ЦІНОТЛИВА 13 страница

До всього ще й сутеніло. Залишатися тут, у діброві, на довше було безглуздо.

— Сюзен, ти мене чуєш?

— Еге ж, Роланде, я добре тебе чую.

— Гаразд. Зараз я прочитаю віршика. Поки читатиму, ти прокидатимешся. А коли закінчу, ти прокинешся повністю і пам’ятатимеш кожне слово з того, про що ми розмовляли. Розумієш?

— Еге.

— Слухай: ведмедики, пташки, рибки і зайченятка здійснять коханої мрію спочатку.

Її усмішка, коли вона повернулася до свідомості, була найпрекраснішим з усього, що він будь-коли бачив. Вона обійняла його за шию і вкрила обличчя цілунками.

— Ти, ти, ти, ти. Ти моя мрія, Роланде. Моя єдина мрія. Ти і тільки ти, навіки.

Вони знову кохалися, на березі, біля дзюркотливого струмка, обіймаючи одне одного так міцно, як тільки могли, обмінюю­чись диханням і живучи подихом іншого. Ти, ти, ти, ти.

 

 

Через двадцять хвилин він підсадив її на спину Феліції. Нахи­лившись, Сюзен взяла його обличчя в руки й міцно поцілувала.

— Коли ми знову побачимось? — спитала.

— Скоро. Але нам треба бути обережними.

— Еге ж. Обережними, як двом закоханим. Як добре, що ти розумний.

— Ми можемо переказувати щось через Шимі, та не дуже часто.

— Еге. Роланде, ти знаєш павільйон у «Зеленому серці»? По­близу того місця, де за ясної погоди подають чай, тістечка та інше?

Він знав. Приблизно за п’ятдесят ярдів від в’язниці й міської зали зібрань на північ по Гіл-стріл розташовувалося «Зелене серце», одне з найприємніших місць для відпочинку в усьому місті — з химерними стежками, столиками під парасольками, трав’янистим павільйоном для танців і звіринцем.

— За павільйоном є кам’яна стіна, — сказала Сюзен. — Між павільйоном і звіринцем. Якщо раптом я буду тобі дуже по­трібна...

— Ти завжди дуже мені потрібна.

Його серйозність викликала в неї усмішку.

— В стіні внизу є рожевуватий камінь. Ти побачиш. Змалеч­ку ми з подружкою Емі частенько лишали під ним записки. Я зазиратиму під нього, коли буде нагода. І ти зазирай.

— Еге ж, — якщо діяти обережно, то Шимі деякий час зможе їм допомагати. І червоний камінь теж, якщо не світитися. Та якими б обачними вони не були, з часом усе одно правда вийде назовні, бо Великі мисливці за трунами вже знали про Роланда і його друзів більше, ніж хотілося Роландові. Але він хотів з нею бачитися, хай там що. Йому здавалося, він помре, якщо не бу­де її бачити. Й одного погляду на неї йому було досить, щоб зба­гнути: вона відчуває те саме.

— Особливо стережися Джонаса та інших двох, — сказав він.

— Добре. Ще один поцілунок?

Він радо її поцілував і не менш радо стягнув би з коня, щоб кохатися вчетверте... але час було взятися за розум і поводитися обачніше.

— До зустрічі, Сюзен, я кохаю тебе.

— І я тебе, Роланде. Моє серце належить тобі.

А серце в неї велике, подумав він, коли за нею зімкнулися верби. І тягар, що лежав у неї на душі, став тепер його тягарем. Він зачекав, поки вона від’їде на пристойну відстань, потім сів на Вітра і поїхав у протилежний бік, знаючи, що гра увійшла в найнебезпечнішу стадію.

 

 

Невдовзі по тому, як роз’їхалися Сюзен і Роланд, Корделія Дель­ґадо вийшла на ґанок крамниці Гембрі, навантажена коробкою з продуктами і тривожними думками. Думки були тривожними через Сюзен, авжеж, через неї, через кого ж іще. Корделія боя­лася, що Сюзен щось утне до Жнив.

