Дзеркало Країни Оз

Том MDLXVDI № 96 «Дзеркало Оз, Дзеркало Оз, кому потрібен твій склероз?»

Про погоду: сьогодні тут, а завтра там

Щасливі числа: немає

Прогнози: погані

Бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла як як як як як як як як як як як як як як як як як як як як як як як як бла бла бла добре це погане погане це добре усе однакове добре це погане погане це добре усе однакове повільно йдіть повз буєраки усе однакове бла бла бла бла бла бла бла бла Блейн негідник усе однакове як як як як як як як як як як чар’ю трі все однакове бла як бла бла як як бла бла бла як як як спечена індичка варений гусак все однакове бла бла як як на поїзді поїдеш у корчах загинеш усе однакове бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла провина провина провина провина провина провина бла бла бла бла бла бла бла як як бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла бла.

Під цим була фотографія: Роланд, Едді, Сюзанна і Джейк перетинають дзеркальне подвір’я, так, наче це сталося не кілька хвилин тому, а вчора. Нижче йшов підпис: «Трагедія в Озі: мандрівники шукають слави, а знаходять смерть».

— Чудово, — сказав Едді, торкаючись Роландового револьвера, який носив на стегні. — Втіха і підбадьорення після довгих днів шарпанини. Як теплий чай у довбану холодну ніч.

— Не бійся, — мовив Роланд. — Це жарт.

— Я й не боюся, — відповів Едді, — але це трохи більше, ніж жарт. Я занадто довго жив з Генрі Діном і знаю, де жарт, а де знущання. Дуже добре знаю. — Він здивовано зиркнув на Роланда. — Сподіваюся, ти не образишся, але насправді переляканим виглядаєш ти, Роланде.

— У мене жижки трусяться, — просто і чесно зізнався Роланд.

Двері під аркою нагадали Сюзанні одну пісню, що була популярною років за десять до того, як її висмикнули до світу Роланда. «Я бачив око, що підглядало крізь хмару диму за Зеленими Дверима, — йшлося у пісні. — Коли я сказав: «Мене прислав Джо», хтось гучно розреготався за Зеленими Дверима¹». Але тут було двоє дверей, а не одні, та й у жодних не було замкової шпарини, крізь яку можна було б підглядати. І Сюзанна нікому не збиралася повідомляти пароль, що їй прислав Джо. Втім, вона нахилилася і прочитала табличку, яка висіла на одній з круглих дверних ручок. «ДЗВІНОК НЕ ПРАЦЮЄ, СТУКАЙТЕ», було написано на ній.

¹«Зелені двері» — пісня Марвіна Мура і Боба Дейві, в стилі кантрі.

— Марний клопіт, — сказала вона Роландові, який і справді зібрався було постукати. — Це з казки, та й по всьому.

Едді трохи відкотив її візок назад, виступив уперед і взявся за одну з круглих ручок. Двері, навіть не рипнувши петлями, легко прочинилися. Він ступив крок уперед, всередину приміщення, що нагадувало тінистий зелений грот, приклав долоні рупором до рота і закричав:

— Агов!

Звук його голосу покотився кудись далеко і повернувся геть іншим—тихим, зніченим відлунням. Наче передсмертний стогін.

— Господи, — мовив Едді. — Нам точно треба заходити всередину?

— Якщо ми хочемо знову повернутися на Шлях Променя, тоді треба. — Збліднувши сильніше, ніж зазвичай, Роланд повів їх усередину. Джейк допоміг Едді припідняти Сюзаннин візок над порогом (блоком нефритово-зеленого скла) і завезти його всередину. На зеленій скляній долівці пантофлі Юка тьмяно спалахували червоним. Не встигли вони пройти десять кроків, як двері за їхніми спинами захряслися. Той грюкіт, який годі було з чимось сплутати, прокотився повз них і полинув далеко в глибини Зеленого Палацу.

Зали для урочистих подій не було, був лише склепінчастий, схожий на печеру коридор, якому, здавалося, кінця-краю немає. Стіни мигтіли слабким зеленим сяйвом. «Цей коридор — мов у тому кіно, — подумав Джейк, — де Лякливий Лев схарапудився, коли наступив на свого власного хвоста».

І, неначе для підтвердження достовірності, без якого Джейк цілком міг обійтися, Едді заговорив тремтячим (і більш ніж задовільним) голосом, що наслідував Берта Лара¹:

Берт Лap — виконавець ролі Лякливого Лева у фільмі «Чарівник Країни Оз».

— Стійте, друзі, я от що подумав — та не хочу я бачити того Чарівника. Я вас краще надворі підожду!

— Перестань, — докірливо сказав Джейк.

— Еестань! — погодився Юк. Він ішов за хлопчиком по п’ятах, обережно поводячи пичкою з боку в бік. Жодних інших звуків, окрім їхніх власних кроків, Джейк не чув. Та все ж він щось відчував, відчував звук, якого не було. Він подумав, що це передчуття нагадує споглядання дзвіночка, якому достатньо одного подиху вітру, щоб теленькнути.

— Вибач, — мовив Едді. — Мені правда прикро. А погляньте-но туди.

Приблизно за сорок ярдів від них зелений коридор усе-таки закінчувався вузькими і неймовірно високими зеленими дверима — заввишки, напевно, тридцять футів від долівки до загостреного стрілчастого склепіння. Джейк уже чув, що з-за цих дверей долинає безперервна монотонна вібрація. По мірі того як вони наближалися, разом зі звуком наростав і Джейків страх. Щоб подолати останні дванадцять кроків до дверей, йому довелося зібрати в кулак всю свою силу волі. Цей звук був йому знайомий: він чув його, поки біг із Ґешером підземеллями Лада і коли їхав із друзями на Блейні Моно. Монотонний стук-стук-стук слоутрансових двигунів.

— Кошмар якийсь, — тихо мовив він, і в його голосі бриніли сльози. — Ми повернулися туди, звідки почали.

— Ні, Джейку, — сказав стрілець, гладячи його по голові. — Не думай про це. Тобою заволоділа ілюзія. Тримайся, будь непохитним.

Напис на цих дверях був не з фільму. Тільки Сюзанна знала, що це вислів з Данте: ОБЛИШ НАДІЮ КОЖЕН, ХТО СЮДИ ЗАХОДИТЬ.

Простягнувши праву руку, на якій лишилося два пальці, Роланд потягнув височезні двері на себе.

За дверима відкрилася зала, що здалася Джейку, Сюзанні й Едді моторошним поєднанням «Чарівника Країни Оз» і Блейна Моно. Підлогу вкривав товстий килим (блакитного кольору, як у баронському вагоні). Саме приміщення нагадувало наву кафедрального собору, що здіймалася вгору, в непроглядну зеленувато-чорну височінь. Колони, що підтримували підсвічені стіни, були великими скляними контрфорсами зеленого й рожевого кольорів. Рожевий колір точнісінько відтворював корпус Блейна. Джейк побачив, що ці колони помережано безліччю зображень, і жодне з них не викликало приємних відчуттів. Вони тривожили око і непокоїли душу. Здавалося, що серед малюнків переважають обличчя, спотворені криком.

