Антипозитивістський напрямок в українській соціології

 

§ 1. Соціологічне неокантіанство

 

Антипозитивістська течія обіймає різних представників соціоло­гічної науки.

Але спільним для них всіх є неокантианська традиція, пов'язана з чітким розподілом методів між гуманітарним і природничим знан­ням, антисцієнтизм, ціннісна парадигма, ідіографічний метод пізнан­ня суспільних явищ.

Добре репрезентує цей напрямок Микола Хлєбніков, професор Київського університету, який в 80-ті роки викладав в ньому.

В його теорії цивілізації відчувається вплив філософів Баденської школи. З ними вченого поєднує думка про світ людини як царину морально-релігійних та естетичних цінностей. Звідти М. Хлєбніков доходить двох висновків: пер­ший — про суто соціальні закони, які відрізняються відсутністю жорстокої необхідності в їх проявах, а скоріше мають характер тенденції. Вони не стиму­люють людську волю й являють собою розумові, моральні, естетичні ідеї.

Інший його висновок пов'язаний з тим, що пізнання соціальних явищ спирається на індивідуалізацію, на пошук духовних відміннос­тей між культурами різних народів.

В роботі «Исследования и характеристики» М. Хлєбніков пише: «Цивілізація і народність народжуються разом... Всесвітня історія — це ряд самобутніх діяльностей тих чи інших народів»¹.

 

¹ Хлебников М. Исследования и характеристика — Спб., 1872.

 

Не без впливу концепції соціокультурної динаміки П. Сорокіна та О. Шпенглера, М. Хлєбніков виділяє три типи цивілізації: чуттєвий, ути­літарно-реалістичний та ідеалістично-релігійний. Носієм кожного «іде­ального цивілізаційного типу» є певний народ. Більшість древніх куль­тур базуються на задоволенні чуттєвих потреб; східні цивілізації демон­струють панування державної моралі і морально-релігійних принципів.

Майбутнє Європи він вбачає в релігійному і моральному відрод­женні народів.

Неокантианська методологія спричинила появу не тільки культурологічних досліджень в межах української соціології. Ціннісна па­радигма присутня в роботах цілого ряду соціологів. Наприклад, дуже плідною і актуальною для українського сьогодення є наукова діяльність Михайла Тугана-Барановського.

Слід коротко вказати на основні риси його соціологічного вчення:

— критика економізму К. Маркса;

— протиставлення вищезгаданому принципові багатофакторного підходу;

— виділення морального ідеалу як головної мети розвитку сус­пільства;

— визначення ролі і місця економічного чинника (господарства) в соціальній системі. Йому вчений відводить роль засобу задоволення людських потреб, а також одного з видів соціальної діяльності.

Роботи М. Тугана-Барановського слід розглядати в аспекті еко­номічної соціології. її предметом є проблема співвідношення економ­ічних відносин з іншими видами відносин (політичними, культурни­ми, моральними).

Економічна соціологія також розглядає соціально-психологічні механізми поведінки людей в економічній сфері. Так, визначаючи ка­тегорію «господарство», вчений вважає, що її змістом є масова пове­дінка людей. їх дії дозволяють створити матеріальні умови для задо­волення матеріальних і нематеріальних потреб.

В методологічному плані важливою є думка дослідника про те, що виробництво не повинно бути самоціллю розвитку суспільства, що за економічними проблемами не слід забувати неекономічні, невиробничі сфери людського життя. Ми звертаємося до цих думок М. Тугана-Ба­рановського в наші дні. Перед новою українською державою проблема вибору напрямків і орієнтирів політики стала на повний зріст.

На жаль, сьогодні соціальні потреби населення принесені в жертву економічним потребам держави.

Якщо повернутися до думок М. Тугана-Барановського, то заслу­говують уваги наступні положення:

— з поступом історії духовний розвиток суспільства набуває все більшої незалежності від рівня економічного розвитку;

— протистояння класів з їх антагонізмом економічних інтересів згодом вичерпає себе;

— суспільне буття є продуктом людської свідомості.

Його соціальним ідеалом був «етичний» соціалізм, зміст якого не зводився до ідеї матеріальної рівності людей. Соціалізм він розумів як, перш за все, суспільство справедливості. Фактично, в його робо­тах мова йде не про реальне соціалістичне суспільство, а про певну ідеологію, яку почали створювати ще утопісти.

Критикуючи капіталізм, він вбачав його приреченість не в еконо­мічних протиріччях, а в тих бар'єрах, які це суспільство утворює для вільного розвитку особистості. Цей висновок стосується кожного політичного устрою, де ціннісне значення людини відступає на дру­гий план. Поза волею особистості неможлива цивілізація і культура. Людність, яка позбавлена волі, позбавляється всієї своєї вартості¹.

 

¹ Див.: Социализм как положительное учение // К лучшему будущему. – СПб., 1912. – С..

 

Відсутність етичного критерію в марксизмі Туган-Барановський пов'язує з відсутністю в цій теорії ціннісного аспекту.

Недооцінку морального чинника він вбачає і в моделі державного соціалізму як реального суспільства, яке більшовики збирались побу­дувати в Росії після революції. «В неподготовленной среде социализм, — пише вчений, — вместо того, чтобы стать царством свободы и всеобщего богатства, должен стать царством рабства и нищеты»².

 

² Там само

 

Розуміння того, що відсутність духовної свободи, моральна криза в суспільстві створять перепони на шляху здійснення ідеалу, дозволи­ло Тугану-Барановському сформулювати пророчі думки про суспіль­ство реального соціалізму.

 

§ 2. Націологія

 

Методологія і методи дослідження нації були запропоновані Оль-гердом Бочковським в роботі «Націологія і націографія як спеціаль­на соціологічна дисципліна для наукового досліду нації»³.

 

³ Бочковський О. Націологія і націографія як спеціальна соціологічна дисципліна для наукового досвіду нації // Записки УГА. – Подєбради, 1927.

 

Характеризуючи процес націогенеза, О. Бочковський спирається на категорії солідарності, спілки і спільноти як на методологічний інструментарій. Це не тільки наближує його до соціології Ф. Тьонніса і Е. Дюокгейма, а й зайвий раз підтверджує причетність дослідни­ка до соціологічної науки (а не до історії чи етнографії).

Сам автор визначає свій напрямок як «спеціальну соціологічну дисципліну».

Націогенез — це зростання солідарності в межах етносу, який є джерелом нації, але не є нацією з причин внутрішньої диференціації. Якщо в основі виникнення етносу знаходяться географічні чинники (спільна територія, природні особливості), то до національної солідар­ності народ спрямовують закони господарської діяльності.

Націоутворюючими факторами є воля до утворення держави, ро­зум, завдяки якому з'являються «спілки» (вони приходять на зміну «спільнотам»).

Розуміння нації як такої форми солідарності, де перш за все зника­ють класові протиріччя, характерне для багатьох дослідників. Ідея безбуржуазності українців присутня в роботах В. Винниченка, С. Єфремова, Т. Зіньківського, С. Рудницького.