Проте ці думки швидко розсіялися, коли чиїсь сильні руки вихопили в неї коробку. Від несподіванки Корделія зойкнула, склала руки дашком над бровами від сонця і роздивилася Елдреда Джонаса, який стояв між тотемами Ведмедя і Черепахи та шкірився до неї. Його волосся, довге й біле (та, на думку Корделії, прекрасне), розсипалося на плечах. Серце в Корделії закалатало частіше. Вона завжди нерівно дихала до таких чоло­віків, як Джонас, усміхнених і до певної міри зухвалих жартів­ників, але ставних і підтягнутих.

— Я налякав вас. Благаю прощення, Корделіє.

— Ні, — відказала вона, сама відчуваючи, що їй трохи забра­кло подиху. — Це просто сонце, таке яскраве о цій порі дня...

— Якщо дозволите, я трохи вам допоможу. Я дійду лише до рогу Хай-стрит, а тоді поверну на Гіл, проте чи можу я трохи полегшити вам тягар бодай дорогою туди?

— Була б вам вдячна, — відповіла вона. Вони спустилися сходами і рушили на північ дощатим хідником. Корделія потай кидала в усі боки погляди, щоб побачити, хто на них дивиться — на те, як вона йде поряд із вродливим сеєм Джонасом, який несе її речі. На щастя, глядачів не бракувало. З крамниці «Одяг від Енн» визирала Мілісент Ортеґа, і щелепа на її дур­нуватій пиці опустилася якраз настільки, щоб рот мав вигляд літери «О».

— Сподіваюся, ви не проти того, щоб я називав вас на ім’я, — Джонас недбало перекинув коробку, яку вона несла двома ру­ками, під пахву. — Адже ми з вами познайомилися на тій вече­рі у мера.

— Так, я не проти.

— Тоді, може, й ви називатимете мене Елдредом?

— Гадаю, поки що я все-таки називатиму вас паном Джо­насом, — і вона обдарувала його кокетливою, як їй здавалося, усмішкою. Серце загупало ще частіше. (Корделія навіть гадки не мала, що, можливо, Сюзен — не єдина дурна гуска в роди­ні Дельґадо.)

— Ну, нехай вже буде так, — сказав Джонас і так кумедно скривився від розчарування, що вона засміялася. — А ваша не­бога? Здорова?

— Здорова, дякую, що спитали. Клопотів з нею буває чимало...

— Та хіба ж десь існують такі шістнадцятирічні дівчата, з яки­ми не було би клопоту?

— Мабуть, не існує.

— Втім, до осені на вас лежать додаткові обов’язки щодо неї. Сумніваюся, що вона це усвідомлює.

Корделія промовчала — відповісти було б нескромно, проте окинула його поглядом, промовистішим за будь-які слова.

— Переказуйте їй вітання.

— Добре, — але нічого переказувати вона не збиралася. Сю­зен терпіти не могла мерових помічників (і дарма, вважала Корделія). Намагатися переконати її у тому, що вони симпа­тичні, було марною справою, адже шістнадцятирічні дівчата вважають, що їм відомо все. Вона глянула на зірку, що трохи визирала з-під Джонасового жилета. — Бачу, ви, сей Джонас, узяли на себе додаткові обов’язки в нашому недостойному містечку.

— Еге ж, я допомагаю шерифові Ейвері, — погодився він. Його тремкий голос чомусь здавався Корделії напрочуд ми­лим. — Один з його помічників, Клайпол.

— Еге ж, Френк Клайпол.

—...випав із човна і зламав ногу. Як можна випасти з човна і зламати ногу, Корделіє?

Вона весело розсміялася (думка про те, що на них витріща­ються всі без винятку мешканці Гембрі, авжеж, була хибною... але таке в неї було відчуття, і воно приємно лоскотало нерви) і сказала, що не знає.

На розі Хай-стрит і Каміно Веґа він зупинився, дивлячись на неї з таким виразом, наче дуже шкодував про це.

— Тут я маю повернути, — він передав їй коробку. — Ви впевнені, що донесете це додому? Я міг би вас провести...

— Не треба, не треба. Дякую. Дякую вам, Елдреде, — про­мовивши його ім’я, вона густо зашарілася від шиї до коренів волосся. Але його усмішка була винагородою за кожну кра­плину гарячої фарби на її обличчі. Він відсалютував їй двома пальцями і повільно, наче прогулюючись, пішов до офісу шерифа.