Попереду стояв єдиний предмет умеблювання в залі: величезний трон із зеленого скла, на тлі якого відвідувачі здавалися карликами або комахами. Джейк спробував, але не зміг визначити його розмір — не було з чим порівнювати. Він прикинув, що спинка трону могла сягати п’ятдесяти футів у висоту, проте з таким самим успіхом могло бути й сімдесят п’ять чи всі сто. На спинці був символ — розплющене око, але виведене червоною, а не жовтою фарбою. Від ритмічного пульсування світла око здавалося живим, билося, як серце.

Понад троном, як труби потужного середньовічного органа, здіймалися тринадцять великих циліндрів, і кожен пульсував іншим кольором. Кожен, крім центральної труби. Вона була чорна, як пітьма, і нерухома, мов смерть.

— Агов! — прокричала Сюзанна зі свого візка. — Є тут хтось? Від звуку її голосу циліндри спалахнули так яскраво, що Джейкові довелося затулити очі. Якийсь час увесь трон сяяв, як веселка після вибуху. Потім труби згасли, потемніли, омертвіли, немов та куля в оповідях Роланда, коли вона сама (чи сила, що в ній мешкала) вирішувала пограти в мовчанку. Тепер перед очима була лише колона чорноти і порожній трон розмірено пульсував зеленим.

По тому до їхніх вух долинуло змучене гудіння, неначе востаннє запрацював якийсь неймовірно древній сервомеханізм. У бильцях трону відкрилися панелі, кожна шість футів завдовжки і два фути завширшки. З чорних отворів почав куритися рожевий дим. Здіймаючись, він забарвлювався в темно-червоний, витворюючи до болю знайому зигзагоподібну лінію. Що це, Джейк збагнув раніше, ніж з’явилися слова

(Лад Кендлтон Райлі Водоспад Гончих Псів Дешервіл Топіка) світляні й димно-червоні.

Блейнова карта маршруту.

Роланд міг скільки завгодно стверджувати, що все змінилося, що Джейкові відчуття кошмару

(це найгірший кошмар мого життя, ось у чому правда)

це просто ілюзія, витвір його збентеженої уяви й наполоханого серця, але Джейк був іншої думки. Можливо, це місто трохи скидалося на тронну залу Оза Великого і Грізного, проте насправді то був Блейн Моно. Вони знову потрапили до вагона Блейна Моно, і скоро знову почнеться загадування загадок.

Джейк відчув, що от-от закричить.

Едді впізнав голос, що прогримів з карти маршруту над зеленим троном, але вірити в те, що він належить Блейнові Моно чи Чарівникові Озу, був не схильний. Може, то й був якийсь там маг, проте вони не в Смарагдовому Місті, а Блейн здох. Едді сам відправив його додому з довбаною тріщиною.

— ПРИВІТ ВАМ ЩЕ РАЗ, МАЛЕНЬКІ ПІЛІГРИМИ!

Димна карта запульсувала, проте Едді більше не вважав, що голос лине звідти, хоча й здогадувався, що їм навіюють саме таку думку. Ні, голос ішов з труб.

Побачивши, як пополотнів Джейк, він став поряд з ним на коліна.

— Це все понти, малий, не вір.

— Н-ні... це Блейн... він живий...

— Ні, він мертвий. А це лише повідомлення, знаєш, яку школі, коли повідомляють, кого залишили після уроків, а кому треба навідатися в кімнату шість до логопеда. Розумієш?

— Що? — Джейк поглянув на нього. Вологі губи хлопчика тремтіли, погляд був скляний. — Що ти...

— Ці труби — гучномовці. Навіть голос миші звучатиме громоподібно, якщо його пропустити через систему Долбі з дванадцятьма гучномовцями. Пригадуєш фільм? Воно й має звучати гучно, Джейку, бо це ж хамляр — лише хамляр, не більше.

— ЩО ТИ ЙОМУ ТАМ КАЖЕШ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА? ОДИН ЗІ СВОЇХ ТУПИХ ЖАРТИКІВ ПЕРЕПОВІДАЄШ? ОДНУ ЗІ СВОЇХ НЕЧЕСНИХ ЗАГАДОК?

— Ага, — відповів Едді. — Загадка звучить так: «Скільки треба двополярних комп’ютерів, щоб вкрутити лампочку?» Чуваче, ти хто? Я чудово знаю, що ти не Блейн Моно. Хто ж ти насправді?

— Я... ВЕЛИКИЙ... 03! — прогримів голос. Скляні колони замигтіли, в унісон їм, заблимали труби за троном. — ВЕЛИКИЙ 03! МОГУТНІЙ 03! А ВИ ХТО ТАКІ?

Сюзанна покотила вперед й зупинилася лише біля підніжжя темно-зелених сходів, що вели до трону, поряд з яким навіть Лорд Перт виглядав би куцим карликом.

— А я Сюзанна Дін, маленька і скалічена, — сказала вона. — Батьки навчили мене бути ввічливою, але нетерпимою до тих, хто верзе нісенітниці. Ми тут, бо ми маємо тут бути. Інакше навіщо нам залишили черевики?

— ЩО ТОБІ ПОТРІБНО ВІД МЕНЕ, СЮЗАННО? ЧОГО ТИ БАЖАЄШ, КОВБОЙСЬКА ДІВЧИНКО?

— Ти знаєш, — мовила вона. — Ми прагнемо того, що хочуть усі, наскільки мені відомо. Ми бажаємо повернутися додому, бо в гостях добре, а вдома краще. Ми...

— Ти не можеш повернутися додому, — перелякано залопотів Джейк. — Не можна знову повернутися додому, сказав Томас Вулф¹, ось у чому правда.

— Це брехня, любий, — відповіла Сюзанна. — Нахабна брехня. Додому повернутися можна. Все, що для цього потрібно, — знайти веселку і пройти під нею. Ми її знайшли, решта — справа наших, так би мовити, ніг.

— ТИ ХОЧЕШ ПОВЕРНУТИСЯ ДО НЬЮ-ЙОРКА, СЮЗАННО ДІН? І ТИ, ЕДДІ ДІН? І ТИ, ДЖЕЙКУ ЧЕМБЕРЗЕ? ЦЕ ТЕ, ЧОГО ВИ ПРОСИТЕ У ВЕЛИКОГО Й МОГУТНЬОГО ОЗА?

— Нью-Йорк більше не наш дім. — Сюзанна справді виглядала дуже маленькою, проте водночас і надзвичайно безстрашною в своєму новому візку біля підніжжя гігантського трону, що пульсував. — Так само, як Ґілеад більше не дім Роландові. Віднеси нас на Шлях Променя. Ось чого ми бажаємо. Бо це наш шлях до домівки. Єдиний шлях.

— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — закричав голос у трубах. — ЗАБИРАЙТЕСЯ ГЕТЬ І ПРИХОДЬТЕ ЗАВТРА! ТОДІ Й ОБГОВОРИМО ПРОМІНЬ! ФІДЛ-ДІ-ДІ, СКАЗАЛА СКАРЛЕТ, МИ ОБГОВОРИМО ПРОМІНЬ ЗАВТРА, БО ЗАВТРА БУДЕ НОВИЙ ДЕНЬ!

— Ні, — відказав Едді. — Поговоримо зараз.

— НЕ ГНІВАЙТЕ ВЕЛИКОГО І МОГУТНЬОГО ОЗА! — заволав голос, і з кожним словом труби розлючено замигтіли. Сюзанна не сумнівалася, що голос намагався звучати грізно, проте їй він здавався радше кумедним. Як у торговця, коли той демонструє дітлахам іграшку. Погляньте, дітки! Ви говорите, а трубки тим часом блимають яскравими кольорами! Спробуйте й переконайтеся!