Співвідношення нації і держави є головною проблемою українсь­кої націології.

На методологічній основі «формальної» соціології Ф. Тьонніса, С. Дністрянський пропонує розуміти націю і державу як два різних види соціального зв'язку. Елементами нації є територія як місце на­родження людини і культура як особлива прикмета нації. Елемента­ми держави є історична територія (обмежена історичним кордоном), заради охорони якої вона й виникає, а також діяльність по узгоджен­ню суперечливих групових норм, по охороні найважливіших норм за допомогою права і примусу. Близьким до цих поглядів був й В. Старосольський. Він наділяв націю головною рисою — самосвідомістю.

В сучасній етносоціології в центрі уваги соціологів знаходиться процес національної ідентифікації, тобто вивчення механізму зарод­ження національної самосвідомості та її функціонування.

Національна ідентифікація — це пізнання і самопізнання індиві­дом і групою своєї культурної специфіки.

В націології було дві групи вчених, які намагались ідентифікувати націю: ті, що вивчали процес групоутворення (групової солідарності), знаходячись осторонь, займаючи позицію спостерігача й ті, що вис­вітлювали процес розвитку національної групи зацікавлено, бо самі вважали себе її частиною, її елітою. І в першому, і в другому випадку має місце раціональна форма ідентифікації. Перший вид ідентифікації уявляє собою спробу визначення соціальних груп, формулювання за­гальних законів їх утворення (Гумплович, Самнер, Смолл, Вундт, Лацарус). О. І. Бочковський в роботі «Вступ до націонології» не розпо­діляє дослідників нації таким чином, але в його характеристиці вче­них, представники тих націй, що боролись за національне визволен­ня, виглядали не стільки як дослідники сцієнтиського напрямку, скіль­ки як ідеологи, носії національної ідеї. Це Мазіні в Італії, Міцкевич у Польщі, Ренан і Містраль у Франції, Костомаров, Антонович, Драгоманов в Україні. Аналіз ідей представників цього напрямку націо­нології дозволяє вирішити дві проблеми. По-перше, визначити мето­дологічні засади дослідження етнонаціональних угруповань, бо кож­ний вчений спирається на певні філософські принципи в підході до пізнання нації; по-друге, простежити раціональні форми національ­ної ідентифікації, бо кожний вчений як представник своєї національ­ної групи намагався свідомо підкреслити її особливості (психічні, куль­турні, історичні).

Українські мислителі XIX століття зробили багато для того, щоб пізнавальними засобами визначити українську націю, заявити про її специфічне буття в межах Російської держави, тобто ідентифікувати її як «самість». В рефлексії діячів «Кирило-Мефодіївського братства», а також в уявленнях продовжувачів їх справи українська нація постає як духовна монада. Головні прояви духовності, що притаманні укра­їнському народові, існують у вигляді сталих психологічних рис на­ціонального характеру, естетики, фольклору, мови, традицій, звичаїв, народної філософії., релігії. Всі ці прояви поєднуються спільною для них категорією «цінність». Слід зауважити, що національна іденти­фікація починається з визначення духовних цінностей народу. Діячі української культури намагались ідентифікувати свою націю через зіс­тавлення її цінностей з цінностями інших національних груп. Звичай­но, можна трактувати твір Костомарова «Дві руські народності» як прояв русофобії, але ж можлива й інша його інтерпретація. Проти­ставляючи риси характерів росіян й українців, Костомаров намагаєть­ся позначити психолого-культурні межі українства. Спосіб самоідентифікації через визначення сталих рис національного харак­теру не сприймався всіма вченими однаково. Так, Драгоманов нео­дноразово виступав проти консервації та романтизації цінностей «му­жицької» культури.

В цих двох підходах (Костомарова та Драгоманова) до теоретич­них початків визначення нації міститься методологічний принцип її вивчення. В уявлені Куліша та Костомарова нація може існувати лише в статиці, лише в її чистому вигляді, М. Драгоманов бачить націю в динаміці. Для нього культурні впливи, культурна взаємодія є необхі­дними умовами розвитку українського народу, історія якого повин­на стати часткою загальноєвропейського процесу.

Суттєвою рисою нації є її мова. Проблема мови в ідентифікації української нації посідає важливе місце, навіть більш значиме, ніж у визначенні титульної нації колишньої російської імперії.

Ідентифікаційний процес, пов'язаний з мовою, стане зрозумілим, якщо брати його в історичному контексті. Валуєвський указ 1863 року і Ємський акт Олександра II 1876 р. мали покласти край існуванню мови як культур­ного фактора українства. Пізнаючи духовність своєї нації Драгоманов спеціально звертається до мови народу як прояву його свідомості, симво­лічної системи народної творчості, скарбниці історичної пам'яті.

Ідентифікуючи націю, українські вчені поряд з духовно-культур­ними її ознаками зупиняються на політичних. Так, В. Липинський, полемізуючи, зауважує в праці «Листи до братів-хлібробів»: «Нація для нас — це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави, а не «пролетарії», і не мова, віра, плем'я»

Політичний аспект національної ідентифікації як і культурно-пси­хологічний часто має вигляд порівняння, бо, лише порівнюючи, мож­на визначити свою власну сутність. Звичайно, що першим об'єктом подібного зрівняння стають найближчі за культурно-антропологіч­ними ознаками групи (українці й росіяни). Політичний ракурс потре­бує розширення меж зіставлення. Національна українська інтеліген­ція звертає свої погляди до європейських народів. Це стосується Драгомарова, Липинського, Грушевського та інших.

Політичне визначення нації пов'язане з моделями державоустрою. В цих моделях порівняльність здійснюється вже не тільки між етніч­ними групами, а й між такими структурними елементами суспільства як особа, національна група, інститут держави. Такий підхід дає змо­гу визначити місце нації в політичній системі суспільства, або зрозу­міти функції цієї групи. Умовно даний погляд можна назвати функці­ональною ідентифікацією нації, на відміну від ознакової, пов'язаної з визначенням головних культурно-психологічних ознак нації.

Таким чином, національна ідентифікація є груповим визначенням, яке здійснюється представниками нації на рівні побутової свідомості й на рівні наукової теорії, як рядовою людиною, так й інтелектуалами. Останні розуміють під ідентифікацією пізнання історії, культури, пси­хології народу, його самобутності в порівняльному аспекті. Це пізнання в своєму концентрованому вигляді утворює ядро національної ідеї.

Ідея — традиційна категорія філософії, яка ототожнюється з уза­гальненням, поняттям, абсолютом, самостійним буттям по відношен­ню до матеріальних речей, з їх сутністю.

Метою філософії є пізнання об'єктивної ідеї через пізнання тих феноменів, які виступають формами її втілення.

Національна ідея, як її розуміли національні мислителі, уособлює сут­тєві, відносно сталі риси, що притаманні певному етнічному угрупованню.

