсіанства, стало й те, що потужне втручання держави в економіку через механізм перерозподілу доходів значно збільшило бюрократичний апарат. Зросли витрати на його існування і водночас погіршилась дія ринкових відносин.
У цих умовах набула поширення теорія монетаризму. На сьогодні це сучасна й дуже поширена теорія державного регулювання економіки, на якій грунтується економічна політика багатьох країн, а її використання дає суттєві позитивні наслідки.
Монетаризм, як напрям економічної думки, сформувався в СІНА в 50-ті р. минулого століття. Засновниками цієї теорії стали М.Фрідмен, А.Шварц, А.Мельцер та ін. Переважна частина їх працювала в Чиказькому університеті і тому цей напрям економічної теорії часто називають чиказькою школою. Монетаризм довгий час залишався в тіні і тільки в 70-ті р. у зв'язку з кризою кейнсіанства став набувати широкої популярності.
Цей напрям економічної думки сформувався на критиці кейнсіанської теорії. При цьому головною тезою стала критика необхідності втручання держави в економіку. Це невипадково, бо саме через потужне втручання держави механізм саморегулювання ринкової економіки почав давати певні збої. Представники чиказької школи стояли на позиціях мінімізації впливу держави на економіку, у зв'язку з чим монетаризм часто відносять до неокласичного напряму економічної теорії.
Сам монетаризм спочатку формується як один із напрямів кількісної теорії грошей. М.Фрідмен писав: "Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей... тепер зветься монетаризмом" (Цит. По: Гальчинський А. - Теорія грошей. - К, 1998. - С 46), але природно, що ця сучасна економічна теорія не могла обмежитись тільки вузьким колом питань суто кількісної теорії грошей.
У своєму розвитку монетаризм неминуче втягнув до своєї орбіти і базові проблеми суспільного відтворення. Отже, у сучасному вигляді монетаризм включає як визначальні і неодмінні ознаки дві сторони: кількісну теорію грошей і специфічну теорію відтворення. Корінну особливість відтворювального процесу представники монетаризму вбачають у тому, що сучасна ринкова економіка у своїй основі є самодостатнім збалансованим господарством. Це принципово відрізняє монетаристів від тих самих кейнсіанців, для яких основним методологічним постулатом залишається теза про наявність внутрішніх структурних суперечностей, що внутрішньо (об'єктивно) притаманні ринковій економіці. Для монетаристів основною суперечністю в розвитку економіки є суперечність між динамікою розвитку виробництва і тією грошовою масою, яка знаходиться в обігу. Досягнення оптимального співвідношення між виробництвом і грошовою масою, що його обслуговує, є головною практичною метою монетаризму. Саме оптимізація цього співвідношення є визначальним фактором забезпечення розвитку суспільного виробництва.
Слід зауважити, що перші п'ятнадцять років монетаризм не мав визнання. Причиною було те, що розвинені країни переживали підйом, і панівною була кейнсіанська теорія. Останнє стало причиною того, що теорія монетаризму склалась як ідеологія невтручання держави в ринкові процеси. "Мінімум держави в економіці" - це провідне гасло М.Фрідмена відображає головну тезу цього напряму економічної думки.
Монетаристи виходять з того, що вільний ринок дає можливість забезпечити макроекономічну стабільність. У цій площині знаходиться головний недолік монетаризму, для якого сфера утворення додаткової вартості, тобто сфера виробничого відтворення, по суті, залишається поза увагою. Вирішальним важелем забезпечення рівноваги є гнучкість, по суті, максимальна свобода цін і заробітної плати. На їх думку, кейнсіанство, заохочуючи втручання держави в регулювання цін (наприклад, у сільському господарстві), установлюючи мінімальні ставки заробітної плати, антимонопольне законодавство, проводячи активну податкову політику тощо, створює перепони для ефективної організації функціонування підприємств і тим самим веде до посилення циклічних коливань.