Корделія попрямувала додому. Коробка, яка ще на порозі крамниці здавалася такою важезною, тепер важила не більше за пір’їнку. Ця піднесеність несла Корделію близько півмилі, але коли в полі зору з’явився дім, вона знову відчула, що по боках стікає піт, а руки немилосердно болять. Слава богам, літо майже скінчилося... А хіба це не Сюзен заводила кобилу через ворота?

— Сюзен! — покликала вона, вже остаточно спустившись на землю, тож у її голосі бриніло роздратування, бо жодних інших емоцій дівчина в неї не викликала. — Допоможи мені, поки я не впустила і не побила яйця!

Сюзен відпустила Феліцію пастися на подвір’ї і підійшла до тітки. Зустрінься вони на десять хвилин раніше, Корделія б не помітила дивного вигляду дівчини. Тоді її голову повністю заполонив Елдред Джонас і думати про щось інше вона була неспроможна. Але гаряче сонце, випарувавши романтику з її голови, повернуло Корделію на землю. Тож коли Сюзен заби­рала в неї коробку, впоравшись із нею майже так само легко, як і Джонас, Корделія подумала, що вигляд дівчини їй не надто подобається. В ній щось змінилося. З дому вона поїхала зне­рвована, спантеличена і на межі істерики. А тепер у її очах застиг спокійний вираз вдоволеності та щастя. Точнісінько такою була Сюзен у попередні роки. Проте цьогоріч вона пе­ретворилася на вічно всім невдоволену істеричку. Більше ні­чого дивного Корделії в око не впадало, окрім хіба що...

Насправді було ще дещо. Вона простягнула руку і вхопила дівчину за косу, яка мала навдивовижу розпатланий вигляд. Авжеж, безлад на голові пояснювався тим, що Сюзен скакала верхи. Але це не пояснювало, чому її яскраво-золоте волосся так потьмяніло. Від дотику Корделії Сюзен аж підскочила, майже винувато. Що це в біса таке?

— У тебе мокре волосся, Сюзен. Ти що, десь купалася?

— Ні! Я вмочила голову у воду за кузнею Гокі. Він не проти, джерельце глибоке. Така спека. Сподіваюся, пізніше поллє, як з відра. Я й Феліції дала напитися.

Погляд Сюзен був так само прямий і відвертий, як і завжди, проте щось у ньому було не так, і це щось стурбувало Корделію. Але вона ніяк не могла збагнути причину. Корделія й гад­ки не мала, що Сюзен може приховувати щось значне й сер­йозне. Вона вважала, що її небога неспроможна приховувати щось більше, ніж подарунок на день народження чи святкову вечірку, та й то не довше одного-двох днів. І все ж із нею щось було не так. Корделія торкнулася пальцями коміра сорочки, яку Сюзен вдягала для верхової їзди.

— А тут сухо.

— Я була обережна, — відказала дівчина, дивлячись на тітку невинно-збентеженим поглядом. — До мокрої сорочки силь­ніше липне бруд. Це ж ти мене вчила, тітонько.

— Ти здригнулася, коли я взяла тебе за косу, Сюзен.

— Еге ж, звісно. Та відьма теж так мене торкалася. Відтоді я не люблю таких дотиків. Може, я вже занесу продукти і за­беру коня з осоння?

— Сюзен, не нахабній, — але дратівливість тону небоги тро­хи заспокоїла Корделію. Підозра, що Сюзен змінилася, що в ній щось не так, почала розсіюватися.

— Тоді не набридай.

— Сюзен! Негайно вибачся!

Сюзен глибоко вдихнула, затримала повітря, потім випусти­ла його.

— Так, тітонько. Вибач. Але ж спека.

— Еге ж. Поклади це в комору. І дякую.

З коробкою в руках Сюзен пішла до будинку. Коли вона вже була далеко попереду, Корделія рушила слідом, щоб не йти з нею поряд. Безсумнівно, всі її підозри були безпідставними, їх спричинив флірт із Елдредом. Але дівчина була в небезпеч­ному віці, а від її пристойної поведінки впродовж наступних семи тижнів залежало дуже багато. Потім нехай Торін нею опікується. Але до Свята Жнив пантрувати її доведеться Кор­делії. Вона вважала, що Сюзен все-таки дотримається обіцян­ки, проте обережність не завадить. У таких справах, як дівоча цнота, потрібна пильність.