Перш за все, це його цінності об'єктивовані в традиціях, звичаях, фольклорі, пам'ятках матеріальної та духовної культури, в глибинах народної моралі.

Національна ідея є водночас мета пізнання, в процесі якого філо­соф, соціолог, політолог, історик намагаються відкрити закони роз­витку даної нації, зумовлені її духовними потенціями.

Передумови для наукового пізнання національної ідеї (або духу, духовності) формуються під впливом гуманітарного знання, а також того особливого культурного контексту, в якому перебуває вчений, його власних пристрастей, інтересів тощо.

 

§ 3. Ідентифікація нації в творчості М. Драгоманова

 

Особливості визначення (ідентифікації) українства добре просте­жуються в творчості М. Драгоманова. Він належить до тієї когорти вчених, які здійснювали процес національного пізнання, знаходячись не осторонь, а заглибившись в народне духовне середовище.

Соціологічність М. Драгоманова полягає в тому, що він в пошу­ках ідентичності українців звертається до історичних чинників, які зумовили особливі риси українського національного характеру. Се­ред таких історичних умов — залежний стан українського народу.

«Українству у нас одводилась така доля, яку воно само могло зай­мати по своїй культурній силі. А так як та сила була слабша од російсь­кої, то українство у нас було підрядним»¹, зауважує М. Драгоманов.

 

¹ Драгоманов М.П. Літературно-критичні праці. У 2 т. – К.: Наукова думка, 1970. –Т.2. – С. 456.

 

І ще: «Сам розвиток української національної свідомості був обу­мовлений низкою історичних чинників, а не просто повнотою чи не­повнотою, досконалістю чи ущербністю етнічної, національної «душі» тих чи інших діячів, суспільних сил»².

 

² Драгоманов М.П.Чудацькі думки про українську національну справу. – Львів, 1982. – С. 196.

 

Позиція Драгоманова відрізняється від підходів інших дослідників національної духовності або ідентичності. Гердеровсько-Гегелівська культурологія, чи психологія народів Вундта надавали етнічній групі психологічні характеристики, що вважались довічними. Наприклад, М. Бердяєв відкриває «тайники» російської души: «Религиозная формация русской души выработала некоторые устойчивые свойства: догматизм, аскетизм... устремленность к трансцендентному...» ¹

 

¹Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. – Париж, 1955. – С.9..

 

Полемізуючи з подібними думками в українській літературі, Драгома­нов стверджує: «Немає і не може бути постійних національних ознак, сто­ячих без переміни національних духів. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ... політичний, соціальний і культурний, а націо­нальність є тільки грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо доб­робуту й просвіті нашого народу, а вкупі з ним й його національності...»².

 

² Драгоманов М. Українська література 1866-1873 рр. // Драгоманов М. Літературно-критичні праці. – Т.2. – С. 367.

 

Специфіка культурологічного напрямку в українській соціології стає особливо виразною, якщо її порівняти з російською.

Сучасний дослідник творчості М. Драгоманова Л. О. Гаєвська звертає увагу на різницю, яка існує між розумінням сутності людини в російській і українській культурній традиції: «Так, якщо в естетику російської революц­ійної демократії антропологізм ввійшов переважно в його позитивістсько-матеріалістичній інтерпретації, то українська культурософія складалась під впливом його гердерівсько-гегелівської слав'янофільскої версії. Якщо рос­ійська демократична думка апелює до права вродженої рівності матеріаль­но-біологічних потреб людини, незалежно від її походження, то українські демократи відстоюють рівність прав на духовну самореалізацію людей і нації... В естетгиціросшської демократії культура підпорядкована політиці... Культурософія української демократії розчиняє політику в культурі...»³.

 

³ Гаєвська Л.О. Літературно-естетична концепція М. Драгоманова // Штрихи до наукового портрета М. Драгоманова. – К.: Наукова думка, 1991. – С. 48-49.

 

Демократизм Драгоманова сконцентрований в його формулі: «осо­ба — нація». Він добре усвідомлює діалектичний зв'язок між ними, вважаючи, що показником розвинутості нації є становище кожного окремого індивіда в межах національної держави.

Російській тріаді «самодержавие — православие — народность» Драгоманов протиставляє свою: «свобода — братство — справед­ливість», в якій примат мають індивідуалістичні цінності.

Російська демократична традиція спирається на абстрактний іде­ал людини Для Драгоманова людина — це, перш за все, реальний індивід. Так, у статті «Что такое украинофильство» він підкреслює: «...чтобы развивать индивидуумы и нации до идеала человека, мы должны отправляться от существующих индивидуальных и национальных признаков, иначе воспитание обращается в втискивание живых людей в форму пустого идеала»¹.

 

¹ Драгоманов М.П. Вибране. – К. 1991. – С. 448.

 

Суттєвою рисою концепції Драгоманова є проблема мови. Тема мо­ви з'явилась ланкою, що поєднала дві інші теми: особи та духовності. У світлі ономасіологічно-функціонального підходу до мови її носії вис­тупають не як виконавці абстрактно-абсолютної семантики мови, а як активні суб'єкти пізнання, спілкування, наділені індивідуальним і соц­іальним досвідом, засобом оцінювання свого оточення, своєї історії.

Мова — це засіб прояву народної свідомості, народного духу. З мовою пов'язана й проблема національної інтелігенції. У Драгома­нова ця проблема виглядає як роздуми про обезкровлювання нації за рахунок русифікації цієї частини українського народу.

Виходячи з цих положень, мова у визначенні нації Драгомановим, посідає одне з провідних місць.

Увагою, яку приділяє Драгоманов мові, можна пояснити і його великий інтерес до фольклору.

Він аналізує народну творчість як справжнє духовне середовище, де зосереджена, зберігається й формується національна культура.

Народ для Драгоманова є суб'єктом історичного пізнання. В російській соціальній традиції суб'єктом такого пізнання стає сам філософ, інтелігент, мислитель. «Для того, чтобы проникнуть в эту тайну «исторического», — писал Бердяев, — я должен, прежде всего, постигнуть это историческое и историю как до глубины мое, как до глубины мою историю,... мою судьбу»².

 

² Бердяев Н. Смысл истории. – Берлин, 1923. – С. 9.

 

Інтелігенція у Бердяєва і народ у Драгоманова виносять мораль­ний вирок історії та її діячам.

В цьому зіставлені простежується спорідненість та протилежність двох підходів до розуміння національної духовності або національної ідеї.

Їх спорідненість зумовлена загальною духовною атмосферою, ста­ном європейської науки, єдиним культурним простором Росії.

Їх протилежність народжена історичними умовами життя двох на­родів: українського і російського; індивідуальним світоглядом, системою цінностей, інтересів, намірів двох визначних мислителів (Драго­манова і Бердяєва), що користуючись спільними категоріями, ідеями, але різними пізнавальними засобами, намагались передати невлови­му суть національної ідеї.

Лінія Драгоманова в української соціології може бути позначена такими рисами:

— історичний релятивізм;

— етичний ідеалізм;

— політичний і правовий лібералізм та індивідуалізм;

— соціальний «атомізм» в розумінні нації;

— нація визначається скоріше як етнос, а не як держава.