Монетаризм має певні особливості. Його основні постулати, як економічної теорії, зводяться до такого:
o головним важелем, який впливає на такі макроекономічні показники, як рівень виробництва, ціни та зайнятість, є гроші;
o швидкість обігу грошей монетаристи розглядають як величину змінну. Параметри цієї змінної, на їх думку, передбачувані, а як фактори, що впливають на швидкість обігу грошей, вони називають ставку відсотка і темп інфляції;
o механізм взаємодії грошової маси і суспільного виробництва полягає в грошовій пропозиції. Збільшення грошей в обігу приводить до бажання населення витратити ці "зайві" гроші. Отже, зростає сукупний попит населення на всі види активів (як реальних, так і фінансових), а це приводить до збільшення обсягів виробленої продукції;
o виступаючи проти практики бюджетного дефіциту і його покриття за рахунок державних позик, вони стверджують, що держава через продаж облігацій створює конкуренцію підприємцям у боротьбі за отримання фондів і тим самим позбавляє їх можливостей збільшити інвестиції. Механізм полягає в тому, що держава підвищує попит на гроші, а це веде до зростання процентної ставки і, відтак, до зменшення приватних капіталовкладень. Виходом тут, на їх думку, має стати створення нових грошей для покриття бюджетного дефіциту.
o грошова пропозиція повинна бути обмеженою і коливатись у межах 3 - 5 % на рік (грошове правило М.Фрідмена). Такий висновок монетаристи роблять через те, що середній темп виробництва для країни в довгостроковому періоді становить 3 %, і тому зростання грошової маси в межах 3 - 5 % є найбільш оптимальним. Висновок монетаристів про необхідність зростання грошової маси базується на тезі про те, що збільшення грошової маси позитивно впливає на зростання реального обсягу виробництва. При цьому останнє в довгостроковому періоді зростає швидше, ніж зростає абсолютний рівень цін. Проте практика застосування цієї тези в окремих країнах, а ця практика отримала назву політики таргетуеання, зводиться до збільшення грошової маси залежно від таких макроекономічних показників, як ВВП і продуктивність суспільної праці. З огляду на це представники монетаризму в своїх останніх роботах пропонують постійно збільшувати грошову масу в обігу лише на 1 - 2 % вище від темпів зростання продуктивності праці.
Розглянуті вище фундаментальні положення монетаризму суттєво відрізняють їх від кейнсіанства в тій частині, де розглядається вплив грошей на зміну номінального і реального ВВП. У Дж.Кейнса вплив грошового обігу на зміни у випуску продукції і в зайнятості населення опосередкований зміною відсотка, який, у свою чергу, через інвестиційні процеси впливає на обсяги суспільного виробництва. Що ж стосується монетаристів - то, як це вже було відзначено, для них зміна грошової маси безпосередньо впливає на всі компоненти сукупного попиту, а не тільки на інвестиції, а відтак, і на зміну номінального та реального ВВП.
Монетаризм як наукова теорія досить суттєво відрізняється від монетаризму як певної економічної політики, що здійснює держава. Спираючись на основні теоретичні положення монетаризму як теорії, монетаристська політика, по суті, є, як і кейнсіанство, політикою державного регулювання економіки. Але ця політика, спрямована на створення найбільш сприятливих умов для забезпечення економічної свободи господарюючих суб'єктів і високоефективної організації їх діяльності, реалізується головним чином за допомогою регулювання кредитно-грошових відносин. У своїй ідеології монетаризм спрямований не стільки на економічне зростання, скільки на забезпечення економічної стабільності і рівноваги в сучасних умовах.
