Забирайтесь геть, срані багатії 16 страница

Латіґо підняв револьвер, щоб вистрелити в ту істоту. Він не ду­мав, що її можна застрелити, просто хотів пам’ятати лице сво­го батька і загинути зі зброєю в руці.

Але не вистрелив. Його пальці ослабли, револьвер випав з ру­ки. І Латіґо рушив уперед. Усі його солдати зараз чинили так само — прямували до тонкоходу. Дзижчання гучнішало й на­ростало, аж поки не виповнило собою все, і для слуху Латіґо не лишилося нічого іншого.

Взагалі нічого.

 

 

За всім цим Роланд із друзями спостерігали з розколини, де стояли вервечкою, не дійшовши до верхівки якихось двадцять футів. Чули крики, бачили паніку, безум коней, людей, що гинули під копитами, людей і коней, що втрапляли до тонко­ходу... і людей, що заходили в нього самі, добровільно.

Найближче до верхнього краю каньйону був Катберт, за ним Алан, а потім Роланд — стоячи на вузенькому кам’яному ви­ступі й тримаючись руками за інший виступ угорі. Зі свого спостережного пункту вони бачили те, чого в димовій завісі сол­датам унизу було не видно: тонкохід, тягнучись до людей, розрос­тався, охоче повзучи до них, як накочує хвиля.

Задовольнивши свою жагу битви, Роланд не хотів дивитися далі, проте відвести погляду не міг. Виття тонкоходу — боягуз­ливе й переможне, щасливе й сумне, розгублене й цілеспрямо­ване водночас — тримало його липкими мотузками. Загіпно­тизований, він стояв на місці, як і його друзі, навіть коли дим почав підніматися вгору і його гострий задушливий сморід спри­чинив сухий кашель.

У димі, що згущувався, лунали передсмертні крики. Внизу, наче фантоми, борюкалися люди. Димова завіса щільнішала, як вода, піднімаючись угору, і фігури зникали. Під їдучим білим простирадлом смерті у відчаї іржали коні. Вітер збурював по­верхню маленькими коловоротами. Тонкохід дзижчав, і дим над його поверхнею вгорі забарвився у містичний найсвітліший відтінок зеленого.

Здавалося, цьому кінця-краю не буде, проте врешті крики людей Джона Фарсона стихли. «Ми вбили їх, — з огидою і жа­хом подумав Роланд. А потім: — Ні, не ми. Це я. Я їх убив».

Як довго він міг так стояти, Роланд не знав. Можливо, доти, доки дим не поглинув би його теж. Але Катберт знову почав видряпуватися нагору і за мить вигукнув йому два слова, що прозвучали водночас здивовано і налякано.

— Роланде! Місяць!

Вирваний із задуми, Роланд підвів погляд і побачив, що небо над головою потемнішало, набувши оксамитово-пурпурового відтінку. Фігура його друга чітко вирізьблювалася на його тлі — він дивився на схід, а на обличчі променіли гарячково-пома­ранчеві плями від місяця, що сходив на небосхилі.

«Так, помаранчевий, — продзижчав тонкохід у його голові. Прохихотів у голові. — Помаранчевий, як тоді, коли ти при­ходив мене побачити й порахувати. Жовтогарячий, як вогонь. Як велике святкове багаття».

«Як могло так швидко звечоріти?» — подумки прокричав він. Але він знав. Так, дуже добре знав. Часові шари наклали­ся, та й по всьому. Як шари землі, що після землетрусу знову ущільнюються.

Настали сутінки.

Зійшов місяць.

Роланда охопив жах, влучив, як стиснутий кулак, у самісінь­ке серце, і стрілець похитнувся на тому крихітному камені, на який спирався ногами. Він ухопився руками за виступ у формі рога, але машинально, не усвідомлюючи, що відновлює рівно­вагу. Думками він уже перенісся в рожевий шторм, у проміжок часу до того моменту, коли йому почали показувати половину світобудови. Можливо, магічний кристал показав йому те, що стоїть десь далеко, за багато світів звідси, аби приспати, відвер­нути увагу від того, що може статися тут, так близько від дому.

«Якби я довідався, що їй щось загрожує, я б розвернув ко­ня, — сказав тоді він. — Тій ж миті».