Нація — це духовне, культурне утворення, яке можна пізнавати через пізнання продуктів її творчої діяльності.

 

§ 4. Національна ідея як державна ідея

 

Драгоманов, Липинський і Донцов утворюють певний діапазон національної свідомості, або національно-ідентифікаційне поле.

Для В. Липинського держава є серцевиною нації, яка надає їй полі­тичної форми¹.

 

¹ Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С. ХІІІ

 

Джерелом держави, тобто організації, яка моральною і правовою силою скріплює націю в соціальну, а не в природну єдність, стає арис­тократія, правляча еліта нації. Національна держава — нова форма соц­іального зв'язку, завдяки чому етногенез перетворюється на націогенез.

В. Липинський не використовує термін «громадянське суспільство», але в нього держава не зливається з нацією. Застосовуючи соціологічні категорії світової класики, можна стверджувати, що нація залишаєть­ся на рівні спільноти, тоді як держава уявляє «суспільство». Нація, гро­мадяни — це «громадянське суспільство» і воно протилежне державі.

Така відносна автономія держави і нації обумовлює різні форми їх зв'язку, різні типи державного управління, чи різні моделі національної держави.

Використовуючи характеристики держави за Липинським, ми може­мо знайти риси охлократії в сучасних пострадянських національних дер­жавах. Охлократичний тип держави керується бюрократією, яка тур­бується тільки про апарат та збереження території або її розширення.

Все громадське життя пристосоване не для потреб громадян, а для потреб правлячої еліти, пануючої верхівки.

В. Липинський рекомендує інший тип держави — класократію.

По суті в його уявленні суспільство має професійну стратифіка­цію, яку він й називає класовою.

Липинський відтворює популярну серед соціологів 20—30-х років нашого століття ідею стратів — класів (порівняємо з П. Сорокіним). Він не відокремлює власників засобів виробництва і робочий клас. Перші й другі входять до промислового класу.

На основі сфери господарювання соціолог пропонує ще й такі кла­си: хліборобський, фінансовий й торговельний, клас інтелігенції. Люди, зайняті в сфері комунікації, — це ще один клас.

В свою чергу кожний клас має свої організації, очолені організа­торами. Останні й утворюють класократію.

Класократичний тип держави — представницька влада, але обме­жена монархією як, скажемо, в Англії (або в умовах президентської республіки — Е.Г.).

Демократичне правління Липинський не схвалює, тому що воно, за його думкою, хаотичне і повністю передано представницькій владі (парламентська республіка — Е.Г.).

Привабливість класократичної форми правління Липинський по­яснює тим, що «держава при класократії існує для нації, а не нація для держави»¹.

 

¹ Липинський В. Указ. соч. – С. 272.

 

На відміну від охлократії класократичне правління не має жор­стокого державного централізму. Класократія пов'язана з правлін­ням «персонально на місцях... Вона завжди творить держави децентралістичні, з гармонійною рівновагою між провінціями й столицею, між селами й городами»².

 

² Липинський В. Указ. соч. – С. 269.

 

Класократична держава передбачає збереження територіальної ознаки нації. Це особливо значимо для українців, як селянської нації, яка утворювалась навколо землі. «Територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурно-віросповідно-національна, лягла в основу всіх держав»³.

 

³ Липинський В. Хам і Яфет

 

Цікаво, що інший дослідник українського етносу, А. Міцюк, вивчаючи процес переселення українців, доводив, що втрачаючи свою гео­графічну територію, українська еміграція втрачає й культурні традиції⁴.

 

⁴ Див.: Мицюк А. Переселення та українство. – Харьків, 1912.

 

В. Липинський накреслив образ нації, що нагадує сучасне громадянство в Європі або США, де людина, незалежно від етнічної приналежності ідентифікує себе з країною, яка надала їй громадянство й захищає її громадянські права.

Завдяки структурній неоднорідності нація (громадяни) не утворює гомогенної маси, а має диференційований склад.

Організації, які репрезентують інтереси різних верств нації, утво­рюють «громадянське суспільство», яке й виступає посередником між державою і нацією. В сучасній політичній термінології мова йде про політичні партії й громадські об'єднання. За допомогою останніх че­рез виборчу систему й формується апарат класичної держави.

Д. Донцов утворює протилежний М. Драгоманову полюс того піз­навального простору, який ми назвали національною ідентифікацією.

Соціологія Донцова — продукт європейської кризи позитивістсь­кої парадигми, яка позначилась кризою раціоналізму та сцієнтизму, розквітом інтуїтивізму й ірраціоналізму.

В свідомості Донцова наукова соціальна теорія постає як нова мі­фологія, призначенням якої є бути ідеологією, або засобом «оброб­ки» мас.

Масова психологія — це підсвідомі інстинкти, з якими легко може справитись авторитет сили.

В концепції Д. Донцова відчуваються впливи Ніцше, неофрейдиз-му, марксизму.

Ціннісну доктрину неокантіанства Донцов застосовує до пізнан­ня нації. Не культурна (духовна) сутність нації є головною цінністю, а сама нація в його теорії перетворюється в самоцінність.

Нація не розділяється на окремих індивідів (Драгоманов) або на страти (Липинський). Нація — це тотальність, ідеал, ціль. її збережен­ня, відтворення — ось головна мета й держави, й кожної особистості.

Люди об'єднуються в націю «почуттям роду». Стосунки між різни­ми націями і народами будуються на диктатурі більш сильної нації по відношенню до слабкої.

Національна ідея — це етична й релігійна сила, носіями якої ста­ють національні герої, здатні особистим прикладом й самопожерт­вою зберегти національну єдність. Тоді як маса прагне до рівності, її лідери турбуються про збереження в суспільстві функцій, структури, організації. Вони повинні долати партикулярні, егоїстичні інтереси населення.

Таким чином, нація утворюється культурною елітою.

В роботі «Історія розвитку української державної ідеї» Д. Донцов¹ зображує

 

¹ Донцов Д. Історія розвитку Української державної ідеї. – К, 1991. – С. 20.

 

чинники націогенезу українців: «Чи українська державна ідея є можлива до реалізування? Умови існування якоїсь держави по­лягають як у зовнішній природі (величина території, її кордони, пло­дючість грунту, багатства, розташування комунікаційних шляхів і т. ін.), так і в самому народі (його чисельності, спільній мові, історії, культурі, державності, інстинкті)... Україна вичерпує майже всі передумови для державного існування, оскільки ці умови лежать в самій країні. А що до передумов,... що лежать в самому народі, то українці представляються кожному неупередженому спостерігачу народом, який має власну мову, спільне почуття єдності й могутній потяг до індивідуалізації; народом, якому лише брутальне насильство надало вигляд російського краю»

Тему національного індивідуалізму продовжує С. Єфремов. Розуміння своєї національної індивідуальності приходить до народів, — вважав С. Єфремов, — з такою ж закономірністю, як розуміння особистої індивідуальності.