— Це ти нас не гніви, — сказала Сюзанна. — Бо у нас револьвери. А в тебе скляний будинок.

— Я СКАЗАВ: ЗАВТРА!

З отворів у бильцях знову повалив червоний дим, тепер густіший. Блейнова карта маршруту розтанула і розчинилася в хмарі диму. З неї виникло обличчя, обрамлене довгим волоссям: вузьке, жорстоке, напружене.

«Це той чоловік, якого Роланд застрелив у пустелі, — здивовано подумала Сюзанна. — Джонас. Я знаю, що це він».

Коли Оз заговорив знову, його голос трохи тремтів.

— ТОБТО ВИ ПОГРОЖУЄТЕ САМОМУ ВЕЛИКОМУ ОЗОВІ? — Величезне димне обличчя посміхнулося: погрозливо і водночас презирливо. — ВИ НЕВДЯЧНІ СТВОРІННЯ! НЕВДЯЧНІ!

Фокуси з димом і дзеркалами Едді розрізняв на рахунок «раз», тож тепер дивився в інший бік. Його очі округлися, і він ухопив Сюзанну за руку вище ліктя.

— Дивися, — пошепотів він. — Господи, Сьюз, глянь на Юка!

Сформовані з диму привиди не цікавили пухнастика-шалапута взагалі, чим би вони не були: картами маршрутів монорейкових поїздів, мертвими мисливцями за трунами чи просто довоєнними голівудськими спецефектами. Він помітив (чи нанюхав) щось цікавіше.

Сюзанна вхопила Джейка за плечі, розвернула його і показала на тварину. Хлопчик збагнув усе за мить до того, як Юк дотрюхикав до маленької ніші в лівій стіні. Від зали його відділяла зелена завіса в тон скляних стін. Юк витягнув довгу шию, вхопив край запинала зубами і відсмикнув убік.

За портьєрою блимали червоні й зелені лампочки, у скляних коробках крутилися циліндри, в довгих рядах підсвічених циферблатів гойдалися вперед і назад стрілки. Але Джейк усього цього не помічав. Його увагу поглинув чоловік, що спиною до них сидів за панеллю керування. Його масне волосся, закаляне брудом і кров’ю, закошланими пасмами звисало на плечі. На голові в нього була гарнітура з крихітним мікрофоном, у який він говорив. Спиною він їх побачити не міг і попервах навіть гадки не мав, що нюх Юка виказав його криївку.

— ІДІТЬ! — прогримів голос із труб... тільки тепер Джейк побачив, звідки він насправді йде. — ПОВЕРТАЙТЕСЯ ЗАВТРА, ЯКЩО ХОЧЕТЕ! ПОПЕРЕДЖАЮ!

— Це таки Джонас. Мабуть, Роланд його не прикінчив, — прошепотів Едді, проте Джейк був іншої думки. Він упізнав той голос. Впізнав навіть спотворений підсилювачем у трубах. Як він узагалі міг припустити, що це голос Блейна?

— ПОПЕРЕДЖАЮ: ЯКЩО НЕ ПІДЕТЕ...

Юк загавкав, пронизливо і якось лиховісно. Чоловік у ніші почав повертатися.

«Розкажи мені, хлопче, — якось мовив власник цього голосу, ще раніше, ніж відкрив для себе сумнівні розваги гучномовця. — Розкажи мені все, що тобі відомо про двополярні комп’ютери і транзитивні схеми. Розкажи, і я дам тобі попити».

То був не Джонас і ніякий не Чарівник, а онук Давида Спритного. Цок-Цок.

Джейк сполохано дивився на Цок-Цока. Небезпечна істота, що мешкала у підземеллях міста Лад зі своїми друзяками — Ґешером, Гутсом, Брендоном і Тіллі, зникла. Чоловік, якого хлопчик зараз бачив, міг би доводитися батьком тому монстрові... чи дідом. Ліве око (котре видряпав йому Юк) стирчало назовні білою безформною масою, частково залишаючись у очниці, а частково звисаючи на неголену щоку. Правий бік його голови виглядав так, наче з нього зняли скальп — крізь довгий трикутний отвір, де було зірвано шкіру, прозирав череп. У пам’яті Джейка, затьмареній панікою, виник невиразний спогад: шмат шкіри звисає Цок-Цокові на щоку, проте тієї миті Джейк уже нетямився і був на межі істерики... втім, як і зараз.

Юк теж упізнав чоловіка, що намагався його вбити, тож тепер істерично гавкав, опустивши голову, вишкіривши зуби й вигнувши спину дугою. Цок-Цок вирячився на нього широко розплющеним від подиву оком.

— Не зважайте на цього нещасного за портьєрою, — сказав голос за їхніми спинами. І захихотів. — У мого друга Ендрю знову невдалий день, уже вкотре за тривалий час. Бідолашка. Не варто було забирати його з Лада, але там він виглядав таким розгубленим... — Власник голосу знову захихотів.

Джейк рвучко обернувся і побачив, що на великому троні по-турецькому сидить якийсь чоловік. На ньому були джинси, темний піджак із поясом і старі стоптані ковбойські чоботи. На піджаку був ґудзик із зображенням свинячої голови з отвором від кулі між очима. На колінах незнайомець тримав мішок на шворці. Чоловік підвівся, стоячи на сидінні трону, як малюк у батьковому кріслі, й усмішка зійшла з його обличчя, як відшарована шкіра. Його очі спалахнули гнівом, і губи вишкірилися над величезними хижими зубами.

— Давай, Ендрю! Убий їх! Поріши цих тварюк!

— Моє життя — твоє! — заверещав чоловік у ніші, і Джейк уперше помітив, що в кутку стоїть автомат-скоростріл. Подолавши простір одним стрибком, Цок-Цок ухопив його руками. — Моє життя — твоє!

Він повернувся, проте не встиг нічого зробити, бо на нього знову накинувся Юк. Шалапут стрибнув уперед і міцно вп’явся зубами в ліве стегно Цок-Цока попід самим пахом.

Едді й Сюзанна в унісон витягли зброю: в кожного було по одному великому револьверу, отриманому від Роланда. Вистрелили теж одночасно, анітрохи не відстаючи в швидкості. Одна куля знесла Цок-Цокові верх голови, втрапивши в апаратуру. Відлуння від цього пострілу було гучним, проте, на щастя, коротким. Друга куля поцілила в горло.

Цок-Цок заточився вперед: один крок, ще один. Юк зістрибнув на долівку й, гарчачи, позадкував. З третім кроком Цок-Цок опинився у тронній залі. Він потягнувся руками до Джейка, і в його єдиному оці хлопчик побачив ненависть і неначе прочитав останню думку старого Цокі: «Ах ти ж малий засранець...»

Потім Цок-Цок повалився обличчям уперед, достоту так само, як тоді, у Колисці Сивих... лише цього разу він більше не підніметься.

— Так загинув Лорд Перт, і земля здригнулася, коли він упав, — мовив чоловік на троні.

«Тільки це не чоловік, — подумав Джейк. — Не людина. Ми нарешті знайшли чаклуна. І, здається, я здогадуюсь, що в нього в торбі».

— Це Мартен, — констатував Роланд, простягаючи ліву неушкоджену руку. — Мартен Бродклоук. Після всіх цих років. Всіх цих століть.

