Ключові терміни і поняття. Апріорні знання – ті знання, які передують достовірним знанням;

 

Апріорні знання – ті знання, які передують достовірним знанням;

Предмет мислення та пізнання - частина об’єкта, яка виділена людиною для пізнання;

Розвиток – за Гегелем, такий тип зв’язку, який підсумовує усі можливі зв’язки та взаємодії дійсності;

Система знання – за Гегелем, будь яке знання, що претендує на істинне, має бути системно впорядкованим.

1. В середині 18 століття нової ери ідеї французького просвітництва заволоділи думками німецької інтелігенції. Першими, хто почав поширювати ідеї просвітництва в Німеччині були: Й. Вінкельман, Г. Лессінг, Й. Пестолоцці та І. Кант. Просвітництво в Німеччині набуває форми культурного руху і має багато ідей та обдарованих людей. Вищою цінністю для німецьких просвітників стала ідея свободи. Античність сприймалась як втілення її форми. Античні міста – поліси сприймались як німецькі роздріблені держави. Відроджується любов до культури. Формується літературно – філософський напрям “Буря і натиск” з ідеєю єдності німецьких земель.

Водночас німецька класична філософія постала закономірним результатом попереднього розвитку новоєвропейської філософії. Вона була останньою класичною формою європейської філософії. Після неї розпочинається період неокласичної філософії.

Німецька класична філософія увібрала в себе провідну тематику новоєвропейської філософії загалом, попередні досягнення європейської філософії і піднесла на новий рівень формулювання і вирішення основних проблем попередньої філософії. Крім того німецька філософія внесла нові аспекти в світову філософську думку, зокрема: 1) явище активності або діяльності особистості; 2) принцип системності знань (будь – яке знання обґрунтоване, достовірне лише в системі знань); 3) ідея розвитку (все пов’язане з усім і все розвивається); 4) явище рефлексії (розвиток пізнання відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомлення).

 

2. Початок німецької класичної філософії пов’язаний з діяльністю І. Канта (1724 – 1804 роки нової ери), уродженця міста Кенігсберг. Там він навчався і працював в університеті. Став академіком трьох університетів Кенігсбергського, Петербургського та Ієнського. Творчість І. Канта поділяється на три періоди. Перший період (50 - 60 роки нової ери) називається докритичним В цей час він пробує пояснити походження світів через охолодження Сонячних систем. Головне питання, яке ставив в цей час філософ, було: Як на основі розгляду фізичних сил пояснити походження Космосу? Другий період (70 – 80 роки нової ери) називають критичним. В цей період І. Кант досліджує пізнавальні здібності у книзі “Критика чистого розуму ” (звідси назва періоду). Він ставить три питання: Що я можу знати? (де виводить пізнавальні можливості людини); Що я повинен робити? (де з’ясовує природу моралі); На що я можу сподіватись? (де розкриває сутність релігії).

У книзі “Критика чистого розуму” І. Кант вказує на те, що початок будь – якого пізнання розпочинається знанням, яке він назвав “апріорним” (те що попереду). Це знання охоплює поняття простір і час, кількість і якість, причина і наслідок, мета і Бог (це знання перед свідоме). І. Кант виділяє чотири антиномії (протилежності між двома судженнями) чистого розуму. Одна з них “Світ має початок у часі і обмежений у просторі. І світ не має початку у часі і меж у просторі”. Кожна антиномія складається з тези та антитези.

У книгах “Критика практичного розуму” та “Критика здатності судження” І. Кант зачіпає проблеми етики (моралі). Його етика обґрунтувала законність вимог поважати гідність людської особи. Призначення людини – зробити своєю головною метою досягнення блага на Землі, в тому числі вічного миру. Моральний закон, який розробив І. Кант, носить назву категоричний імператив. Його суть виражена в таких словах: “роби тільки за тим максимумом, керуючись яким будеш у змозі побажати, щоб він став загальним законом.”, “ роби так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі кожного іншого так, як до мети, і ніколи не ставився так, як до засобу”.

Третій період (90 – ті роки 18 століття нової ери) називається антропологічним. В цей час І. Кант ставить питання: Що таке людина? У книзі “Антропологія з прагматичного погляду” він з’ясовує питання, чи може людина за реальних умов життя здійснити своє призначення і дає ствердну відповідь на це питання. Тому відкриття І. Канта в цьому питанні порівнюють з відкриттям Коперніка. Копернік зрушив Землю а І. Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності, як до цього розглядала людину попередня філософія.

За своїми поглядами І. Кант був дуалістом. Він ділить дійсність на два світи: світ речей у собі, які позначають матеріальний світ, а також Бога, свободу волі і безсмертя душі; світ людської свідомості, яка не має можливості пізнати перший світ.

Таким чином, значення діяльності І. Канта в тому, що: 1) він дав виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.; 2) людський розум може визнати надійним те знання, яке він сам вибудував; 3) людина постає в поглядах І. Канта творчою.