 

ІНТЕРМЕДІЯ

КАНЗАС, ДЕСЬ, КОЛИСЬ

 

Едді поворухнувся. Довкола них, як невдоволена теща, досі нудотив тонкохід, але на небі блищали зорі, яскраві, як про­мінці нової надії... чи поганих намірів. Він позирнув на Сюзан­ну, що сиділа, схрестивши обрубки ніг, глянув на Джейка, який доїдав бурито, потім на Юка, що вмостив пичку на щиколотку Джейка і з обожнюванням лупав на хлопчика знизу вгору.

Багаття вже трохи пригасло, але досі жевріло. Так само дале­ко на заході палахкотів і Місяць-Демон.

— Роланде, — власний голос здався йому старечим і рипучим.

Зупинивши розповідь на мить, щоб промочити горло ковт­ком води, стрілець звів брови.

— Звідки тобі відомі всі подробиці тієї історії?

Роланд замислився.

— Я не думав, що ти хочеш знати саме це, Едді.

Вій мав слушність. Старий довготелесий мав звичку бути пра­вим. Це була одна з його рис, яка дратувала Едді найбільш.

— Добре. Скільки часу ти вже говориш? Ось що я хочу знати насправді.

— Ти втомився? Хочеш спати?

«Він приколюється з мене», — подумав Едді... та водночас збагнув, що це неправда. Та й утоми він не відчував. Суглоби не затерпли, хоча він сидів зі схрещеними ногами, відколи Ро­ланд почав розповідати їм про Рею і скляну кулю. І в туалет не хотілося. Їсти також. Джейк дожовував єдиний бурито з тих, що залишилися, але, мабуть, з тієї самої причини, чому люди лізуть на гору Еверест... бо вона є. Та й чому він має хотіти їсти, спати чи відчувати, що затерпли кінцівки? Чому, якщо багаття горіло, а місяць ще не зайшов?

Він глянув у здивовані очі Роланда і зрозумів, що стрілець прочитав його думки.

— Ні, я не хочу спати. Ти ж знаєш. Але, Роланде... ти вже так давно розповідаєш, — він замовк, подивився на свої руки, потім нерішуче всміхнувся. — Я б сказав, багато днів.

— Але час тут тече інакше. Я вже тобі казав, а тепер ти й сам у цьому пересвідчився. Не всі ночі однакової довжини. І дні та­кож... але плин часу ми краще помічаємо вночі, правда? Так, думаю, що так і є.

— Це тонкохід розтягує час? — згадавши про тонкохід, Едді почув його в усій моторошній красі — так міг бриніти метал чи дзижчати найбільший у світі москіт.

— Можливо, він також допомагає, але здебільшого це тому, що в моєму світі такий порядок речей.

Неначе жінка, що поволі відходить від сну, який засмоктує її, наче тягучий сипучий пісок, поворухнулася Сюзанна. По­гляд, яким вона окинула Едді, був водночас відстороненим і не­терплячим.

— Нехай він говорить, Едді.

— Угу, — погодився Джейк. — Нехай він говорить.

І Юк, не піднімаючи пички від Джейкової щиколотки:

— Ін. Орить.

— Добре, — сказав Едді. — Без проблем.

Роланд обвів їх усіх поглядом.

— Ви впевнені? Решта цієї історії... — закінчити він не зміг, і Едді збагнув, що Роландові страшно.

— Продовжуй, — тихо сказав Едді. — Розповідай до кінця, хай який він є. Тобто був, — він роззирнувся навколо. Канзас. Вони були в Канзасі. Десь, колись. Та водночас він відчував, що Меджис і всі ті люди, яких він ніколи не бачив: Корделія і Джонас, Брайан Гукі і Шимі, Петті Гуляща та Катберт Олґуд — були зараз дуже близько. Що Роландова втрачена Сюзен була дуже близько. Бо реальність у тому місці, де вони перебували, витончилася до межі — витончилася, як тканина на сідницях старих джинсів, — і що темрява триватиме так довго, як цього захоче Роланд. Втім, Едді сумнівався, що стрілець помічає піть­му. Бо морок вже давно, дуже давно оселився в його душі... та до світанку було ще далеко.

Потягнувшись, він торкнувся зашкарублої руки старого вбив­ці. Торкнувся ніжно, з любов’ю.