— Треба, Роланде?

Едді вклав Роландові в руку револьвер, яким застрелив Цок-Цока і з якого досі курився синій димок. Роланд подивився на свій древній револьвер таким поглядом, наче вперше його бачив, а потім повільно націлив його на істоту з рожевими щоками, що, схрестивши ноги, сиділа на троні Зеленого Палацу й посміхалася.

— Нарешті, — видихнув Роланд, зводячи курок. — Нарешті я взяв тебе на мушку.

— Гадаю, ти й сам добре розумієш, що зброя тобі не допоможе, — зауважив чоловік на троні. — Вона безсила проти мене. Револьвер не вистрелить, друже Роланде. До речі, як там твої родичі? Я вже багато років з ними не спілкувався. Ніколи не любив писати листи. Хтось би мав відшмагати мене за це, еге ж!

Закинувши голову, він розреготався. Роланд натиснув на спуск, проте револьвер дав осічку: пролунало лише сухе клацання.

— Я ж тобі казав. Мабуть, у барабан випадково втрапив один із намоклих набоїв, ти так не думаєш? Такими добре затуляти вуха від тонкоходу, але старим чаклунам вони шкоди не заподіють, га? Погано. Ой, твоя рука, Роланде, що з твоєю рукою? Бачу, на ній поменшало пальців. Добряче ж тебе життя побило, ге? Але ти можеш його собі полегшити. Ви з друзями можете прожити чудове життя — ось у чому правда, як сказав би Джейк. Життя без жодних омаромонстрів, без скажених потягів, без сумнівних (щоб не сказати — небезпечних) мандрівок іншими світами. Все, що для цього треба, — припинити свої ідіотські й марні пошуки Вежі.

— Ні, — відповів Едді.

— Ні, — сказала Сюзанна.

— Ні, — мовив Джейк.

— Ні! — сказав Юк і для переконливості гавкнув.

Чоловік на зеленому троні, не перестаючи посміхатися, залишався незворушним.

— А ти, Роланде? — звертаючись до стрільця, спитав він. — Що скажеш ти? — Він повільно підніс догори мішок на шворці, запилюжений і древній на вигляд. Він звисав у чаклуновій руці, нагадуючи сльозу. Помалу та річ, що лежала всередині, запульсувала рожевим світлом. — Відступися, і їм не доведеться побачити те, що тут, усередині. Не доведеться побачити останню сцену цієї сумної довгої п’єси. Відступися. Одвернися від Вежі та йди собі з миром.

— Ні, — усміхнувся Роланд. Його усмішка все ширшала, а вишкір чаклуна все в’янув. — Можеш скільки завгодно зачакловувати мої револьвери. Ті, що походять з цього світу.

— Роланде, не знаю, що ти собі думаєш, хлопче, але попереджаю тебе...

— Про що? Не ставати на шляху Великого Оза? Грізного Оза? Але я все-таки не послухаюся тебе, Мартене... чи Мерліне... чи як тебе там зараз...

— Флеґґ, — відрекомендувався чоловік на троні. — Ми зустрічалися раніше. — Він знову посміхнувся, проте замість розплистися, риси його обличчя зіщулилися у злобну гримасу. — На руїнах Ґілеаду. З тобою і твоїми друзяками. З тим хихотливим віслюком Катбертом Олґудом і Декуррі, хлопцем із родимою плямою. Ви рушали на захід, шукати Вежу. Чи, як кажуть у світі Джейка, пішли шукати Чарівника. Я знаю, що ти бачив мене, хоча сумніваюся, чи тобі було відомо, що я теж вас спостеріг.

— І спостережеш ще не раз, — сказав Роланд. — Звісно, якщо я тебе зараз не вколошкаю і не покладу край твоїм нахабним втручанням.

Досі тримаючи револьвер у лівій, він сягнув правою до пояса джинсів, за який було запхнуто Джейків «рюгер», зброю з іншого світу, що, можливо, була непідвладна чарам мага. Його рухи були, як завжди, блискавичними, швидкість засліплювала.

Чоловік на троні скрикнув і відсахнувся. Мішок упав з колін, і з нього вислизнула куля, що колись побувала в руках Реї, Джонаса, потім самого Роланда. З отворів у бильцях трону знову повалив дим, але цього разу зелений, а не червоний. Дим потроху оповивав трон, роблячи його невидимим. І все ж Роланд міг застрелити чоловіка, що зник у диму, якби витяг пістолет без затримки. Проте «рюгер» вислизнув з його скаліченої руки, приціл застряг у застібці ременя. Щоб витягти цівку, йому знадобилася лише чверть секунди, але саме її й забракло. Роланд тричі вистрелив у пелену диму, а потім, не зважаючи на застережні крики своїх друзів, побіг уперед.

Він розвіяв дим руками і побачив, що кулі розтрощили спинку велетенського трону і вона розпалася на зелені брили скла, проте істота в людській подобі, що називала себе Флеґґом, зникла. І Роланд засумнівався, що він (чи воно) взагалі був на троні.

Проте кристал залишився. Цілий і неушкоджений, він світився тим принадним світлом, яке стрілець пам’ятав з давніх давен — з Меджису, коли він був такий молодий і закоханий. Вцілілий кристал із Мерлінової веселки опинився майже на краю сидіння трону. Якби він прокотився ще два дюйми, то впав би на долівку й розлетівся на друзки. Втім, цього не сталося. Чаклунське знаряддя, яке Сюзен Дельґадо помітила крізь вікно в хатині Реї у світлі Місяця-Цілунку, не розбилося.

Роланд підняв кулю (вона лягла на долоню, мов рідна, мов усі ці роки там і лежала) і зазирнув у її серпанкові тривожні глибини.

— Ти справді прожила зачакловане життя, — прошепотів до кулі Роланд. Згадалася Рея — така, якою він бачив її в цій кулі, з насмішкуватим поглядом старечих очей. Згадались язики великого жнив’яного багаття, що здіймалися довкола Сюзен, а в мареві спеки мерехтіла її краса. Мерехтіла, як міраж у пустелі.

«Клята цяцька! — подумав він. — Якби я жбурнув тебе на підлогу, то ми всі втопилися б у морі сліз, яке б ринуло з твого розколотого черева... морі сліз тих людей, яким ти провістила лиху долю».

А чому б не зробити це? Якщо кляту штуковину не розбивати, вона могла би придатися їм у пошуках Шляху Променя, проте Роланд сумнівався в тому, що їм потрібна ця допомога. Цок-Цок та істота, що називала себе Флеґґом, виявилися в цьому сенсі їхніми останніми перешкодами. Зелений Палац був їхніми дверима назад до Серединного світу, віднині підвладними їм. Стрілець і його друзі завоювали їх силою.

Але ти ще не можеш піти, стрільцю. Ти ще не розповів свою історію до кінця, не описав Постанню подію.

Кому належав той голос? Ваннеєві? Ні. Корту? Ще раз ні. То не був і голос його батька, який одного разу витяг його з ліжка повії. То був найсуворіший голос, голос, який він часто чув у своїх тривожних снах, такий жаданий і такий рідкісний гість. Ні, не той голос, цього разу не він.

