J І прекрасного вам усім дня! — Р. Ф. J

А під запискою — малюночок:

Едді повернувся з запискою до друзів, які обідали. Всі про­читали її по черзі. Роланд отримав папірець у свої руки останнім. Він задумливо провів по ньому великим пальцем, щоб відчути фактуру паперу, потім віддав його Едді.

— Р. Ф., — мовив Едді. — Це той чувак, що керував Цок-Цоком. Записка ж від нього, так?

— Так. Напевно, він забрав Цок-Цока з Лада.

— Авжеж, — похмуро підтвердив Джейк. — У того Флеґґа вигляд людини, яка добре тямить у першокласних хамлярах. Але як вони опинилися тут раніше за нас? Чи є в світі щось швидше за Блейна Моно?

— Двері, — відповів Едді. — Вони могли пройти крізь якісь із тих особливих дверей.

— Бінґо, — сказала Сюзанна, виставила долоню, й Едді ляс­нув по ній.

— У будь-якому разі його порада непогана, — здивував їх усіх Роланд. — Прошу вас, поміркуйте над нею серйозно. Як схочете повернутися до свого світу, я вас не триматиму.

— Роланде, вухам своїм не вірю! — вигукнув Едді. — Це піс­ля того, що ти силоміць витяг нас зі Сьюз сюди, а ми верещали й відбивалися? Знаєш, як сказав би про тебе мій покійний брат? Що ти непослідовний, як свиня на ковзанах.

— Коли я вас видобував, ви ще не були моїми друзями, — відповів Роланд. — Тоді я ще не встиг полюбити вас так, як любив Алана й Катберта. І до того, як мене змусили... освіжити дещо в пам’яті. А коли я це зробив... — він замовк, втупившись у своє взуття (на ньому знову були старі чоботи) і напружено міркуючи. Зрештою знову підвів погляд. — Якась частка мого «я» німувала довгі роки. Я вже думав, що вона померла. Проте виявилося, що це не так. Я знову навчився любити. І я усвідом­люю, що це, напевно, мій останній шанс для любові. Я не над­то тямущий — Ванней і Корт добре це знали, і мій батько та­кож, — проте й не дурний.

— Тоді не поводься як йолоп, — сказав Едді. — І нас такими не вважай.

— Сіль історії, як ти, Едді, це називаєш, проста: всі мої дру­зі завжди гинуть. Я не хочу, щоб це сталося знову, навіть ризи­кувати не хочу. Особливо Джейком... Я... хоча ні, байдуже. Я не знаю, як описати це словами. Вперше відтоді, як я озир­нувся в темній кімнаті й застрелив свою матір, я знайшов щось важливіше за Вежу. Це все, що я можу сказати.

— Гаразд, я розумію твої аргументи.

— Я також, — сказала Сюзанна, — та Едді правий щодо ка. — Вона взяла записку й замислено провела по ній пальцем. — Ро­ланде, не можна весь час говорити про це, тобто про ка, а тоді взяти й ось так просто забрати свої слова назад, бо тобі трохи забракло снаги й вірності.

— Снага і вірність — це хороші слова, — відзначив Роланд. — Проте є одне кепське, і означає воно практично те саме. Одер­жимість.

Вона роздратовано знизала плечима, не приймаючи за­перечень.

— Дорогенький, одне з двох: або вся ця катавасія заварилася з волі ка, або це все нонсенс. І яким би не було страшним це ка — ця доля з орлиними очима й носом собаки-дойди, — дум­ка про те, що ка немає, мене особисто лякає ще більше. — Вона викинула записку від Р. Ф. на пожухлу траву.

— Як його не називай, той, хто опиняється під колесами ка, гине, — сказав Роланд. — Раймер... Торін... Джонас... моя ма­ти... Катберт... Сюзен. У них спитай. У будь-кого з них. Але тобі це не вдасться.

— А найголовнішого ти якраз і не помітив, — втрутився Ед­ді. — Ти не можеш відправити нас додому. Невже ти цього не ро­зумієш, здорованю? Навіть якби такі двері й існували, ми б усе одно не змогли крізь них пройти. Чи я помиляюся?

Він поглянув на Джейка та Сюзанну, і вони похитали голо­вою. Навіть Юк — і той похитав головою. Ні, Едді не поми­лявся.