Національне визволення — це етап в поступі людства до волі. «Сам розвиток великого капіталістичного господарства допомагає тому, що поневолені нації доходять до свідомості свого національного «я», а звідси — до національного відродження»².

 

² Єфремов С. Відгуги з життя та письменства //. – 1906. - №5. – С. 32.

 

С. Єфремов показує суперечності, які існували в підходах до про­блеми самовизначення нації. «Серед кругів європейської інтелігенції слово «національний» було синонімом до слів «шовіністичний» і «ре­акційний», а саму національність вважали за гальмо до вселюдського поступу та братання всіх людей»³.

 

³ Там само

 

Таким чином, пізнання нації здійснювалось в межах загально­людських цінностей і цінностей національних.

Дві групи суспільства завжди викликали жвавий інтерес політиків і суспільствознавців: класи і нації. І одній, і іншій групі належить функ­ція державотворення. Цінності класу, нації та загальнолюдські, утво­рюючи певні ідеології, спонукали маси до історичних дій у вигляді революцій та національно-визвольних війн.

Роздуми соціологів з приводу вищезгаданих проблем набувають великої актуальності зараз, коли продовжується процес державотворення в Україні. Динаміка політичного самовизначення країни продемонструвала два сценарії. Перший етап, починаючи з 1991 року, позначений діяльністю Президента Л. М. Кравчука, був пов'язаний з роллю держави як націоутворюючої сили, тоді як на другому етапі, після приходу до влади Президента Л. Д. Кучми, держава перебрала на себе соціально-економічні функції.

 

§ 5. Етико-правова спрямованість української соціології

 

Велика плеяда українських правників зробила свій внесок в соціологію.

Соціологічний аспект права представлений в їх роботах завдяки проблемам, які вони в них поставили:

— народні звичаї як передумови сучасного права;

— співвідношення звичаїв, норовів, моралі і права;

— реальні стосунки людей і регулятивна роль правових норм;

— культурна специфіка народу, її урахування в праві.

Звичай, як початок моралі й права, був в центрі уваги європейсь­ких соціологів XIX початку XX століття.

Звичай був формою реалізації соціальних зв'язків і норм, вважав С.Дністрянський. З появою держави звичаєво право доповнюється правом державним, або законом.

В. Старосольский, Є. Ерліх, Б. Кістяківський, М. Гредескул ство­рили науку, яку пізніше, в наш час Ж. Карбон'є буде називати юри­дичною соціологією. На сторінках своєї книги він пише «...догма пра­ва изучает норми как таковьіе, а юридическая социология стремится открьіть как социальньїе причиньї, порождающие зти нормьі, так и социальньїй зффект зтих норм»¹.

 

¹ Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986. – С. 35.

 

Ще в 1902 р. В. Старосольський цікавився питанням відмінності догматично-правового і соціологічного підходів. «Правна догмати­ка питає, як треба мислити взаємовідносини між правом та держа­вою згідно з правилами юридичної логіки», а соціологія «питає, як ці взаємовідносини в дійсності складалися, та чому вони складались так, а не інакше»².

 

² Див.: Старосольський В. Причинки до теорії соціології// Часопись правнича і економічна. – 1902. – Т. 4-5.

 

Українських дослідників юридичної соціології цікавила не «правна дійсність» норм, а «дійсна дійсність», тобто їх регулятивна ефективність в практиці повсякденного життя. Так, в працях М. Гредескула досліджуються неюридичні санкції і стимули правової поведінки, її соціально-психологічні механізми. Далі ми наводимо уривок з його роботи «К ученню об осуществлении права».

М. Гредескул пише: «Право призвано регулировать общественную жизнь с самых различных сторон, оно представляет собой скорее абстрактную волю целого общежития, чем конкретную волю каких-либо определенных лиц. Мы должны признать, что право может выставить перед общежитием постулаты, может ввести в их содержание психическое воздействие (в форме угроз невыгодами и обещанием выгод) на лиц, к которым эти постулаты обращены, но оно не имеет возможности — в огромном большинстве случаев и правильным образом — подкрепить свои нормы непосредственным физическим воздействием...

Осуществление права достигается вовсе не физическим насилием со стороны граждан; употребление физического насилия служит только средством к тому, чтобы добиться от граждан повиновения. Оно является только одним из средств и притом даже не самым главным и важным. Повиновение праву поддерживается целым рядом факторов.

Самым важным из них надо признать непринужденную охоту граждан добровольно повиноваться велениям своего права, т. е. их благоволение праву или значительную степень такого благоволения. Это благоволение, Эта непосредственная и вполне добровольная охота граждан повиноваться праву, присутствие в них убеждения, что их право и должно быть правом — составляют главную опору и фундамент права.

Охота граждан повиноваться праву зависит от его содержания. Соответствие содержания права с господствующими в обществе интересами и с общественным благом — Это и есть условие, при котором направление веления права, в значительной мере, совпадает с охотой граждан им подчиняться. Это и составляет фундамент права.

Воля граждан — вот тот объект, к которому обращается право, подчинение воли граждан своим велениям — вот та задача, которую оно должно успешно выполнить, чтобы добиться своего осуществления в жизни. Вне воли граждан для права нет точки опоры, и если бы эта воля по какой-либо причине исчезла или совершенно потеряла способность повиноваться, то все кодексы превратились бы в самые жалкие книги, ибо они потеряли бы без остатка все своё жизненное значение и назначение.

Право может быть изучаемо с двух главных точек зрения:

1) как живое общественное явление, возникающее в связи с известными историческими условиями, выполняющее в обществе известную функцию, проходящее через известные стадии развития и действия, рождающееся и умирающее;

2) как логическая величина известного содержания, представляющая для нас тот или иной внутренний смысл.

Право должно найти себе воплощение в чем-либо; а чтобы случилось последнее, надо, чтобы тот, к кому обращается право, понял, чего именно оно от него желает, и согласен был это выполнить.

Право в его практическом движении к осуществлению представляет себе гражданина, который желает подчиниться праву в своем поведений. Исполнение в целом должно составиться из поведения отдельных граждан, как из своих составных частей. Гражданин — субъект исполнения и является логическим центром права.

Наиболее удобной для гражданина формой сведений о праве является форма субъективного права или субъективной обязанности. Только тогда, когда гражданину скажут или он сам себе уяснит, что совершение какого-либо действия составляет его право или что воз-держание от какого-либо действия является для него обязанностью — только при такой форме сведений о праве он будет чувствовать себя вполне хорошо вооруженным знаниями права для того, чтобы в соответствии с ними, построить своё поведение.

Чтобы право действовало, а не оставалось только мертвой формулой, надо, чтобы были лица, которых оно призывает к действию или воздержанию от действия. Субъект действия должен быть в наличности, должно быть в настоящем согласование поступка с велением права. Право в своем содержании дает указание для ответа на вопросы: где, когда, при каких условиях должно быть совершено действие»¹.