Цього разу він чув голос ка — того ка, що мов вихор. Роланд багато розповів про той жахливий чотирнадцятий рік свого життя... але не все, не до кінця. Як і в історії Детти Волкер та Синьої Тітки, де фігурувала особлива тарілка, було ще щось. Дещо приховане. Він розумів, що питання не в тому, чи зможуть вони вчотирьох вибратися з Зеленого Палацу й віднайти Шлях Променя. Під загрозою опинилося саме існування їхнього ка-тету. Якщо вони залишаться разом, то він більше не зможе нічого від них приховувати: доведеться розповісти про те, що він бачив, коли востаннє зазирав у магічну кулю того року, давно похованого в товщі часу. Через три ночі після бенкету. Доведеться їм розповісти...

«Ні, Роланде, — прошепотів голос. — Не просто розповісти. Цього разу ні. Ти й сам це розумієш».

Так. Він розумів.

— Підійдіть, — сказав стрілець, звертаючись до своїх супутників.

Вони повільно скупчилися довкола нього. Їхні широко розплющені очі поволі затопило світло кулі. Всі, навіть Юк, уже майже поринули в гіпнотичний стан.

— Ми ка-тет, — промовив Роланд, простягаючи кулю до них. — Одне ціле й один з багатьох. На початку свого пошуку Темної Вежі я втратив кохання свого життя. А тепер погляньте в цю кляту річ, і побачите, кого я втратив невдовзі. Подивіться раз і назавжди. Дивіться дуже уважно.

Вони дивилися. Куля в піднятих руках Роланда запульсувала швидше, а потім затягла їх у свої глибини й помчала у вихорі. В коловороті рожевого смерчу вони полетіли над чародійською веселкою до Ґілеаду, яким він був колись.

РОЗДІЛ IV

КУЛЯ

Джейк з Нью-Йорка стоїть у горішній галереї Великої Зали Ґілеаду — не просто резиденції мера, а цілого замку посеред зеленого краю. Він роззирається навколо і бачить Сюзанну та Едді, що стоять біля гобелена. Їхні очі широко розплющені, руки тісно переплетені. Сюзанна теж стоїть — у неї знову є ноги, принаймні, зараз. Замість взуття, яке вона називає «чохлами», на ній рубінові черевички, такі самі, які були у Дороті, коли вона ступила на поріг свого роду Великої Зали, щоб знайти Чарівника Оза, того хамляра.

«У неї є ноги, бо це сон», — думає Джейк, але знає, що це не сон. Він опускає погляд і бачить Юка, який дивиться на нього занепокоєним розумним поглядом своїх очей із золотистою облямівкою. На ньому досі червоні пантофельки. Джейк нахиляється і гладить Юка по голові. Відчуття шкурки шалапута цілком реальне. Ні, це не сон.

Втім, Роланда з ними немає. Їх четверо, а не п'ятеро. Джейк починає усвідомлювати ще одне: повітря в коридорі рожевувате, а довкола смішних старомодних електричних лампочок, що освітлюють коридор, обертаються маленькі рожеві ореоли. Щось має статися, якась сцена зараз розіграється перед їхніми очима. Й одразу ж, наче за покликом його думки, хлопчик чує клацання підборів. Хтось наближається.

«Я знаю цю історію, — думає Джейк. — Мені її розповідали».

Побачивши, як з-за рогу виходить Роланд, хлопчик розуміє, що це за історія: в ній Мартен Бродклоук зупинить Роланда, коли той проминатиме покої матері, йдучи на даху пошуках прохолоди. «Агов, хлопче, — покличе Мартен. — Заходь. Не стовбич у коридорі! Твоя мати хоче тебе бачити». Та, звісно, то неправда, і скільки б часу не спливло, правдою це не стане. Насправді Мартен хоче, щоб хлопчик побачив свою матір і збагнув, що Ґабріела Дескейн стала коханкою придворного чаклуна його батька. Мартен хоче підштовхнути хлопця до того, щоб він завчасу пройшов випробування на дорослість, поки його батька немає вдома, тож нікому буде його спинити. Він хоче прибрати цуценя з дороги, поки в цуцика не виросли зуби, достатньо великі, щоб кусатися.

Зараз вони це все побачать, сумна комедія розгорнеться перед їхніми очима за визначеним наперед сценарієм. «Я ще занадто маленький для цього», — думає Джейк. Проте це не так. Роланд буде лише на три роки старший за нього, коли приїде до Меджису й на Великому Шляху зустріне Сюзен. Лише на три роки буде старший, коли покохає її, лише на три роки старший, коли її втратить.

«Все одно я не хочу цього бачити...»

І не побачить. Роланд наближається, і Джейк розуміє, що все вже сталося. Бо зараз не серпень, час Повної Землі, а пізня осінь чи рання зима. Роланд одягнений у накидку-пончо, нагадування про поїздку до Зовнішньої Дуги. Щоразу, коли він робить видих, з рота й носа у нього вириваються струмочки пари: у Ґілеаді нема центрального опалення, тут, угорі, зимно.

Сталися й інші зміни: Роланд тепер носить на стегнах револьвери, що належать йому за правом народження, великі, з сандаловими руків'ями. «Батько віддав йому їх на бенкеті», — здогадується Джейк, достоту не розуміючи, звідкіля він це знає. А Роландове обличчя, хоч і досі юне, вже не таке відкрите й недосвідчене, як у хлопчика, що п'ять місяців тому тинявся цим коридором. Відтоді хлопчик, якого Мартен планував заманити в пастку, багато пережив, і битва з Кортом була найлегшим випробуванням з усіх витриманих.

І ще дещо помічає Джейк: на ногах у хлопчика-стрільця червоні ковбойські чоботи. Втім, сам стрілець навіть не підозрює про це. Бо відбувається це все не наяву.

Але щось реальне у цьому все-таки є. Вони всередині магічної кулі, їх підхопив рожевий смерч (рожеві ореоли довкола лампочок нагадують Джейкові Водоспад Гончих Псів і місячні веселки, що обертаються в тумані), і все це відбувається повторно.

— Роланде! — кличе Едді з того місця коло гобелена, де стоять вони з Сюзанною. Жінка зойкає і хапає його за плече, щоб він замовк, проте Едді не звертає на неї уваги. — Роланде, не треба! Не варто!

— Ні! Олан! — дзявкає Юк.

Роланд не звертає на них обох ані найменшої уваги й проходить повз Джейка, мало не зачепивши його, проте не помітивши. Для Роланда їх не існує. Хоч він і в червоних чоботях, та цей ка-тет у далекому майбутньому.

Він зупиняється біля дверей у віддаленому кінці коридору, якусь мить вагається, потім стукає кулаком. Едді кидається до нього, не випускаючи Сюзанниної руки. Скидається на те, що він просто тягне жінку за собою.

— Ходімо, Джейку, — гукає до хлопчика Едді.

— Ні, я не хочу.

— Тут штука не в тому, що ти хочеш чи не хочеш. Ми повинні це побачити. Якщо ми не можемо його зупинити, то принаймні маємо зробити те, для чого нас сюди покликано. Ходімо!

З важким від страху серцем, з напруженим вузлом у животі Джейк плентається за Едді. Коли вони підходять до Роланда — револьвери на його худих стегнах здаються величезними, а його гладеньке, проте вже змучене обличчя викликає у Джейка бажання розплакатися, — стрілець знову стукає в двері.

— Її там нема, сонце! — кричить йому Сюзанна. — Її нема чи вона не хоче відчиняти, але це не має значення! Облиш її! Не ходи до неї! Вона того не варта! Той факт, що вона твоя мати, не зробить її вартою! Йди собі!