— До того ж ми змінилися, — вів далі Едді. — Ми... — Тепер уже йому забракло слів, щоб висловити свої думки. Висловити свою потребу побачити Вежу... і ще одну свою потребу, не менш нагальну: носити револьвер з великими накладками сандало­вого дерева. «Велика пушка» — так Едді його тепер називав подумки. Як у тій старій пісні Марті Робінза про чоловіка з ве­ликою пушкою на поясі. — Це ка, — тільки й сказав Едді. Ні­чого більш всеосяжного не спало на думку.

— Кака, — промовив Роланд після хвилинних роздумів. Троє його друзів вирячилися на нього, від здивування пороз­тулявши роти.

Роланд з Ґілеаду пожартував.

 

 

— Лише одного я не розумію в побаченому, — нерішуче зізналася Сюзанна. — Чому твоя мати причаїлася за драпіровкою, коли ти зайшов? Невже вона... — Спершу жінка закусила губу, але потім вирішила все-таки договорити. — Невже вона хотіла тебе вбити?

— Якби вона збиралася мене вбити, то не обрала б собі за зброю пояс. Те, що вона хотіла зробити мені подарунок — адже той пояс призначався для мене, на ньому були мої ініціали, — свідчить про те, що вона хотіла попросити в мене пробачення. Що вона змінилася.

«Ти це точно знаєш чи просто хотів би вірити?» — подумав Едді, проте спитати про це вголос не наважився б ніколи. Роланд і так достатньо пережив, здобув для них право повернутися на Шлях Променя, показавши їм свій останній жахливий візит до покоїв матері. Цілком досить.

— Гадаю, вона сховалася, бо їй було соромно, — мовив стрі­лець, — чи їй потрібен був час, щоб придумати, що вона мені скаже. Як пояснюватиме.

— А куля? — лагідно спитала Сюзанна. — Вона справді була на столику, там, де ми її побачили? Твоя мати вкрала її у батька?

— Так, — відповів Роланд на обидва запитання. — Хоча... чи вона її вкрала? — Це питання він поставив радше самому со­бі. — Мій батько знав дуже багато, але часом це приховував.

— Наприклад, що твоя мати й Мартен потай зустрічаються, — сказала Сюзанна.

— Так.

— Але, Роланде... ти ж не думаєш, що твій батько зумисне дозволив тобі... щоб ти...

Роланд глянув на неї широко розплющеними очима, в гли­бині яких причаївся страх. Сліз уже не було, проте коли він спробував у відповідь на її питання всміхнутися, усмішка ви­йшла кривою.

— Навмисно дозволив синові вбити дружину? Ні, навряд чи. Хотілося б сподіватися, що ні. Я не вірю в те, що він спеціально вдався до такого, організував це вбивство, як людина, що грає в Замки... А от чи він просто дозволив ка йти своїм шляхом? Еге ж, щодо цього у мене сумнівів нема.

— А що сталося з кулею? — спитав Джейк.

— Не знаю, бо я знепритомнів. А коли прийшов до тями, ми з мамою досі були самі, вона мертва, я живий. На звуки пострі­лів ніхто не прибіг, тому що стіни в палаці були з товстого ка­меню, та й те крило зазвичай було порожнє. Її кров висохла. Пояс, який вона мені виткала, увесь просяк кров’ю, проте я його забрав і впродовж багатьох років носив цей кривавий подарунок на собі. Те, за яких обставин я його втратив, — уже зовсім інша історія, як-небудь я вам розповім, бо це має від­ношення до пошуків Вежі. Втім, хоч ніхто й не прийшов довіда­тися, де стріляли, хтось заходив до маминих покоїв з іншої причини. Поки я, непритомний, лежав біля мертвої матері, цей хтось забрав магічний кристал.

— Рея? — спитав Едді.

— Сумніваюся, що то була вона власною персоною... проте та карга вміла знаходити собі друзів. Еге ж, уміла. По тому я бачив її ще раз. — Пояснювати далі Роланд не захотів, проте в його очах з’явився сталевий блиск. Едді вже знав, що він озна­чає. Вбивство.

Джейк підняв записку від Р. Ф. і тицьнув пальцем у малюнок під рядками.

— Ти знаєш, що це значить?