А що як куля це знала? Якщо брехати вона не могла, то чи не могла вона ввести в оману? Забрати його геть і показати йому темну країну і ще темнішу вежу? Кристал показав йому щось інше, щось таке, що він згадав лише зараз: худий чоловіку фер­мерському комбінезоні сказав... що ж він сказав? Не зовсім те, що він подумав, і не те, що Роланд звик чути упродовж життя. Не «Життя тобі і доброго врожаю», а...

— Смерть, — прошепотів він до каменів перед собою. — Смерть тобі для доброго врожаю. Чар’ю трі. Ось що він сказав: «Чар’ю трі. Слава Жнивам».

«Помаранчевий, стрільцю, — захихотів надтріснутий старечий голос у його голові. Голос відьми з Коосу. — Колір великого багаття. Чар’ю трі, fin de а о — все це старі звичаї, з яких нам лишилися тільки опудала з червоними руками... але нині вночі все зміниться. Вночі старі звичаї відродяться до життя, але на те вони й старі звичаї, щоб час від часу відновлюватися. Чар’ю трі, клятий ти шмаркачу, чар’ю трі. Сьогодні ти заплатиш мені за мого любого Ермота. Сьогодні я поквитаюся з тобою за все. Сла­ва Жнивам».

— Нагору! — закричав він, простягаючи руку й підганяючи Алана шльопанцем у спину. — Нагору, нагору! Заради своїх батьків, нагору!

— Роланде, що?.. — голос Алана звучав заціпеніло, але він послухався: поліз нагору, хапаючись за виступи й осипаючи градом камінці просто в обличчя Роландові. Мружачись, щоб вони не потрапили в очі, Роланд знову гепнув Алана в спину, женучи його, як коня.

— Лізьте, чорти вам у печінку! — кричав він. — Не може бути, щоб було вже пізно!

Але в душі він розумів, що пізно. Місяць-Демон зійшов, він бачив його помаранчеве світіння на обличчі Катберта і тепер усе збагнув. У його голові божевільне дзижчання тонкоходу, тієї гнилої виразки, що роз’їдала плоть реальності, злилося зі схибнутим сміхом відьми, і він збагнув.

Смерть тобі для доброго врожаю. Чар’ю трі.

О Сюзен...

 

 

Сюзен нічого не розуміла, аж поки не побачила чоловіка з дов­гим рудим волоссям, у солом’яному капелюсі, що не прихо­вував його очей різника ягнят. Чоловіка з кукурудзяним луш­пинням у руках. Він був перший. Просто собі фермер (вона наче бачила його на Нижньому ринку, навіть віталася з ним кивком, як це робив увесь люд у сільській місцевості, і він відповідав їй так само), що стояв сам-один неподалік від пере­хрестя Сілк-Ранч-роуд і Великого Шляху, стояв у світлі мі­сяця, який сходив. Поки вони з ним не порівнялися, нічого не було ясно. А вже після того, як він пожбурив у неї жменю кукурудзяних обгорток, коли вона зі зв’язаними попереду ру­ками, похиленою головою і мотузкою на шиї проїжджала, сто­ячи у візку, що повільно котив дорогою, вона все збагнула.

— Чар’ю трі, — мало не з насолодою викрикнув він слова Древнього народу, слова, яких вона не чула з раннього дитин­ства. Вони означали «Слава Жнивам»... а також щось інше. Щось приховане, таємне, щось спільне з тим коренем слова «чар», що мало лише одне значення — смерть. Та щойно сухі обгортки прошурхотіли довкола її черевиків, Сюзен збагнула суть таємниці. Не буде ні дитини, ні весілля в далекому казко­вому королівстві Ґілеад, ні зали, де їх з Роландом одружать і вітатимуть під яскравим світлом електричних ламп, ні чоло­віка, ні ночей кохання. Кінець усьому. Світ зрушив з місця, і все скінчилося, скінчилося, ще навіть до ладу не почавшись.

Вона знала, що стоїть біля заднього борту візка і що єдиний мисливець за трунами, що вижив, накинув їй на шию петлю з мотузки.