— Давай, Роланде. Розкажи свою історію. До самого кінця.

— До самого кінця, — немовби уві сні, повторила Сюзен. — До краю, — її очі були сповнені місячного сяйва.

— До самого кінця, — підтримав Джейк.

— Інця, — прошепотів Юк.

Якусь мить потримавши руку Едді в своїй, Роланд відпустив її. Подивився у вогонь, що ледь жеврів, і Едді відчув, що він добирає слів і шукає шлях. По черзі повертав ручки дверей, поки не знайшов ті, що відчиняться. А побачивши, що за ними, всміхнувся і глянув на Едді.

— Щире кохання нецікаве, — сказав він.

— Що?

— Щире кохання нецікаве, — повторив Роланд. — Як будь-яке сильне зілля, до якого звикаєш. І, як і будь-яке міцне зілля...

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

СВЯТО ЖНИВ

 

РОЗДІЛ I

ПІД МІСЯЦЕМ-МИСЛИВЦЕМ

 

 

Щире кохання, як і будь-яке сильне зілля, до якого звикаєш, — нудне. Щойно розповідь про зустріч і перші відчуття закінчено, поцілунки швидко набридають, а пестощі — знуджують... усіх, крім людей, що цілуються і пестять одне одного, і барви навко­лишнього світу набувають для них неймовірної глибини і яскра­вості, а звуки стають виразнішими. Як і будь-яке міцне зілля, щире кохання цікавить лише тих, хто став його невільниками.

А ще, як і у випадку з будь-яким міцним зіллям, до якого зви­каєш, щире кохання небезпечне.

 

 

Дехто називав Мисливця останнім місяцем літа, дехто — пер­шим місяцем осені. За ким би не була правда, його поява озна­чала зміну життя в барони. Вітри вже ставали холоднішими і про­низливими,тож рибалки, виходячи в море, вдягали під плащі светри. У великі сади баронії на півночі від Гембрі (а також у мен­ші, що належали Джонові Кройдону, Генрі Вертнеру, Джейкові Байту і понурій, але багатій Корал Торін) вервечкою потя­глися збирачі зі своїми дивними перекособоченими драбинами. Слідом за ними їхали кінні вози, навантажені порожніми діжками. Вітер доносив із ферм, де робили сидр (особливо з тієї великої за милю на північ від Будинку-на-набережній) гостро-солодкі пахощі яблук, які пускали під прес. Віддалік од берега Чистого моря дні стояли теплі й погожі. Мисливець на небі ріс, небеса були безхмарні вдень і вночі. Але справжнє тепло літа пішло разом із Торговцем. Останній сінокос скінчили за тиж­день — ці покоси завжди були мізерні, і власники ранчо та віль­ні землевласники лаяли їх, почухуючи потилиці й питаючи себе, чого вони взагалі хвилюються... але березень наступного року міг видатися сльотавим і комори з запасами сіна швидко б спо­рожніли. Чоловіки, жінки й діти виходили на городи баронії (більші належали власникам ранчо, менші — фригольдерам, а крихітні клапті — мешканцям містечка) в старому одязі, чобо­тах і широкополих капелюхах. Холоші їхніх штанів були пере­в’язані біля щиколоток, бо ж у пору Мисливця з пустелі на схід виповзало багато змій і скорпіонів. На той час, коли старий Місяць-Демон починав збільшуватися в розмірах, між стовпами біля «Раю для подорожніх» і крамницею через дорогу вивішува­ли в ряд убитих гримучих змій. Інші заклади прикрашали свої подвір’я приблизно так само, але приз за найбільшу кількість шкур, який вручали на Свято Жнив, чомусь завжди діставався або заїжджому двору, або базару. На полях і городах уздовж рядів стояли кошики для врожаю, який збирали жінки з підв’язаним хустками волоссям і амулетами за пазухою, заговореними на до­брі жнива. В кошики складали останні помідори, огірки, остан­ню кукурудзу, пирі й мінго. Невдовзі, коли дні втратять погожість, а в повітрі вже вчуватиметься наближення осінніх шквалів, мала настати черга гарбузів, гострокоренів і картоплі. В Меджисі починалася пора жнив, і щоночі чіткіше на небі вирізьблював­ся Мисливець — він натягував свій лук і дивився на схід, через увесь той дивовижний водний обшир, якого ніколи не доводи­лося бачити жодній людині з Серединного світу.