 

3. Георг Гегель (1770 – 1831 роки нової ери) уродженець міста Штутгарт. Свою кар’єру закінчив на посаді ректора Берлінського університету. Головною працею філософі є “Феноменологія духу”, яка визначила його, як об’єктивного ідеаліста. Одночасно ця книга вказує, чому саме Г. Гегель надав системності філософським знанням. Чому ж Г. Гегель є об’єктивним ідеалістом? Тому що у своєму дослідженні він вважав, що основою буття є духовна субстанція - “Абсолютна ідея.” Він назвав її діючим розумом, який все створює. Абсолютна ідея, тобто система категорій, що само розвиваються. Ця система є творцем природи і людського суспільства. Гегель доводить логічний рух понять, категорій, наприклад таких, як якість, кількість, міра. 1 – теза якість; (буття). 2 – антитеза – кількість; (ніщо). 3 – синтез – міра; (становлення). Ці категорії – до природні, до суспільні сутності, перед якими в вихідному пункті “Абсолютної ідеї” попередні розвиваються ще абсолютніші – буття, ніщо, становлення. Отже на рівні синтезу здійснено становлення якісно нового етапу діалектичного розвитку, який включає попередні етапи як свої. Система філософії Г. Гегеля проявляється також в тому, що він дослідив стадії розвитку абсолютної ідеї в природі (книга “Філософія природи”), в суспільстві (книги “Філософія історії” та “Філософія природи”), у свідомості (книги “Наука логіки”, “Філософія духу”, “Філософія релігії”, “Естетика” та “Історія філософії”).

Головним у вченні Г. Гегеля є діяльна активність суб’єкта. “Пізнай сам себе – ця абсолютна заповідь ні сама по собі, ні там, де висловлена історично, не має значення, тільки самопізнання, спрямоване на окрему спроможність, характер, схильність і є справжнє в людині”. Г. Гегель сформулював поняття методу. “Метод є не тільки вища сила чи, вірніше, єдина і абсолютна сила розуму, але вище і єдине пробудження, що знайшло себе у всьому через самого себе”.

Також Г. Гегель вважається засновником діалектики. Так - у законі про перехід кількості в якість він розкрив і обґрунтував зміст стрибків – якісних переходів у процесі розвитку. У законі єдності і боротьби протилежностей він всебічно розкрив суперечності, як джерело саморозвитку явищ, предметів і процесів.

І. Фіхте (1762 – 1814 роки нової ери) створив оригінальне суб’єктивно – ідеалістичне вчення, згідно з яким, історія – це діалектика і активна взаємодія абсолютного “Я” (самосвідомості людства) та індивідуального “Я” окремої людини. “Діяти! Діяти! - ось для чого ми існуємо”. Реалізація волі людини створює всесвітню історію, як перехід із сфери необхідності у царство свободи.

 

4. Людвіг Фейєрбах (1804 – 1872 роки нової ери) уродженець містечка Ландегут Баварія. Працював викладачем філософії в Ерлангенському університеті. За книгу “Смерть і безсмертя”, де він заперечував безсмертя душі, був звільнений з роботи. Останні 25 років безвиїзно прожив в хуторі Брукберг, де і похований. На його могилі, за його заповітом, написані слова: “Бог це те, чим людина хоче стати, але стати не може”. Він став матеріалістом в антропології. Ці погляди Л. Фейєрбах розкрив у праці “Суть християнства”. Його антропологічний принцип – це єдність людської природи, що протиставляється гегелівському духовно – розумовому визначенню людини. “Не розум сам по собі, а єдність душі і тіла, розуму і тілесного організму - така суть людини”. “Якщо релігія є сутністю людини – говорить він, - то слід повернути людині всю повноту її життя, звеличити людину.” З його точки зору, справжньою філософією може бути лише антропологія людини. Мислить не душа, не мозок, а сама людина - говорив він.

Таким чином німецькі філософи внесли значний вклад в дослідження проблем онтології, гносеології, антропології та етики. Вони конкретно визначили свої погляди на буття, по суті вказавши на свою приналежність до матеріалістів, об’єктивних та суб’єктивних ідеалістів та дуалістів.

 

Теми для рефератів та доповідей.

 

1. Особливості та здобутки німецької класичної філософії.

2. Ідея “коперниковського перевороту” у філософії І. Канта.

3. Етичні та естетичні погляди І. Канта.

4. Вчення Г. Гегеля про абсолютну ідею.

5 Теорія діалектики Г. Гегеля.

6. Філософія Л. Фейєрбаха, та її вплив на європейську філософію.

 

Завдання для закріплення матеріалів теми.

 

1. Чому німецька філософія виділяється в окремий період?

2. Розкрийте зміст “коперниковського перевороту” у філософії І. Канта?

3.Поясніть розуміння Г. Гегелем життєвого циклу абсолютної ідеї?

4.Окресліть особливості філософської позиції Л. Фейєрбаха?

 

Література з теми.

 

1. В. Л. Петрушенко. Філософія. Навчальний посібник. К., “Каравела”, - 2001, С. 134 – 156.

2. Філософія. Підручник для вузів. За ред. Заїченко Г. А., К., “Вища школа”, - С. 45 – 51.

3. Філософія. Підручник. За ред. Кременя В. Г. – Харків, - 2004, - С.134 – 156.

 

Додаткова література

1. Стратон Р. Коротка історія новітньої філософії. К., 1998.

2. Татаркевич Вл. Історія філософії. Т. 3. Львів, 1998.

3. Герасимчук А. А. Шейко. Філософія. Київ – Полтава, 1998, - 187 ст.

4. Філософія. Навчальний посібник. За ред. І. Ф. Надольного. К., Вікар, 1997, - 584 ст.