 

¹ Гредескул Н.А. К учению об осуществлении права. – Х., 1900. – С. 18-29.

 

Головна ідея цього уривку — це ставлення суб'єкта до права. Від суб'єктивного чинника й залежить його дієвість.

Б. Кістяківський відкриває соціальне коріння явища такого суб'єктивного сприйняття права, яке має назву «правового нігілізму». Воно полягає в абстрактному характері юридичної догматики, в відірваності останньої від культурних особливостей, традицій народу, у відчуженості норм права від потреб реального життя в його постійній динаміці.

Для українських правознавців, як і для соціології права взагалі, характерною є ідея про єдність і взаємодоповнення норм права нормами моралі. Там, де моральні норми — головні регулятори людських відносин, де традиційна мораль цінується вище за право, в свідомості громадян з'являється феномен «правового нігілізму».

Співвідношення права, традиції і моралі досліджує Кістяковський на прикладі Росії.

Він пише: «Нам могут сказать, что русский народ вступил чрезмерно поздно на исторический путь, что нам незачем самостоятельно вырабатывать идеи свободы и права личности, правового порядка, конституционного государства, что все эти идеи давно высказаны, развиты в деталях, воплощены и потому нам остается их заимствовать. Если бы это было даже так, то и тогда мы должны были бы все-таки пережить эти идеи; недостаточно заимствовать их, надо в известный момент жизни быть всецело охваченными ими, как бы ни была сама по себе стара та или другая идея, она для переживающего всегда нова; она совершает творческую работу в его сознании. Между тем, правосознание русской интеллигенции никогда не было охвачено всецело идеями права личности и правового государства, и они не пережиты вполне нашей интеллигенцией. Нет единых и одних и тех же идей свободы личности, правового строя, конституционного государства, одинаковых для всех народов и времен, как нет капитализма или другой хозяйственной организации во всех странах. Все правовые идеи в сознании каждого отдельного народа получают своеобразную окраску и свой собственный оттенок. Притупленность правосознания русской интеллигенции и отсутствие интереса к правовым идеям являются результатом застарелого зла — отсутствия какого бы то ни было правового порядка в повседневной жизни русского народа.

Всякая общественная организация нуждается в правовых нормах, регулирующих не внутреннее поведение людей, что составляет задачу этики, а их поведение внешнее. Определяя внешнее поведение, правовые нормы, однако, сами не являются чем-то внешним, т. к. они живут, прежде всего, в нашем сознании и являются такими же внутренними элементами нашего духа, как и этические нормы. Только будучи выраженными в статьях законов или примененными в жизнь, они приобретают и внешнее существование. Но в правовой норме наша интеллигенция видит не правовое убеждение, а лишь правило, получившее великое выражение»¹.

 

¹ Кістяковський Б. Общественные науки и право. – СПб., 1908. – С. 5.

 

Тому то, зауважував Б. Кістяківський, для наближення правотворчого процесу до населення треба вивчати, з одного боку механізми, які існують в поведінці, стосунках людей за межами права, з іншого боку, механізми втілення правових норм у життя, їх здійснення в якості законів.

Всі ці проблеми зберігають свою актуальність в сучасній Україні, де право і державність утворили категорію «правова держава». Як в минулому, так і зараз виникає питання відповідності норм права но­вим потребам пострадянського суспільства, його громадян по відношенню до яких часто існує правовий «вакуум». Вимагає соціологічних методів вивчення правова свідомість населення та правова поведінка, тобто те, що українські класики називали «дійсністю права».

 

Біографічні відомості

 

Бочковський Ольгерд Іпполіт (1884, Херсонщина — 1939) — визначний український соціолог, публіцист і політичний діяч; професор Української Господарської Академії в Подєбрадах. До Чехії емігрував у 1905 р. На формування його соціологічних поглядів здійснили вплив ідеї Г. Спенсера, М. Вебера, Ф. Тьонніса, Е. Дюркгейма. Соціологію розглядав як науку про суспільство, головним предметом якої є народ і нація.

 

Винниченко Володимир Кирилович (07.08.1880, с. Веселий Кут, Єлисаветградського повіту на Херсонщині, нині Кіровоградська область — 06.03.1951, Мужен, департамент Приморські Альпи, Франція)—видатний український мислитель, політичний і громадський діяч, письменник. Брав активну участь у революційних подіях на Україні в 1917-1919 pp. З 1919 р. в еміграції. У політиці був прихильником соціалістичних ідей, у теорії — багато в чому погоджувався з марксизмом, хоча на його ідеології сильно позначалися впливи західного лібералізму і гуманізму.

 

Вовк Федір Кіндратович (17.03.1847, с. Кряківка, тепер Пирятинського району Полтавської області — 29. 06. 1918 Жлобін, тепер райцентр у Бєларусі) — видатний український антрополог, етнограф і громадський діяч. Соціологію розглядав як науку про суспільне життя, яка разом з суспільною антропологією, передісторичною антропологією, етнологією, етнографією є складовою однієї науки — антропології.

 

Грот Микола Якович (30. 04. 1852, Гельсінки — 04. 06. 1899, помістя Кочеток Харківської губернії) — відомий представник позити­вістської соціологи на Україні. З 1876 р. професор Ніжинського історико-філологічного інституту. У 1883-1886 pp. — професор Новорос­ійського (Одеського) університету, згодом професор Московського університету. У 1889 р. перейшов до Харківського університету, однак через передчасну смерть до виконання своїх обов'язків не приступив. Основна соціологічна проблематика — прогрес і регрес, сутність соціології та класифікація наук.

 

Грушевська Катерина Михайлівна (21. 06. 1900, Львів — 1943, зас­лання) — відомий український соціолог, фольклорист і етнограф. Дочка М. Грушевського. З часу організації Українського соціологі­чного інституту (1919) бере активну участь у роботі Семінару при­мітивної культури, згодом співробітник культурно-історичної комісії при історико-філологічному відділі ВУАН, керівник Кабінету при­мітивної культури науково-дослідної кафедри історії України, нау­ковий співробітник Інституту літератури АН УРСР. Соціологію роз­глядала як науку про громадянство, про взаємодію різних суспіль­них груп.

 

Грушевський Михайло Сергійович (29. 09. 1866, Холм — 24. 11. 1934, Кисловодськ) — видатний український історик, соціолог, гро­мадський і політичний діяч. У 1894—1914рр. професор кафедри історії України Львівського університету; з 1897 р. голова Наукового Това­риства ім. Шевченка, з 1908 р. Українського Наукового Товариства у Києві; з 1919 р. організатор і керівник Українського соціологічного інституту (УСІ). Академік ВУАН (з 1923 р.) Академії Наук СРСР (з 1929 р.) Царина соціологічних інтересів — фактори соціальної ево­люції, закони суспільного розвитку, сутність соціології, генетична соці­ологія тощо.

