Культура як засіб визволення особистості

Об’єктивною основою ствердження особистості О. І. Герцен вважає культуру. Вона об’єктивна, оскільки існує незалежно від конкретних особистостей, що є творцями та носіями культури. Разом із тим культура суб’єктивна, оскільки є самовираженням окремих осіб. У культурі особистість знаходить опору в бутті, не виходячи за межі внутрішнього світу людини. Якщо історія є зовнішньою для людини, то культура – її внутрішній світ, хоча вона і має атрибути зовнішності. Культура, будучи національною і навіть загальнолюдською, залишається моральним внутрішнім і духовним змістом особистості. Культура зберігає незалежність і свободу особистості від образливої влади випадковості й історичного процесу, від невідворотності долі. Особистість, що знайшла самовираження в культурі, отримує «безмежну свободу». «Зупинити виконання доль до деякої міри можливо: історія не має того строгого, незмінного призначення, про яке оповідають філософи; у формулу її розвитку входить багато мінливих начал, – по-перше, особиста воля... Я не раджу сваритися зі світом, а раджу почати самобутнє незалежне життя, яке могло б у собі самому знайти спасіння навіть тоді, коли весь оточуючий світ загинув би»[190]. І це самобутнє незалежне життя є життям духовним, що становить зміст національної та загальнолюдської культури. Перш за все, це самобутня моральність, протилежна європейському міщанству. Саме прагнення до самобутнього морального життя визначає боротьбу О. І. Герцена з міщанством Західної Європи, його пристрасне викриття моральної обмеженості та духовної нікчемності цього явища.

Запропонована мислителем філософія випадковості дала простір для категоричного затвердження прав особистості і її самобутньої моральності. При цьому моральний світ виявився виведеним за рамки міщанської дійсності, супротивним їй і незалежним від неї. Моральний світ – це світ культури. Серед «вихору випадковості» О. І. Герцен виділяє категорію можливості як конкретизацію категорії становлення. Можливість прямо витікає з філософії випадковості, допомагаючи мислителеві спорудити вчення про те, що Росія, минувши фазу буржуазного міщанського суспільства, може перейти прямо до соціального ідеалу. О. І. Герцен вірить, що російський мужик врятує світ від торжествуючого міщанства, яке він бачить не лише в буржуазії, але і в робочих Західної Європи. Російський мужик, навіть будучи кріпосним, – більша особистість, ніж європейський буржуа, оскільки поєднує в собі особисте з общинним. Особистість протистоїть егоїстичній замкнутості, вона можлива лише в общині. «Дивовижно, що скептичний і критичний О. І. Герцен шукав спасіння в сільській громаді. У економічній відсталості Росії він бачив її велику перевагу у вирішенні соціального питання»[191].

Проте не в економічній відсталості Росії бачить О. І. Герцен її перевагу, а в якісно іншому способі життя. Соціальне життя Європи протікає в застиглих, сталих формах, «механізованих» і протиприродних, таких, що відповідають логічним законам. Життя Росії, не дивлячись на віковий «російський деспотизм», протікає вільно і невимушено, що викликає сумніви в самій наявності деспотизму в Росії і підриває соціальну цінність «європейських штампів». Європейське суспільство давно сформувалося і не здатне далі змінюватися. Росія перебуває в природному стані становлення. «Розумом Росію не зрозуміти» не тому, ніби Росія не доросла до сприйняття розумом, а тому, що сам процес становлення пов’язаний не з логікою розуму, а з дійсністю відчуття. Росія живе не розумом, а серцем, і в цьому її велика перевага. О. І. Герцен вважає, що життя розумом характеризує цивілізацію, а життя серцем – культуру. Для Росії будь-яка державна або суспільна форма є зовнішньою, не здатною змінити духовну сутність російського народу і його духовну культуру. Російський народ, на відміну від народів Європи, є справжнім творцем своєї історії, хранителем високих духовних цінностей, і ці нескоро минущі цінності народ Росії сприймає не стільки розумом, скільки передчуває завдяки своїй природній інтуїції. «Гріхопадіння» європейського суспільства О. І. Герцен бачить у тому, що воно здійснило зухвалу спробу спрямувати природний процес становлення в русло контрольованого розумом штучного процесу розвитку. Виниклі таким чином штучні суспільні стосунки ведуть суспільство в духовну безвихідь та перешкоджають природному історичному процесу як процесу становлення. І тільки Росія здатна показати світу, що справжня людська історія є не «прогрес суспільства», а процес вічного оновлення людського духу, оновлення духовної культури.