— Навіть не намагайся сісти, — попередив він, мало не ви­бачаючись. — Я не маю жодного бажання душити тебе, дівчино. Якщо візок підстрибне й ти впадеш, я спробую ослабити вузол. Але якщо спробуєш сісти, мені доведеться затягнути петлю. Це її наказ. — Він кивнув на Рею, що, випроставши спину, сиділа на місці візника, тримаючи у скоцюрблених руках віжки. — Тепер вона в нас за головну.

І схоже, це була правда. Хай якої шкоди володіння кристалом завдало її тілу, хай як непоправно затьмарило розум, її сила ні­куди не зникла і навіть подужчала, неначе Рея знайшла якесь джерело для її живлення (бодай на короткий час). Чоловіки, що раніше могли легко переломити її навпіл, як хворостину, тепер покірно, як діти, слухалися її наказів.

Поки день Жнив разом з візком помалу котився до вечора, чоловіків усе прибувало: вже шестеро супроводжувало візок спе­реду, разом з Раймером і напівсліпим чоловіком, а ззаду їхала ціла дюжина, очолювана Рейнолдзом, котрий намотав мотузку, що закінчувалася на шиї в Сюзен, на руку з татуюванням. Сю­зен не знала, ні хто ці люди, ні як їх зібрали.

Цей загін, що стрімко збільшувався, Рея повела на північ, по­тім старою Сілк-Ранч-роуд, що завертала назад до міста, повернула на південний захід. На південному краю Гембрі ця дорога знову вливалася до Великого Шляху. Навіть у своєму заціпенін­ні Сюзен зрозуміла, що стара карга їхала повільно, дорогою по­глядаючи на захід сонця, не вйокаючи на поні, щоб поквапився, а навіть стримуючи його за допомогою віжок, принаймні, поки золотисте світло дня не поступилося сутінкам. Коли вони про­минали фермера, самотнього, з виснаженим обличчям, поза сумнівом, доброго чоловіка, власника фригольдерської ферми, де він гарував з ранку до ночі, хорошого сім’янина, що обожню­вав своїх рідних (але з-під пошарпаного капелюха зиркали очі різника ягнят), Сюзен отримала ще одне підтвердження того, що вже й так зрозуміла. Рея вичікувала сходу місяця.

Не вірячи в богів, яким могла би помолитися, Сюзен моли­лася до свого батька.

Тату?Якщо ти мене чуєш, допоможи мені бути сильною, до­поможи думати про нього, триматися за спогад про нього. Допо­можи не втратити обличчя. Не задля порятунку, не для спасіння, а просто щоб не дати їм утіхи бачити мій біль і страх. І йому, йому теж допоможи...

— Захисти його, — прошепотіла вона. — Захисти мого коха­ного, нехай там, куди поїде, він буде в безпеці, нехай знайде розраду в тих, кого зустріне, і нехай він стане розрадою тим, хто зустріне його.

— Молишся, ясочко? — спитала стара, сидячи до неї спи­ною й не повертаючись. У голосі старої ворони бриніло уда­ване співчуття. — Еге ж, ліпше залагодь усі справи з вищими силами, поки ще є час. Поки вогонь не випалив слину в твоєму роті! — Закинувши голову, вона огидно зареготала, й у пома­ранчевому світлі набряклого місяця рідкі скуйовджені пасма старечого волосся розлетілися в різні боки.

 

 

На крик Роланда прискакали під проводом Вітра їхні коні. Вони стояли неподалік, гриви їм тріпав вітер. Коні трясли голо­вами й невдоволено іржали щоразу, коли вітер доносив до їхніх ніздрів сморід густого диму, що піднімався з каньйону.

Але Роланду було байдуже і до коней, і до диму. Він не зводив очей з мішка на шворці, що висів на плечі в Алана. Куля всере­дині знову ожила. В темряві, що згущувалася навколо, мішок, здавалося, пульсував, наче якийсь моторошний рожевий світ­ляк. Роланд простягнув руки.

— Дай його мені!

— Роланде, не знаю, чи...

— Давай його сюди, побий тебе грім!

Алан глянув на Катберта, і той кивнув... а тоді втомлено зді­йняв руки до неба.

Алан ще тільки потягнувся до мішка, щоб зняти його, а Ро­ланд уже рвонув його до себе, запустив руки всередину і витяг кристал, що горів несамовитим вогнем, рожевий Місяць-Демон замість помаранчевого.

Стогін тонкоходу за їхніми спинами внизу то дужчав, то слабшав.

