З метою збереження кріпосницьких порядків російське самодержавство проводило політику зміцнення централізованої поліційно-бюрократичної монархії, що зумовило остаточну ліквідацію залишків автономії управління в Україні. У першій половині 19 ст. було завершено перетворення намісництв на губернії, створено місцевий апарат управління за зразком губерній центральної Росії.
У першій половині 19 ст. Україна у складі Російської імперії офіційно називалась Малоросія, а за південною (степовою) Україною закріпилась назва Новоросія, та Лівобережну Україну народ продовжував називати Гетьманщиною. Для зручності управління Україною російський уряд поділив її територію на губернії і генерал-губернаторства. У 1803 р. в Україні було утворено 9 губерній: на Лівобережжі – Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі – Волинська, Київська і Подільська; на півдні – Катеринославська, Таврійська і Херсонська; які згодом було об`єднано у 3 генерал-губернаторства: Малоросійське – охоплювало лівобережні губернії, Київське (з 1832 р.) – правобережні губернії, Новоросійсько-Бессарабське – південні губернії і Бессарабську область, яка потрапила під владу Росії у 1812 р. Територія кожної губернії поділялась на повіти. У подальшому цей поділ практично не змінювався, лише з русифікаторських міркувань Слобідсько-Українська губернія у 1835 р. була перейменована у Харківську, а назву Малоросії було змінено на Південно-Західну Росію.
Центральні органи. Верховне управління Україною здійснював російський імператор, що був самодержавним монархом і користувався необмеженою владою. При ньому діяла його царська канцелярія з дуже розгалуженим апартом, зокрема її перше відділення контролювало міністрів, а третє відділення становила політична поліція, утворена після повстання декабристів у 1826 р. для боротьби з революцією і вільнодумством, вона опиралась на жандармський корпус. З 1810 р. при імператорі перебував дорадчий законодавчий орган – Державна рада з нечітко визначеною компетенцією. У 1811 р. завершилась реформа центрального галузевого управління – замість колегій були утворені міністерства, очолювані міністрами, які безпосередньо підпорядковувались царю; міністерства мали органи у системі місцевого управління Україною. Діяльність міністерств координував дорадчий при цареві орган – Комітет міністрів, на засіданнях якого головував імператор, і його рішення вступали у силу лише із санкції імператора. Сенат було перетворено у вищу апеляційну інстанцію для судів губерній.
Місцеві органи. Адміністративний апарат на місцях очолював у кожному генерал-губернаторстві, відповідно, генерал-губернатор, а в губерніях – губернатор і адміністративно-поліційні губернські установи. Генерал-губернатори і губернатори призначались імператором переважно з вищих військових чинів – армійських генералів, вищих чиновників, знатних дворян. Генерал-губернатор наділявся необмеженими повноваженнями, поєднуючи цивільну і військову владу - у його розпорядженні перебували війська, які часто використовувались для придушення народних повстань. Губернатор, представляючи вищу урядову владу в губернії, здійснював адміністративні і поліційні повноваження. В управлінні губернією він спирався на очолюване ним губернське правління, до якого входили віце-губернатор, радники, прокурор і канцелярія. В губернії також функціонували губернські галузеві установи як місцеві органи відповідних міністерств, які також підпорядковувались губернатору, – казенна палата, рекрутське “присутствіє”, “присутствіє” поліції, суд, з 1840 р. палата державних маєтностей та ін.
Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління - у повіті влада належала земському суду (до 1837 р. він називався нижній земський суд) на чолі з капітаном-справником. Земський суд був паралельно адміністративно-поліційною установою і судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував виконання повинностей і сплату податків тощо. На відміну від центральних російських губерній, де земський суд обирався дворянськими зібраннями і до нього входили крім засідателів-дворян ще по 2 засідателі від державних селян, у губерніях України (крім Слобідсько-Української) склад земських судів призначався губернським правлінням, причому лише з дворян, а голови суду – земські справники – призначались Сенатом за поданням губернатора, погодженим з міністром внутрішніх справ.
Повіти поділялись на стани. Для управління державними селянами були створені волості, очолювані волосними правліннями, до яких входили волосний голова, старости і писар. Управління у містах здійснювали поліційні органи – управи благоустрою, які підлягали губернатору. У 1803 р. в Одесі, Херсоні і Феодосії (до 1783 р. – Кафа) були створені градоначальства (городництва), очолювані градоначальниками (городничими), які наглядали за судочинством у місті і отримували безпосередні розпорядження і вказівки від імператора і міністра внутрішніх справ, а також їх влада поширювалась на військові і морські органи. Поступово зменшувалась кількість міст, які користувались самоврядуванням за магдебурзьким правом, зокрема у 1835 р. було скасовано самоврядування у Києві; а там, де самоврядування ще зберігалось, воно перебувало під контролем губернатора.
Судова система в Україні на початку 19 ст. не була одноманітною. Суд перебував під владою чиновників-дворян. Давня судова система зазнала певних змін – було ліквідовано проміжну, другу судову інстанцію – верхній земський суд для дворян, губернський магістрат для міщан, верхню розправу для вільних селян. У місцях компактного проживання іноземних переселенців до 1864 р. діяли особливі національні суди, зокрема у Маріуполі діяв грецький суд. До судової системи в Україні входили і селянські суди, які розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи за звичаєвим правом. У 1828-1829 рр. судочинство в Україні було переведено на російську мову. Управління судами здійснювало Міністерство юстиції, що зміцнювало зв`язки суду і адміністрації.