— Гадаю, це сіґул того місця, яке я відвідав, коли вперше мандрував у магічній кулі. Край Грому. — Він по черзі поди­вився кожному з друзів у вічі. — Думаю, це там ми зустрінемо того чоловіка — ту істоту — на ім’я Флеґґ.

Роланд озирнувся в той бік, звідки вони прийшли, човгаючи уві сні своїми гарними червоними мештами.

— Канзас, яким ми мандрували, був його Канзасом, і чума, що спустошила той край, була справою його рук. Принаймні я так вважаю.

— Але ж вірус може не зупинитися, — сказала Сюзанна.

— Він може поширитися, — додав Едді.

— На наш світ, — мовив Джейк.

— На ваш чи на будь-чий інший світ, — відповів Роланд, не зводячи погляду з далекого Зеленого Палацу.

— Хто такий Багряний Король? — ні сіло ні впало спитала Сюзанна.

— Сюзанно, я не знаю.

Вони принишкли, спостерігаючи за Роландом, який дивився на палац, де знайшов фальшивого мага й реальні спогади та за­вдяки цьому якимось незбагненним чином відчинив двері назад до свого світу.

«До нашого світу, — подумки виправився Едді, пригортаючи до себе Сюзанну. — Тепер це також і наш світ. Якщо ми по­вернемося до Америки... цілком вірогідно, нам ще доведеться це зробити, то будемо чужинцями, опинимося на чужій землі, хай який то буде час, яка доба. Тепер наш світ — тут. Світ Про­менів, Вартових і Темної Вежі».

— До вечора ще далеко, — сказав він і нерішуче поклав руку на плече стрільця. Але всміхнувся, бо Роланд одразу ж накрив його руку своєю. — Може, скористаємося цим?

— Так, — погодився стрілець. — Скористаймося. — Він на­хилився і підняв наплічник.

— А що робитимемо з черевиками? — спитала Сюзанна, з сум­нівом споглядаючи купку червоного взуття.

— Залишимо їх тут, — відповів Едді. — Вони своє відслужили. У візок, дівчино. — Обійнявши за плечі, він допоміг їй сісти у візок.

— Всі діти Божі мають черевики, — задумливо протягнув Ро­ланд. — Адже так ти сказала, Сюзанно?

— Ну, — відповіла вона, вмощуючись зручніше, — нашою говіркою це звучить трохи соковитіше, але суть ти вловив пра­вильно, любчику.

— То, виходить, черевиків у нас більше, ніж на те Божа во­ля, — сказав Роланд.

Джейк влаштував переоблік провіанту, який чиясь дбайлива рука напакувала йому в рюкзак. Видобувши курячу ногу, він спитав у Едді:

— Як ти гадаєш, хто нам усе це запакував?

Едді звів брови з таким виглядом, наче не сподівався від Джей­ка такої недалекоглядності.

— Як це хто? Ельфи Кіблера, звісно. Ходімо, нам час.

 

 

Вони зібралися біля діброви: п’ятеро мандрівників посеред пуст­ки рівнин. Поперед них у траві слалася прогалина, що цілком

відповідала розташуванню смуги хмар у небі. Ця прогалина аж ніяк не скидалася на широку стежку... проте для спостережли­вого ока той факт, що все вказує в одному напрямку, був на­стільки ж очевидним, як і намальована на шосе смужка.

Шлях Променя. Десь там, попереду, на перетині цього Про­меня з іншими, стояла Темна Вежа. Едді чомусь подумав, що коли вітер повіє у їхній бік, він зможе відчути запах її замшіло­го каменю.

І троянд — ледь відчутні пахощі троянд.

Він узяв за руку Сюзанну, вона, сидячи у візку, взяла за руку Роланда, а стрілець — Джейка. Юк, широко розплющивши свої дивовижні очі з золотою облямівкою, стояв на два кроки по­переду них, нашорошивши вуха й нюхаючи осінній вітер, що невидимими пальцями куйовдив йому шерсть.

— Ми ка-тет, — сказав Едді. Йому спало на думку, що він дуже змінився, став чужинцем навіть для себе самого. — Ми одне ціле і один з багатьох.

— Ка-тет, — промовила Сюзанна. — Ми одне ціле й один з багатьох.

— Одне ціле й один з багатьох, — повторив Джейк. — Ходімо, час.

«Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка», — подумав Едді.

Ось так, під проводом Юка, вони знову вирушили Шляхом Променя на пошуки Темної Вежі.