 

Дністрянський Станіслав Северинович (13. 11. 1970, Тернопіль — 05. 05. 1935, Ужгород) — видатний український правник. Протягом 1898—1918 pp. викладав у Львівському університеті (з 1901 — профе­сор). З 1919 р. бере активну участь у створенні Українського Вільного Університету. Обіймав посади декана, ректора, проректора УВУ. З 1928 р. — штатний академік ВУАН. Дійсний член НТШ. Д. — пред­ставник соціологічної школи права. На його поглядах відчувається, зокрема, вплив Тьонніса (концепція спілки і спільноти) і Елінека (те­орія етнічного мінімуму). У дослідженні права, інших соціальних явищ Д. керувався генетично-історичним методом.

 

Донцов Дмитро Іванович (29. 08. 1883, Мелітополь — 30. 03. 1973, Канада) — український публіцист, літературний критик і політик. З 1939 року в еміграції. На становлення соціологічних уявлень Д. здійснили вплив праці Спенсера, Дарвіна, Шопенгауера, Ніцше, Парето, Гумпловича та ін.

 

Драгоманов Михайло Петрович (18. 08.1841, Гадяч — 20. 06. 1895, Софія) — видатний український політико-громадський діяч, учений і публіцист. Царина соціологічних зацікавлень — соціальні зміни, співвідношення соціології і історії, проблеми прогресу. Прихильник теорій О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона.

 

Єфремов Сергій Олександрович (06. 10. 1876, с. Пальчик Звениго­родського повіту Київської губернії— 31. 03. 1939, ув'язнення) — ви­датний український вчений, літературознавець, державний діяч. Ста­новлення соціологічних ідей Є. відбувалось під впливом російського соціолога Михайловського.

 

Звоницька Агнеса Соломонівна (05. 04. 1897, Київ — 17. 08. 1924, с. Бурулдей, Киргизія) — соціолог. З 1913 по 1915 pp. вивчала соціальні науки в Німеччині і Швейцарії: з 1915 по 1918 pp. —у Києві; з 1918 по 1941 pp. (за виїмком 1920-25 рр, коли жила в Києві) працює у різних наукових установах Ленінграда. В соціологічних колах відома, перш за все, як автор книги "Опыт теоретической социологии. Социальная связь.", яка вийшла друком 1914 року в Києві, коли 3. було 17 років.

 

Зіньківський Трохим Аврамович (04. 08. 1861, м. Бердянськ — 21.06.1991, там само) — український письменник і публіцист. На філо­софсько-соціологічну думку України справили вплив його роздуми про національну ідею, співвідношення національного і соціального в суспільному житті.

 

Іконников Володимир Степанович (09.12.1841, Київ — 26.11.1923, Київ) — видатний історик, історіограф, професор Київського універ­ситету, академік Петербурзької академії наук і ВУАН. У своїх історі­ософсько-соціологічних поглядах дотримувався установок позитиві­зму.

 

Кістяківський Богдан Олександрович (16. 11. 1868, Київ — 29. 04. 1920, Єкатеринодар) — відомий український правознавець, філософ, соціолог, політичний діяч, учасник революційного руху в Україні. Навчався в Київському, Дерптському, Берлінському (під керівницт­вом Зімеля), Фрайбурзькому (під керівництвом Віндельбанда) універ­ситетах. З травня 1917 року — професор юридичного факультету Київського університету. З 1918 — професор державного права і де­кан юридичного факультету Українського державного університету, член комісії з законодавчої підготовки заснування української Ака­демії наук і позаштатний академік по кафедрі права. З січня 1919 р. — академік на кафедрі соціології. В молоді роки захоплювався марксиз­мом, згодом переходить на позиції неокантіанства.

 

Ковалевський Максим Максимович (08. 09. 1851, Харків — 05. 04. 1916, Петроград) — видатний вітчизняний історик, етнограф, соціо­лог, політичний діяч, академік Петербурзької АН (з 1914 p.). У 1872 році закінчив Харківський університет. Професор Московського (1878-87 pp.) і Петербурзького (1905—16 pp.) університетів. У 1901 році виїхав за кордон і організував в Парижі Російську вищу школу суспільних наук, до програми якої входив і курс історії України. Вис­тупав проти переслідування царизмом української культури і мови. Після повернення в Росію був обраний до Державної думи (1906 p.), в 1907 р. — до Державної ради. К. співпрацював з українською фрак­цією в Думі, був головою допомогового товариства ім. Шевченка в Петербурзі, очолив редакцію енциклопедичного видання "Украинский народ в его прошлом и настоящем".

К. є представником широкої течії в історії соціологічної думки в Україні, яка виражала інтереси українського лібералізму 80-90-х pp. Світогляд К. склався під впливом позитивізму.

 

Козлов Олексій Олександрович (20.11.1831, Москва—12.03.1901, Петербург) — відомий філософ. В 1876-1887 pp. — приват-доцент, про­фесор Київського університету. В історії соціологій України знаний як критик позитивізму.

 

Костомаров Микола Іванович (16. 05. 1818, с. Юрасівка Острозь­кого повіту Слобідсько-Української губернії, нині Росія — 19.04.1885, С.-Петербург) — відомий український історик, етнограф, фолькло­рист, письменник. В українській суспільній думці знаменує перехід до позитивістського народництва.

 

Куліш Пантелеймон Олександрович (08. 08. 1819, містечко Воро­неж, нині смт. Шосткінського району Сумської області — 14.02. 1897, хутір Мотронівка, поблизу м. Борзна, нині Чернігівської області) — український письменник, історик, фольклорист, етнограф, перекла­дач. У 1837-1839 pp. навчався у Київському університеті як вільний слухач. З 1840 р. учителював у Луцьку, Києві, Рівному, викладав у Петербурзькому університеті. У 1847 р. заарештований за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві і засланий до Вологди (замінено службою у Тулі). Покаявшись, дістав дозвіл (1850 р.) переїхати до Пе­тербурга. У 60-х роках перебував на державній службі у Варшаві.

Світогляд, література і наукова діяльність К. надзвичайно супе­речливі. Соціологічним змістом наповнені, перш за все, його роздуми на тему міста і села, Європи й хуторянства.

 

Лесевич Володимир Вікторович (15. 01. 1837, с. Денисівка, нині Полтавської області — 25. 11. 1905, Київ) — найвизначніший вітчиз­няний позитивіст другої половини XIX — початку XX ст.

Еволюціонував від позитивізму О. Конта до емпіріокритицизму, який вважав вершиною розвитку філософської думки. У початках своєї творчості цікавився переважно соціологією.

 

Липинський В'ячеслав Казимирович (17. 04. 1882, с. Затурці, нині Волинської області — 14. 06. 1931, санаторій Вінервальд біля Відня) — історик, соціолог, політик, публіцист. За гетьманату (1918) Л. став послом України у Відні і залишився на цьому посту й на УНР (до чер­вня 1919 p.). На еміграції жив в Австрії, за винятком 1926-1927 pp., коли керував кафедрою історії української державності в Українському Науковому Інституті у Берліні.

