Соціально-політичні та історичні умови розвитку української культури на поч. ХХ ст.

XX століття стало для української культури важким випробуванням. Проте навіть в умовах імперського тоталітарного режиму національні прояви та намагання не залишились марними – українська культура продовжувала свій невпинний рух, та досягла значних успіхів у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними.

20-ті рр. в Україні стали періодом небувалого національного-культурного піднесення. Це справді яскравий феномен в історії української культури. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і перед усім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

Саме в цей час в освітній сфері було ліквідовано неписьменність населення. У 1921р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов‘язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Університети реорганізовували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник. Відбувається українізація культури.

В цей час відбувається становлення українського кіномистецтва. З 1922р. почалося виробництво художніх фільмів. Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов‘язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні.

71.Співвідношення «земного» і «небесного» у бароковій культурі.

Філософською основою українського бароко стає неостоїцизм, а точніше переосмислені в християнському ключі ідеї давньоримського філософа І ст. н. е. Сенеки.

Особливо яскраво неостоїцизм виявився у Г. Сковороди (1722 - 1794 рр.) в загостренні уваги до етичних аспектів барокового алегоризму. Український філософ виходив з постулату про двоїстість світу, про поєднання в ньому духовного й фізичного начал і про взаємозв’язок та взаємодію цих начал, єдність людини і природи.

Усі вони мають “дві природи”: матеріальну і духовну, видиму і невидиму. Людина - мікрокосмос, що відображає макрокосмос. Щоб пізнати великий світ, треба насамперед займатися самопізнанням і самовдосконаленням, бо познаючи “малий світ” людина просувається до пізнання Всесвіту.

Бароко було реакцією на ускладнення життя людини в умовах переходу до іншого устрою життя, тому воно відбивало цей суперечливий рух людства, смисл якого був прихований у безмежній різноманітності речей, властивостей. Це і обумовило естетику бароко.

Бароко - це мистецтво синтезу, об’єднання-зіткнення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Тут дивовижно поєднуються:міфологічні (язичницькі) і біблійні образи; чуттєвість і аскетизм; абстрактність і натуралістична конкретність; фантастика і правдоподібність. Це завжди поєднання непоєднуваного.