 

З

 

Залежні від сильного наркотика — героїну, чортового зілля, щи­рого кохання, — як канатоходці, обережно просуваючись лин­вою свого життя, часто намагаються знайти хистку рівновагу між секретністю та екстазом. Втриматися на линві важко навіть тверезому, а в стані марення це неможливо. Абсолютно немож­ливо, якщо вже на те.

Роланд і Сюзен жили в маренні, проте усвідомлювали це, отже, принаймні мали слабку перевагу. І приховувати свою таємницю вони могли недовго, щонайдовше до Ярмарку Жнив. А якби Великі мисливці за трунами вийшли з укриття, то все могло розкритися й раніше. Перший хід могли зробити й інші гравці, подумав Роланд, але Джонас і його друзі не впустили б такої нагоди долучитися до дійства. І ця частина стала б для трьох хлопців найнебезпечнішою.

Роланд і Сюзен поводилися обачно — наскільки обачно, на­скільки взагалі на це спроможні люди, охоплені шалом. Вони ніколи не зустрічалися на одному й тому самому місці двічі по­спіль, ніколи не прокрадалися до місця зустрічі. У Гембрі на вершників ніхто не звертав уваги, а до тих, хто скрадався, якраз придивлялися. Сюзен не вдавалася до допомоги друзів, щоб при­ховати свої «виїзди» (хоча в неї й були друзі, які могли б зробити їй таку послугу); люди, які потребують алібі, неодмінно щось приховують. Вона відчувала, що тітка Корд дедалі більше непо­коїться через її поїздки верхи, особливо вечірні, але поки що вірила у відмовки Сюзен: мовляв, їй треба побути на самоті, по­міркувати над своєю обіцянкою і змиритися з відповідальністю. За іронією долі, ці відмовки підказала Сюзен відьма з Коосу.

Вони зустрічалися у вербовому гаю, в кількох покинутих елін­гах, що занепадали на північному краю затоки, в хижці пастуха далеко на безлюдному схилі Кооса, в покинутій хатині поселен­ця, що причаїлася у Поганій Траві. Здебільшого ці місцини були так само огидні, як і ті, в яких наркомани віддаються своїм вадам. Проте Сюзен і Роланд не помічали спорохнявілих стін хижі, чи дірок у стрісі хатини, чи смороду зогнилих неводів у кутках ста­рих просочених вологою елінгів. Вони впивалися своїм кохан­ням, і кожен шрам на обличчі світу лише підкреслював для них його красу.

Двічі, на початку перших двох шалених тижнів, щоб призна­чати зустрічі, вони користувалися червоним каменем у стіні за павільйоном. А тоді внутрішній голос підказав Роландові, що так чинити не варто. Камінь у стіні годився хіба що для дитячих ігор, але вони з коханою вже не були дітьми. Якби їх викрили, то найлегшим покаранням, якого вони могли сподіватися, ста­ло б вигнання. Думати про найгірше навіть не хотілося. Черво­ний камінь був надто підозрілим, і залишати під ним записки — навіть не підписані й малозрозумілі — означало наражатися на величезну небезпеку.

Вдатися ж до допомоги Шимі здавалося безпечнішим. Під його постійною нерозважливою усмішкою приховувалися ди­вовижні глибини... так би мовити, обачності. Роланд довго думав, перш ніж вжити стосовно Шимі це слово. Але воно вияви­лося точним: здатність зберігати мовчанку, що дозволяла зберег­ти почуття власної гідності, на відміну від звичайнісіньких хи­трощів. Та й взагалі, Шимі був не спроможний удатися до хитрощів. Людину, що не могла збрехати, не відвівши погляду, ніхто й ніколи не назвав би хитрою.

За п’ять тижнів, коли їхня фізична пристрасть була в апогеї, вони з півдюжини разів просили Шимі допомогти: три рази — домовитися про зустріч, і два рази — змінити місце зустрічі, коли Сюзен спостерегла вершників із ранчо «Піаніно», що шу­кали заблукалу худобу біля хижки в Поганій Траві.

Глибинний внутрішній голос, який попереджав Роланда, що користуватися червоним каменем небезпечно, щодо Шимі мов­чав... але врешті-решт озвалося сумління. Коли він нарешті сказав про це Сюзен (вони лежали голі в обіймах, загорнувшись у піт­ник), виявилося, що її сумління теж не давало їй спокою. Не­чесно було наражати хлопця на ймовірні неприємності. Дійшов­ши в цьому згоди, Роланд і Сюзен надалі домовлялися про зустріч без посередників. У разі, якщо вона не могла з ним зустрітися, Сюзен пообіцяла вивішувати на підвіконні свого вікна червону сорочку, нібито сушитися. Якщо ж він не міг прийти, то мав ли­шити білий камінь у північно-східному кутку подвір’я, навскоси через дорогу від стайні Гокі, там, де була міська колонка для води. В крайньому випадку вони могли скористатися червоним ка­менем за павільйоном, попри всю ризикованість такої поведін­ки, аніж знову втягувати Шимі в свої справи — у свій роман.

За тим, як Роланд поволі узалежнюється, Катберт і Алан спо­стерігали спершу з недовірою, заздрістю та тривожним зацікав­ленням, а потім із мовчазним жахом. Їх було вислано в безпеч­не місце, а вони викрили змову; вони приїхали, щоб зібрати відомості, до баронії, де більша частина аристократії перекину­лася на бік найлютішого ворога Альянсу; вони нажили собі во­рогів у особі трьох крутих чолов’яг, які, напевно, вбили стількох людей, що ними можна заселити пристойних розмірів цвинтар. Втім, почувалися вони відповідно до ситуації, бо ж прибули сюди у супроводі свого друга, який у їхніх очах уже набув образу напівміфічного героя, перемігши Корта — обравши собі за зброю яструба! — і став стрільцем у нечуваному віці чотирнадцяти років. Те, що їм для виконання цієї місії видали зброю, коли вони від’їжджали з Ґілеаду, дуже багато для них означало, але з часом перестало важити, коли вони збагнули масштаби того, що коїлося в містечку Гембрі й барони, до якої воно належало. І коли вони це усвідомили, Роланд став єдиною зброєю, на яку вони могли розраховувати. Але тепер...

— Він наче револьвер, який вкинули у воду! — вигукнув Кат­берт одного вечора, незабаром після того, як Роланд поїхав на побачення з Сюзен. Над ґанком барака піднявся Мисливець. Він уже виріс на одну чверть. — Одним богам відомо, чи ви­стрелить він, якщо навіть його виловити й просушити.

— Цить, зажди, — Алан глянув на поруччя ґанку. Сподіваю­чись відволікти Катберта від похмурих думок (зазвичай це було досить легко), спитав: — А де вартовий? Рано пішов на бокову?

Але це питання роздратувало Катберта ще сильніше. Він не ба­чив грачиного черепа уже багато днів (навіть не міг точно ска­зати, скільки) і вважав його втрату поганим знаком.

— Пішов, але не спати, — він сердито подивився на захід, куди поїхав Роланд на своєму здоровенному коні. — Мабуть, я його загубив. Так, як один наш спільний знайомий втратив розум, серце і почуття здорового глузду.

— З ним усе буде добре, — сказав Алан таким тоном, наче йому було незручно. — Ти знаєш його не гірше, ніж я, Берте. Ми все життя його знаємо. З ним усе буде гаразд.

— Зараз мені здається, що я його не знаю, — тихо сказав Кат­берт. Від його доброго гумору в голосі не лишилося й сліду.

Вони обидва і так, і сяк намагалися поговорити з Роландом, і обидва отримували одну відповідь: точніше, жодної відповіді. Мрійливий (і, можливо, трохи стурбований) вираз відстороненості на обличчі Роланда одразу впізнав би кожен, хто бодай раз намагався напоумити наркомана. Цей вираз свідчив, що розум Роланда зайнятий лише Сюзен: її обличчям, пахощами її шкіри, формами її тіла. Та що там «зайнятий», невдале слово. Одержимий.

— Я трохи її ненавиджу за те, що вона накоїла, — у голосі Кат­берта з’явилися нотки, яких Алан раніше не чув: суміш ревнощів, роздратування і страху. — А може, навіть більше, ніж трохи.

— Ти що! — Алан щосили намагався не виказати, що він шокований, але нічого не зміг із собою вдіяти. — Вона не винна втому, що...

— Та невже? Вона ходила з ним на Ситґо. Вона бачила те, що бачив він. Хтозна, що він їй розповів, коли вони закінчили робити тварину з двома спинами. А вона далеко не дурна. Он як вправно облагодила ту оборудку. — Алан здогадався, що Бертові йдеться про її фокус із корветом. — Вона не може не зна­ти, що сама стала проблемою. Не може не знати!

Тепер гіркота в його голосі звучала страхітливо чітко. «Він ревнує, бо вона вкрала в нього найкращого друга, — подумав Алан. — А ще заздрить своєму найкращому другові, бо той від­хопив собі найвродливішу в світі дівчину».

Нахилившись, Алан узяв Катберта за плече. Берт перервав своє похмуре споглядання подвір’я і глянув на друга. Його вра­зила невблаганність виразу обличчя Алана.

— Це ка, — сказав Алан.

Катберт глузливо посміхнувся.

— Та якби щоразу, коли хтось списував крадіжку, хіть чи іншу дурість на ка, мене годували гарячим обідом...

Алан ще сильніше, до болю стиснув його плече. Катберт міг би звільнитися від його руки, але не став цього робити. Нато­мість він пильно подивився на Алана. Жартувати йому не хоті­лося. Принаймні, зараз.

— Звинувачення — це саме те, чого ми з тобою не можемо собі дозволити, — сказав Алан. — Невже ти не розумієш? І як­що вони потрапили у вихор ка, нам не треба їх звинувачувати. Ми не можемо звинувачувати. Маємо бути вище від цього. Він потрібен нам. І, може статися, що вона теж.

Катберт довго-предовго дивився в очі Аланові, і Алан бачив, що в душі Берта точиться боротьба між гнівом і розважливістю. Нарешті (мабуть, лише на короткий час) переміг здоровий глузд.

— Гаразд, добре. Це ка, улюблений для всіх цап-відбувайло. Адже для цього й існує великий невидимий світ, чи не так? Щоб ми не отримували на горіхи за наші тупі вчинки? А зараз від­пусти мене, Алане, поки ти не вивихнув мені плече.

Алан полегшено відкинувся на спинку крісла.

— Якби ж ми тільки знали, що робити з Крутояром. Якщо не почати обрахунок там...

— Є в мене одна ідейка, — сказав Катберт. — Але для її вті­лення потрібні спільні зусилля. Роланд міг би допомогти... звісно, якщо бодай комусь із нас двох хоча б на кілька хвилин вдасться привернути до себе його увагу.

Вони трохи посиділи мовчки, дивлячись на подвір’я. В бараці туркотіли голуби, ще одне яблуко розбрату між Роландом і Бертом в ті дні. Алан скрутив собі цигарку. Робив він це по­вільно, готова цигарка мала досить кумедний вигляд, але, коли він її припалив, трималася купи.

— Бачив би тебе твій батько. Живцем би шкуру здер, — зазна­чив Катберт, щоправда, з захватом. Через рік, коли в небі з’явиться Мисливець, всі троє будуть уже затятими курцями, засмаглими молодиками, чиє дитинство примусово лишилося в минулому.

Алан кивнув. Від міцного тютюну Зовнішньої Дуги йому за­паморочилося в голові й задерло в горлі, але цигарка зазвичай заспокоювала його, а саме тієї миті його нерви потребували заспокоєння. Він не знав, як Берт, але йому самому тими дня­ми в повітрі вчувався запах крові. Можливо, навіть їхньої. Страш­но йому не було, принаймні, поки що, але відчуття тривоги не по­лишало його ні на мить.

 

 

Хоча змалечку їх муштрували, як яструбів, під зброю, Катберт і Алан досі поділяли одне помилкове переконання, властиве багатьом хлопчикам їхнього віку: переконання в тому, що до­рослі кращі за них, принаймні в таких справах, як планування і роздуми, переконання в тому, що дорослі знають, що вони роблять. Роланд, навіть попри свою любовну лихоманку, вже в це не вірив, але його друзі забули, що у грі в Замки обидві сторони діяли наосліп. Вони б неабияк здивувалися, якби зна­ли, що принаймні двоє з трьох Великих мисливців за трунами дедалі більше непокояться через трьох молодиків із Внутрішнього світу і вже вкрай знудилися від очікування, в яке грали обидві сторони.