Але він її не чує. І стоїть на місці. Невидимі, Джейк, Едді, Сюзанна і Юк скупчуються за його спиною, і Роланд натискає на ручку дверей, що ведуть до покоїв його матері. Двері не замкнено. Він прочиняє їх, і їхнім поглядам відкривається напівтемна кімната, з шовковими драпіровками на стінах. На підлозі — килим, схожий на ті перські килими, що їх обожнює Джейкова мама... тільки Джейк знає, що цей виткано в провінції Кашамін.

У віддаленому кінці вітальні, біля вікна, затуленого віконницями від зимових вітрів, Джейк бачить крісло з низькою спинкою і розуміє, що саме в ньому вона сиділа у день Роландового випробування мужності. Саме там вона сиділа, коли син помітив на її шиї засос.

Зараз крісло порожнє, проте стрілець робить ще один крок у глиб кімнати й озирається на двері, що ведуть до опочивальні Ґабріели. Аж раптом Джейк помічає під драпіровкою біля наглухо зачиненого вікна пару черевиків — чорних, а не червоних.

— Роланде! — у відчаї гукає він. — Роланде, за драпіровкою! Там хтось є! Стережися!

Але Роланд не чує.

— Мамо? — кличе він. Голос у нього такий самий, Джейк упізнав би його за будь-яких обставин... проте він юний і дзвінкий, геть не надтріснутий, ще не охриплий від куряви, вітрів і цигаркового диму. — Мамо, це Роланд! Я хочу з тобою поговорити!

Досі ніякої відповіді. Він заходить у невеличкий коридор, що веде до опочивальні. Джейкові хочеться залишитися тут, у вітальні, підійти до драпіровки й відсмикнути її, але водночас він знає, що не повинен цього робити. Навіть якби спробував, то навряд чи щось би з цього вийшло — імовірніше за все, його рука, як рука привида, просто пройшла б крізь тканину.

— Ходімо, — каже Едді. — Ми маємо йти за ним.

Вони пересуваються групою, що за інших обставин могла би здатися кумедною. Але зараз усе інакше, тут троє людей, що відчайдушно жадають допомогти другові.

Роланд зупиняється і дивиться на ліжко, що стоїть ліворуч біля стіни. Дивиться, мов зачарований. Можливо, намагається уявити в ньому свою матір з Мартеном, можливо, згадує Сюзен, з якою жодного разу не спав у нормальному ліжку, не кажучи вже про таке розкішне ложе під балдахіном. Джейк бачить невиразний профіль стрільця у трельяжі на протилежному боці кімнати, в ніші. Цей трельяж стоїть перед маленьким столиком, він нагадує Джейкові про ту половину батьківської спальні, що належала його матері. Марнославство.

Стрілець струшує з себе заціпеніння і думки, в які поринув. На його ногах страхітливі червоні чоботи. В тьмяному світлі спальні вони скидаються на чоботи людини, яка щойно перейшла вбрід струмок крові.

— Мамо!

Він робить крок у бік ліжка і нахиляється, неначе хоче під нього зазирнути, щоб пересвідчитися, чи не там вона, бува, ховається. Та навіть якщо вона ховається, то не під ліжком. Черевики, що їх Джейк бачив під драпіровкою, були жіночі, й фігура, що стоїть на іншому боці короткого коридору, який веде до опочивальні, вбрана у жіночу сукню. Джейк бачить її поділ.

Але це не єдине, що він помічає. Джейк розуміє всю глибину непростих взаємин Роланда з матір'ю і батьком краще, ніж Едді чи Сюзанна, бо Джейкові батьки дуже нагадують Роландових: Елмер Чемберз — стрілець у Мережі, а Меґан Чемберз уже давно спить зі своїми друзями-збоченцями. Цього Джейкові не розповідав ніхто, проте йому це відомо. У нього спільний з батьками кхеф, тож він знає те, що знає.

Про Роланда він теж дещо знає. Стрілець бачив свою матір у магічній кулі. То була Ґабріела Дескейн, вона щойно повернулася зі свого усамітнення в Дебарії, Ґабріела, що збиралася в усьому зізнатися своєму чоловікові, покаятися в своїх гріхах після бенкету, збиралася благати в нього пробачення і благати, щоб він знову взяв її до свого ліжка... а коли Стівен засне після любощів, вона мала всадити йому в груди ніж. Або просто зробити легенький надріз на руці, навіть не розбудивши його. З таким ножем у обох випадках кінець був би однаковим.

Усе це Роланд побачив у кулі перед тим, як передав злощасну річ своєму батькові, і Роланд надумав покласти цьому край. Врятувати життя Стівену Дескейну, сказали б Едді й Сюзанна. Проте Джейк, навчений досвідом нещасної дитини, розуміє більше. Роланд хоче врятувати життя й своїй матері. Дати їй останній шанс отямитися, останній шанс стати на бік чоловіка. Один останній шанс розкаятися в своєму зв'язку з Мартеном Бродклоуком.

Авжеж, вона розкається, авжеж, відречеться од Мартена! Інакше й бути не може! Роланд бачив її обличчя того дня — вона була глибоко нещасна, тож немає сумнівів, що вона отямиться! Вона не обере чаклуна! Якщо він, Роланд, лишень зуміє її переконати...

Тож, не усвідомлюючи, що він знову піддається оманливій юнацькій самовпевненості — Роланд не може збагнути, що нещастя й сором у жодне порівняння не йдуть з плотським бажанням, — він прийшов поговорити з матір'ю, благати її, поки ще не пізно, повернутися до чоловіка. Одного разу він уже врятував її від неї самої, скаже він їй, проте вдруге він цього не зможе зробити.

«А якщо вона не погодиться, — думає Джейк, — чи спробує прикинутися, буцімто не розуміє, про що він торочить, він поставить її перед вибором: зараз же, негайно, з його допомогою покинути Ґілеад або завтра її закують у кайдани й проголосять зрадницею, а її злочин буде визнано настільки тяжким, що її повісять, як повісили кухаря Гекса».

— Мамо? — кличе він, досі не помічаючи фігури, що стоїть у темряві за його спиною. Він робить ще один крок у глиб кімнати, й фігура теж зрушує з місця. Піднімає руки. В руках у неї щось є. Не зброя, Джейк уже бачить, але виглядає ця річ смертельно небезпечною, підступною, змієподібною...

— Роланде, стережися! — кричить Сюзанна, і її голос діє, як магічний перемикач. На туалетному столику щось спалахує — авжеж, це куля, яку вкрала Ґабріела. Її вона принесе коханцеві, щоб втішити, коли син стане на заваді вбивству — і тепер, неначе у відповідь на Сюзаннин крик, куля загорається. Бризки світла заливають трельяж і тьмяно віддзеркалюються в кімнату. У цьому світлі, в свічаді, Роланд нарешті помічає фігуру в себе за спиною.

— Господи! — скрикує Едді. — О Боже, Роланде, це не твоя мати! Це...

Це навіть не жінка, вже не жінка, це більше схоже на живого мерця в бруднющій сукні. На голові в неї стирчать кілька волосин, на місці носа темне провалля, але її очі досі горять вогнем, і змія, яку вона тримає в руках, напрочуд жива. Попри всю глибину свого жаху, Джейк встигає подумати, чи не знайшла вона цю змію під тим самим каменем, де була змія, яку вбив Роланд.