О. І. Герцен переконаний, що історія розвитку Європи давно перетворилася на історію її розкладання. Історія Росії ще і не починалася, оскільки процес становлення не є історія. Тим самим О. І. Герцен спростував точку зору Чаадаєва щодо антинауковості історії Росії та Європи. Так, у Росії немає нічого стійкого, застиглого, визначеного. «Який безлад», – скаже багато хто; але нехай же вони пригадають, що тільки цей безлад і робить можливим життя в Росії»[192]. Подібні твердження виглядають досить суперечними для усталеної суспільної думки. С. Н. Булгаков справедливо пише, що О. І. Герцен «не міг бути задоволений ніякою Європою і взагалі ніякою дійсністю, бо ніяка дійсність не здатна вмістити ідеал, якого шукав Герцен»[193]. Проте, подібна критика спрощує позицію філософа, тим самим спотворюючи її. О. І. Герцен виходить із того, що реальність є не дійсністю, а можливістю (у становленні), і в цьому сенсі дійсність не здатна вмістити в себе ніяких ідеалів, бо ідеали належать майбутньому, а не минулому, можливому, а не дійсному. Ідеали взагалі недосяжні в земному житті, але вони роблять це життя осмисленим і змістовним.

О. І. Герцен вважає, що прагнення законсервувати сьогодення, не дати йому «розчинитися» в майбутньому – одна з крайнощів, властивих догматичному мисленню. Інша крайність – жертвувати сьогоденням заради майбутнього. Для Росії це особливо актуально, оскільки Росія, спрямована до майбутнього, тяжіє до Царства Небесного, нехтуючи царством земним. Це підтверджує, що вчення О. І. Герцена про незалежність духовного ладу особистості від реального буття узято прямо з російського життя. Незалежність російської душі від земного існування і її тяжіння до Царства Небесного доведена до повної зневаги земним життям, його устроєм. У зв’язку з цим О. І. Герцен пише: «Чаадаєв і слов’яни (слов’янофіли) рівно стояли перед нерозгаданим сфінксом російського життя – сфінксом, сплячим під солдатською шинеллю і під царським наглядом; вони рівно запитували: «Що ж з цього буде? Так жити неможливо: тягар і безглуздість сьогодення очевидні, нестерпні – де ж вихід?»[194]. Росія – країна великих можливостей, але ці можливості в умовах невлаштованості російського життя не реалізуються й гинуть.

О. І. Герцен виявляє глибокі протиріччя між державним і соціальним життям Росії. Російський народ і громадські прошарки, близькі до народу, живуть «у царстві правди», яке є земним відображенням Царства Небесного. Держава живе «в царстві неправди». Офіційна російська історія є історія держави, а не народу. О. І. Герцен наводить слова Чаадаєва: «Історія інших народів – повість їх звільнення. Російська історія – розвиток кріпосного стану та самодержавства»[195]. Але це доводить тільки те, що ми досі не знаємо власної історії і вже тому не маємо права судити її. Справжнє внутрішнє життя Росії – це життя народного духу як процес вічного прагнення до соціальної справедливості. Це і є жива душа народу, що лежить в основі нашого національного побуту. «Помилка слов’ян (слов’янофілів) полягала в тому, що їм здається, ніби Росія ніколи не мала цього розвитку і не могла мати. Те, що приходить до свідомості в нас, те, що починає мерехтіти в думці, в передчутті, те, що існувало несвідомо в селянській хаті та на полі, лише тепер сходить на шляхах історії, скормлених кров’ю, сльозами і потом двадцяти поколінь. Це основи нашого побуту, живі стихії, що існують не в літописах, а в сьогоденні; але вони тільки уціліли під важким історичним виробленням державної єдності і під державним гнітом, тільки збереглися, але не розвинулися. Я навіть сумніваюся, знайшлися б внутрішні сили для їх розвитку без петровського періоду, без періоду європейської просвіти»[196].