Визначальний вплив на формування світогляду Л. справили п'ять теоретичних напрямків політичної і соціологічної науки того часу: 1) ранні теорії соціального конфлікту, зокрема, концепції Гегеля, Маркса, Гумпловича, Ратценгофера і Оппенгеймера; 2) західно-європейський ра­ціоналізм кінця XIX ст., зокрема, теорії М. Вебера про значення ірраці­ональних впливів у людському існуванні та концепції Ж. Сореля, особ­ливо критика ним доктрин демократії і лібералізму; 3) теорії еліти Моски, Міхельса і теорії циркуляції еліт Парето; 4) німецька політична історіографія, зокрема, ідеї Л. фон Ранке та його учня Ф. Рацеля про побу­дову державного життя; 5) польська консервативна історична школа.

Головною теоретичною концепцією Л. — соціолога є його теорія організації національних еліт та їх кругообігу.

 

Лучицький Іван Васильович (14. 04. 1845, Кам'янець-Подільський — 22. 08. 1918, Київ) — український історик. З 1877 по 1907 рік профе­сор Київського університету. Соціологічні ідеї Л., зокрема про пред­мет соціології, її співвідношення з історією сформувались під впли­вом основоположників соціології (О. Конта, Дж. Мілля).

 

Мицюк Олександр (1883-1943) — економіст і соціолог, громадсь­кий діяч. У 1918 році, за Директорії, — міністр внутрішніх справ, у 1920 році — товариш міністра народного господарства. На еміграції — професор Української Господарської Академії в Подєбрадах і Ук­раїнського Вільного Університету і кілька разів його ректор.

В ранній період своєї діяльності опублікував декілька науково-популярних праць про переселення українців у Сибір і на Далекий Схід, звертаючи у них головну увагу на те, чи можуть українці збе­регти свою національність за межами України.

 

Остапенко Сергій — економіст і політичний діяч. Народився на Волині. До 1917 р. —доцент Київського комерційного інституту. У 1917 році член Центральної Ради від партії есерів. Міністр торгівлі і промисловості у першому уряді Директорії, з лютого до квітня 1920 року — голова Ради Міністрів У HP. За даними дослідників, у 1931 році, мабуть, був заарештований і загинув без вісті.

У своїх економіко-соціологічних поглядах виступав як послідов­ник енергетичних ідей С. Подолинського.

 

Подолинський Сергій Андрійович (21.07.1850, с. Ярославка на межі Київської і Херсонської губерній, нині Шполянський район Черкась­кої області — 12. 07. 1891, Київ) — відомий український публіцист, економіст, соціолог. Брав активну участь у громадському і полі­тичному житті.

Соціологію П. розглядав як науку про людське суспільство. В своїй творчості поєднував марксистські і соціал-дарвіністські погляди з політичною програмою громадівства.

 

Рудницький Степан Львович (03.12.1877, Перемишль, Австро-Угорська імперія — 03. 11. 1937, ув'язнення) — видатний український вчений в галузі фізичної, соціально-економічної і політичної географії, фундатор української наукової географії і географії України. У 1908-1914 pp. — приват-доцент, професор Львівського університету. У1918 р. — експерт і радник при уряді ЗУНР з економіко- і політико-географічних проблем. Викладав у Кам'янець-Подільському університеті. На еміграції Р. пра­цював в Українському Вільному Університеті, Карловому університеті, Українській Господарській Академії в Подєбрадах, а також викладав географію в Українському вищому педагогічному інституті ім. Драго­манова. У 1926 p. Р. повернувся в Україну. У 1933 р. — репресований.

В основі соціологічних поглядів Р. лежить ідея, що в соціальному світі, як і в світі природи, точиться боротьба за існування.

 

Старосольський Володимир (08. 01. 1878, Ярослав — 25. 02. 1942, заслання) — український правник і соціолог. Викладав у Львівсько­му і Кам'янець-Подільському університетах. На еміграції працював в Українському соціологічному інституті М. Грушевського, Українській Господарській Академії в Подєбрадах, Українському Вільному Уні­верситеті. З еміграції повернувся до Львова, а з приходом Червоної Армії був засуджений на 10 років.

Соціологічні інтереси С. зосереджені навколо проблем нації, соціо­логічного розуміння права та держави та ін.

 

Стронін Олександр Іванович (04. 03. 1826, слобода Ракитина, те­пер селище Ракитине Ракитнянського району Бєлгородської області, Росія — 10. 02. 1889, Ялта) — історик, соціолог, педагог. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. В 1848-1862 pp. — викладач Кам'янець-Подільської, Новгород-Сіверської та Полтавської гімназій. Працюючи в Полтаві, брав участь у створенні недільних та суботніх шкіл, організації публічних лекцій, де активно пропагував позитивістські ідеї. За "неблагонадежность" в т.ч. і за намір "отделить Малороссию от России" відбував заслання в Архан­гельській губернії. Учитель і друг М. П. Драгоманова.

 

Туган-Барановський Михайло Іванович (21.01.1865, с. Солоне Куп'янського повіту Харківської губернії — 22. 01. 1919, станція Зати­шок) — видатний український економіст, теоретик кооперативного руху, соціолог. Викладав у навчальних закладах Москви і Петербур­га. У 1917 році — секретар фінансів, торгівлі і промисловості Цент­ральної Ради. Т.-Б. був секретарем комісії по створенню Української Академії Наук, головою її 3-го відділу, професором Київського, зго­дом Українського університету.

Як соціолог, Т.-Б. поділяв погляди неокантіанства.

 

Франко Іван Якович (27. 08. 1856, Нагуєвичі Дрогобицького по­віту — 28.05.1916, Львів) — видатний український письменник і поет, громадський діяч і соціальний мислитель.

Філософський світогляд Ф., який слугував йому для соціологічних побудов, можна охарактеризувати як раціоналізм. У Ф. раціоналізм означає такий підхід до речей, явищ і процесів дійсності, який за дос­татню основу їх існування бере факти позитивних наук, описані, дос­ліджені розумом. А тому соціологічні погляди Ф. на суспільство, його прогрес і регрес і ін., грунтуються на виборі новітніх наукових фактів, використанні ідей позитивізму, антропологічного напрямку в теорії культури економічних ідей К. Маркса тощо.

 

Хлєбніков Микола Іванович (17. 10. 1840, Ветлузький повіт Кост­ромської губернії — 26. 06. 1880, Київ) — правник, історик, соціолог. В 1865 закінчив Московський університет. З серпня 1877 р. — профе­сор кафедри енциклопедії права Київського університету. За самоха­рактеристикою — ідеаліст і християнин. У своїх працях X. спростову­вав вихідні положення засновників позитивізму.

 

Шаповал Микита Юхимович (1882, с. Серебрянка на Дніпропетровщині — 1932, Прага) — український письменник, соціолог, політичний діяч доби Центральної Ради. Після поразки української рево­люції проживав в еміграції.

Головну увагу в своїх працях Ш. приділяє проблемі суспільства, а також соціологічному дослідженню українського руху.