В апартаментах матері на стрільця чатує Рея, відьма з Коосу, вона прийшла не лише забрати свою цяцьку, але й поквитатися з хлопцем, який завдав їй стількох неприємностей.

— Попався, лярвине поріддя! — тріумфально верещить вона й хихоче. — Зараз ти мені за все заплатиш!

Але Роланд помітив її, побачив відображення у кристалі. Рею зрадила та сама куля, по яку вона сюди прийшла. Він рвучко обертається, його руки страхітливо швидко опускаються до револьверів. Йому чотирнадцять років, час найблискавичнішої реакції, найшвидших рефлексів, і він реагує, як підпалений порох.

— Ні, Роланде, не треба! — кричить Сюзанна. — Це обман, це все куля!

Джейк встигає перевести погляд з дзеркала на жінку, що стоїть у дверному проході, встигає збагнути, що куля ввела в оману і його.

Либонь, в останню мить Роланд теж розуміє правду: жінка у дверях насправді його мати, а в руках у неї не змія, а пояс, який вона виткала для нього власноруч, мабуть, щоб помиритися з ним, розуміє, що кристал обдурив його в єдиний доступний для нього спосіб — дзеркальне відображення.

Хай там як, але вже пізно. Гримлять постріли з револьверів, яскраве жовте світло розганяє темряву в кімнаті Він не може зупинитися одразу, натискає на гачок кожного револьвера двічі, й чотири кулі відкидають Ґабріелу Дескейн назад у коридор. На її вустах досі грає сповнена надії усмішка: давай помиримося.

Вона так і помирає — з усмішкою.

Роланд стоїть на місці, з цівок його револьверів куриться димок, на обличчі застигла гримаса подиву й жаху. Він лише починає усвідомлювати правду, з якою відтепер житиме все життя: він убив свою матір з батькових револьверів.

Огидний сміх виповнює кімнату. Роланд не озирається. Видиво скривавленої жінки в синій сукні й чорних черевиках, що лежить у коридорі своїх покоїв, приковує його до місця. Він прийшов урятувати цю жінку, а натомість убив. Вона лежить із поясом, який сама плела, на животі, що стікає кров'ю.

Джейк повертається до Роланда і не надто дивується, коли бачить, що в кулі ширяє зелене обличчя жінки в гостроверхому чорному капелюсі. Він знає, що то Лиха Відьма Сходу, Рея з Коосу. Вона вирячається на хлопця з револьверами в руках і шкіриться до нього в найстрахітливішій посмішці, яку Джейк бачив у своєму житті.

— Я спалила дівку, яку ти любив, — еге, живцем спалила, — а тепер тебе ще й матеревбивцею зробила. Ти розкаюєшся в тому, що вбив мою змію, стрільцю? Мого бідного любого Ермота? Шкодуєш, що перейшов дорогу підступнішій за тебе?

Він не подає жодних ознак того, що чує, лише дивиться на свою мертву матір. Скоро він підійде до неї, стане коло неї навколішки, але не зараз, не зараз.

Обличчя в кулі тепер повертається до трьох подорожніх і змінюється, стає старим, виснаженим, у виразках — перетворюється на лице, яке Роланд бачив у брехливому дзеркалі. Стрілець неспроможний побачити своїх майбутніх друзів, але Рея їх бачить. Еге ж, добре їх бачить.

— Відступіться! — каркає вона, як ворона, що сидить на голій гілці на тлі холодного зимового неба. — Відступіться! Не шукайте Вежі!

— Ніколи, суко, — відрубує Едді.

— Ви ж бачите, який він! Це чудовисько! І це лише початок! Поцікавтесь в нього, що сталося з Катбертом. І Аланом. Весь той хист не допоміг Алану, о ні! Спитайте, що було з Джеймі Декуррі. В нього ще не було жодного друга, якого б він не вбив, і жодної коханки, яку б не розвіяв вітер!

— Іди своїм шляхом, — каже Сюзанна, — і залиш нам наш шлях

Зелені потріскані губи Реї страхітливо скривилися.

— Він убив свою матір!Як гадаєш, що він зробить з тобою, тупе коричневе стерво?

— Це не він її вбив, — каже Джейк. — Її вбила ти. Забирайся геть!

Джейк робить крок до кулі, збираючись розтрощити її на друзки... він розуміє, що йому це вдасться, бо куля реальна. Це єдина реальна річ у полі їхнього зору. Та перш ніж він встигає взяти її до рук, куля беззвучно вибухає рожевим світлом. Джейк затуляє обличчя руками, щоб не осліпнути, а потім

(тану я тану що за світ ох що за світ)

падає, кружляє вниз у рожевому смерчі, летить геть із Країни Оз, назад до Канзасу, геть із Країни Оз і назад до Канзасу...

РОЗДІЛ V

ШЛЯХ ПРОМЕНЯ

—...вдома, — пробурмотів Едді. Власний голос здався йому глухим і рипучим, наче після добрячого стусана по голові. — Знову вдома. В гостях добре, а вдома краще.

Він спробував розплющити очі, проте попервах не зміг. Здавалося, їх щільно склеїли. Приклавши долоню до лоба, він потягнув шкіру вгору. Спрацювало — очі розплющилися. Проте він не побачив ані тронної зали Зеленого Палацу, ані пишно оздобленої, проте задушливої опочивальні, де він щойно був (власне, це несподіванкою не здавалося).

Він лежав на галявинці, на якій росла трава, вкрита зимовою памороззю. Неподалік Едді помітив невеличку діброву, де на гілках дерев ще подекуди трималося останнє коричневе листя. На одній гілці листок був дивний: білий. Листок-альбінос. Кудись у глиб гаю тік дзюркотливий струмок. У високій траві губився новий, зручніший Сюзаннин візок. На шинах Едді побачив бруд і кілька налиплих на спиці коричневих хрустких листочків. А ще кілька жмутів трави. В небі над головою нерухомо висіли білі хмари, привабливі, як купа простирадл у кошику для прання.

«Коли ми заходили до палацу, небо було безхмарне», — подумав Едді й зрозумів, що час знову здійснив виток уперед. Він не мав певності щодо того, чи хоче дізнатися, багато чи мало часу спливло — світ Роланда нагадував трансмісію, зубчаті колеса зі спиляними зубцями. Ніколи не знаєш, коли перейде на нейтраль чи помчить на надвисокій швидкості.

Але чи був це світ Роланда? А якщо так, то як вони до нього повернулися?

— Звідки мені знати? — прохрипів Едді й, кривлячись, повільно звівся на ноги. Він сумнівався, що це похмілля, але ноги були мов ватяні, а самопочуття було таке, ніби він встав із важкою головою після полуденного відпочинку в неділю.

Роланд і Сюзанна лежали на землі під деревами. Стрілець ворушився уві сні, проте Сюзанна лежала на спині, широко розкинувши руки, й так гучно, не по-жіночому хропла, що Едді розплився в усмішці. Джейк був неподалік, Юк спав на боці біля хлопчикового коліна. Коли Едді на них поглянув, Джейк широко розплющив очі й сів. Його очі були невидющі, він прокинувся, але після міцного сну досі цього не усвідомив.

— Ґраз, — мовив Джейк і позіхнув.