У Слобідсько-Українській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах – земські суди для дворян і селян, у містах – магістрати і ратуші для купців і міщан; другою інстанцією – губернські суди, які складались з палати кримінального і палати цивільного суду. Крім того, у губерніях діяли совісні суди – для розгляду справ про злочини божевільних і неповнолітніх, та надвірні суди – розглядали кримінальні і цивільні справи осіб, щодо яких було складно визначити станову приналежність (різночинці), та чиновників і військовослужбовців, які тимчасово перебували у цій місцевості у справах служби; а в Одесі (як і в Росії) у 1808 р. було створено комерційний суд.
У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях судову систему очолював як апеляційна інстанція Головний суд, яикй складався з 2 департаментів – цивільних і кримінальних справ. Його компетенція була аналогічною компетенції палат кримінального і цивільного суду інших губерній, а крім того, внаслідок відсутності на Правобережжі совісних судів, їм були підсудні справи про злочини малолітніх і божевільних, які після їх розгляду у Головному суді в обов`язковому порядку передавались у 5-ий департамент Сенату; а також справи, які перебували у віданні надвірних судів Волинської і Подільської губерній до їх ліквідації у 1802 р. На вироки і рішення Головного суду апеляція і скарги подавались до Сенату. Судами першої інстанції були: повітові суди – станові суди для дворян і селян, магістрати і ратуші – станові суди у містах, та підкоморські суди – станові суди у межових спорах. Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту 1588 р.проводили у повітах повітові, а в містах – міські суди, а у 1812 р. був уведений єдиний у всій Російській імперії порядок виконання судових вироків – воно передавалось у містах міській поліції, а у повітах нижнім земським судам.
Судова система Лівобережної України була подібна до правобережної – вищою судовою інстанцією був Генеральний суд, причому старшому з генеральних суддів доручалось за відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з 2 департаментів (цивільних і кримінальних справ), до кожного з яких входили генеральний суддя і 2 радники, призначені урядом, і 5 засідателів, обирані дворянством кожних 3 р. Першу інстанцію становили повітові і підкоморські суди, аналогічні правобережнім. До 1861 р. зберігались суди, що діяли на підставі Литовського Статуту 1588 р., - маршалківсько-комісарські суди, які розглядали скарги на рішення підкоморського суду, а з 1801 р. на їхні рішення апелювалось до Генерального Суду або Сенату, якщо комісари були призначені без погодження із сторонами.
Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольна губернаторам – так, кримінальні справи в обов`язковому порядку подавались губернаторам для ознайомлення, а в разі розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалась до Сенату, який, здебільшого, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, Головного чи Генерального суду.
Деякі особливості у губерніях України упродовж 30-х рр. 19 ст. були ліквідовані – так, Генеральний і Головний суди перетворили на Палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначались імператором за поданням міністра юстиції, а радники – міністром юстиції.
Збройні сили. Для підтримки своєї влади Росія дислокувала в Україні значні збройні сили, утримання яких було покладено на місцеве населення, головно на селян, а також засновувала в Україні військові поселення – так, у 1817-1895 рр. у Слобідсько-Українській, Катеринославській і Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і 3 піхотних полки військових поселенців, а у 1837 р. у Київській і Подільській губерніях було створено 5 нових округів військових поселень. Київ, що був адміністративним центром Київського генерал-губернаторства, теж перетворився у військовий центр – до нього було передислоковано з Могильова штаб першої армії, де було збудовано фортецю.
Упродовж першої половини 19 ст. російський уряд двічі намагався поновити в Україні козацькі полки, потребуючи високопрофесійного військового вишколу і досвіду. Уперше козацькі полки почали створювати у 1812 р. для боротьби з навалою Наполеона – на Правобережжі було сформовано 4 полки (3 тис. козаків), а на Лівобережжі – 15 (18 тис. козаків), та по завершенні війни у 1816 р. правобережні козацькі полки були перетворені на регулярні – уланські полки, а лівобережні – розформовані, і селяни, які входили до них, були змушені повернутись до своїх поміщиків. Вдруге – у 1830 р. Малоросійський генерал-губернатор М.Репнін отримав царський наказ сформувати козацькі полки для придушення польського повстання – було організовано 8 полків по 1000 козаків у кожному, та по придушенні повстання вони були перетворені на регулярні військові формування і лише 2 з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терекського козацького війська.
У 1828 р. кошовий отаман Задунайської Січі Йосип Гладкий із загоном у 1000 козаків перейшов на бік Росії для допомоги їй у війні з Туреччиною, по завершенні якої козаків поселили на території між Бердянськом і Маріуполем і сформували з них Азовське козацьке військо, яке несло берегову охорону, та у 1865 р. його було ліквідовано, а козаків переселено на Кубань. Задунайську Січ після втечі Гладкого було спалено, багато козаків із сім`ями вирізано, а вцілілу решту ув`язнено.
