Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Причини зміни уявлень про предмет філософії




 

Філософія – це духовна діяльність, спрямована на постановку, аналіз і вирішення найголовніших світоглядних питань, пов’язаних із виробленням цілісного погляду на світ загалом і місце людини в цьому.

Світогляд – невід’ємна складова духовної діяльності як окремої людини, так і суспільства в цілому. Передумовою осягнення світогляду є увага до тих проблем, які визначають його специфіку. Головними серед них є такі: «Що таке людина?», «Що таке світ?», «Якими мають бути принципи стосунків людини зі світом?», «Наскільки вільною є людина у виборі способу ставлення до світу?». Таким чином, світогляд можна визначити як сукупність уявлень людини про саму себе та своє місце в світі. Предметом світогляду є відношення «людина – світ».

Світогляд людини – це форма регуляції її життєдіяльності, тобто система узагальнених поглядів і переконань, які визначають розуміння світу в цілому, систему ціннісних орієнтацій людини, стратегію її поведінки та діяльності. Проявом важливої ролі світогляду в житті кожного є синонімічність виразів «мати світогляд» та «бути особистістю». Його справедливо вважають «духовною призмою», крізь яку людина сприймає навколишній світ. Однією з умов осягнення світогляду є увага до шляхів його формування. Він може бути як результатом напружених духовних шукань, так і некритичним відтворенням домінуючих у суспільстві стереотипів стосовно способу бачення людини та світу.

Носієм світогляду може бути як окремий індивід, соціальні групи, так і суспільство в цілому на певному етапі свого культурно-історичного поступу. При цьому можна виділити два основних рівні функціонування світогляду – буденно-практичний та ментально-теоретичний. У змістовому плані основними компонентами світогляду є: знання, цінності та переконання. Коли ж йдеться про рівневі структури світогляду, то в основу покладені форми узагальнення світоглядного змісту. Основними серед них є світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння.

Одним із варіантів класифікації форм світогляду є його історичні типи – міф, релігія та філософія. Усі вони є формами фіксації духовно-практичного освоєння світу.

Міф – найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня світогляду – світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, період існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність у ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми світогляду. Характерними рисами міфологічної свідомості можна вважати символізм, синкретизм і прозорість.

Специфіка міфу як типу світогляду полягає в таких його функціях:

· забезпечення духовного зв’язку поколінь;

· фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;

· спонукання до певних норм поведінки, традицій і звичок.

Релігія – другий історичний тип світогляду. Його основою є світорозуміння. Спільним з міфом моментом є елементи віри. Тут, як і в міфології, духовно-практичне освоєння світу передбачає його поділ на священний (сакральний) та земний (профанний). Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. Примітивний символізм міфу замінюється витонченою системою образів і символів, де суттєву роль відіграють уже теоретичні, понятійні схеми. На перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального одухотворення природи.

Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в тому, що буття виступає в двох формах: як світ природи, де людина – частина природи та як світ надприродний – світ безсмертного життя душі, тобто суто духовний світ. На відміну від міфу, де світ природи є самодостатнім, у релігії природа є похідною від духовного начала як самодостатнього.

Філософія – найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто спосіб розв’язання питань: що є людина? що є світ та на яких принципах має ґрунтуватися ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній фундаментальною здатністю людини є самоусвідомлення (рефлексія). У зв’язку з цим специфічну рису філософії справедливо вбачають у тому, що вона – теоретична форма розв’язання світоглядних проблем, духовного самовизначення людини. Відповідно основою даного типу світогляду є раціональність і розумна аргументація.

В історико-філософській літературі часто застосовується такий порядок розташування цих категорій: на першому місці стоїть міфологія, на другому – релігія і на третьому – філософія. Такий порядок має відображати еволюцію світогляду. Адже згідно з такою логікою речей міфологія дає початок релігії, а релігія – породжує філософію. Звичайно, можна погодитися, що в цьому є частка істини, але приймати цю тезу беззастережно не можна. Згадані форми суспільної свідомості краще розглядати як окремі самостійні сутності, які, однак, дуже тісно пов’язані між собою незалежно від простору і часу їх існування.

Термін «філософія» походить від грецьких слів «філео» – любов і «софія» – мудрість і в буквальному розумінні означає «любов до мудрості». Філософія як світоглядне знання носить історичний характер. Філософські категорії та поняття в різні історико-культурні епохи наповнювалися різним змістом.

Зародження філософії як специфічної форми духовної діяльності відноситься до початку першого тисячоліття до нашої ери, тобто відбулося приблизно три тисячі років тому. Термін «філософія» ввів в обіг давньогрецький мислитель і математик Піфагор (середина VI ст. до н.е.). Однак філософія як духовна діяльність людини розпочала своє буття не тільки у Стародавній Греції. Існували і давніші цивілізації в країнах Далекого і Близького Сходу, таких як Китай, Індія, Вавилон, Єгипет, що також мали філософську культуру, але цим терміном не користувались.

Перше розгорнуте тлумачення змісту цього поняття, на відміну від близьких йому понять «знання» і «мудрість», належить давньогрецькому мислителю Платону (427-347 рр. до н.е.). Суттєва роль в його осмисленні відводиться учневі Платона – Арістотелю (384-322 рр. до н.е.). Спочатку філософське знання співпадало із систематизацією життєвої мудрості – повсякденного досвіду людей, висловленого в символічній, художньо-образній формі. Починаючи з Платона й Арістотеля, філософія не задовольняється суто любов’ю до мудрості, а прагне стати розгорнутим, послідовним вченням, фундаментом якого є уявлення не лише про людину, але й про світ, в якому реалізується її життєдіяльність. Цілісна картина буття, на фоні якої лише і можна зрозуміти сутність людини, все більшою мірою починає створюватися не в символічній, художньо-образній манері, а в понятійних формах. При цьому художньо-образні, символічні способи виразу змісту людського досвіду ніколи повністю не виключалися із філософії. Так, у філософській традиції Сходу ця манера філософствування дотепер залишається пануючою.



Таким чином, розуміння предмета філософії сформувалося, по-перше, в процесі подолання обмеженості видів світоглядної свідомості, що передували філософії, зокрема, міфології та релігії; по-друге, в результаті тривалих зусиль, спрямованих на виділення філософського знання з усього масиву знань, накопичених людиною у відповідну історичну епоху. На відміну від міфології і первинних форм релігійності, філософія вибрала своїм орієнтиром не традицію і авторитет, а вільне, критичне осмислення світу та людського життя. Тому за змістом вона плюралістична та діалогічна. Антропоморфізму (наділенню людськими якостями природних речей і процесів) міфології і раннім формам релігійності філософія протиставила уявлення про світ як про поле дії об’єктивних сил.

Обговорюючи проблему цілісного буття, давньогрецька філософія запропонувала різні відповіді на цю проблему: уявлення про наявність граничних меж, або найменших частинок речовини, із яких будується весь всесвіт (античний атомізм); про безмежну подільність природи, відсутність будь-яких меж цієї подільності; про всеохопну єдність і цілісність усього сущого. Кожна мисляча людина могла брати участь у свідомому пошуку та вільному виборі подібних уявлень. Пошук і вибір здійснювалися за допомогою критики та ухвалення якого-небудь із варіантів на основі методів логічного аргументування, теоретичного аналізу й обґрунтування.

Чіткішому усвідомленню предмета філософії сприяло прагнення вичленувати з усього масиву наявного знання те своєрідне знання, що становить основний зміст філософії. З моменту свого виникнення філософія стала претендувати на те, що саме філософське знання є найбільш зрілим. Для виникнення і подальшого закріплення думки про особливий статус філософії були достатньо серйозні підстави. Так, переважна частина наявного знання тієї епохи (за винятком дедуктивних наук – математики і логіки) не претендувала на виявлення та пояснення рушійних сил і причин пізнаваних явищ та процесів. Через нерозвиненість емпіричного, дослідного природознавства на той час цю роль взяла на себе філософія. Вона виступала як «наука наук» або «цариця наук», здатна дати теоретичне пояснення того, що відбувається в навколишньому світі, і осмислити місце людини в ньому.

З метою прояснення своєрідності філософського знання та предмета філософії Арістотель ввів поняття «метафізика», що досьогодні вживається майже як синонімічне поняттю «філософія». У його розумінні метафізика поставала як особливий тип знання, що надбудувалося над фізичним знанням та ототожнювалося на той час з природничонауковим знанням. Таке розуміння предмета філософії зберігалося впродовж багатьох століть.

Значно пізніше, вже в епоху Нового часу, початок якої датується XVII століттям, від філософії почали відокремлюватися окремі конкретні науки. З розвитком експериментального природознавства вони досягли достатньої теоретичної зрілості, набувши здатності власними засобами пояснювати сутність досліджуваних ними природних процесів і явищ (фізичних, хімічних, біологічних тощо). У результаті природні науки перестали потребувати заступництва, опіки, нагляду та контролю з боку філософії як вищого типу знання. Філософія вже не могла претендувати на роль «науки наук». Відповідно з’явилася потреба в зміні й уточненні уявлення про її власний предмет.

Інша суттєва обставина, що активно стимулювала пошук предмета філософії, полягала в необхідності перегляду характеру співвідношення філософії з релігією – найважливішою формою світоглядної регуляції поведінки людей. З моменту свого виникнення філософія перебувала в найтісніших, але одночасно і внутрішньо суперечливих взаємовідносинах із релігією. Для західноєвропейської філософської традиції, яку, перш за все, маємо на увазі, дана проблема виступає як проблема взаємостосунків філософії з християнською релігією.

На перших порах свого існування (I-V століття) християнство для власного утвердження та прояснення змісту активно зверталося до античних філософських учень. В епоху Середньовіччя ситуація суттєво змінилася. Релігія стала не просто домінуючою, але й монопольно пануючою сферою духовного життя людини. Таким чином, філософії відводиться роль хоча й важливого, проте все-таки допоміжного знаряддя духовного освоєння світу людини та світу навколишньої природи. Зазначені взаємостосунки між філософією та релігією досить чітко висловлені широко відомою формулою: «філософія – служниця богослов’я». Слід підкреслити, що ця формула не висловлювала всієї багатоаспектності взаємодії між філософією і теоретичним ядром християнства – його богослов’ям (теологією).

Наведене трактування стало все виразніше проявляти свою недосконалість на фоні зростання суспільної значущості й авторитету спеціально-наукового, а потім і філософського пізнання і знання, що чітко позначилося в епоху Нового часу. Відповідно все відчутнішою стає необхідність відновлення самостійного статусу філософії, набуття нею незалежності від релігії та богослов’я.

Упродовж XVII-XVIII століть це завдання вдалося повністю реалізувати. Більше того, в утвердженні свого самостійного статусу філософія і наука просунулися дуже далеко, багато в чому змінивши співвідношення сил на власну користь. У нових умовах релігія і богослов’я поступово відходили на периферію соціального і духовного життя людини, домінуюча позиція відводилася філософії, а приблизно з середини XIX століття – науці. Стрімке зростання престижу науки призвело до суттєвої зміни розуміння предмета та призначення філософії. Багато видатних мислителів почали розглядати філософію як наукове знання особливого типу. Саме в цьому руслі розвинулося і міцно закріпилося уявлення про філософію як науку про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення. Якнайповніше це уявлення було сформульоване К. Марксом і Ф. Енгельсом. На відміну від своїх попередників, власну філософію вони назвали науковою філософією. Радикальніших поглядів дотримувалися основоположники позитивізму, які вважали, що позитивні, тобто конкретні, науки роблять зайвою філософію як таку.

Орієнтація на науку як на вищий або взагалі єдиний доступний для людини тип знання призвела до суттєвої зміни уявлень про характер філософського мислення, філософської свідомості. Утвердилося переконання в тому, що філософія, на відміну від усіх інших форм духовно-практичного освоєння світу людиною – таких, наприклад, як релігія, етична свідомість, естетичне сприйняття, повсякденний життєво-практичний досвід, ідеологія і т. д., – повинна орієнтуватися в своїх зусиллях на побудову цілісної картини природного і людського буття засобами раціонального осягнення. Іншими словами, філософія повинна спиратися виключно на здібності та сили, що таяться в людському інтелекті. Людський розум і мислення почали розглядатися не тільки як цілком автономні, але і як самодостатні підстави для осмислення світу взагалі і людського світу зокрема. Отже, з цієї точки зору філософія постає формою раціоналізованого світогляду, тобто пізнанням буття, здійсненим у раціональній формі. Для попередніх етапів багатовікової історії західноєвропейської філософії таке розуміння предмету філософії не було характерним.

