Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Вікова періодизація за біологічними ознаками




Назва вікового періоду Тривалість (роки)
хлопчики / чоловіки дівчата / жінки
Період новонародженості Перших 4 тижні
Грудний період 4 тижні – 1 рік
Раннє дитинство 1–3 роки
Перше дитинство 4–7
Друге дитинство 8–12 8–11
Підлітковий період 13–16 12–15 .
Юнацький період 17–21 16–20
Зрілий вік, 1-й період 22–35 21–35
Зрілий вік, 2-й період 36–60 36–55
Похилий вік 61–74 56–74
Старечий вік 75–90
Довгожителі 90 і більше

 

Таблиця 2

Вікова періодизація за періодами навчання (соціальний принцип)

Назва вікового періоду Тривалість (роки)
Перед дошкільний (ясельний) до 3-х
Дошкільний вік (молодший, середній, старший) 3–7
Шкільний вік · молодший · середній · старший   7–10 11–14 15–17

 

Онтогенез людини поділяють на 2 етапи – до народження (ембріональний, внутріутробний, пренатальний) і після народження (позаутробний, постембріональний, постнатальний). Процес онтогенезу людини можна розділити на 4 основні періоди: внутріутробний розвиток, дитинство, дорослий стан, старість.

Пренатальний (антенатальний) онтогенез. Внутріутробний період розвитку людини (пренатальний онтогенез) починається з утворення зиготи і закінчується народженням дитини. Перші 3 місяці складають зародковий (ембріональний) період, а з 3-го міс. до народження – плодовий період. Організм, що розвивається, до 3-го міс. вагітності називається зародком, або ембріоном, а з 3-го міс. – плодом. У процесі розвитку у зародку відбуваються: розмноження клітин, їх спеціалізація (диференціювання), зростання, переміщення, або міграція, окремих клітин і клітинних мас, утворення органів.

Виділяють такі етапи ембріонального розвитку: а) запліднення – утворення зиготи; б) дроблення – утворення бластули; в) гаструляція – утворення зародкових листків; г) гісто- і органогенез – утворення тканин і органів зародка.

Виділяють п’ять періодів внутріутробного розвитку.

Гермінальний період (або власне зародковий) триває 1 тиждень – від утворення зиготи до імплантації бластоцита в слизову оболонку матки. Поживні речовини із слизової оболонки труби надходять в зиготу в процесі її дробіння у досить малих кількостях або зовсім не надходять, так як живлення здійснюється за рахунок енергетичних запасів протоплазми самої зиготи.

Період імплантації продовжується 2 доби. У цей період під впливом тератогенних чинників зародок може загинути і запліднена яйцеклітина не розвиватиметься. У разі хромосомних аберацій і мутантних генів можуть формуватись важкі вади розвитку.

Ембріональний період триває 5–6 тижнів. Харчується зародок завдяки жовточному мішку. Відбувається процес органогенезу майбутньої дитини. Негативний вплив тератогенних чинників призводить до виникнення ембріопатій – вад розвитку. Термін вагітності від 3 до 7 тижнів вважається критичним періодом розвитку ембріона.

Ембріофетальний період триває 2 тижні. У цей період формується плацента, що в основному збігається із закінченням закладки внутрішніх органів. Від правильного формування плаценти залежить подальший розвиток плода.

Фетальний період починається від 9 тижня ембріогенезу, у ньому виділяють 2 підперіоди.

Ранній фетальний підперіод – від 9-го до 28-го тижня ембріогенезу. Характеризується інтенсивним ростом і диференціюванням клітин в органах плода. Вплив негативних чинників призводить до порушення росту, гіпоплазії органів, дисплазії тканин. У відповідь на інфікування відбуваються проліферативні реакції з розростанням сполучної тканини, що призводить до розвитку цирозу та фіброзу. Можливе переривання вагітності, народження незрілої або недоношеної дитини. Патологічні зміни плода в цей період об’єднуються під терміном “ранні фетопатії”.

Пізній фетальний підперіод починається після 28-го тижня вагітності й триває до початку пологів. Негативні чинники в цей період не викликають порушень формування внутрішніх органів, але можуть викликати передчасні пологи.

Пізній фетальний період переходить в інтернатальний, який починається від моменту регулярних пологових переймів до перев’язування і перерізування пуповини, у цей період можливі пологові травми.

Умови дозрівання і розвитку плода мають велике значення, бо харчування організму плода, який інтенсивно розвивається і ріст його збільшується в 5000 разів, відбувається за рахунок материнського організму.

Розвиток нового організму починається з процесу запліднення (злиття сперматозоїда та яйцеклітини), яке, зазвичай, проходить в матковій трубі. Статеві клітини при злитті утворюють якісно новий одноклітинний зародок – зиготу, що володіє всіма властивостями обох статевих клітин. З цього моменту починається розвиток нового (дочірнього) організму.

Оптимальні умови для злиття яйцеклітини та сперматозоїда створюються протягом 12 годин після овуляції. Об’єднання ядра сперматозоїда із ядром яйцеклітини призводить до утворення в одноклітинному організмі (зиготі) характерного для людини диплоїдного набору хромосом (46). Стать майбутньої дитини визначається комбінацією хромосом в зиготі і залежить від статевих хромосом батька: при заплідненні яйцеклітини сперматозоїдом зі статевою хромосомою Х утворюється комбінація статевих хромосом ХХ, характерна для жіночого організму; при заплідненні яйцеклітини сперматозоїдом зі статевою хромосомою Y – комбінація статевих ХY, характерна для чоловічого організму.

Перший тиждень розвитку зародка – це період дроблення (ділення зиготи) на дочірні клітини. Дроблення зиготи відбувається в декілька стадій, тривалістю від кількох хвилин до кількох годин: на перше дроблення витрачається близько 24 год., на кожне подальше – по 12 год. Безпосередньо після запліднення протягом перших 3–4 днів зигота ділиться та одночасно просувається по матковій трубі в сторону порожнини матки. В результаті ділення зиготи утворюється багатошаровий міхурець – бластула з порожниною всередині (від греч. blastos – паросток). Стінки цього міхурця утворені клітинами двох видів: великими та дрібними. Із зовнішнього шару дрібних клітин формуються стінки міхурця – трофобласт. У подальшому клітини трофобласта утворюють зовнішній шар оболонок зародка. Великі темні клітини (бластомери) утворюють скупчення – ембріобласт (зародковий вузлик, зачаток зародка), який розташований досередини від трофобласта. Із цього скупчення клітин (ембріобласта) розвиваються зародок та дотичні до нього позазародкові структури (окрім трофобласта). Між поверхневим шаром (трофобластом) і зародковим вузликом накопичується невелика кількість рідини. До кінця 1-го тижня розвитку (6–7-ий день вагітності) зародок потрапляє в матку та занурюється (імплантується) в її слизову оболонку; імплантація триває близько 40 годин (як правило, відбувається у верхній частині матки на передній або задній її поверхні). Поверхневі клітини зародка, що утворюють міхурець – трофобласт (від грец. trophe – живлення), виділяють фермент, що розрихлює поверхневий шар слизової оболонки матки, яка уже підготовлена до занурення в неї зародка. На трофобласті формуються війки (вирости), що вступають у безпосередній контакт із кровоносними судинами материнського організму. Багаточисленні війки трофобласта збільшують поверхню його зіткнення з тканинами слизової оболонки матки. Трофобласт перетворюється в поживну оболонку зародка – війчасту оболонку (хоріон). Спочатку хоріон має війки з усіх сторін, потім ці війки зберігаються лише на стороні, оберненій до стінки матки. В цьому місці із хоріону та прилеглої до нього слизової оболонки матки розвивається новий орган – плацента (дитяче місце). Плацента – орган, який пов’язує материнський організм з зародком та забезпечує його живлення.



Другий тиждень життя зародка – це стадія, коли клітини ембріобласта розділяються на два прошарки (дві пластинки), із яких утворюються два міхурця. Із зовнішнього шару клітин, що прилягають до трофобласту, утворюється ектобластичний (амніотичний) міхурець. Із внутрішнього шару клітин (зачатку зародка, ембріобласта) формується ендобластичний (жовточний) міхурець. Закладка (“тіло”) зародка знаходиться в місці дотику амніотичного міхурця до жовточного. В цей період зародок представлений двошаровим щитком, який складається із двох листків: зовнішнього зародкового (ектодерми), і внутрішнього зародкового (ентодерми). Ектодерма обернена в сторону амніотичного міхурця, а ентодерма прилягає до жовточного міхурця. На цій стадії можна визначити поверхні зародка: дорсальна поверхня прилягає до амніотичного міхурця, а вентральна – до жовточного. Порожнина трофобласта навколо амніотичного та жовточного міхурців рихло заповнена тяжами клітин позазародкової мезенхіми. До кінця 2-го тижня довжина зародка становить усього 1,5 мм. У цей період зародковий щиток у своїй задній (каудальній) частині потовщується, де в подальшому починають розвиватись осьові органи (хорда, нервова трубка).

Третій тиждень життя зародка є періодом утворення трьохшарового щитка (зародка). Клітини зовнішньої, ектодермальної пластинки зародкового щитка зсуваються до заднього його кінця. В результаті утворюється клітинний валик (первинна смужка), витягнутий у напрямку повздовжньої осі зародка. В головній (передній) частині первинної смужки клітини ростуть та розмножуються швидше, в результаті чого утворюється невелике підвищення – первинний вузлик (вузлик Гензена). Місце первинного вузлика вказує на краніальний (головний кінець) тіла зародка.

Швидко розмножуючись, клітини первинної смужки і первинного вузлика проростають у сторони між ектодермою та ентодермою, так утворюється серединний зародковий листок – мезодерма. Клітини мезодерми, що розташовані між листками щитка, називаються внутрізародковою мезодермою, а ті, що вийшли за його межі, – позазародковою.

Частина клітин мезодерми в межах первинного вузлика особливо активно росте в передньому напрямку від головного та хвостового кінців зародка, проникає між зовнішнім та внутрішнім листками та утворює клітинний тяж – спинну струну (хорду). Наприкінці 3-го тижня розвитку в передній частині зовнішнього зародкового листка проходить активний ріст клітин – утворюється нервова пластинка, яка незабаром прогинається, формуючи повздовжню нервову борозну. Краї борозни потовщуються, зближуються та зростаються одна з одною, замикаючись у нервову трубку, що дає початок нервовій системі. Ектодерма з’єднується над утвореною нервовою трубкою та втрачає з нею зв’язок.

У цей же період із задньої частини ентодермальної пластинки зародкового щитка в позазародкову мезенхіму (в так звану амніотичну ніжку) проникає пальцеподібний виріст – алантоїс, який у людини визначених функцій не виконує. По ходу алантоїса від зародка до війок хоріону проростають кровоносні пупкові (плацентарні) судини. Тяж, в якому містяться кровоносні судини, що з’єднують зародок з позазародковими оболонками (плацентою), утворює черевне стебельце.

Таким чином, до кінця 3-го тижня розвитку зародок людини має вигляд трьохшарової пластинки, або трьохшарового щитка. В ділянці зовнішнього зародкового листка лежить нервова трубка, а глибше – спинна струна, тобто з’являються осьові органи зародка людини. До кінця 3-го тижня розвитку довжина зародка становить 2–3 мм.

Четвертий тиждень життя – зародок починає вигинатись в поперечному та повздовжньому напрямках. Зародковий щиток стає опуклим, а його краї відмежуються від амніону, що оточує зародок глибокою борозною – тулубною складкою. Тіло зародка із плоского щитка перетворюється в об’ємний, ектодерма покриває тіло зародка зі всіх сторін.

Із ектодерми в подальшому утворюється нервова система, епідерміс шкіри та її похідні, епітеліальні покриви ротової порожнини, анального відділу прямої кишки, піхви. Мезодерма дає початок внутрішнім органам (окрім похідних ентодерми), серцево-судинній системі, органам опорно-рухового апарату (кісткам, суглобам, м’язам), власне шкірі.

Ентодерма, що знаходиться всередині тіла зародка людини, згортається у трубку та утворює ембріональний зачаток майбутньої кишки. Вузький отвір, що з’єднує ембріональну кишку з жовточним мішком, в подальшому перетворюється в пупкове кільце. Із ентодерми формуються епітелій та усі залози травної системи і дихальних шляхів.

Ембріональна (первинна) кишка спочатку замкнена спереду та ззаду. В передньому та задньому кінцях тіла зародка з’являються занурення ектодерми – ротова ямка (майбутня ротова порожнина) та анальна (відвідникова) ямка. Між порожниною первинної кишки та ротовою ямкою наявна двохшарова (ектодерма і ентодерма) передня (рото-глоткова) пластинка (мембрана). Між кишкою та задньопрохідною ямкою є клоакальна (відвідникова) пластинка (мембрана), також двохшарова. Передня (рото-глоткова) мембрана переривається на 4-му тижні розвитку. На 3-му місяці переривається задня (відвідникова) мембрана.

В результаті вигинання тіло зародка стає оточеним вмістом амніона – амніотичною рідиною, яка виконує роль захисного середовища (запобігає ушкодженням, в першу чергу механічним (струси). Жовточний мішок росте повільніше та на 2-му місяці внутрішньоутробного розвитку має вигляд невеликого мішечка, а потім повністю редукується (зникає). Черевне стебельце подовжується, стає відносно тонким і в подальшому отримує назву пупкового канатика.

Впродовж 4-го тижня розвитку зародка продовжується диференціюватись мезодерма. Дорсальна частина мезодерми, розташована по боках від хорди, утворює парні потовщені виступи – соміти. Соміти сегментуються, тобто діляться на метамерні ділянки, тому дорсальну частину мезодерми називають сегментованою. Сегментація сомітів проходить поступово в напрямку спереду назад. На 20-й день розвитку утворюється третя пара сомітів, до 30-го дня їх уже 30, а на 35-й день – 43–44 пари. Вентральна частина мезодерми на сегменти не розділена, а утворює з кожної сторони дві пластинки (несегментовану частину мезодерми). Медіальна (вісцеральна) пластинка прилягає до ентодерми (первинної кишки) і називається спланхноплеврою, латеральна (зовнішня) пластинка прилягає до стінки тіла зародка, до ектодерми – соматоплевра. Із спланхно- і соматоплеври розвиваються епітеліальний покрив серозних оболонок (мезотелій), а також власна пластинка серозних оболонок та підсерозна основа. Мезенхіма спланхноплеври використовується також на побудову всіх шарів травної трубки, окрім епітелію та залоз, що формуються із ентодерми. Простір між пластинками несегментованої частини мезодерми перетворюється в порожнину тіла зародка, яка розділяється на черевну, плевральну та перикардіальну порожнини.

Мезодерма на межі між сомітами і спланхноплеврою утворює нефротоми (сегментарні ніжки), із яких розвиваються канальці первинної нирки, статеві залози. Із дорсальної частини мезодерми – сомітів – утворюється три зачатки. Передньомедіальна ділянка сомітів (склеротом) дає початок скелетній тканині, з якої розвиваються хрящі та кістки осьового скелету – хребта. Латеральніше від неї є міотом, із якого розвивається скелетна мускулатура. В задньолатеральній частині соміта знаходиться ділянка – дерматом, із тканин якої утворюється сполучнотканинна основа шкіри – дерма.

В головному відділі на кожній стороні зародка із ектодерми на 4-му тижні формуються зачатки внутрішнього вуха (спочатку слухові ямки, потім слухові міхурці) та майбутній кришталик ока. В цей же час перебудовуються вісцеральні відділи голови, які навколо ротового потовщення утворюють лобовий та верхньощелепний відростки. Позаду (каудальніше) цих відростків знаходяться контури нижньощелепної та під’язикової (гіоїдної) вісцеральної дуг.

На передній поверхні тулуба зародка помітні підвищення: серцевий, а за ним – печінковий бугри. Поглиблення між цими буграми вказує на місце утворення поперечної перегородки – одного із зачатків діафрагми. Каудальніше печінкового бугра знаходиться черевне стебельце, що вміщує великі кровоносні судини та з’єднує ембріон з плацентою (пупковий канатик). Довжина зародка до кінця 4-го тижня становить 4–5 мм.

У період з 5-го по 8-ий тиждень життя ембріона продовжується формування органів (органогенез) і тканин (гістогенез). Проходить ранній розвиток серця, легень, ускладнення будови кишкової трубки, формування вісцеральних дуг, утворення капсул органів чуття. Нервова трубка повністю замикається і розширюється в головному відділі (майбутній головний мозок). У віці близько 31–32 днів (5-ий тиждень) довжина зародка становить 7,5 мм. На рівні нижніх шийних і 1-го грудного сегментів тіло з’являються зачатки (бруньки) рук у вигляді поплавців. До 40-го дня утворюються зачатки ніг.

На 6-му тижні (тім’яно-куприкова довжина зародка – 12–13 мм) помітні зачатки зовнішнього вуха, з кінця 6–7 тижня – зачатки пальців рук, а потім ніг.

До кінця 7-го тижня (довжина зародка – 19–20 мм) починають формуватись повіки, завдяки чому очі окреслюються чіткіше. На 8-му тижні (довжина зародка 28–30 мм) закінчується закладка органів зародка. З 9-го тижня, тобто з початку 3-го місяця, зародок (тім’яно-куприкова довжина 39–41 мм) набуває вигляду людини і називається плодом.

Починаючи з трьох місяців і впродовж всього плодового періоду, проходить подальший ріст і розвиток утворених органів і частин тіла. В цей час починають диференціюватись зовнішні статеві органи; закладаються нігті на пальцях. У 4,5 місяців прослуховуються скорочення серця плоду; їх частота в два рази більше, ніж у матері. З кінця 5-го місяця (довжина 24,3 мм) стають помітні брови та вії. На 7-му місяці (довжина 37,1 см) відкриваються повіки, починає накопичуватись жир у підшкірній клітковині. На 9-му місяці (довжина 51 см) плід народжується.

У ранній період імплантації зародок харчується за рахунок речовин, що надходять з рідини в порожнині матки, а також залишків зруйнованих клітин ендометрію. Згодом необхідні для розвитку речовини плід поглинає з материнської крові, що омиває ворсинки хоріона. У такий спосіб встановлюються тісні взаємостосунки між материнським організмом і зародком.

Кров матері і плоду ніколи не змішується. Кровоносна система плоду з самого початку розвитку є замкнутою системою, ізольованою від кровоносної системи матері. Через стінку кровоносних капілярів плоду і оболонку війок відбувається обмін газами і поживними речовинами між організмами матері і плоду. Стінка ворсинок, що інакше називають плацентарним бар’єром, складається з трофобласту – сполучної тканини між ним і кровоносними судинами – і стінкою цих судин. Через плацентарний бар’єр в материнську кров проникають продукти розпаду, що виділяються плодом (СО2, вода, електроліти, сечовина й інші речовини). Від матері плід одержує речовини, необхідні для живлення, дихання, росту, підтримки водного балансу й імунологічного захисту (кисень, вода, неорганічні іони, цукор, амінокислоти, ліпіди, гормони, антитіла). Материнські антитіла захищають новонароджене немовля від інфекційних захворювань до тих пір, поки не почне функціонувати його власна імунна система. Це так звана передпологова вакцинація плоду. Готові антитіла матері, які передаються плоду, зберігають активність протягом 6–9 місяців після народження дитини.

З боку плоду кров поступає у ворсинки плаценти по гілках пупкових артерій. Вона бідна киснем і містить велику кількість вуглекислого газу і продуктів розпаду. У кінцевих розгалуженнях ворсинок хоріона утворюються капілярні мережі, в яких відбувається обмін. Кров, що збагатилась живильними та іншими речовинами і киснем, повертається до плоду через пупкову вену.

Таким чином, головна функція плаценти полягає у тому, що через неї встановлюється контакт організму плоду і матері. Перенесення різних речовин через плацентарний бар’єр відбувається в обох напрямах. Площа поверхні, через яку здійснюється обмін, сильно зростає за рахунок галуження ворсинок хоріону.

Більшість невикористаних організмом плоду речовин потрапляє в його венозну систему, а потім через плаценту – в кровоносну систему матері, де переробляються або виділяються з неї. Деякі речовини, такі як вітаміни А і С, перетворюються в організмі плоду в складніші форми і залишаються в його кровоносній системі і печінці. Таким чином, в організмі плоду можуть виникати потенційно небезпечні концентрації цих речовин. Багато наркотичних речовин, хімікати, алкоголь, ліки здатні проходити через плаценту, накопичуватися в органах плоду і негативно впливати на його розвиток.

Плацента виконує функцію залози внутрішньої секреції. Вона виділяє гормони, завдяки яким в період вагітності слизова оболонка матки не відшаровується, не виникають менструальні цикли і плід зберігається в матці до пологів. До таких гормонів відноситься хоріонічний гонадотропін,який починає вироблятися ворсинками хоріона ще до імплантації, доки зародок знаходиться в яйцепроводі. Виявлення цього гормону в сечі жінки використовується як тест на вагітність. Цей гормон робить трофічний вплив на імплантований зародок, підтримує функцію жовтого тіла, забезпечуючи безперервну секрецію стероїдних гормонів, які діють на тканини матки. Через 2 місяці естроген і прогестерон утворюються в самій плаценті, поряд з якими утворюється гормон (пролактин), що готує материнський організм до подальшого грудного вигодовування дитини.

Утворення близнят. Взаємодія частин зародка в процесі розвитку визначає його швидкість і взаєморозташування органів і тканин. На ранніх стадіях розвитку, протягом перших 2-х тижнів може відбуватися розділення зародка, що приводить до утворення монозиготних (однояйцевих) близнят. Такі близнята завжди мають однакову стать, одну групу крові і дуже схожі один на одного.

Утворення монозиготих близнят. Кожен ізольований тяж зародка на двохклітинній стадії здатний утворити цілий зародок. Якщо розподіл зародка відбувається до 5-ої доби вагітності, тобто до утворення трофобласта, зародки, що вийшли, матимуть незалежні хоріони. При поділі на 5–9-у добу, до утворення амніона, у зародків повинен бути загальний хоріон, але два амніони. Не дивлячись на те, що декілька зародків розвиваються в матці одночасно, у кожного з них буде своя плацента. Невеликий відсоток близнят мають загальні амніон і хоріон: це буває в тому випадку, коли розподіл відбувся після 9-ї доби розвитку.

При неповному розділенні зародків новонароджені можуть виявитися зрощеними між собою („сіамські близнята“).

Двохяйцеві (гетерозиготні) близнята розвиваються в результаті двох незалежних процесів запліднення: з двох (або більш) яйцеклітин утворюються два (або більш) плоди. Ці близнята можуть бути як різностатевими, так і одностатевими, і схожі один на одного не більше, ніж звичні брати і сестри,

У людини одні двійнята народжуються в середньому на 80 – 85 одностатевих пологів, одна трійня – на 6–8 тис. Пологи з чотирма та п’ятьма дітками трапляються дуже рідко. Однояйцеві близнята складають 15% усіх багатоплідних пологів.

Постнатальний онтогенез. Його періодизація. Формування людського організму продовжується після народження (постнатальний період) і закінчується до 22–25 років. У періоди зростання і розвитку організму збільшуються маса і поверхня тіла, що обумовлено розвитком тканин, органів і окремих частин тіла. Одночасно відбувається розвиток функцій органів і систем. Кожен період характеризується своїми особливостями.

Постнатальний (постембріональний) онтогенез це період життя людини від моменту народження до смерті. У процесі еволюційного розвитку людини змінюється її онтогенез. Для людини як біологічного виду характерне збільшення тривалості внутрішньоутробного періоду, сповільнення статевого дозрівання, поява перехідного періоду – клімаксу – між періодами статевої зрілості і літнього віку.

Відразу після народження настає період новонародженості (неонатальний період) – це перші 28 днів життя людини. Він поділяється на два підперіоди: ранній неонатальний (триває 7 днів) та пізній неонатальний (триває 21 день – з 8-го по 28-ий день життя дитини). Період новонародженості характеризується різною зміною умов існування організму, у зв’язку з переходом від внутрішньоутробного розвитку до існування у зовнішньому середовищі. У цей період організм особливо чутливий до дії шкідливих факторів. У новонародженої дитини виникають різні пристосувальні рефлек­торні реакції до нових умов життя – самостійне дихання й кровообіг, харчування. Починають самостійно працювати легені, серце, печінка та нирки. Кістки новонародженої дитини містять мало мінеральних солей, тому вони дуже м’які й легко викривляються за неправильного догляду. Кістки черепа також м’які, ще не зрощені по швах. У місцях з’єднання 3-4 кісток є так звані вічка (тім’ячка), що до 10–12 місяців мають закритися. Рухи безладні, голівку дитина самостійно тримати не може. У новонародженої дитини підвищений обмін речовин, частота дихання становить 40–60 дихальних рухів за 1 хв. (для порівняння: у дорослої людини – 16–18 дихальних рухів за 1 хв.), а серцевих скорочень – 120–140 уд./хв. (для порівняння: у дорослої людини – 60–70; уд./хв.). Травна система, зокрема її залози, недорозвинена, тому; найменші порушення у годуванні або питному режимі можуть спричинити тяжкі розлади травлення. Нервова система також недорозвинена. Більшу частину доби дитина спить і прокидається тільки від голоду або неприємних відчуттів – холоду від мокрих пелюшок, болю у животику. Новонароджена дитина зовсім безпорадна і повністю залежна від піклування батьків. Опірність новонародженого організму впливам зовнішнього середовища дуже низька, тому дитина легко піддається захворюванням. У період новонародженості має місце кормління молозивом упродовж 8–10 днів.

Новонароджених на початковому періоді пристосування до умов позаутробного життя розділяють за рівнем зрілості на доношених і недоношених. Внутріутробний розвиток доношених дітей триває 39–40 тижнів, недоношених – 28–38 тижнів. При визначенні зрілості враховуються не лише ці терміни, але і масу (вагу) тіла при народженні.

Доношеними рахуються діти з масою тіла не менше 2500 г (при довжині тіла 45 см), а недоношеними – новонароджені, що мають масу меншу 2500 г. Окрім маси і довжини, враховують й інші розміри, наприклад окружність грудей у співвідношенні з довжиною тіла й окружність голови у співвідношенні з обхватом грудей. Припускають, що окружність грудей на рівні сосків повинна бути більше половини довжини тіла на 9–10 см, а окружність голови – більше окружності грудей не більше ніж на 1–2 см.

Доношені діти мають наступні переваги порівняно з дітьми меншої ваги:

- легше переносять фізичні навантаження при пологах, під час проходження через родові шляхи;

- менша вірогідність появи дефектів при народженні;

- нижчий рівень смертності;

- менша вірогідність виникнення розумової відсталості;

- легше переносять інфекційні захворювання, рідше хворіють;

- рідше зустрічаються розлади зору і слуху;

- менше проблем з порушенням поведінки;

- достатня зрілість органів і систем органів;

- краще справляються із стресами.

У доношених новонароджених чітко виражена межа волосіння на лобі, довжина волосся досягає декількох сантиметрів, нігті на пальцях тверді. У недоношених дітей мале вічко і шви черепа відкриті, череп кругліший, ніж у дітей, що народилися в термін.

Близнюки частіше народжуються передчасно, при цьому, навіть якщо народяться у визначений термін, мають малу вагу тіла. Це пов’язано з обмеженими можливостями кровопостачання плаценти і здатності розтягування матки. Гетерозиготні близнята частіше мають різну вагу при народженні. У жінок, що виношують близнят, більша ймовірність ускладнень вагітності (анемії, гіпертонії) та ін.

У грудний період дитина розвивається дуже швидкими темпами. За рік довжина її тіла у середньому збільшується на 25 см. Маса здорової дитини до четвертого місяця подвоюється, а до року – потроюється. Швидко розвивається опорно-руховий апарат. У два місяці дитина вже може на 1–2 хв. підняти голівку, у чотири – перевернутися зі спини на живіт. У 6 місяців вона може самостійно сидіти, у 6–7 – повзати, у 8 – тримаючись за перекладинку ліжка, ставати на ніжки, а в 10–11 місяців починає ходити.

Організм отримує основну масу поживних речовин з грудним молоком, у якому є, окрім поживних речовин, деякі антитіла, які забезпечують пасивний імунітет у новонародженого.

З 6 місяців починають прорізуватись молочні зуби. В грудному віці яскраво виражена нерівномірність у рості тіла. В першому півріччі грудні діти ростуть швидше, ніж в другому. В кожному місяці першого року життя з’являються нові показники розвитку. В перший місяць дитина починає усміхатись у відповідь на звернення до нього дорослих, в 4 місяці наполегливо намагається встати на ніжки (при підтримці), до року, як правило, ходить.

Швидко розвивається нервова система і психіка. Вища нервова діяльність дитини грудного віку перебуває в стадії диференціювання і вдосконалення, хоч функціонально переважає перша сигнальна система. Починає формуватись друга сигнальна система — мова, виробляються численні умовні рефлекси.

Раннє дитинство (ясельний період) характеризується тим, що дитина починає самостійно ходити, бігати, швидко костеніє скелет, харчується тією самою їжею, що й дорослі. До двох років у дитини з’являються всі 20 молочних зубів. Збільшується головний мозок, інтенсивно розвивається мова. Тривалість фізіологічного сну поступово зменшується, функція захисного опору і адаптації до мінливих умов середовища, зокрема функція теплорегуляції, продовжує розвиватись.

Після 2 років абсолютні та відносні величини річних приростів розмірів тіла швидко зменшуються.

У дошкільному періоді (перше дитинство) дуже швидко відбувається психічний розвиток дитини за рахунок моторики. Триває процес окостеніння скелета. В кінці періоду починається зміна молочних зубів на постійні. Продовжують розвиватись коркові і підкоркові центри головного мозку, закінчується формування чіткої мови. У цьому віці формуються риси характеру. До 7 років закінчується диференціювання структури кори головного мозку, а також інтенсивне наростання маси головного мозку. Гальмівний контроль кори головного мозку над інтенсивними реакціями підкірки починає розвиватись помітніше, ніж у шкільному віці.

Починаючи з 6 років, з’являються перші постійні зуби: перший моляр (великий корінний зуб) і медіальний різець на нижній щелепі.

Від 1 до 7 років вторинні статеві ознаки мало виражені, переважає „тип малої дитини” з відносно великою головою, порівняно короткими кінцівками. У цьому віці мускулатура слабка, м’язи не здатні до сильних і тривалих скорочень. Тулуб чітко не поділяється на грудний і черевний відділи. Вигини хребта не сформовані, велика рухомість суглобів, слабко розвинений щелепний апарат. Цей період називають „нейтральним дитинством”, оскільки хлопці та дівчата майже не відрізняються за розмірами та формою тіла.

Шкільний період – вирішальний період у фізичному, розумовому і духовному розвитку людини.

Молодшому шкільному періоду (друге дитинство) характерне сповільнення темпів росту (4–5 см на рік). У 7 років стійкішими стають шийний і грудний вигини хребта, міцніє скелет дитини, розвиваються і сильнішають м’язи, особливо дрібні. Продовжує розвиватись функція дихання, збільшується життєва ємність легень, розвивається диференціювання кольорів і правильне сприйняття форми, підвищується здатність розрізняти тони і висоту звуку. У цей період діти починають навчатися, оволодівають грамотою, читанням, математикою. Малювання, ліплення, писання, в’язання сприяють розвиткові дрібних м’язів кисті. У процесі навчання спостерігається розвиток розумових здібностей учнів.

У цей період розвиваються статеві відмінності в розмірах і формі тіла, а також починається посилений ріст у довжину. Темпи росту дівчаток швидші, ніж у хлопчиків, так як статеве дозрівання у дівчат починається на 2 роки раніше. Посилення секреції статевих гормонів (особливо у дівчат) зумовлює розвиток вторинних статевих ознак, послідовність появи яких досить постійна. У дівчат спочатку формуються молочні залози, потім з’являються волосся на лобку, дещо пізніше – під пахвами. Матка та піхва розвиваються одночасно з формуванням молочних залоз. Меншою мірою виражений процес статевого дозрівання у хлопців: лише до кінця даного періоду починає розвиватись прискорений ріст яєчок, калитки, а далі – статевого члену.

Середній шкільний вік (підлітковий, пубертатний)– це період статевого дозрівання, в якому відбуваються зміни в діяльності ендокринних залоз, особливо статевих. Триває у хлопців з 13 до 16 років, у дівчат – з 12 до 15 років. У цей час спостерігається подальше збільшення швидкостей росту – пубертатний стрибок, який торкається усіх розмірів тіла. Найбільший приріст у довжині тіла у дівчат має місце між 11 і 12 роками, за масою – між 12 і 13 роками. У хлопців приріст у довжині спостерігається між 13 і 14 роками, а приріст в масі тіла – між 14 і 15 роками. Особливо велика швидкість росту довжини тіла у хлопців, в результаті чого в 13,5–14 років вони обганяють дівчат за довжиною тіла. Значно посилюється процес окостеніння скелета, спостерігається збільшення м’язової сили. Маса головного мозку збільшується мало, однак дуже ускладнюється структура нервових клітин кори головного мозку. Кровоносні судини розвиваються повільніше, ніж серце, тому просвіт артерій на одиницю маси зменшується. Це може спричинити тимчасовий розлад кровообігу, внаслідок чого виникають запаморочення, тимчасове підвищення кров’яного тиску, порушення роботи серця. Такі зміни діяльності серцево-судинної системи з віком минають, але саме в підлітковий період їх потрібно враховувати в режимі праці та відпочинку. До 13 років у хлопців проходить мутація голосу. У хлопців, порівняно з дівчатами, більш триваліший пубертатний період і сильніше виражений пубертатний стрибок росту.

У пубертатному періоді виділяють дві фази: ранню (препубертатну) і зрілу (власне пубертатну). Препубертатна фаза починається у дівчаток у 7 років, у хлопчиків – 8 років. У цей час відбувається дозрівання наднирникової коркової зони, яка продукує статеві гормони. Спостерігається посилення секреції кортикостероїдів (продуктами обміну андрогенів), котрі стимулюють скелетне та статеве дозрівання. Спадково зумовленими параметрами в препубертатній фазі є швидкість дозрівання скелета, прорізування зубів, статевий розвиток.

У фазу власне пубертатного підперіоду проходить дозрівання системи взаємодії гіпоталамус-гіпофіз-гонади. Знижується чутливість центрів гіпоталамусу до гальмівного впливу статевих гормонів (андрогенів та естрогенів), а також підвищується чутливість гонад до гонадотропних гормонів гіпофізу.

Статеві гормони разом з іншими факторами, зокрема, соматотропним гормоном, викликають великі морфофункціональні зрушення в організмі підлітка, тому існує підвищення ймовірності відхилень показників здоров’я. У цей час швидко збільшуються розміри тіла, змінюються його пропорції. Посилено розвивається мускулатура в чоловіків та відкладається жир у жінок.

Статеві гормони здійснюють виражений ефект на біохімічні обмінні процеси, підсилюючи анаболізм, що створює базу для стрибкоподібного росту (спурт), що спостерігається у хлопчиків 13–15 років, у дівчаток – 11–13 років.

Варто зазначити, що в пубертатному періоді активуються й інші залози внутрішньої секреції, гормони яких відіграють важливу роль у морфофункціональній перебудові організму (щитоподібна залоза, підшлункова залоза).

На фоні зазначених біологічних перетворень у цей час підсилюються процеси психологічного і культурного дозрівання, формуються соціально-психологічні властивості особистості.

У старшому шкільномувіці (юнацький період) ще триває окостеніння в різних частинах скелета, але непропорційність у розвитку кісток скелета кінцівок і тулуба зникає. Зміцнюється м’язова система, підвищується м’язовий тонус, рухова активність і працездатність організму. Цей період збігається з періодом статевого дозрівання, яке супроводжується змінами діяльності залоз внутрішньої секреції. У 17–18 років школяр за розвитком м’язової системи наближається до остаточно сформованого типу дорослої людини. Період статевої зрілості у жінок настає після 20 років, у чоловіків після 22–24 років.

Зрілий вік відповідно до прийнятої періодизації настає у чоловіків у 22 роки, у жінок – у 21 рік. Перший період зрілого віку триває до 35 років. Це – найпродуктивніша фаза у житті людини, пора, коли роз­виваються її здібності, можливості їх прояву в конкретній сфері діяльності. У цей період людина здебільшого створює сім’ю, народжує і виховує дітей. У віці 30–35 років виявляються деякі зміни фізіологічних реакцій, зміни обміну, які передують інволюції та певною мірою обмежують можливості людини до окремих видів спорту і трудової діяльності.

Другий період зрілого віку– триває від 36 до 60 років у чоловіків і до 55 років у жінок. У цей відрізок часу життя людина намагається реалізувати себе в обраній професії. Протягом п’ятого десятиріччя відбуваються зміни, які визначають процес старіння. Разом з тим вмикаються і механізми, які забезпечують перебудову організму і його адаптацію. У жінок і чоловіків настає клімактеричний період – поступове згасання функції статевих залоз, дітородної можливості.

Похилий вік починається з 61 року в чоловіків і з 56 років у жінок. Багато людей зберігають у цей період достатньо високу професійну працездатність. У людей похилого віку зменшується ємність легень, збільшується артеріальний тиск, змінюються стінки кровоносних судин, розвивається атеросклероз. Знижується активність щитоподібної залози, зменшується основний обмін, відбувається інволюція статевих залоз і зниження продукції статевих гормонів. Імунні властивості організму поступово знижуються, у зв’язку з цим у людей похилого віку послаблюється механізм опору як проти збудників хвороб різної природи, так і проти власних клітин, які переродилися, або у яких виникли мутації.

Старечий вік у чоловіків та жінок починається у 75 років. У цьому віці багато людей ще мають ясний розум і здатні до творчої праці.

Старіння організму. Тривалість життя людини. З біологічного погляду, старінняуніверсальний і закономірний процес, якому властива поступовість, неухильне прогресування, що призводить до зниження адаптаційних можливостей та життєздатності індивідуума. До найбільш характерних зовнішніх ознак належать: зменшення росту (на 0,5–1 см за п’ятиліття після 60 років), зміна форми тіла (згладжування контурів, посилення кіфозу, перерозподіл жирового компоненту), зниження амплітуди рухів грудної клітки, зменшення розмірів обличчя внаслідок втрати зубів і редукції альвеолярних відростків щелеп, збільшення обсягу мозкової частини черепа, ширини носа і рота, зміни у шкірі (зменшення кількості сальних залоз, товщини епідермісу, сосочкового шару шкіри, посивіння волосся).