— Не зазирай у ту штуку, — пробурмотів Катберт до Ала­на. — Не роби цього, заради твого батька.

Роланд схилився над пульсуючою кулею, і її світло, як ріди­на, затопивши очі, омило йому щоки й чоло.

У веселці Мерліна він побачив її, Сюзен, доньку конюха, вродливу дівчину біля вікна. Він побачив, що вона стоїть біля заднього борту чорного воза, прикрашеного золотистими сим­волами, воза старої відьми. Поряд їхав Рейнолдз, тримаючи в руках мотузку, що закінчувалася петлею на шиї Сюзен. Візок повільно, неначе на процесії, котив до «Зеленого серця». Обабіч Гіл-стрит зібрався натовп людей. Фермер з очима різника був лише першим глядачем — усі мешканці Гембрі й Меджису, по­збавлені святкування, отримали натомість моторошну розвагу із сивої давнини: чар’ю трі, слава Жнивам, помри і дай нам урожай.

Натовпом хвилею прокотився беззвучний шепіт, а тоді люди заходилися жбурляти в неї дарами природи: спершу кукурудзя­ними обгортками, потім гнилими томатами, потім картоплею і яблуками. Одне яблуко влучило їй у щоку. Вона заточилася, мало не впала, але спромоглася відновити рівновагу. Підвела розбите, набрякле, проте досі вродливе обличчя, і його освітив місяць. Дивилася просто поперед себе.

— Чар’ю трі, — шепотіли люди. Роланд їх не чув, але читав ці слова по губах. Там був Стенлі Руїс, і Петті, і Ґерт Моггінз, і Френк Клайпол, помічник шерифа з поламаною ногою, Джеймі Маккан, що мав цьогоріч стати Парубком Жнив. Роланд бачив сотню людей, з якими познайомився (і яким здебільшого симпатизував) за час свого перебування у Ме­джисі. А тепер ці люди закидали його кохану в Реїному візку кукурудзяним лушпинням і овочами, безпорадну, зі зв’яза­ними руками.

Візок повільно підкотив до «Зеленого серця» з його кольоро­вими ліхтариками і нерухомою каруселлю, де цьогоріч не ка­талися, сміючись, діти. Юрба, досі повторюючи два слова — співаючи їх, мов заклинання, розділилася. Роланд побачив велику піраміду дров — нерозпалене святкове багаття. Довко­ла неї, спираючись спинами на центральний стовп й простя­гаючи горбкуваті ноги, сиділи опудала з червоними руками. У кільці опудал було одне вільне місце.

Від натовпу відділилася якась жінка. Вбрана у вилиняле чор­не плаття, з цебром у руці. На її щоці, наче тавро, чітко виднів слід від попелу. Вона...

Роланд пронизливо заволав. Одне-єдине слово він повторю­вав знову і знову: Ні, ні, ні, ні, ні, ні! І з кожним разом рожеве світло кулі спалахувало яскравіше, немовби його страх додавав їй сили й снаги. І в кожному спаласі Катберт і Алан бачили обриси стрільцевого черепа під його шкірою.

— Ми маємо забрати в нього кулю, — стривожено сказав Алан. — Ми мусимо, бо вона висотує з нього сили. Вона його вбиває!

Кивнувши, Катберт зробив крок уперед. Ухопив кулю, про­те забрати її з Роландових рук не зміг: стрільцеві пальці неначе прикипіли до неї.

— Вдар його! — крикнув він Аланові. — Вдар його, це єдиний вихід!

Але з таким самим успіхом Алан міг би вдарити кам’яний стовп. Роланд навіть не похитнувся. Лише продовжував ви­крикувати єдине заперечення — «Ні! Ні! Ні! Ні» — і куля палах­котіла все швидше і швидше, всмоктуючись у нього крізь від­криту роз’ятрену рану і, як кров, цмулячи його горе.

 

 

— Чар’ю трі! — загорлала Корделія Дельґадо, вириваючись упе­ред з того місця, де терпляче вичікувала. Натовп підбадьорливо загукав, і Місяць-Демон над її плечем підморгнув, як співучас­ник. — Чар’ю трі, зрадлива суко! Чар’ю трі!

Вона вихлюпнула те, що було в цебрі, на свою небогу, за­бризкавши їй штани і вкривши зв’язані руки мокрими рукавич­ками криваво-червоної фарби. Візок котив далі, а Корделія вишкірилася до Сюзен у злобній посмішці. Слід від попелу чітко виділявся на її щоці, посеред блідого лоба, як хробак, пульсувала жила.

— Сука! — заверещала Корделія, від люті стискаючи кулаки й тріумфально витанцьовуючи джигу. Кістляві коліна ходили ходором під спідницею сукні. — Най буде врожай! Смерть суці! Чар’ю трі! Слава Жнивам!

Візок проїхав повз неї, Корделія зникла з поля зору Сюзен, як ще одна жорстока примара уві сні, якому скоро судилося скінчитися. «Ведмедики й пташки, рибки й зайченятка, — по­думала вона. — Нехай тебе, Роланде, береже доля і моя любов. Ось моє найзаповітніше бажання».

— Хапайте її! — заверещала Рея. — Візьміть цю вбивцю і під­смажте її живцем! Чар’ю трі!

— Чар’ю трі! — відгукнувся натовп. У місячному світлі до неї потягнувся ліс жадібних рук, десь тріщали феєрверки й весело сміялися діти.

Сюзен зняли з візка й над головами понесли до підготованої купи дров, передаючи з рук на руки, як героїню, що тріумфаль­но повернулася додому з війни. З її рук на їхні спраглі до крові обличчя скрапували червоні сльози. А за всім цим з небес спо­стерігав місяць, затьмарюючи своїм лиховісним сяйвом світін­ня паперових ліхтарів.

— Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка, — бурмотіла вона, коли її опускали й кидали до піраміди сухих дров, на під­готовлене для неї місце. Увесь натовп тепер співав в унісон:

— Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ!

— Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка.

Намагалася згадати, як він танцював з нею того вечора. Як він кохав її у вербовому гаю. Як вони вперше зустрілися на темному шляху. «Дякую-сей, радий знайомству», — сказав він тоді, і так, попри все, попри цю жорстоку згубу, коли люди, що колись були її сусідами, у світлі місяця перетворилися на кровожерних гоблінів, попри весь біль, і зраду, і те, що на неї чекало, він сказав правду: їхнє знайомство було прекрасним, просто казковим.

— Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ!

Жінки сипали їй під ноги кукурудзяні обгортки, хтось бив її по щоках (але це вже було байдуже: набрякле, розпухле облич­чя нічого не відчувало), а одна з них — Міша Альварез, чию дочку Сюзен вчила їздити верхи, — плюнула їй межи очі й, ра­дісно зводячи руки до неба та сміючись, поскакала геть. Перед Сюзен промайнула Корал Торін, обвішана амулетами. Вона жбурнула в дівчину оберемком сухого листя, і воно пролилося на неї шурхотливим духмяним дощем.

Потім знову з’явилася її тітка, а з нею — Рея. Кожна тримала в руці смолоскип. Вони стояли так близько, що Сюзен відчува­ла запах смоли.

Рея здійняла свій світоч до місяця.

— ЧАР’Ю ТРІ! — заверещала вона своїм старечим хрипким голосом, і натовп вторував їй таким самим вереском: — ЧАР’Ю ТРІ!

Корделія теж підняла смолоскип.

— СЛАВА ЖНИВАМ!

— СЛАВА ЖНИВАМ! — в унісон озвався народ.

— Так, сучко, — прошамкотіла Рея. — Зараз будуть тобі поцілуночки, палкіші, ніж у твого коханця.

— Здохни, віроломна, — прошепотіла Корделія. — Смерть тобі, най буде добрим урожай.

І вона першою жбурнула свій смолоскип у купу сухих куку­рудзяних обгорток, що доходила Сюзен до колін. Наступної ж миті Рея докинула і свій. Сухе лушпиння зайнялося миттєво, засліпивши Сюзен жовтим полум’ям.

Вона зробила останній ковток прохолодного повітря, зігріла його своїм серцем і випустила криком, що кидав виклик її ду­шогубам:

— Я КОХАЮ ТЕБЕ, РОЛАНДЕ!

Юрба, бурмочучи, відступила, наче зрозумівши, що вчинила, коли вже було запізно. У багатті горіло не опудало, а життєра­дісна дівчина, яку всі вони добре знали і яку було приставлено до стовпа багаття Ночі Жнив, з пофарбованими у червоне ру­ками. Ще мить тому вони могли її врятувати — принаймні, дехто з них міг, — але тепер було вже пізно. Сухі поліна зайня­лися вмить, горіли її штани, сорочка, короною палало на голо­ві довге біляве волосся.

— РОЛАНДЕ, Я КОХАЮ ТЕБЕ!

В останню мить свого життя вона відчувала не біль, а жар. У неї ще був час згадати його очі, очі небесної блакиті, яка бу­ває, коли ранок тільки-но починається. Вона мала час згадати, як Вітер галопом ніс його Крутояром і його чорне волосся роз­вівалося за спиною, а нашийна хустка лопотіла, згадати, як він сміявся — легко й невимушено, так, як не сміятиметься більше ніколи в усьому своєму довгому житті без неї. І саме його сміх вона забрала з собою, світлом і теплом відлітаючи у втішну окса­митову пітьму ночі, кличучи його знову і знову, повторюючи заклинання про ведмедиків, пташок, рибок і зайченяток.

 

 

Наприкінці в його криках уже не було жодного слова, навіть «ні»: він вив, як тварина у капкані, прикипівши руками до кулі, що пульсувала, наче ошаліле серце. У кулі він бачив, як горіла Сюзен.

Катберт знову спробував вирвати трикляту кулю з його рук, але в нього нічого не вийшло. І зробив єдине, до чого зміг тієї миті додуматися: дістав револьвер, націлив його на кулю і звів курок. Він міг поранити Роланда, навіть осліпити його, якби уламки розтрощеного скла потрапили йому в очі, але іншого виходу не було. Якби вони стояли склавши руки, куля б його вбила.

Але в цьому не було потреби. Неначе побачивши Катбертів револьвер і зрозумівши, що це означає, куля в руках у Роланда миттєво згасла й більше не подавала ознак життя. Напружене тіло Роланда, чий кожен м’яз здригався від жаху й гніву, враз обім’якло. Він каменем повалився на землю, нарешті відпустивши кулю. Його живіт пом’якшив кристалу падіння, і той скотився з тіла та, наштовхнувшись на перепону у вигляді про­стягнутої руки стрільця, зупинився. В темних надрах кулі вже не було вогню, тільки крихітне відображення Місяця-Демона злобно виблискувало на скляній поверхні.

Алан з огидою і водночас із благоговійним переляком дивив­ся на кулю, наче на дику й небезпечну тварину, що спить.

Він зробив крок уперед, маючи намір розтрощити її на друзки.

— Не смій, — хрипким голосом сказав Катберт. Він стояв на­вколішках біля непритомного Роланда, але дивився на Алана. І в його очах відбивався місяць — два яскраві камінці світла. — Не смій, після всього, що ми пережили, аби її дістати. Після всіх нещасть і смертей. Навіть не думай про це.

Якусь мить Алан дивився на нього, вагаючись, вважаючи, що він усе одно повинен знищити кляту штуковину. Пережиті нещастя не виправдовували нещасть майбутніх, а лихо — це єдине, що куля могла будь-кому заподіяти. То була машина згуби, яка вбила Сюзен Дельґадо. Він не бачив того, що бачив у кулі Роланд, але в нього все було написано на обличчі, й цьо­го було достатньо. Куля вбила Сюзен і на цьому не зупиниться, якщо залишити її цілою.

Але потім він згадав про ка і передумав. Пізніше він гірко про це пошкодує.

— Поклади її назад у мішок, — сказав Катберт, — і допоможи мені з Роландом. Треба забиратися звідси.

Зібганий мішок на шворці валявся неподалік на землі, тріпочучи на вітрі. Алан підняв кулю, гидливо торкаючись її гладень­кої опуклої поверхні, очікуючи, що вона оживе під його пальця­ми. Проте цього не сталося. Він поклав кристал у мішок і знову повісив його на плече. Потім опустився на коліна біля Роланда.

Важко було сказати, як довго вони надаремне пробували при­вести його до тями. Алан знав лише, що місяць підбився в небі достатньо високо, щоб знову стати сріблястим, і дим з каньйону вже почав розсіюватися. Тоді Катберт звелів припиняти. Їм до­ведеться перекинути Роланда через Вітрове сідло і везти так. Якщо до світанку вдасться дістатися до лісових угідь на захід від баронії, сказав Катберт, то, напевно, вони будуть у безпеці... але їхати треба було негайно. Вони напрочуд легко розгромили людей Фарсона, проте вцілілі солдати, швидше за все, завтра знову зберуться разом. Тож коли це станеться, їм трьом краще бути вже далеко.

Ось так вони залишили Каньйон Петлі й приморський край Меджису. Під Місяцем-Демоном вони поїхали на захід, пере­кинувши Роланда через сідло, як неживе тіло.

 

 

Наступний день вони провели в Іль-Боске, лісі на захід від Ме­джису, чекаючи, коли Роланд опритомніє. Та коли день уже був у розпалі, а їхній друг так і не прийшов до тями, Катберт сказав:

— Спробуй достукатися до нього телепатією.

Алан узяв Роланда за руки, сконцентрував увагу, нахилився над блідим обличчям друга, що спав, і сидів нерухомо впро­довж півгодини. Врешті-решт похитав головою, відпустив Ро­ландові руки й підвівся.

— Нічого? — розчаровано спитав Катберт.

Зітхнувши, Алан похитав головою.

Разом вони зробили волокушу з соснових гілок, щоб йому не довелося ще одну ніч їхати на спині коня (до всього, ще й Ві­тер нервувався через те, що везе свого господаря в такий спо­сіб), і рушили далі, не виїжджаючи на Великий Шлях — то було б занадто небезпечно, — але тримаючись його курсу. Назавтра нічого не змінилося — Роланд не опритомнював. Меджис уже залишився позаду, і обидва хлопці відчули тугу за домівкою, незбагненну, проте реальну, як морські хвилі. Вони сіли по обидва боки від нього, переглядаючись понад його грудьми, що повільно здіймалися й опадали.

— А непритомна людина може померти від голоду чи спра­ги? — спитав Катберт. — Не може, правда ж?

— Ні, — відповів Алан. — Я думаю, може.

То була довга виснажлива ніч. Жоден із хлопців не спав як слід попереднього дня, проте цей вони проспали, мов мертві, натягнувши ковдри на голови, щоб затулитися від сонця. Про­кинулися майже одночасно, коли сонце вже сідало за обрій, а небом помалу заволодівав Місяць-Демон (дві ночі тому він перебув у повні й тепер убував), піднімаючись над тривожним сонмом хмар, що віщували першу з великих осінніх бур.

Прокинулись і побачили, що Роланд уже сидить. Він дістав кулю з мішка і пригортав її до себе, цей темний магічний пред­мет, неживий, як скляні очі Зірвиголови. Роландові очі, теж мертві, байдуже дивилися кудись у бік залитих місячним сяй­вом коридорів лісу. Надалі він їв, але не спав. Пив воду зі струм­ків, які вони проминали, але не розмовляв. І віддавати кулю з Мерлінової веселки, яку вони такою дорогою ціною добули в Меджисі, теж не хотів. Проте вона й не загорялася в його руках. «Принаймні коли ми з Аланом не спимо й можемо це побачити», — якось подумав Катберт.

Алан не зміг відірвати Роландові руки від кулі, тож натомість взяв у долоні обличчя друга, щоб у такий спосіб відкрити собі шлях до спілкування з його душею. Проте й це не допомогло: душа, якої він міг би торкнутися, зникла. Полишила тіло. Істота, що їхала з ними на захід до Ґілеаду, не була Роландом. Навіть тінню Роланда не була. Роланд зник, як місяць наприкінці свого циклу.

 

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

УСІ ДІТИ БОЖІ МАЮТЬ ЧЕРЕВИКИ

 

РОЗДІЛ I

РАНКОВИЙ КАНЗАС

 

 

Уперше за

(багато годин? днів?)

стрілець замовк. Він сидів, втупившись поглядом у будівлю на сході (тепер, коли сонце опинилося позаду скляного палацу, він здавався чорною брилою, оточеною золотистим німбом), спираючись ліктями на коліна. Потім узяв бурдюк, що лежав біля нього на хіднику, підняв над головою, підвів обличчя вго­ру і розтулив рота. А тоді відкрутив кришечку.

Те, що потрапляло йому до рота, він пив — інші бачили, як ходить вгору-вниз його кадик, коли він лягав, поливаю­чись, спиною на аварійну смугу, але воду на себе лив воче­видь не для того, щоб напитися. Вона струменіла по його глибоко поораному зморшками чолі, стікала по стулених пові­ках. Вода збиралася в трикутній впадині там, де починалося горло, і цівкою збігала по його скронях, де змокріле волосся потемнішало.

Нарешті він відклав бурдюк убік і, не розплющуючи очей, просто лежав, тримаючи руки високо над головою, наче люди­на, що уві сні здається невідомому ворогові. Його мокре облич­чя ледь помітно парувало.

— Ахххх, — видихнув він.

— Тобі ліпше? — співчутливо запитав Едді.

Стрільцеві повіки піднялися, відкриваючи світлі очі, що все­ляли якусь тривогу.

— Так. Ліпше. Хоча я не розумію, як таке може бути. Я так боявся про це розповідати.

— Якби з нами був той, кого ти називаєш ологом-психо, він би тобі пояснив, — сказала Сюзанна, — але сумніваюся, що ти б його слухав. — Вона поклала руки на поперек, потягнула­ся і поморщилася... але радше за звичкою, ніж від болю. Її тіло не заклякло, як вона боялася. І хоча у попереку справді щось тихо хруснуло, очікуваного хрусту суглобів не було.

— Скажу тобі так, — мовив Едді, — вираз «полегшити душу» набув для мене нових вимірів. Як довго ми тебе слухали, Роланде?

— Лише одну ніч.

— «Духи зробили все це за одну ніч», — сонним голосом процитував Джейк. Він сидів, схрестивши ноги біля кісточок, а в утвореному зігнутими коліньми хлопчика ромбі зручно вмостився Юк, зорячи на нього своїми блискучими золотисто-чорними очима.

Роланд рвучко сів, витираючи щоки нашийною хусткою, і уважно зиркнув на Джейка.

— Що ти сказав?

— Це не я. Це написав один чоловік, якого звали Чарльз Дікенс. Це з повісті «Різдвяна пісня». Все за одну ніч, га?

— А хіба твоє тіло стверджує, що все тривало довше?

Джейк заперечно похитав головою. Ні, він почувався при­близно так само, як і будь-якого іншого ранку, і навіть краще, ніж іноді. Йому треба було помочитися, але в цілому диском­форту не було.

— Едді? Сюзанно?

— Мені добре, — відповіла Сюзанна. — Я зовсім не відчуваю, що не спала ніч, не кажучи вже про багато ночей.

— Взагалі-то, це нагадує мені про часи моєї наркоманії, — сказав Едді.

— А хіба в світі є щось таке, що тобі про них не нагадує? — сухо спитав Роланд.

— Ой, як смішно, — скривився Едді. — Обреготатися мож­на. Наступного разу, коли на нас наїде якийсь скажений поїзд, твоя черга ставити ідіотські питання. Я просто мав на увазі, що коли людина проводить багато ночей під кайфом, то звикає почуватися вранці як десять фунтів лайна в кульку, розрахованому лише на дев’ять фунтів: голова розколюється, ніс закла­дений, серце гупає, в хребті скло. Послухай друзяку Едді: те, як ти почуваєшся вранці, — якраз ознака фіговості наркоти. Хай там як, до цього звикають... принаймні, я звик... звикають на­стільки, що коли ніч була без кайфу, то вранці ти прокидаєшся, сідаєш у ліжку і думаєш: «Бляха-муха, що зі мною таке? Я що, хворий? Мені так паскудно. У мене що, інфаркт був уночі?»

Джейк розреготався й одразу ж затулив рота долонею, наче хотів не просто стримати сміх, а повернути його назад у легені.

— Вибач, — мовив він. — Я згадав свого батька.

— Що, він теж один із наших, га? — поцікавився Едді. — Я очікував, що мені буде тупо паскудно, я буду весь змучений, усі кістки хрускотітимуть, коли зрушу з місця... та насправді все, що мені зараз треба, аби почуватися нормально, — це від­лити в кущі.

— І перекусити? — спитав Роланд.

Ледь помітна усмішка, що блукала на обличчі Едді, зникла.