Історія науки демонструє чимало прикладів, коли найталановитіші дослідники «програвали», оскільки нехтували філософією. Видатний англійський учений І. Ньютон першим відкрив диференційне та інтегральне числення. Але його емпірична позиція, висловлена у тезі «Гіпотез не вигадую», завадила, очевидно, надати своєму відкриттю необхідної форми. Цю більш досконалу форму зумів винайти німецький філософ і вчений Г.В. Лейбніц, котрий прийшов до цього математичного відкриття незалежно від І. Ньютона.

На початку XX ст. ідея спеціальної теорії відносності не була чітко окреслена. Французький математик А. Пуанкаре був дуже близьким до цієї теорії. Але, на думку видатного фізика сучасності Л. де Бройля, зробити відкриття йому завадила хибна філософська позиція: упередження проти теоретичних конструкцій, які, як він вважав, вчений обирає лише з огляду на «зручність», а не для віднайдення адекватного вираження дійсних процесів.

Характерна особливість розуміння предмета філософії XVII – першої половини XIX століття полягала також у тому, що її передумовою було створення такої філософської системи, яка зможе раз і назавжди впоратися з своїм головним завданням – створити узагальнену універсальну картину світу та визначити місце людини в ньому.

Прагнення створити завершену систему філософського знання достатньо чітко прослідковуються в найбільш характерних зразках філософії цього періоду, до яких належать філософська система Г.В.Ф. Гегеля та філософія марксизму. Г.В.Ф. Гегель вважав, що в його філософській системі абсолютний дух (світовий розум) набув адекватної форми пізнання і вираження власної сокровенної глибини. Тому її основні положення є абсолютними і незмінними істинами. Така ж позиція властива і марксизму, що претендував на справжню революцію у філософії. Її суть полягала в тому, що вперше на зміну розмаїттю філософських учень прийшла єдино правильна, справжня, тобто наукова, філософія – марксистська. Уся попередня історико-філософська думка – це лише передісторія, що підводить до виникнення та усвідомлення справжнього змісту філософії.

Упродовж майже трьохтисячолітньої історії філософії розуміння предмета філософії постійно змінювалося та уточнювалося. Проте найбільш суттєві трансформації в цій сфері відбулися у середині XIX століття. Вказані зміни були настільки радикальними, що знаменували якісно новий етап у розвитку філософської думки. Це дозволяє виділити в історії розвитку західноєвропейської філософської думки два основних історичних етапи: етап становлення й розвитку традиційної, класичної філософії та етап нетрадиційної, некласичної філософії, який почався з другої половини XIX століття і триває досі. У чому суть цих докорінних змін, пов’язаних із проблемою предмета філософії і засобів досягнення поставлених перед нею завдань?

Слід зазначити, що некласична філософія не ставить за мету створити таке філософське вчення, яке раз і назавжди вирішить одвічні проблеми філософії або розкриє хоча основний зміст фундаментальних проблем філософського пізнання. Дане завдання сучасна філософія вважає безглуздим і нерозв’язним. Підстави для такого висновку достатньо очевидні. Адже людське пізнання за своєю природою завжди обмежене. Воно не може претендувати на пізнання абсолютної, остаточної істини. До цієї давно встановленої у філософії істини за останні півтора століття додалося й чимало нових доводів. Вони пов’язані, перш за все, з усвідомленням соціально-історичної та культурно-історичної обумовленості будь-якого пізнавального акта. Людське пізнання і мислення завжди обумовлене й обмежене конкретними соціально-історичними та культурними обставинами. З розвитком людства постійно змінюється історично даний тип суспільства, наявна система знань, сукупна людська культура, у тому числі й уявлення про глибинні підстави світового буття в цілому і людського життя зокрема.

