Характеристика бідності як соціальної проблеми

 

 

Негативною характеристикою українського соціуму на сучасному етапі є значне розшарування населення за матеріальним становищем. І хоча явища малозабезпеченості і бідності можуть бути притаманні будь-якому суспільству, однак, саме ці проблеми часто стають на перешкоді стабільності та розвитку соціальної держави. Ось чому важливим напрямком діяльності соціальних працівників має стати цілеспрямована, скоординована на всіх рівнях боротьба з негараздами, пов’язаними зі скрутним матеріальним становищем громадян.

 

В літературі існує чимало різних підходів до визначення бідності та малозабезпеченості. Зокрема, у словниках [21, 116] подаються наступні визначення:

Бідність – соціальні відносини, що характеризуються відсутністю необхідних матеріальних засобів щоб провадити «нормальне» (відповідно до норм прийнятих суспільством) життя, наприклад, неможливість прогодувати свою родину, дати освіту дітям чи забезпечити сім'ю якісним медичним обслуговуванням. Бідність – відсутність достатніх матеріальних і культурних ресурсів для підтримки здорового існування.

 

Близьким до поняття бідності є категорія «малозабезпеченість». Малозабезпеченість – це неспроможність особи чи сім’ї з огляду на об’єктивні чинники забезпечити середньомісячний сукупний дохід на рівні прожиткового мінімуму. Стан малозабезпеченості характеризується трьома основними якісними рівнями життя людини: 1) рівень бідності; 2) рівень злиднів; 3) рівень фізіологічного виживання. Кожен з цих якісних рівнів людського існування має свій індикатор, що визначає межу переходу з одного стану в інший.

 

Отже, бідність – це той стан, за якого людина через брак коштів не може підтримувати достойний спосіб життя, властивий суспільству конкретного соціально-економічного періоду.

 

До категорії бідних відносять осіб, котрі не з власної волі позбавлені найнеобхіднішого: нормального житла, їжі, одягу, медичних та освітніх послуг, можливості задовольняти культурні та правові потреби.

 

У документах ООН підкреслюються чотири основних прояви бідності: 1) коротке життя; 2) низька професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення ознак

нормального життя (чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування); 4) усунення від суспільного життя (маргіналізація).

 

Вперше систематичне дослідження проблеми бідності провів на початку 20 сторіччя Бенджамін Сібом Роунтрі (Benjamin Seebohm Rowntree), йому ж належить перший формальний опис бідності, для чого він ввів концепцію «кошика базових продуктів» (мінімального споживчого кошика). Кожен, хто не міг дозволити собі придбати цей кошик продуктів вважався бідним. Результати дослідника були майже революційними для тогочасного суспільства, в котрому загальноприйнятою точкою зору на бідність був погляд, що це лихо - ознака лінощів. Натомість, Роунтрі виявив «первинну» та «вторинну» бідність. «Первинна» бідність - це нездатність придбати базовий кошик продуктів, внаслідок того, що людина недостатньо заробляє, не в змозі знайти роботу через хворобу, травму чи погану економічну ситуацію. «Вторинна» бідність - це витрати, що не є необхідними, а, іноді і шкідливими (наприклад, алкоголь), та більше відповідала прийнятим у тодішньому суспільстві поглядам. Зібрані Роунтрі статистичні дані продемонстрували, що значна частина бідних належить до категорії «первинно» бідних.

 

Науковці встановили, що зміст, критерії та визначення бідності змінюються з розвитком цивілізації і залежать від політичного устрою суспільства. Люди можуть бути бідними за стандартами економічно розвинутих країн і заможними за стандартами країн, що розвиваються. Розрізняють бідність за стандартами цивілізації в цілому (хронологічними) і бідність за стандартами кожної конкретної країни. До першого типу відносять населення «бідних» країн і майже не відносять населення «багатих» країн. А бідність за стандартами кожної конкретної країни існує в усіх державах і суттєво не залежить від загального рівня добробуту населення.

 

Отже, бідність є досить багатоаспектним явищем, що дозволяє виділяти її форми: об'єктивну та суб'єктивну, абсолютну і відносну, тимчасову і застійну.

 

Об'єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та можливістю досягнення матеріальних і духовних благ. Суб'єктивна бідність визначається за самооцінкою: людина тоді є бідною, коли вона сама себе ідентифікує з цією проблемною групою.

 

Абсолютна бідність визначається шляхом порівняння загального доходу особи чи сім'ї із загальною вартістю «споживчого кошика» товарів та послуг, що покликані задовольнити базові потреби у суспільстві. Люди, чиї доходи менші від базових потреб, перелічених у кошику, живуть у абсолютній бідності. Абсолютна бідність має місце у тому випадку, коли люди не володіють достатніми ресурсами

для підтримання мінімуму фізичного здоров'я і працездатності. Цей вид бідності часто виражається в калоріях чи рівні харчування.

 

Визначаючи відносну бідність, порівнюють загальний дохід особи чи сім'ї та структуру витрат у суспільстві в цілому. Люди із нижчим рівнем доходу, що витрачають більшу частку своїх доходів на «споживчий кошик» порівняльно із деякими значеннями, встановленими на підставі середнього по суспільству розміру цієї частки, вважаються відносно бідними. Відносна бідність визначається загальним рівнем життя в різних суспільствах і переважно заснована на культурному визначенні.

 

За тривалістю бідність може бути тимчасовою (короткочасною) або застійною (довготривалою). Застійна бідність означає неможливість для родини чи окремої особи самотужки вирішити свої проблеми і подолати матеріальні негаразди. Вона призводить до більш тяжких наслідків. Тимчасова бідність є результатом одномоментного зниження рівня життя. Наприклад, пожежа, природні катаклізми. Причинами періодичних знижень рівня життя та збідніння можуть бути, наприклад, сезонні коливання в цінах на продукти харчування та послуги.

 

Важливими чинниками, що визначають можливість ризику бідності є: склад сім'ї; вік; стать; місцевість проживання (місто чи селищна місцевість); регіон (територіальна залежність); освіта.

 

В Україні проблема бідності не виникла водночас. Збідніння широких верств населення розвивалось із появою багатих прошарків, заможність яких часто пов'язана з неправедними джерелами. Бідними (малозабезпеченими) стали люди, які чесно працювали і працюють у державі, жили за її законами. На думку П.С. Шевчука [133, с.63-64], основними аспектами бідності в Україні є:

 

1. Низький рівень життя населення.

 

2. Психологічне неприйняття економічної нерівності.

 

3. Поширення бідності серед тих, хто працює навіть в режимі повної зайнятості.

 

4. Втрачені заощадження.

 

5. Низькі соціальні пільги.

 

Отже, бідність є досить гострою соціальною проблемою, пов'язаною із такими соціально-економічними негараздами, як: зростаюче безробіття, затримка та низький рівень оплати праці працюючих, збільшення кількості неповних сімей, інфляційні, застійні процеси в економіці тощо. В нашому суспільстві за останні 15 років відбулось різке збільшення частки бідного та малозабезпеченого населення, що несе загрозу становленню України як справді демократичної, соціальної

держави, утвердженню позицій соціальної справедливості та благополуччя населення. В таких умовах набуває особливого значення діяльність, спрямована на боротьбу з бідністю та сприяння підвищенню рівня життя людей. Подолання бідності є довгостроковим стратегічним завданням, вирішення якого залежить від успіху реформ, виконання завдань програм соціально-економічного розвитку країни.