Живі народні стихії – несвідоме життя духу, яке повинно розвинутися у свідомі форми. У цьому відношенні ні православ’я, яке О. І. Герцен називає «візантійською церквою», ні архаїчні форми державного управління нічого більше не дадуть для розвитку східнослов’янського світу. «Повернутися до села, до артілі працівників, до мирського зібрання, до козацтва – інша справа; але повернутися не для того, щоб їх закріпити в нерухомих азіатських кристалізаціях, а для того, щоб розвинути, визволяти начала, на яких вони ґрунтовані, очистити від усього наносного, того, що спотворене, від дикого м’яса, яким вони обросли, – в цьому, звичайно, наше покликання. Але не потрібно помилятися; усе це далеко за межами держави»[197]. «Далеко за межами держави» знаходиться культура, що носить національний, а не державний характер. Культура, на відміну від народної стихії, – свідоме життя духу. О. І. Герцен вважає, що духовна культура формується за допомогою «культури розуму», чого завжди бракувало пластичній російській душі. «Сприйнятливий характер слов’ян, їх жіночність, недостаток самодіяльності, гнучкості роблять їх народом, що потребує присутності інших народів, вони не цілком панують у себе. Залишені на себе, слов’яни легко «заколисуються своїми піснями», як помітив один візантійський літописець, «і дрімають». Збуджені іншими, вони йдуть до крайніх наслідків; немає народу, який глибше і повніше засвоював би собі думку інших народів, залишаючись самим собою... Щоб скластися в князівство, Росії потрібні були варяги. Щоб зробитися державою – монголи. Європейські звичаї розвинули з царства московського колосальну імперію петербурзьку»[198].

Західна просвіта, вважає О. І. Герцен, допоможе пластичній народній стихії не лише дорости до рівня європейської культури, але і, переробивши західний вплив, сформувати власну національну культуру, рівня європейського, а може й перевершити її. «Одна могутня думка Заходу, до якої примикає уся довга історія його, в змозі запліднити зародки, що дрімають в патріархальному побуті слов’янському. Артіль і сільська громада, розділ прибутку і розділ полів, мирське зібрання і з’єднання сіл у волості, що управляються самі собою, – усе це наріжні камені, на яких створюється основа нашого майбутнього вільно-громадського побуту. Але ці наріжні камені – все ж камені... і без західної думки наш майбутній собор залишився б при одному фундаменті»[199]. Не православ’я, а інтеграція в духовне життя Заходу здатна пробудити російську душу, що дрімає. Це піде на користь і Заходу, допоможе йому звільнитися від міщанства, воскресить життя духу. Для Росії побудована за допомогою розуму культура, як інтегруючий стрижень особистості, суспільства і держави, зніме їх протиборство, усуне їх несумісність. Жива душа народу отримає усвідомлену форму свого буття, здолає панування і необхідності, і випадковості.

Тільки у культурі і через культуру людина отримує безмежну свободу. Проте це дає життю лише тимчасовий сенс, оскільки людина не в силах здолати тимчасовість і скінченність свого земного існування. Тому філософія випадковості О. І. Герцена виявляється філософією відчаю, безнадійності і безвір’я. «В особі Герцена сильна і глибока думка ще раз зробила спробу, зберігаючи тему християнства, відкинути «потойбічний» світ, випробовувати в межах релігійного змісту знайти дозвіл даних християнством тем. Невдача Герцена, його «душевна драма», його трагічне відчуття безвиході – усе це більше, ніж факти його особистого життя, – в них є пророче упередження трагічного бездоріжжя, яке чекало надалі російську думку, що порвала з Церквою, але що не може відректися від тем, заповіданих християнством»[200].