Яскравим прикладом практики монетаризму можна назвати політику, яку в 80-ті рр. минулого століття проводив президент СІНА Р.Рейган. Він суттєво зменшив податки на корпорації, що дало їм, за деякими підрахунками, майже 750млрд. дол. Водночас було здійснено скорочення державного апарату на 100тис. осіб. Активно відходячи від рецептів кейнсіанства, яке вже на початку 80-х рр. себе вичерпало, адміністрація Р.Рейгана скоротила соціальні програми. Тільки за перші чотири роки правління Р.Рейгана відбулося скорочення соціальних програм загальним обсягом на 120млрд. дол. Усе це привело до значного зростання промислового виробництва, темпи якого піднялись з -7,3 % в 1982 р. до +6,0 % в 1983 р. і 11,5 % в 1984 р. Але слід зауважити, що хоча монетаризм і став практикою більшості розвинених країн світу, проте ефективність застосування цієї теорії не скрізь висока. Це пов'язано як з недоліками організації впровадження цієї економічної теорії в практику суспільного виробництва, так і з певними вадами самої теорії. Остання, як це вже було зазначено вище, пов'язана з певним ігноруванням в аналізі саме сфери безпосереднього виробництва і з тим, що монетаризм у центр уваги ставить досягнення стабільності функціонування економіки на основі забезпечення максимальної свободи підприємницької діяльності і залишає поза увагою проблеми економічного зростання.
Неоінституціоналізм.
Ця течія охоплює сукупність сучасних інституціональних концепцій про роль і еволюцію окремих інститутів (колективів) у пост індустріальному суспільстві та в умовах НТР, а також поведінку окремих індивідів у цих колективах. До таких інститутів належать передусім права власності корпорації, профспілки, держава та інші організації, правові, етичні, моральні, психологічні норми, за допомогою яких організовуються взаємини між людьми.
Основними різновидами неоінституціоналізму є техніко-економічний (Дж.-К. Гелбрейт, Р. Хейблоннер, О. Тоффлер та ін.) і соціально-правовий (Р.-Г. Коуз, А. Алчіан, Р. Познер, Дж.-М.-Дж. Б'юкенен та ін.).
Головні праці Гелбрейта: "Американський капіталізм. Концепція зрівноважувальної сили" (1952), "Нове індустріальне суспільство" (1967), "Начерки з теорії ризиків" (1970), "Економічні теорії та цілі суспільства" (1973) та ін. У першій праці Гелбрейт стверджує, що внаслідок концентрації економічної могутності в руках незначної кількості найбільших корпорацій капіталізм неспроможний здійснювати саморегулювання через механізм ринкової конкуренції і ця рушійна сила втратила своє значення. Велика корпорація певною мірою є монопольною силою і привласнює монопольний дохід. Регулятор сучасного капіталізму — зрівноважу вальна сила монополій-продавців і монополій-покупців, яка водночас виконує функцію досконалої конкуренції, її зростання посилює здатність економічної системи до саморегулювання, внаслідок чого зменшується необхідність у державному регулюванні, контролі та плануванні. Тому держава, антитрестівське законодавство не повинні стримувати утворення монополій (олігополій), а навпаки, сприяти їх зростанню. Винятком може бути лише стовідсоткова монополія. Державне втручання необхідне лише тоді, коли зрівноважувальні сили перестають бути ефективними.
Зіставляючи дію монополій-продавців і монополій-покупців, Дж.-К. Гелбрейт визнав, що зрівноважувальна сила покупця зникає із перевищенням пропозицією попиту, а також у разі створення абсолютної монополії покупця (наприклад, при закупівлі державою зброї та військових матеріалів). Він також зазначає, що у таких високо-монополізованих галузях, як автомобільна, тютюнова тощо, в немонополізованих або мало-монополізованих (сільське господарство, деревообробна промисловість та ін.), а також за інфляції зрівноважувальної сили не існує. Загалом теорія зрівноважувальної сили Гелбрейта — надто абстрактна схема, в якій правильні положення (про неспроможність ринкового саморегулювання економіки, про монополістичну природу гігантських корпорацій тощо) поєднані з нереальними проектами.
У праці "Нове індустріальне суспільство" Дж.-К. Гелбрейт розглядає корпорації як єдино можливі форми організації виробництва, діяльність яких спрямована на досягнення високої ефективності виробництва, виробництво високоякісних товарів і послуг та інші виробничі цілі. Досліджуючи еволюцію корпорації, він доходить висновку, що влада в ній поступово переходить від власників до так званої "техноструктури", до якої він зараховує широке коло осіб — від вищих менеджерів до управляючих нижчої ланки, техніків, науковців, спеціалістів, рекламістів та ін. Такий перехід зумовлений вимогами розвитку самої техніки і технології, необхідністю засвоєння цими категоріями працівників значної кількості різноманітної інформації. Концепція "техноструктури" є логічним продовженням ідеї Т. Веблена про поступовий перехід влади до інженерно-технічної інтелігенції, оскільки вона озброєна знаннями, необхідними виробництву і капіталістам-власникам. У теоретичному аспекті, це означає проголошення влади в сучасній корпорації атрибутом окремих елементів продуктивних сил (техніки, інформації), а в методологічному — проповідування принципу технологічного детермінізму — механічної залежності соціально-економічної сутності корпорацій від рівня розвитку техніки і технології. Однак науковці, техніки, спеціалісти з інформаційних систем виконують свої функції не як суб'єкти власників окремих факторів сучасного капіталістичного виробництва, а як суб'єкти процесу праці. Через підпорядкування процесу праці основній меті капіталістичного виробництва — максимізації і привласненню прибутку суб'єкти процесу праці стають носіями найманої праці, підпорядкованої власникам корпоративного капіталу. Водночас внаслідок визначальної ролі продуктивних сил у суспільному способі виробництва — єдності продуктивних сил і відносин економічної власності, їх взаємодії (взаємопроникнення, взаємодоповнюваності, взаємозаперечення), техніка, інформація істотно впливають на процес еволюції власності та влади, а носії цих факторів (передусім спеціалісти вищої кваліфікації) швидше просуваються службовими щаблями, виконують ширше коло функцій, але підпорядковані середній та монополістичній буржуазії. Частина з них внаслідок зростання
розмірів заробітної плати, інших виплат частково вливається до середньої, а вищі менеджери — до монополістичної буржуазії. Однак, після того як поступові кількісні зміни зумовлюють якісні зрушення (трансформацію в середніх і великих буржуа), вони із суб'єктів окремих факторів процесу виробництва, зокрема процесу праці, стають суб'єктами відповідно середньої та великої капіталістичної власності (а отже, можуть стати власниками малих, середніх і навіть частини великих капіталістичних підприємств), а внаслідок цього — і суб'єктами експлуатації найманої праці. Менеджери вищої ланки починають самі використовувати працю інших науковців, інженерів, техніків.
Корпоративний сектор економіки Дж.-К. Гелбрейт називає "плануючою" системою. Крім того, регулюючу діяльність у масштабі всього суспільства здійснює держава. Тому, на думку Гелбрейта, планування приходить на зміну ринковим відносинам. Водночас недостатньо аргументованими є його твердження про обмеження влади багатих, про революцію в доходах через механізм перерозподілу податків. Доказовіша теза Гелбрейта про створення у США та в інших розвинутих країнах суспільства достатку (в якому, однак, мільйони людей живуть нижче офіційно встановленого рівня бідності).
У праці "Економічні теорії та цілі суспільства" Гелбрейт гостро критикує неокласичний напрям політичної економії за консерватизм мислення щодо механізму ринкового саморегулювання економіки. Зокрема, він обґрунтовано зазначає, що аналіз неокласиками економіки як сукупності пов'язаних ринком господарських одиниць, де споживач панує над виробником, цілком відірваний від життя. Підтримуючи позицію Кейнса, Гелбрейт водночас критикує посткейнсіанців за спроби довести, що рівновага економічної системи може бути досягнута через штучне підвищення державою сукупного попиту. Неокласичний напрям також ігнорує такі три соціальні інститути позаринкових сил, як великі корпорації, державу і профспілки. Гелбрейт заперечує тезу неокласиків про споживачів як господарюючих суб'єктів, стверджуючи, що насправді функції споживачів виконує сім'я. Головним господарюючим суб'єктом він вважає корпорацію, яка через ринок диктує умови споживачеві (протилежні ідеї висували неокласики), створює ринок на нові товари, формує попит на них, встановлює свої закони для ринку. Аргументованою є думка Гелбрейта, що на багатьох ринках можуть панувати кілька фірм, які колективно здійснюють свою владу, — олігополії. Але трактування корпорації як рушійної сили розвитку економічної системи однобічно характеризує рушійні сили економічної системи, оскільки проігноровано її важливі суперечності, проблеми взаємодії власності і влади.
Дж.-К. Гелбрейт пропонує реформувати економічну систему в напрямі "нового прагматичного соціалізму", який передбачає насамперед посилення регулюючої ролі держави (разом із "плануючою" системою). Необхідність поширення такого соціалізму засвідчує наявність відсталих галузей економіки (транспорт, медичне обслуговування, житлове будівництво тощо). Проте він вважає недоцільним перетворення існуючих форм власності (крім корпорацій військово-промислового комплексу) на державну. Такий варіант соціалізації економіки — одна з моделей змішаної економіки. Водночас дослідник наголошує на необхідності перерозподілу доходів на користь бідних верств населення через механізм прогресивного оподаткування, підвищення мінімальної заробітної плати.
Якщо екстраполювати висновки концепції "техноструктури" на рівень макроекономіки, то влада, а отже, й власність у сучасному капіталістичному суспільстві перейшла до рук науковців. Такий різновид техніко-економічного неоінституціоналізму втілено в концепції постіндустріального та інформаційного суспільства американських економістів Д. Белла та О. Тоффлера. На думку Р. Хейблоннера, науково-технічна інтелігенція поступово вийде з-під влади капіталістів і управлятиме розвитком суспільства відповідно до власних інтересів і світогляду. Це можливо, але не в межах капіталістичного способу виробництва.
Основною суперечністю постіндустріального суспільства О.Тоффлер вважав протистояння між представниками "другої" і "третьої" хвилі, тобто індустріалістами і постіндустріалістами. Відомий американський учений в теорії управління П. Дракер такою суперечністю називав конфлікт між працівниками інтелектуальної сфери та неосвіченими масами. Цим тлумаченням притаманні переважно ті самі недоліки, про які йшлося при характеристиці концепції постіндустріального суспільства.
Соціально-правова форма неоінстуціоналізму представлена теоріями прав власності, суспільного вибору, трансакційною теорією організацій та ін. Зокрема, в теорії прав власності зроблено спробу виявити взаємозв'язок між правами власності, трансакційними витратами і зовнішніми ефектами. Оскільки трансакційні витрати (передусім на пошук інформації) існують завжди, то різні, як правило, нерівноцінні варіанти розподілу прав власності зумовлюють різні за розмірами зовнішні ефекти. Водночас трансакційні витрати створеної для ефективнішого використання людських можливостей фірми нижчі порівняно з витратами на виготовлення товарів без організації, фірми (підприємства). Повніше інформаційне забезпечення фірми зменшує зовнішні невизначеності, дії (ефекти). Розглядаючи питання оптимізації розмірів фірми, Р. Коуз вважає, що така оптимальність визначається межею, на якій витрати через механізм ринкової координації (після цієї межі вигіднішим є ринок) дорівнюють витратам централізованого контролю (до цієї межі вигідний централізований контроль).
Сама власність розглядається як група прав власності на використання ресурсів, передусім обмежених, а контрактні відносини — як ефективні засоби обміну такими групами прав власності. Крім того, заперечується (за Алчіаном) трактування ресурсів як об'єкта власності. Такий підхід означає необгрунтоване ігнорування кількісного аспекту економічної власності; якісного аспекту цієї категорії, а отже, власності як економічної категорії загалом; звужене юридичне тлумачення власності; відсутність комплексного соціологічного підходу до власності (виокремлення в ній не лише економічного, а й соціального, політичного та інших надбудовних аспектів). Частково цей недолік усунуто в працях Д. Норта, який вважає, що політичним системам властиво створювати неефективні права власності в інтересах осіб, які зосередили у своїх руках владу. В концепції суспільного вибору (за Дж.-М.-Дж. Б'юкененом) стверджується, що коли раціонально мислячий індивід прагне отримати найкращий результат від своєї діяльності (у тому числі громадської), то вдосконалення економічної політики уряду залежить передусім від структури законів, через які демократично організована система може впливати на цю політику, а склад самого уряду не має особливого значення. Такий підхід істотно недооцінює роль особистісного фактора і суперечить прогресивним ідеям неоінституціоналізму.
Відмінність неоінституціоналізму від інституціоналізму щодо методології полягає в тому, що об'єктом дослідження передусім є поведінка окремих індивідів у межах традиційних інституціональних структур та пристосування до цих структур (корпорацій, профспілок, держави) певних суспільних норм і правил (правових, етичних та ін.), а не самих структур, спрямованих на захист інтересів індивідів. Так, Д. Норт стверджував, що інститути лише формують можливості, якими можуть скористатися громадяни, а через маніпулювання спонуками стосовно організацій (які зрощуються з інститутами) індивіди можуть впливати на зміну інститутів. Якщо дві сторони уклали контракт і за зміни цін намагаються переглянути його умови, вони можуть погодитися на відповідні витрати, що позначиться на еволюції загальних норм і правил. Принципових відмінностей між трансакційною (найповніше розробив О. Вільямсон) та інституціональною концепціями не існує.
Раціональною є ідея неоінституціоналізму, що аналіз економічної системи лише з боку раціонально1 мислячого індивіда обмежений і необхідно враховувати дії організацій людей, наприклад, товариств споживачів.
Недоліком соціально-правової форми неоінституціоналізму є звужений підхід і характеристика діяльності індивіда в межах організацій та певних інститутів, тобто зведення такої діяльності передусім до набуття прав власності, а отже, ігнорування соціально-економічної форми індивідів (перебування більшості з них у межах корпорації як найманих працівників, у межах держави — як платників податків та об'єктів соціально-економічної політики держави тощо). Водночас така характеристика перестає бути обов'язковою в процесі діяльності індивіда в межах політичних установ (партій, міської ради та ін.), громадських установ (клубів, спортивних об'єднань, церков та ін.), доповнюючою в межах загальноосвітніх установ (шкіл, університетів, закладів професійної освіти). Зосереджуючи увагу на правах власності, представники неоінституціоналізму необгрунтовано абстрагувалися від економічного аспекту власності, від економічної влади в суспільстві тощо, дотримуються багатьох постулатів позитивної економічної теорії; основних неоінституціональних концепцій (прав власності, агентських відносин, трансакційних витрат); ґрунтуючись на неокласичних постулатах людини економічної, не враховують (або враховують лише частково) інші індивідуальні інтереси, а тому неспроможні дати комплексну соціологічну характеристику основних мотивів людської діяльності в межах неоднорідних організацій та їх впливу на ефективність. Трактування інститутів лише як результату дії відокремлених індивідів (на основі принципу індивідуалізму, що означає відсутність комплексного аналізу їх виникнення і розвитку з боку передусім суспільного способу виробництва, а також соціальних відносин) теж не можна вважати правильним. Необгрунтованою є теорема Коуза про те, що перерозподіл прав власності не впливає на алокацію (розподіл) ресурсів. Відсутній у його працях комплексний аналіз механізму взаємодії прав власності різних індивідів.