В одних системах вікові зміни виникають рано, але розвиваються повільно (наприклад, у кістковій тканині), у інших – настають пізніше, але потім швидко прогресують (наприклад, у центральній нервовій системі). Траекторію змін стану фізіологічних систем організму протягом життя називають гомеорезом.

Для процесу старіння характерні зміни у функціонуванні важливих систем організму, зокрема регуляторних. Так, у центральній нервовій системі спостерігаються структурні (зменшення маси мозку, величини і щільності нейронів) та функціональні (зниження працездатності нейронів, зміни в електроенцефалограмі (ЕЕГ) перебудови. Проходить зниження гостроти зору, функції слухового апарату, смаку, частково шкірної чутливості.

Для ендокринної регуляторної системи характерне зменшення маси залоз, зниження їх гормоноутворювальної функції (щитоподібної, статевих залоз).

Зміни виникають в інших системах: знижується секреторна активність травних органів, життєва ємність легень, основних ниркових функцій, скорочувальна цілісність міокарда, сповільнюється ритмічна діяльність серця; різко знижується імунний гомеостаз, кількість і функціональна активність Т-лімфоцитів. Зниження активності системи імунітету призводить до розвитку аутоімунних процесів, зростання можливості утворення пухлин.

На фоні регуляторних і функціональних порушень спостерігається зниження основного обміну, сповільнюється біосинтез білку, збільшується вміст жиру у крові, тканинах, знижується функціональна активність клітин, порушується проникність мембран, зростає частота генних і хромосомних аберацій. Починаючи з 30–40-річного віку, у людини знижується швидкість нервової провідності, зменшується кількість крові, яка протікає через нирки, знижується фізіологічна активність серцевого м’язу, зазнають змін колагенові й еластичні волокна, у тканинах накопичується холестерин, солі кальцію і т.п. Клітини і тканини втрачають здатність до біохімічної та морфологічної регенерації.

У процесі старіння відбувається не тільки зниження функцій систем та їх дезінтеграція, але і включення протидіючих компенсаторних механізмів. Так, при зниженні рівня секреції деяких гормонів підвищується чутливість клітин до їх дії.

Як і початкові етапи онтогенезу, старіння проходить нерівномірно. Атрофія первинного органа імунітету – тимусу – розпочинається у 13–15 років, гонад у жінок – у 48–52 роки. Зрушення в кістковій системі можуть починатися рано, але розвиватися дуже довго. У центральній нервовій системі виникають і розвиваються дуже швидко. Неодночасний прояв старіння у різних системах організму називають гетеротропністю.

Усі зміни в організмі, що відбуваються під час процесіву старіння, можна розділити на такі види:

1) Хронобіологічні зміни – вікові зміни тканин (чим більший термін життя, тим яскравіші такі зміни).

2) Онтобіологічні зміни – залежать вдбіологічного вку (наприклад, зміни нейрогуморальної регуляції).

3) Видоспецифічні зміни – властиві кожному виду (наприклад, зміни ферментів).

4) Індивідуальні зміни – притаманні окремим людям.

Поряд зі старінням в організмі діє процес вітаукта. Вітауктпроцес стабілізації життєдіяльності організму, що підвищує його надійність, спрямований на попередження ушкодження живих систем з віком та збільшення тривалості життя. На процеси старіння та вітаукта впливають як ендогенні фактори, так і довкілля, що зумовлює пошук оптимального способу життя, екологічних умов, що сповільнюють темпи старіння.

Люди старіють у різному віці. Тривалість життя та пристосувальні можливості в одному і тому ж віці у різних людей істотно відрізняються. При старінні зміни проходять на всіх рівнях організації живої матерії. Закономірні вікові зміни організму називаються гомеорезом.

У сучасній геронтології широко використовують терміни „фізіологічне” та „передчасне” старіння.

Фізіологічне, або природне, старіння характеризується визначеним темпом і послідовністю вікових змін, що відповідають біологічним, адаптаційно-регуляторним можливостям певної людської популяції.

Передчасне (прискорене) старіння характеризується швидшим розвитком вікових змін або ж більшою мірою їх прояву в певний віковий період.

При передчасному старінні більш виражене обмеження пристосувальних можливостей організму, що призводить до різкого скорочення резервних можливостей функціонування органів та систем.

Найбільш вираженими проявами передчасного старіння людини є легка перевтома, зниження працездатності, ранні зміни пам’яті, емоційної сфери, репродуктивної здатності, зниження адаптаційних можливостей серцево-судинної, дихальної систем та ін. Причиною прискореного старіння можуть бути емоційне перенапруження, різні захворювання (ішемічна хвороба серця, виразкова хвороба, цукровий діабет та ін.), психічні стреси, радіоактивне опромінення, психічні стреси, шкідливі звички, забруднення навколишнього середовища та багато інших факторів. хронічні захворювання органів дихання, , сприяють передчасному старінню.

Існує сповільнене (ретардоване) старіння, що призводить до збільшення тривалості життя – довголіття. В цих випадках вікові зміни з’являються значно пізніше, ніж, в цілому, в популяції.

За статистикою, частіше зустрічається передчасне старіння, тому є актуальним пошук засобів профілактики та лікування захворювань, що прискорюють старіння, оздоровлення навколишнього середовища пропаганда здорового способу життя, раціонального харчування, рухової активності.

Існує погляд, що еволюційний ріст тривалості життя залежить від зниження швидкості процесів старіння, підвищення ефективності захисних і репаративних процесів, що пов’язано з дією регуляторних генів.

Темп вікових змін визначається співвідношенням старіння та вітаукта. Механізми вітаукта можуть бути розділені на дві групи.

1. Генотипові – генетично запрограмовані механізми: а) система антиоксидантів, що зв’язують вільні радикали; б) система мікросомального очищення печінки, що знешкоджує токсичні речовини; в) система репарації ДНК, що ліквідує ушкодження цієї молекули; г) антигіпоксична система, що попереджує розвиток глибокого кисневого окислення.

2. Фенотипові – механізми, що виникають упродовж всього життя завдяки процесам саморегуляції та сприяють збереженню адаптаційних можливостей організму: а) появу багатоядерних клітин; б) збільшення розмірів мітохондрій; в) гіпотрофія та гіперфункція окремих клітин в умовах їх часткової загибелі; г) підвищення чутливості до медіаторів в умовах послаблення нервового контролю.

Рецесивний розвиток, або старіння, є результат послідовних вікових змін, які змінюють один одного. Їх характером і швидкістю визначається тривалість життя.

Тривалість життя будь-якого організму обмежена певною, характерною для кожного виду, часовою межею. Наприклад, тривалість життя вишні 100 років, дуба – 2000, сосни – до 3000 років. Серед тварин довгожителями є деякі види птахів – до 100 років, слони живуть близько 100 років.

Для людини видляють природну тривалість життя, під якою розуміють кількість років, довше яких людина не може жити, навіть за ідеальних умов довкілля.

Тривалість життя людини залежить від багатьох причин, але вона, як у будь-якого іншого біологічного виду, має свої межі. Під видовою тривалістю розуміють той вік, до якого потенційно можуть дожити 80 % представників виду. Проте це не точна цифра, а діапазон коливань.

Французький біолог Ж. Бюффон розрахував, що тривалість життя людини повинна перевищувати тривалість її росту у 6–7 разів і складає близько 120– 140 років. Усі наступні розрахунки за різними критеріями були близькі до цієї цифри. Вважають, що природна тривалість життя є кількісною видовою ознакою і залежить від генотипу, становить 120–150 років, проте до 100-річного віку доживають лише окремі індивіди.

Середня тривалість життя певної групи, яка переривається смертністю, є показником здоров’я нації.

За останніх 100 років тривалість життя людей збільшилась на 14 років. На земній кулі середній термін для жінок – 73 роки, для чоловіків – 64 роки, загальна тривалість життя – 69 років. Середня тривалість життя людини в економічно розвинутих країнах становить близько 70–78 років, тоді як на початку кам’яного віку вона не перевищувала 18 років (у Стародавньому Римі середній вік стаовиви 28 – 30 років, 40-річних вважали старими. 60-річні готувались до жертвоприношення). Перше місце займає Японія, де тривалість життя становить 78,3 роки. Такому збільшенню сприяло поліпшення гігієнічних умов життя, зменшення дитячої смертності, значні успіхи у медицині в боротьбі з інфекціями, досягнення хірургії, зниження загальної смертності та ін.

На тривалість життя істотно впливає іонізуюча радіація, хімічні мутагени, стресові ситуації й інші ушкоджуючи фактори. На даний час запропоновано більше 200 гіпотез, що пояснюють причини і механізми старіння, які, в цілому, зводять до двох концепцій.

Перша концепція розглядає старіння як процес, що викликає нагромадження в організмі ушкоджених молекул, які накопичуються і порушують нормальне функціонування організму.

Згідно з другою концепцією, старіння це закономірно, генетично запрограмований процес, що завершує диференційований ріст, дозрівання.

Швидше за все, ці дві концепції необхідно поєднати, тому що вони доповнюють одна одну. Очевидно, що генетично запрограмоване не старіння, а тип обміну речовин, від якого залежить темп руйнування органів і систем. Популярною у світі є адаптаційно-регуляторна теорія старіння, автором якої є В.В. Фролькіс, згідно якої старіння – руйнуючий, імовірнісний процес, що розвивається в організмі з генетично запрограмованими властивостями.

Важливою демографічною проблемою більшості економічно розвинутих країн є поступове старіння людства на землі. Припускається, що у світі в 2025 році чисельність людей віком 60 років і старших у порівнянні з 1950 р. зросте у 5 разів, а людей старших 80 років – у 7 разів. Хворі старшого віку становлять значну частину контингенту лікувальних установ. У багатьох країнах кількість старих людей перевищує 15 %, в деяких країнах – навіть 20 % і має тенденцію до подальшого зростання.

Люди похилого віку стали окремою демографічною, соціальною та медико-біологічною категорією. У демографічній характеристиці мають значення наступні показники.

Демографічне навантаження – це число особин похилого та старечого віку при розрахунку на 1000 чоловік населення.

Індекс довгожительства визначається числом довгожителів при розрахунку на 1000 чоловік населення у віці 60 років та більше.

Довгожителі – це активна частина людей старечого віку, в межах СНД 70% зареєстрованих довгожителів у віці 100 років проживають на Кавказі або в Закавказзі, 10% – в Середній Азії, інші 20 % – на території Росії, України, Молдавії.

Показники довголіття у жінок вищі, ніж у чоловіків, але серед людей старших 100 років чоловіків більше, ніж жінок. Довгожителі є в районах з холодним і теплим кліматом, в горах і на рівнинах. Достовірним доказом довгожительства служить існування нащадків у п’ятому поколінні. Важливим вважається і те, що ряд показників стану їх здоров’я такий же, як у людини на 20–30 років молодшої. Спостереження за довгожиттєвими популяціями дозволили виявти сповільнені темпи соматичного і статевого дозрівання, менш виражену вікову еволюцію скелета, нижчий основний обмін у зрілому віці.

Звичайно, окремі системи організму у довгожителів функціонують краще, ніж у звичайних людей у віці 75–80 років (наприклад, система кровообігу, стан мозкових судин, електрична активність мозку мають менш виражені вікові зміни). Психологічна оцінка довгожителів вказує на їхню комунікабельність.

Довгожителі далеко не завжди здорові люди. У них може бути декілька захворювань: артеріальна гіпертонія, атеросклероз і ін. Разом з тим їх відрізняє високий рівень процесів працездатності.

Світовий рекорд довгожительства становить 180 років, його досяг осетин Тепсе Абзиве. Албанець Худне помер у віці 170 років, абхазець Халара Кнута прожив 155 років. Усі вони проживали в екологічно чистій місцевості, харчувались здоровою їжею, пили чисту воду, багато рухались. Характерно, що усі довгожителі ведуть осілий спосіб життя, за законами геронтології вони не переносять змін. Довше живуть інтелектуально високо розвинуті люди, які багато та інтенсивно працюють. Демокріт прожив 109 років, Гіппократ, Тіціан та Шоу – 94 роки, Мікеланджело – 89 років, Л.М. Толстой – 82 роки. Айвазовський і Тіциан після 90 років написали прекрасні картини, Шоу – п’єси, Гете, Пікассо, Стравінський, Рубінштейн і у 80 років створювали шедеври. І.П. Павлов у цьому віці писав наукові праці.

Статистичні дані свідчать про те, що негативно на тривалість життя впливають паління, надлишкове вживання алкоголю, переїдання, що призводить до ожиріння, неправильний режим харчування, сон менше чи більше 8 годин, гіподинамія, несприятливе екологічне та соціально-економічне довкілля. Велике значення має і стан психіки: щасливі люди, що задоволені своїм життям і хорошим соціальним становищем, живуть довше.

Середня тривалість життя жінок, як правило, вища, ніж чоловіків. Певною мірою це пояснюється соціальними факторами: особливостя­ми праці чоловіків, пов’язаної з ризиком травматизму, шкідливими звич­ками (алкоголь, паління). Можливо, наявність двох Х-хромосом у жінок забезпечує вищу надійність генетичного апарату.

Для феномена довголіття мають значення як спадкові, так і чинники середовища, що взаємозв’язані. Надається значення і конституції людей. У сім’ях довгожителів спостерігається невисока дитяча смертність. Істотне значення для тривалості життя має вік батьків на моменту народження дитини: чим він більший, тим менша ймовірність довгожительства. Це пояснюється наростанням з віком мутацій в генетичному апараті статевих клітин батьків. Не дивлячись на те, що тривалість життя спадково запрограмована, реалізація цієї програми залежить від умов зовнішнього середовища.

Збільшення частки літніх людей викликало інтерес до геронтології (від грец. geron – старий, logos – вчення) – науки, що вивчає закономірності старіння живих організмів (вищих тварин та людини), а також окремі його аспекти: біологічні, медичні, психологічні, соціальні, економічні (Мечніков, 1903). Геронтологія вивчає закономірності старіння живих істот, зокрема людини, вікові біологічні зміни різних структур головного мозку, особливості взаємозв’язків між ендокринними органами, характерні для старіння зміни імунної системи, процеси старіння сполучної тканини та ін.

У даний час учені-геронтологи всього світу працюють над проблемою збільшення тривалості життя людини. Рішення цієї проблеми здійснюється двома шляхами: соціально-медичним, що ставить перед собою завдання забезпечити людям середню тривалість життя, і біологічним, кінцева мета якого – збільшення тривалості репродуктивного періоду, коли процеси старіння організму не позначаються на його діяльності.

В Україні і далеко за її межами відомі наукові досягнення Інституту геронтології АМН України (м. Київ). Одне з ключових питань геронтології – встановити роль генетичних чинників у старінні. Існує група спадкових хвороб, за яких передчасне старіння – основна нозологічна ознака. Ці хвороби називаються „прогерії”. Розрізняють прогерію дітей (синдром Хатчинсона-Гілфорда) і прогерію дорослих (синдром Вернера).

Геронтологія має три основні розділи.

Біологія старіння – розділ геронтології, що об’єднує вивчення процесу старіння живих організмів (вищих тварин і людини) на різних рівнях їх організації: субклітинному, клітинному, тканинному, органному та системному.Біологія старіння вивчає механізми нормального старіння тварин та людини, причини розвитку патологічних процесів, що властиві старіючому організму.

Геріатрія – вчення про захворювання людей похилого та старечого віку. Вивчає виникнення, розвиток, діагностику, лікування та попередження вікової патології, особливості захворювань у похилому віці, а також організацію медико-соціальної допомоги особам старших вікових груп.

Соціальна геронтологія вивчає вплив умов життя на процеси старіння та старіючу людину та розробляє заходи, спрямовані на усунення негативного впливу факторів зовнішнього середовища з метою максимального продовження активного та повноцінного життя людини. Це вчення про взаємозв’язок між віком старіючої людини, її здоров’ям та працездатністю в умовах оточуючого середовища.

Завершальною фазою онтогенезу є смерть. У людини розрізняють природну (фізіологічну) смерть, що настає внаслідок старіння, а також передчасну (патологічну) смерть, що настає під дією захворювань або внаслідок нещасного випадку.

Смерть – це неодномоментний процес, який можна розділити на два етапи. Перший етап – клінічна смерть, для якої характерні: втрата свідомості, припинення дихання та серцебиття, більша частина органів продовжують активно функціонувати. Негайні реанімаційні заходи ще можуть оживити людину, бо протягом цього періоду не має незворотних порушень процесу обміну речовин у клітинах головного мозку.

Через 4–6 хв. після припинення серцевої діяльності і дихання виникає так звана соціальна смерть, коли гинуть клітини кори головного мозку. Якщо в цей час вдалося оживити людину, вона залишиться розумово неповноцінною, в неї зникнуть набуті умовні рефлекси і не виникатимуть нові. Стан клінічної смерті поступово змінюється біологічною смертю. Вона настає не одночасно у всіх органах, що залежить від чутливості клітин до кисневого голодування. Найбільш чутливі до нестачі кисню нервові клітини головного мозку. Незворотні порушення в них настають через 6–7 хв. Для подовження стану клінічної смерті без переходу в біологічну використовують гіпотермію – зниження температури тіла шляхом його охолодження.

Розділ медицини, що займається оживленням людей, які знаходяться в стані клінічної смерті, називається реанімацією (оживлення). На даний час розроблені основні принципи реанімації, створені відділення реанімації, що дозволяє врятувати життя великої кількості людей.

Критичні періоди онтогенезу. Внутріутробний розвиток організму є складним, добре скоординованим поєднанням процесів ділення клітин, їх міграції, взаємодії, генної регуляції і диференціювання. Порушення будь-якого з них може викликати вади розвитку зародка. Відомо, що приблизно половина зародків не доживає до народження, причому у більшості з них порушення в розвитку виявляються на дуже ранніх стадіях. Такі зародки не можуть імплантуватися в стінку матки або не можуть в ній закріпитися. Вони спонтанно абортуються, і це може відбуватися до того, як жінка дізнається про свою вагітність.

Дефекти легень, кінцівок, рота можуть бути не виявлені, оскільки є безпечними для плоду, що знаходиться в організмі матері. Проте, після народження нормальна життєдіяльність організму не можлива. Приблизно 5 % усіх дітей, що народилися, мають відхилення в розвитку, одні з яких негативно впливають на розвиток, інші – сумісні з життям.

Наука про природжені порушення розвитку при спадкових аномаліях називається тератологією (від греч. teras – чудовисько, виродок), а чинники, відповідальні за їх виникнення, – тератогенами. Тератогени можуть діяти протягом певних критичних періодів розвитку,що характеризуються найбільшою швидкістю розвитку. Критичні періодице періоди найменшої стійкості (резистентності) зародків до факторів зовнішнього середовища. Природженні аномалії або уроджені вади розвитку – це тератоми.

П.Г. Свєтлов сформулював теорію критичних періодів розвитку та перевірив її експериментально. Суть цієї теорії полягає в утвердженні загального положення, що кожний етап розвитку зародка, в цілому, і його окремих органів починається відносно коротким періодом якісно нової перебудови.

У критичні періоди ембріон найбільш чутливий і сприятливий до різноманітних шкідливих впливів різної природи. Всебічне вивчення критичних періодів показує, що вони співпадають з активним морфологічним диференціюванням, з переходом від одного періоду розвитку до іншого, зі зміною умов існування зародка.

У розвитку людини П.Г. Свєтлов підкреслює велике значення та­ких критичних періодів: імплантації (6-7 доба після зачаття), плацентації (кінець другого місяця вагітності) і перинатального (пологи). Критичні періоди пов’язані з різкою зміною діяльності всіх систем організму матері (змінюється характер кровообігу, газообміну, живлення тощо). Крім того, є критичні періоди розвитку окремих органів на різних етапах розвитку зародка (плоду) людини.

Є підстави вважати, що різні гени починають функціонувати на різних стадіях онтогенезу, які збігаються з критичними періодами. Під впливом негативних факторів фізичної і хімічної природи виникають порушення нормального розвитку, які нагадують мутації.

Ранні стадії ембріогенезу (до 60 доби) вважаються критичними для всього організму, в цілому, на пізніших стадіях такі періоди існують і для окремих органів. Наприклад, для формування серця критичним вважається період між 3-м і 4-м тижнями внутріутробного розвитку; для розвитку зовнішніх статевих органів – між 8-м і 9-м тижнями. Мозок і скелет чутливі до шкідливих чинників у всі періоди розвитку, починаючи з 3-го тижня після зачаття до кінця вагітності і навіть після народження дитини. Зовнішні чинники, до яких особливо велика чутливість в критичні періоди, можуть прискорювати, уповільнювати або зовсім призупиняти розвиток. При цьому одні і ті ж порушення розвитку можливі при дії різних чинників, що свідчить про неспецифічну відповідь організму, що розвивається на негативні фактори

Виділяють декілька критичних періодів розвитку. До найбільш небезпечних відносять:

1) час розвитку статевих клітин – овогенез і сперматогенез;

2) момент злиття статевих клітин – запліднення;

3) імплантація зародка (4–8 доба ембріогенезу);

4) формування зачатків осьових органів (головного і спинного мозку, хребетного стовпа, первинної кишки) та формування плаценти (3–8-ий тиждень розвитку);

5) стадія посиленого росту головного мозку (15–20 тиждень);

6) формування функціональних систем організму і диференціювання сечостатевого апарату (20–24-ий тиждень пренатального періоду);

7) момент народження дитини і період новонародженості – перехід до позаутробного життя; метаболічна і функціональна адаптація;

8) період раннього і першого дитинства (від 2 до 7 років), коли закінчується формування взаємозв’язків між органами, системами й апаратами органів;

9) підлітковий вік (період статевого дозрівання – у хлопців з 13 до 16 років, у дівчат – з 12 до 15 років); одночасно зі швидким ростом органів статевої системи активується емоційна діяльність.

Вивчення критичних періодів в ембріогенезі показує необхідність захисту материнського організму від шкідливих факторів, особливо на ранніх стадіях вагітності. Умови існування зародка в цей час позначаються на його ембріональному розвитку, а, отже, на всьому наступному періоді життя.

П.Г. Свєтлов, досліджуючи критичні періоди в розвитку організмів, виділив три групи дій зовнішнього середовища:

- шкідливі дії зі смертельним результатом або що призводять до різних патологій;

- модифікуючі дії, що ведуть до відхилень від норми, які не мають патологічного характеру;

- закономірна дія середовища, що забезпечує „норму розвитку“: кисневе забезпечення, живлення, температура.

Ступінь реалізації зовнішніх дій багато в чому залежить від самого організму, кожен період розвитку якого характеризується своїми індивідуальними особливостями пристосування (адаптації) до певних специфічних умов середовища і своїм рівнем стійкості до її різноманітних шкідливих впливів.

Загальної думки в оцінці критичних періодів не існує. Одні дослідники вважають, що найбільш чутливі до негативного впливу середовища ранні стадії розвитку, які відрізняються найбільшою однотипністю реагування. У міру розвитку організму специфічність відповідей на дію зовнішнього середовища посилюється. На думку інших, ембріони






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 966 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.065 с.