Соціально-історична і культурна обумовленість пізнання та мислення призводить до суттєвої зміни уявлень про засоби і методи, якими повинна користуватися філософія для вирішення своїх завдань. Перш за все, змінюється погляд на місце і роль людського розуму в цьому процесі. На некласичній стадії свого розвитку філософія вже не розглядає людський розум як самодостатню підставу, спираючись на яку вона розгортає свій власний зміст, ставить і намагається вирішити одвічні проблеми буття. Розум починає розглядатися як соціально-історично і культурно-історично обумовлений і обмежений у своїх пізнавальних можливостях. Не у тому сенсі, що він рано чи пізно натрапить на глуху стіну, нездоланні межі своєї пізнавальної сили, а в тому сенсі, що в своєму історичному русі він долає встановлені раніше межі, що донедавна здавалися непорушними. На кожному історичному етапі можливості розуму обмежені з огляду на залежність від соціально-культурних умов. Разом із тим межі розуму розширюються по мірі розвитку суспільства.

Одночасно все чіткіше усвідомлюється, що сукупність пізнавальних ресурсів, якими користується філософія для досягнення своєї мети, не може обмежуватися тільки людським розумом. Філософське пізнання і духовно-культурна діяльність повинні спиратися не лише на мислення, але і на всю сукупність духовних сил і здібностей людини: на волю, віру, емоційну сторону людського існування, підсвідомі, інтуїтивні прояви. Тому можна констатувати, що некласична філософія позбавляє людський розум того привілейованого статусу, яким він наділявся в пануючих філософських концепціях, перш за все, раціоналістичного змісту. Некласична філософія намагається знайти такі вихідні основи людського буття, які є посередниками між буттям як таким та людською свідомістю.

Таким посередником у сучасній філософії виступає, першочергово, мова в найбільш загальному сенсі. Вона включає не лише звичайне розмовне мовлення, а й усі наявні нині в людини засоби комунікації та спілкування: математичну і логічну мови у всьому їх різноманітті, мовні засоби фіксації і систематизації експериментальних даних, показань наукових приладів, багатообразні засоби фіксації і передачі постійно зростаючого потоку інформації, мови комп’ютерних технологій, художньо-символічні засоби. Особливий акцент цієї сторони пізнання і мислення робиться в таких течіях філософії, як лінгвістична філософія, герменевтика, різноманітні аналітичні та структуралістські школи і напрями тощо.

Іншою не менш важливою ланкою, що опосередковує універсальне природне буття і людську свідомість у сучасних інтерпретаціях предмету філософії, є культура в її найширшому значенні. Під культурою розуміється вся сукупна творча діяльність людини і продукти цієї діяльності, тобто все те, що не є природним предметом і явищем, а так чи інакше перетворене, видозмінене людиною. До культури відносять не тільки витвори мистецтва, продукти ремісничої художньої творчості, пам’ятники архітектури, що властиве буденному розумінню культури, але й уся практично-перетворююча діяльність людини і продукти цієї діяльності. Іншими словами, культура – це весь світ перетворених або заново створених людиною предметів, знарядь і засобів, в оточенні і за допомогою яких протікає людське життя: починаючи від ножа, сокири, житла, одягу і кінчаючи всім різноманіттям промислового технологічного устаткування, транспортних та інформаційних засобів, наукових вимірювальних приладів. Культура – це все те, що відрізняється від природного світу, що несе на собі відбиток слідів і продуктів людської діяльності як результату розумово-вольової активності людини.

З цієї точки зору предметом філософії є аналіз універсалій культури, тобто її загальних характеристик, властивостей, що виражаються в гранично загальних поняттях – категоріях або універсаліях. Цей підхід досить продуктивний, оскільки відкриває нові горизонти розвитку філософської думки. Він тільки почав формуватися і тому ще не набув систематичного обґрунтування. Світ людської культури при всій його безперечній своєрідності – надбудова над природним світом. Тому філософія як була, так і залишається нині вченням про граничні основи буття взагалі і людського буття в першу чергу. Недоцільно обмежувати її лише людською культурою. Природа завжди була і залишається передумовою та фундаментом усієї людської активно-перетворюючої діяльності. З урахуванням цього зберігає свою значущість традиційне розуміння філософії як особливої форми духовної діяльності людини, що претендує на вироблення цілісної універсальної картини буття, теоретичного ядра світогляду, погляду на світ загалом. Знаряддям, що веде до досягнення цієї мети, є культурно-творча діяльність людини у всьому її багатстві та різноманітті.

 

 






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 842 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.008 с.