— Так, — відповів Едді, — вважай, що я все зрозумів. — Він почав повільно розвертатися на 180 градусів. Подолавши вже три чверті кола, він помітив на обрії Зелений Палац. З тієї місцини, де вони зараз перебували, він здавався геть крихітним, і похмурий день позбавив його осяйності. Едді вирішив, щодо нього не менше тридцяти миль. На землі він помітив сліди коліс Сюзанниного візка, що вели звідти.

До Егіді долинали притлумлені звуки тонкоходу. Йому здалося, що він навіть бачить ртутний відблиск на поверхні землі, схожий на трясовину, що стелеться безкрайньою рівниною... і нарешті висихає за п’ять миль звідси. П’ять миль на захід? Судячи з розташування Зеленого Палацу і того факту, що вони мандрували на схід трасою 70, припущення здавалося ймовірним, але хтозна? Особливо коли немає сонця, що правило б за дороговказ.

— А де шосе? — спитав Джейк сиплим від сну голосом. Юк теж прокинувся і тепер потягувався: спершу витягнув одну задню лапу, потім другу. Едді помітив, що шалапут загубив один із черевичків.

— Можливо, його ліквідували через брак інтересу.

— Здається, ми вже не в Канзасі, — сказав Джейк. Едді зиркнув на нього уважно, але збагнув, що малий процитував «Чарівника Країни Оз» ненавмисне. — Принаймні не в тому Канзасі, де грають «Канзаські королі» або навіть «Монархи».

— Чому ти так вважаєш?

Джейк тицьнув пальцем на небо. І коли Едді підвів погляд, то зрозумів, що помилявся: небо не було захмарене повністю, не було нудним, як кошик із постільною білизною. Хмари над їхніми головами безупинно, як стрічка конвеєра, пливли до обрію.

Вони знову опинилися на Шляху Променя.

— Едді? Де ти, любий?

Відірвавши погляд од вервечки хмар у небі, Едді глянув на Сюзанну. Вона вже сиділа й з розгубленим виглядом терла потилицю. Можливо, вона сумнівалася навіть у тому, хто вона сама. У світлі хмарного дня червоні чохли на її ногах дня здавалися тьмяними, та все одно лишалися найяскравішими плямами з усього, що зараз потрапляло в поле зору Едді... допоки він не глянув униз, на свої ноги, й не побачив хіпові черевики на кубинських підборах. Втім, вони теж мали доволі знебарвлений вигляд, та тепер Едді сумнівався, що винуватити в цьому можна було лише похмурий день. Він оглянув по черзі Джейкові черевики, Юкові три пантофельки, ковбойські чоботи Роланда (стрілець уже сидів на землі, обійнявши руками коліна, й вдивлявся невидющим поглядом кудись у далечінь). Барва у них була та сама — рубіново-червона, але тепер здавалася позбавленою життя. Неначе після носіння їхня магія зникла.

Зненацька Едді відчув непереборне бажання скинути їх.

Він сів біля Сюзанни, поцілував її і сказав:

— Доброго ранку, Спляча Красуне. Чи дня, якщо вже на те. — А потім швидко, ніби гидуючи самим доторком (відчуття було таке, наче торкаєшся шкіри покійника), скинув черевики. Вони були зношені, потерті на носках, підбори закаляні брудом — словом, уже не виглядали новими. Ще кілька хвилин тому він не знав, як вони вчотирьох тут опинилися, проте зараз біль у м’язах ніг і сліди від коліс візка розповіли йому все. Вони прийшли сюди пішки. Як лунатики. Уві сні.

— Це твоя найкраща ідея за... ну, за тривалий час, — мовила Сюзанна і зірвала з ніг чохли. Неподалік Джейк уже знімав черевички з Юка. — Ми там були? Едді, ми справді там були, коли він...

— Коли я вбив свою матір, — закінчив за неї Роланд. — Так, ви там були. Як і я. О боги, я там був. Я це зробив. — Він затулив обличчя долонями й гірко заридав.

Сюзанна швидко поповзла до нього, допомагаючи собі руками й ногами (цей спосіб пересування заміняв їй ходу). Однією рукою вона обняла його за плечі, другою відняла його долоні від обличчя. Спершу Роланд не дозволяв їй цього, проте вона наполягала, і врешті-решт його руки — руки вбивці — опустилися, відкриваючи зацьковані, переповнені слізьми очі.

Сюзанна пригорнула його до себе, поклавши його голову собі на плече.

— Змирися, Роланде. Змирися і не тримай у собі. Все вже скінчено. Це вже позаду.

— Людина не може залишити таке позаду, — відповів Роланд. — Ні, не може. Ніколи в житті.

— Ти її не вбивав, — сказав Едді.

— Це занадто легко. — Стрілець так і сидів, притулившись обличчям до Сюзанниного плеча, проте його голос тепер звучав чітко. — Од відповідальності за деякі вчинки годі ухилятися. Є гріхи, яких не можна пробачати. Так, Рея була там — принаймні частково, — проте я не можу в усьому звинуватити її, хоча мені дуже б цього хотілося.

— Це й не її провина, — відказав Едді. — Я не це мав на увазі.

Роланд підвів голову.

— Про що ти, в біса, говориш?

— Ка, — сказав Едді. — Те ка, що як вихор.

У їхніх наплічниках лежав провіант, якого вони туди не клали, — печиво фірми «Кіблер» з ельфами на упаковках, сендвічі в харчовій плівці, на вигляд не кращі за ті, що їх можна купити в автоматі на заправці (звісно, якщо ти у відчаї й помираєш від голоду), і якась дивна кола. Розлита в червоні з білим бляшанки, смакувала вона, як кока-кола, проте марка була невідома — «Нозз-А-Ла».

Посідавши спинами до діброви й обличчями до віддалених розкошів Зеленого Палацу, вони поїли й зійшлися на тому, що

то був обід. «Якщо за годину почне сутеніти, ми проголосуємо за те, що це була вечеря», — подумав Едді, сумніваючись, проте, що це знадобиться. Його внутрішній годинник знову цокав, і цей загадковий, але точний пристрій стверджував, що зараз лише полудень.

Під час обіду Едді підвівся й підняв свій напій, всміхаючись у невидиму камеру.

— Подорожуючи країною Оз у новенькому «Такуро-спірит», я завжди п’ю «Нозз-A-Лy»! — проголосив він. — Море бадьорості без зайвих калорій! З нею я щасливий, що народився чоловіком! З нею я гарний, як ангел, і хоробрий, як тигр! Коли я п’ю «Нозз-А-Лу», я думаю: «Блін! Як класно, що я живу!» Я кажу...

— Та сідай уже, хамлярю, — сміючись, сказав Джейк.

— Рю, — погодився Юк. Притулившись мордочкою до хлопчикової щиколотки, він з величезною цікавістю споглядав сендвіч у його руках.

Едді вже зібрався було сісти, коли його увагу знову привернув листок-альбінос. «А то не листок», — подумав він і підійшов до дерева дізнатися, що то таке. Ні, не листок, а шмат паперу. Перевернувши його, Едді побачив дві колонки зі словами «бла-бла», «як-як» і «усе однакове». Зазвичай не існувало газет без шпальт зі зворотного боку, проте Едді не здивувався, що ця таки чиста. Зрештою, такої газети, як «Дзеркало Країни Оз», не існувало.

Проте на зворотному боці був текст. Написаний від руки охайним почерком і друкованими літерами: