Цінотлива

 

Під цим стояв символ:

— Що це? — вона тицьнула пальцем у маленький малюнок.

— Це знак Реї. Його знають у шести бароніях, і ніхто його не підробить. Покажеш цього папірчика тітці. Потім Торіну.

Якщо твоя тітка захоче взяти його й показати Торінові сама... знаю я її, любить покомандувати... скажи «ні, Рея не дозволила, бо це не для вас».

— А якщо Торін схоче його мати?

Рея стенула плечима.

— То хай забирає чи викине, чи дупу собі підітре. Про мене. Тобі теж цей папірець не треба, ти ж і так знала, що незаймана. Знала?

Сюзен кивнула. Якось один хлопчик проводжав її додому з танців і вона дозволила йому просунути руку собі за пазуху. Але що з того? Вона була цнотлива, і її цнота була більшою, ніж уявляла собі ця брудна відьма.

— Але дивись не загуби папірця. Якщо не хочеш знов прийти до мене, аби я вдруге зробила з тобою те саме.

«Бороніть мене боги, я навіть думати про таке боюся», — подумки здригнулася Сюзен, але вже достатньо оволоділа собою, щоб не виказати цю дрож. Вона поклала папірець до кишені, туди, де лежав мішечок з грішми.

— Тепер ходи до дверей, міско, — у відьми було таке лице, ніби вона хотіла вхопити Сюзен за руку вище ліктя й відпро­вадити, та потім передумала. Вони вдвох рушили до дверей, остерігаючись, щоб не торкнутися одна одної. Втім, біля две­рей Рея все-таки вхопила Сюзен за руку. Другою рукою по­казала на блискучий срібний диск, що висів над верхівкою Кооса.

— Місяць-Цілунок, — сказала відьма. — Зараз середина літа.

— Так.

— Скажи Торінові, щоб він не мав тебе у ліжку... чи на сінни­ку, чи на підлозі, чи деінде... поки на небі не з’явиться Місяць-Демон.

— Аж до Жнив? — Сюзен не повірила своєму щастю. Цілих три місяці — та за цей час життя можна прожити. Вона силку­валася не виказати свого задоволення од відкладення вироку. Бо вже думала, що Торін позбавить її цноти наступної ночі ще до сходу місяця. Вона ж була не сліпа — бачила, як пожадливо він на неї дивився.

Тим часом Рея дивилася на місяць і наче щось подумки ра­хувала. А її рука ковзнула до коси Сюзен і погладила її. Сюзен стоїчно терпіла, а коли вже здавалося, що далі терпіти несила, стара раптом опустила руку і кивнула.

— Еге ж. Не просто до Жнив, а до самого fin de a o ¹ — Світлої Ночі. Скажи йому, що він може взяти тебе після святкового багаття. Зрозуміла?

¹ Fin de a o — кінець року (ісп.).

— Аж до fin de а о, так, — її душа співала від радості.

— Коли багаття в «Зеленому серці» догорить і остання жари­на перетвориться на попіл, — сказала Рея. — Тоді і тільки тоді, в жодному разі не раніше. Так йому й перекажи.

— Перекажу.

Рука знову почала гладити її волосся. Сюзен терпіла.

Після такої доброї новини, подумала юна, з її боку було б негарно пручатися.

— Використай час, що лишився до Жнив, на роздуми і на під­готовку, щоб народити мерові сина... або ж покатайся верхи по Крутояру й позбирай останні квіти своєї дівочості. Збагнула?

— Так, — сказала вона і ввічливо додала: — Дякую-сей.

Рея відмахнулася, наче то були лестощі.

— Дивись не патякай про те, що між нами було. Крім нас із тобою, це більше нікого не стосується.

— Не буду. Нашу справу закінчено?

— Ну... є ще одна дрібничка... — Рея посміхнулася так, щоб у дівчини не виникло жодних сумнівів у тому, що це геть дурни­ця, потім підняла ліву руку перед очі Сюзен, звівши три пальці разом, а один відставила вбік. У просвіті між пальцями гойдався срібний медальйон, що наче виник із повітря. Дівчина відразу прикипіла до нього поглядом. А потім Рея мовила одне-єдине слово і очі Сюзен заплющилися.

 

 

Рея дивилася на дівчину, що, осяяна світлом місяця, стояла перед нею на ганку і спала. Відьма сховала медальйон назад у рукав (її старечі пальці досі демонстрували дива вправності, коли в цьому виникала потреба), і діловитий вираз на її лиці змінився ненави­стю. Кажеш, у вогонь мене ногою вкинеш, хвойдо? Настукаєш Торіну? Але найгіршими були не погрози і не зверхній тон. Найгірше сталося тоді, коли вона гидливо сахнулася від Реїного доторку.

То вона не для таких, як Рея? Ги-ги. Та що там. Мабуть, вона думає, що й такі, як Торін, її не гідні, бо в неї, бачте, її шістнадцять років і біла коса до дупи. Напевно, Торін мріє запустити пальці в її коси, навіть тоді, коли торсає себе взад-вперед там, унизу.

Рея дуже хотіла завдати дівчині якоїсь кривди, бо вона на те заслуговувала. Але не могла, бо тоді Торін щонайменше забере в неї скляну кулю, а Рея цього не знесе. Принаймні, поки що. Тож вона не могла зробити Сюзен боляче. Проте дещо вона все-таки могла — бодай на мить, але зіпсувати Торінові задоволення.

Рея нахилилася до дівчини, вхопила в руку довгу косу, що зміїлася їй по спині, й погралася нею, пропускаючи крізь кулак і втішаючись її шовковистістю.

— Сюзен, — прошепотіла вона. — Ти чуєш мене, Сюзен, дочко Патрика?

— Так, — не розплющуючи очей.

— Тоді слухай. — Світло Місяця-Цілунку впало на обличчя Реї, перетворивши його на посріблений череп. — Слухай уваж­но і запам’ятовуй. Закарбуй собі у надрах пам’яті, куди ніколи не потрапляє світло твого розуму.

Знову і знову вона гладила косу. Шовковиста і гладесенька. Мов той шовковий бутончик у неї між ніг.

— Запам’ятовуй, — повторила дівчина.

— Так. Після того, як він позбавить тебе цноти, ти маєш дещо зробити. Ти зробиш це одразу, не замислюючись. А тепер слухай мене, Сюзен, дочко Патрика, і слухай уважно.

Не випускаючи з руки дівочу косу, Рея наблизила до її ніж­ного вуха свої зморшкуваті губи і зашепотіла.

 

РОЗДІЛ III

ЗУСТРІЧ НА ДОРОЗІ

 

 

Ця ніч була найдавнішою з-поміж усіх ночей її життя, тож не див­но, що вона не почула, як позаду наближається вершник, аж поки мало не потрапила під копита його коневі.

Дорогою назад до містечка її не полишала тривожна думка про нові обставини угоди, в яку вона вступила. Добре, що тепер у неї було кілька місяців на те, щоб підготуватися, та факт за­лишався фактом: коли на небі зійде Місяць-Демон, вона змуше­на буде лягти в ліжко з мером Торіном, кощавим засмиканим стариганом із лисиною, довкола якої росла хмара білого пуху. З чоловіком, чия дружина дивилася на нього так сумно, що бо­ляче було це бачити. Гарт Торін завжди реготав, коли актори розігрували на сцені виставу, де билися головами чи кулаками чи кидалися гнилими фруктами. Патетичні й трагедійні сцени збивали його з пантелику. Він любив тріщати кісточками паль­ців, стукати по спині й завжди стурбовано озирався на свого канцлера мало не при кожному другому слові, наче хотів пере­свідчитися, чи він, бува, не образив Раймера.

Сюзен часто помічала все це в його поведінці. Її батько багато років був головним конюхом баронії і часто їздив у справах до Будинку-на-набережній. Свою кохану доньку він, бувало, брав із собою. О, за ці роки їй доводилося бачити Гарта Торіна багато разів, і йому її теж. Певне, занадто багато разів! А зараз найваж­ливішим у його особі здавалося те, що він був на п’ятдесят років старший за дівчину, яка мала народити йому сина.

Вона погоджувалася на це з легким серцем...

Ні, не з легким, вона несправедлива до себе... але думки її не мучили і сну вона не втратила, це правда. Вислухавши всі аргументи тітоньки Корделії, вона подумала: «Це ж так про­сто — отримати нарешті у володіння нашу землю у Крутоярі, знати, що тепер вона наша й на папері, а не лише за традицією. Ми матимемо документи про те, що вона наша. Документи будуть у нас і у Раймера. І в нас знову будуть коні. Правда, тіль­ки троє, але ж це втричі більше, ніж ми маємо зараз. А що на іншій шальці терезів? Один раз чи двічі лягти з ним і народити дитину? Та мільйони жінок робили це до мене, і нічого страш­ного з ними не сталося. Зрештою, мене ж не змушують лягти з мутантом чи прокаженим. Це лише старий, який любить похрускотіти пальцями. До того ж це не навіки. Тітонька Корд каже, що я зможу вийти заміж, якщо так вирішать час і ка; не я перша і не я остання жінка, яка потрапить до ліжка свого чоловіка, вже ставши матір’ю. А чи стану я хвойдою, коли так вчиню? Закон це заперечує, та мені байдуже до закону. Я слу­хаюся лише закону свого серця. А моє серце каже, що коли в об­мін на своє тіло я отримаю землю, яка колись належала моєму таткові, й коней, то я стану шльондрою, і крапка».

Але був іще один аргумент. Тітка Корд зіграла на дитячій не­винності (до того ж підло, як зараз збагнула Сюзен). Вона вміло обставила все так, що Сюзен, яка не так давно сама була малень­кою і бавилася з ляльками, радо вітала думку про те, що в неї буде своє дитя, маленький живий пупсик, і вона зможе його одягати й годувати, а в полуденну спеку вкладати спати біля себе.

Корделія була не в курсі (а може, навіть гадки про це не мала, така була невинна, подумала Сюзен, хоча їй не надто в це вірилося) того, в що так брутально нині ввечері тицьнула дівчину носом відьма. Торін хотів більше, ніж просто дитину.

Цицьки й дупа, яка не чвакає в руках, — от що йому треба. А ще щоб було куди пхати свою іграшку так, аби вона звідти не випадала.

Місяць уже закотився. Вона йшла темною дорогою до міста, і від самої лише думки про відьмині слова їй ставало млосно. Бігти й співати не було сил. Коли вона давала згоду, то вважала, що все буде так, як у худоби, коли вона парується. Худобі до­зволялося робити це, поки не «зав’яжеться сім’я», потім самицю й самця розводили. Але тепер Сюзен збагнула, що Торін захоче її ще не раз і не два. Непорушний закон, прадавній, як залізо, закон, якого люди дотримувалися дві сотні віків, проголошував, що він може лягати з нею доти, доки вона, гарантовано неза­ймана, не доведе свою незайманість ще й дитиною, яка теж буде незаймана в її череві. Тобто не мутант. Сюзен потай порозпи­тувала людей і дізналася, що ця друга перевірка зазвичай ста­вала можливою десь на четвертому місяці вагітності, коли з-під одягу вже випинався живіт. І для цієї перевірки теж треба було йти до Реї. А Рея її не злюбила.

І тепер, коли вже було пізно, коли вона пристала на умови договору, який офіційно запропонував канцлер, коли те старе стерво перевірило її цноту, вона шкодувала про те, що згоди­лась. Перед її очима весь час стояв образ Торіна зі спущеними штаньми — його ноги білі й кістляві, мов у чаплі. А ще вона думала про те, як хрускотітимуть його суглоби, коли він ляже до неї в ліжко: коліна, спина, лікті й шия.

І кісточки пальців. Не забувай про кісточки.

Так. Великі старечі кісточки, на яких ростуть кущики волос­ся. Сюзен пирхнула — так це було смішно, але водночас із ку­тика її ока щокою збігла непомічена тепла сльоза. Сама цього не помічаючи, дівчина стерла її. Цокоту копит по м’якій землі, що наближалися ззаду, вона теж не почула. Думками вона досі була далеко, бо згадала те диво, яке бачила крізь віконце спаль­ні старої, те м’яке й чомусь неприємне світло, що лилося з ро­жевої кулі. Відьма дивилася на неї, мов загіпнотизована...

Коли Сюзен нарешті почула цокіт копит, її першою напо­лоханою думкою було сховатися в гайочку, повз який вона саме проходила. Їй важко було уявити, що о такій пізній порі хтось міг так відкрито з’явитися на дорозі, особливо тепер, коли в Се­рединному світі настали такі смутні часи. Але добігти до гаю вже не було часу.

Тож Сюзен мигцем сховалася в придорожній баюрі і лягла на землю, зачаївшись. Місяць зайшов, і в неї принаймні був шанс, що той подорожній проїде, не...

Додумати до кінця Сюзен не встигла. Поки вона була вся в своїх довгих і невтішних думах, вершник непомітно набли­зився і тепер привітався з нею:

— Добривечір, панно. Довгих вам днів на землі.

«А якщо це один з тих, що завжди ошиваються в будинку мера чи в «Раю для подорожніх»? — озираючись, подумала вона. — Не старий, бо в цього голос не дрижить. Але один з них. Можливо, той, кого вони звуть Діпейпом...»

— Добривечір, — відказала вона, силкуючись роздивитися чоловіка на коні. — І вам щасливих днів.

Її голос не затремтів. Наскільки вона зрозуміла, то був не Діпейп і не його напарник Рейнолдз, адже на голові в чоловіка був капелюх із пласкими крисами. Такі капелюхи носили у Внутріш­ніх бароніях ще в ті дні, коли люди частіше подорожували зі сходу на захід. До того, як з’явився Добрий Чоловік Джон Фарсон і почалася різанина.

Коли незнайомець під’їхав і став біля неї, вона перестала кар­тати себе за те, що не почула його поступу. На збруї його коня не було видно жодної пряжки, жодного дзвоника, все було при­пасовано дуже щільно. Його спорядження скидалося на роз­бійницьке (Сюзен здогадувалася, що Джонас, той, із тремким голосом, і його приятелі свого часу та в інших краях вели жит­тя таких забіяк). Чи навіть стрілецьке. Але револьверів у цього чоловіка не було, хіба що він їх сховав. Вся його зброя — лук на сідлі та щось подібне до шаблі в піхвах. До того ж Сюзен знала, що таких молодих стрільців не буває.

Він щось тихо пробурмотів до коня (її татко завжди робив так само, та й вона сама, звісно, теж), і кінь став, мов укопаний. Незнайомець із вродженою невимушеністю та грацією пере­кинув ногу через сідло, але Сюзен заперечила:

— Ні-ні, добродію, не турбуйтеся, їдьте собі!

Навіть якщо він і відчув переляк у її голосі, то не дав взнаки. Він легко, не стаючи в стремено, зісковзнув з коня і стрибком опинився просто перед нею, здійнявши куряву своїми чобота­ми з квадратними носками. Зорі осяяли його обличчя, і Сюзен раптом побачила, що насправді він дуже молодий, може, трохи молодший чи трохи старший за неї. Одягнений, як пастух, хоча одяг був новий.

— Вілл Деаборн до ваших послуг, — відрекомендувався він, зняв капелюха, поставив ногу на підбір і вклонився за звичаєм Внутрішніх бароній.

Така вишуканість манер тут, у глухій місцині, де сильно смер­діло нафтовим полем, розташованим на краю містечка, здалася

Сюзен настільки недоречною, що весь її страх розсіявся і вона розсміялася. Потім збагнула, що сміх міг його образити, але він також широко всміхнувся у відповідь, показавши рівні зуби. Його усмішка була гарною, відкритою і простодушною.

Вона теж присіла в реверансі, відвівши вбік спідницю сукні.

— Сюзен Дельґадо.

Він тричі постукав себе правою рукою по горлу.

— Я радий, Сюзен Дельґадо. Сподіваюся, для вас це знайом­ство так само приємне, як і для мене. Я не хотів вас налякати...

— Я трохи перестрашилася...

— Так, я помітив. Мені прикро.

Так. Не еге, а так. Судячи з вимови, юнак приїхав із Вну­трішніх бароній. Тепер він став їй іще цікавіший.

— Ні, не треба вибачатися, я просто глибоко замислилася, от і все. Я ходила до... подруги... і засиділася, не помітила, що місяць зайшов. Якщо ви зупинилися, турбуючись про те, що я сама о та­кій пізній порі на дорозі, то дякую-сей, не хвилюйтеся, їдьте далі, тут уже недалечко. Край села, Тембрі, куди я йду, вже близько.

— Гарно ви говорите, — сміючись, відказав він, — але на­дворі справді глуха ніч, тож я хотів би провести вас. Ви їздите верхи, сей?

— Так, але не варто...

— Тоді підійдіть ближче і познайомтеся з моїм другом Ві­тром. Він провезе вас останні дві милі. Це мерин, сей, він дуже слухняний.

Вона дивилася на Вілла Деаборна з сумішшю цікавості й роз­дратування та думала: «Якщо він іще раз назве мене «сей», наче якусь шкільну вчительку чи свою стару тітку, я зніму з себе цього дурнуватого фартуха й відшмагаю його ним».

— Мені завжди подобалося бачити трохи норову в конях, досить покірних для того, щоб люди надягали на них сідла. Мій батько до самої смерті був головним конюхом у мера... а мер у наших краях також є Вартовим баронії. Я катаюся верхи з ди­тинства.

Їй здавалося, що після такої тиради він мусить принаймні вибачитися або навіть на якийсь час втратити дар мови. Але він лише спокійно кивнув. І це їй сподобалося.

— Коли так, то вилазьте в сідло, міледі. Я йтиму поряд і не надокучатиму вам розмовами, якщо вам не хочеться бала­кати. Вже пізно. Кажуть, що після заходу місяця розмови на­бридають.

Вона похитала головою і, щоб пом’якшити відмову, всміх­нулася.

— Ні. Дякую за доброту, та я не хочу, щоб мене побачили в супроводі незнайомого молодого чоловіка, та ще й на його коні близько опівночі. Знаєте, репутація — не сорочка, з неї не змити пляму лимонним соком.

— На дорозі нікого нема, вас ніхто не побачить, — розсудли­во заперечив молодий чоловік. — Я ж бачу, ви втомилися. Сі­дайте, сей...

— Будь ласка, не називайте мене так. Я почуваюся старою, наче... — на мить вона загнулася, підбираючи належне слово

(відьма)

щоб не вимовити те, яке спало на думку першим, — наче ме­ні сто років.

— Добре, міс Дельґадо. Ви впевнені, що не хочете сісти на коня?

— Впевнена. Тим паче, що в спідниці я не сіла б у сідло по-чоловічому, пане Деаборн, навіть якби ви були моїм братом. Це непристойно.

Вілл Деаборн встав на стременах, простягнув руку до задньої частини сідла (Вітер стояв досить спокійно, тільки один раз стріпнув вухами — Сюзен і сама б не відмовилася прясти такими вухами, якби була Вітром, бо вуха в нього були дуже гарні) і зно­ву опустився в сідло, цього разу вже зі згортком у руках, переви­тим сиром’ятною мотузкою. Сюзен вирішила, що то пончо.

— Можете накрити цим собі коліна й ноги, як плащем. Для дотримання правил пристойності цього цілком досить. Ця річ належала моєму батькові, а він вищий за мене. — На мить його погляд помандрував на захід, до схилів, і Сюзен побачи­ла, що він досить вродливий, як на свій юний вік. У неї всере­дині мов струна затремтіла, і в тисячний раз вона пошкодува­ла, що стара нечупара розпустила руки й дозволила собі більше, ніж просто виконати завдання, хоч яким неприємним воно було. Сюзен не хотіла дивитися на вродливого незнайомця і згадувати дотик Реї.

— Ні, — м’яко, але рішуче відмовилася вона. — Ще раз дя­кую, ви дуже добрий, але я не сяду на коня.

— Гаразд. Тоді я вас супроводжуватиму пішки, а Вітер буде за нами наглядати, — весело запропонував хлопець. — Бодай до окраїни містечка нічиї очі нас не побачать, і ні в кого не з’я­виться ані найменшої лихої думки про ідеально пристойну мо­лоду жінку і більш-менш пристойного молодого чоловіка. А там я вже попрощаюся й побажаю вам солодких снів.

— Та не варто. Справді, — вона витерла чоло рукою. — Я ро­зумію, вам легко казати, що тут нема сторонніх очей, але вони завжди з’являються там, де їх найменше чекають. А мені зараз... краще не наражатися на пересуди.

— І все одно я вас проведу, — повторив він, тепер уже без тіні усмішки. — Лихі часи настали, міс Дельґадо. Тут, у Меджисі, порівняно безпечно, але часом у халепу можна втрапити.

Вона вже розтулила було рота (знову хотіла заперечити, можли­во, навіть повідомити йому, що донька Пата Дельґадо може сама про себе подбати), але потім згадала про нових поплічників мера Торіна і їхні холодні погляди, якими вони міряли її, коли Торін відвертався. Нині ввечері, йдучи до відьми, вона бачила цю трій­цю. Їх-то вона почула заздалегідь і мала вдосталь часу, щоб схова­тися за сосною при дорозі (хоча думати про те, що вона ховається, Сюзен не подобалося). Вони зникли за поворотом дороги, що вела до містечка, і зараз, мабуть, пиячили в «Раю для подорожніх» (і набиратимуться доти, доки Стенлі Руїс не зачинить генделик). Але ж вона не знала цього напевно. Вони могли повернутися.

— Бачу, мені вас не переконати, — зітхнула вона з нотками роздратованої покори (якої зовсім не відчувала насправді). — Але лише до поштової скриньки місіс Біч. Там починається містечко.

Він іще раз постукав себе по горлу і знову вклонився, кумед­но і чарівно водночас: нога виставлена, наче він комусь робив ніжку, п’ята чобота в землі.

— Дякую, міс Дельґадо!

«Добре, хоч не додав «сей», — подумала юна. — Для початку непогано».

 

 

Вона побоювалася, що, попри свою обіцянку мовчати, він усю дорогу базікатиме, бо всі хлопці саме так і поводилися в її при­сутності. Сюзен не страждала на марнославство, але знала, що вона приваблива, хоча б тому, що хлопці так і вилися круг неї, плескали язиками і човгали ногами. А її супутник неодмінно захоче розпитати її про те, що міські хлопці й так знають: скіль­ки їй років, чи живе вона в Гембрі від самого народження, чи живі її батьки, ще півсотні так само нудних запитань, а все для того, щоб випитати одне: чи є в неї друг серця.

Але Вілл Деаборн із Внутрішніх бароній не розпитував її про школу, сім’ю й друзів (цей спосіб дізнатися про супер­ника обирали майже всі юнаки). Вілл Деаборн просто кроку­вав поряд із нею, ведучи за вуздечку коня, і дивився на схід, туди, де було Чисте море. Море було так близько, що сльозогінні пахощі солі змішувалися з випарами нафти, хоча вітер був південний.

Вони саме проминали Ситґо, і Сюзен була рада, що Вілл Деаборн поряд, хай навіть його мовчанка трохи її дратувала. Нафтове поле з його вишками-скелетами завжди ввижалося їй якимось моторошним привидом. Більша частина цих сталевих веж уже давно не качали нафту, а мешканці міста не мали ні запасних частин, ні потреби, ні вміння їх лагодити. З двохсот вишок працювало лише дев’ятнадцять, і зупинити їх було не­можливо. Здавалося, запаси нафти під землею були невичерп­ні, бо вежі качали й качали безперестану. Трохи нафти люди використовували досі, але то була мізерна кількість порівняно з тією, що просочувалася назад у землю, у водойми під мертвою свердловиною. Світ зрушив з місця, і поле стало схоже на див­ний механічний цвинтар, на якому трупи ще не до кінця...

Щось холодне і гладеньке тицьнулося Сюзен у поясницю, і вона скрикнула, ледь втримавшись, щоб не закричати на повні груди. Вілл Деаборн кинувся до неї, хапаючись руками за пояс, але відразу ж розслабився і всміхнувся.

— Це Вітер, міс Дельґадо. Так він хоче поскаржитися, що на нього ніхто не звертає уваги.

Вона озирнулася на коня, а Вітер відповів їй ласкавим по­глядом і опустив голову, наче вибачаючись за те, що налякав її.

«Дівчинко, не дурій, — почула вона подумки голос свого батька. — Він просто хоче знати, чого ти так викаблучуєшся. До речі, мені й самому це цікаво, бо на тебе це не схоже».

— Я передумала, пане Деаборн. Я хочу поїхати верхи.

 

З

 

Поки Сюзен приладнувала пончо до задньої луки сідла (про­стого чорного сідла ковбоя, без жодних міток баронії чи хоча б ферми) і вилазила на коня, Вілл стояв спиною до неї й дивився на Ситґо. Задерши спідницю, вона рвучко озирнулася, впевне­на, що він підглядатиме. Але він не озирався. Здавалося, його уяву всуціль полонили іржаві нафтові вишки.

«І що ж там такого цікавого, хлопче? — трохи сердито по­думала вона. Пізня година ночі й нещодавно збурені емоції не надто сприяли внутрішньому спокою. — Брудні, старі, шіст­сот років тут стоять, а смердять так, що мені все життя дово­диться носа затуляти».

— Стій спокійно, хлопчику, спокійно, — мовила Сюзен до коня, ставши на стремено й тримаючись однією рукою за луку сідла, а другою — за поводи. Вітер стрепенув вухами, наче хотів сказати, що стоятиме спокійно хоч цілу ніч, якщо їй це буде потрібно.

Вона хутко злетіла на коня, тільки одна довга гола нога сяй­нула під зірками, і відчула радість, яка охоплювала її завжди, коли вона сідала верхи... тільки сьогодні радість була трохи силь­ніша, трохи солодша, трохи гостріша. Можливо, тому, що кінь був таким красенем, чи тому, що він був незнайомий...

«А може, тому, що господар коня — незнайомець, — поду­мала юна, — до того ж вродливий».

Звісно, то було безглуздя, і воно таїло в собі небезпеку. Втім, ніде правди діти. Він був дуже гарний.

Коли Сюзен розгортала пончо й накривала ним ноги, Деаборн почав насвистувати. Із подивом і забобонним страхом вона впізнала мелодію: то було «Безжурне кохання». Та сама пісня, яку вона співала, ідучи до Реїної хижі.

«Мабуть, це ка, дівчинко», — прошепотів голос її батька.

«Та нічого подібного, — подумки одразу ж заперечила вона йому. — Я не вбачатиму ка в кожному подиху вітру і в кожній тіні, як ті старенькі, що збираються літніми вечорами в «Зеле­ному серці». Це просто стара пісня, її кожен знає».

«Якби ж то ти була права, — відповів голос Пата Дельґадо. — Бо якщо це ка, то воно налетить, мов вихор. Ти не встигнеш спам’я­татися, а твої плани вже будуть зруйновані, як сарай від буревію».

Ні, це не ка. Вона не дозволить темряві й старим примарам-вежам навіяти їй віру в те, що це ка. Не ка, а випадкове зна­йомство з приємним молодим чоловіком на безлюдному шля­ху до міста.

— Все, я прикрилася, — сухо, наче чужим голосом сказала вона. — Можете повертатися, якщо хочете, пане Деаборн.

Він повернувся і глянув на неї. Якусь мить мовчав, але його погляд красномовно свідчив, що Сюзен теж йому подобається. Це спантеличило її (частково через ту пісню, що він наспіву­вав), але водночас і справило приємність.

— Ви гарно виглядаєте в сідлі, — сказав він.

— А скоро в мене будуть свої коні і я зможу сидіти на них донесхочу, — не втрималася Сюзен, а потім подумала: «Зараз почнеться розпитування».

Але він лише кивнув, наче давно це знав, і знову покрокував у бік міста. Трохи розчарована, хоч і достоту не розуміючи причини, вона вйокнула на коня і стисла коліна. Вітер рушив ходою, наздоганяючи господаря. Той лагідно погладив коня по морді.

— Як називається ця місцина? — спитав Вілл, показуючи на вишки.

— Нафтове поле? Ситґо.

— А що, деякі вишки досі працюють?

— Еге ж. І їх годі зупинити, бо ніхто вже не знає як.

— А, — сказав він. Більше ні слова, тільки «а». Та коли вони наблизилися до порослої травою дороги на Ситґо, відійшов від коня, щоб подивитися на стару покинуту хатину сторожа. Коли Сюзен була маленькою, на ній був знак, що забороняв сторон­нім заходити всередину, але ту табличку вже давно зірвало ві­тром. Подивившись, Вілл Деаборн легкою ходою повернувся назад до коня, збиваючи чоботами літню куряву.

Так вони і прямували до містечка: юнак у пласкому капелю­сі пішки, молода жінка, чиї ноги були вкриті пончо, — верхи, а зорі заливали їх своїм світлом, як і всіх юних від початку часів. Сюзен підвела погляд угору й побачила, як падає зірка, — не­тривкий і яскравий помаранчевий спалах на небосхилі. Хотіла було загадати бажання, але в паніці збагнула, що геть не знає, чого хоче. Навіть приблизно.

 

 

Сюзен і собі мовчала всю дорогу, поки до міста не лишилася якась миля, і тільки потім спитала про те, що не давало їй спо­кою. Своє питання вона хотіла поставити по тому, як він почне розпитувати її, і порушувати мовчанку самій було вкрай непри­ємно, але врешті-решт цікавість узяла гору.

— Звідки ви, пане Деаборн? Що привело вас до нашої глу­хомані в Серединному світі... нічого, що я запитую?

— Анітрохи, — відповів він, всміхаючись до неї. — Мені хотіло­ся поговорити, але я не знав, з чого почати. Я не надто вправний у розмовах. — «А в чому ти вправний, Вілле Деаборн?» — одразу ж виникло в неї питання, бо, вмощуючись у сідлі, вона випадково торкнулася рукою згорнутої ковдри, яка була прив’язана ззаду, і від­чула, що всередині щось є. На дотик схоже на револьвер. То не кон­че мала бути зброя, але Сюзен згадала, як його руки інстинктив­но опустилися до пояса, коли вона скрикнула від несподіванки.

— Я з Внутрішніх бароній. Мабуть, ви й сама вже про це здо­гадалися. Ми балакаємо по-своєму.

— Еге ж. А дозвольте поцікавитися, з якої ви барони?

— З Нового Ханаану.

Зачувши це, Сюзен оживилася. Подумати тільки: Новий Ханаан! Це ж самісіньке осердя Альянсу! Звісно, це вже не те, що раніше, але все одно...

— Часом не з Ґілеаду? — спитала вона, почувши в своєму голосі відтінок дівчачої сентиментальності та щиро зневажаю­чи себе за неї.

— Ні, — з усміхом відказав він. — Моєму селу далеко до Ґі­леаду. Я з Гемфіла, звідти до Ґілеаду сорок коліс. Воно навіть менше за Гембрі.

«Коліс? — з подивом подумала Сюзен. Слово було застаріле. — Він сказав: коліс».

— А що ж тоді привело вас до Гембрі? Це не таємниця?

— Звісно, ні. Я приїхав зі своїми друзями, Річардом Стоквортом із Пенілтона, що в Новому Ханаані, і Артуром Гітом, дуже веселим молодим чоловіком. От він з Ґілеаду. Ми тут за наказом Альянсу. Ми рахівники.

— І що ж ви рахуєте?

— Усе, що може статися в нагоді Альянсові наступні кілька років, — його голос посерйознішав. — Халепа з Добрим Чоло­віком уже сягнула за край.

— Невже? Ми так далеко від центру подій, що до нас майже не доходять новини.

Він кивнув.

— Саме тому ми й тут. Баронія Меджис завжди зберігала відданість Альянсові, тож якщо знадобляться припаси, то їх відправлять з цієї частини Зовнішньої Дуги. Питання в тому, на яку кількість може розраховувати Альянс.

— Кількість чого?

— Так, — погодився він, наче вона не питала, а стверджува­ла. — І на кількість чого.

— Ви так говорите, наче Добрий Чоловік справді становить серйозну загрозу. Він же лише бандит, що припудрює свої грабіжки та вбивства балачками про рівність і демократію.

Деаборн лише знизав плечима, і Сюзен вже було подумала, що інших коментарів від нього не дочекатися. Але потім він неохоче сказав:

— Так було колись. Часи змінилися. Бандит став генералом, і тепер генерал хоче стати правителем від імені народу, — по­мовчавши трохи, він похмуро додав: — Північні й західні баро­нії у вогні, леді.

— Але це за тисячі миль звідси! — Сама розмова була не надто приємною, але чомусь захоплювала. Просто було так незвично вести бесіди на такі теми після нудних буденних балачок у Гембрі, де чиясь висхла криниця на добрих три дні ставала темою для жвавих обговорень.

— Так, — відповів він. Не «еге», а «так», дуже незвично і за­разом так приємно для слуху. — Але вітер дме у цей бік. — По­вернувшись до неї, він усміхнувся, і усмішка знову пом’якшила його суворе вродливе обличчя, надавши йому виразу дитини, якій давно пора спати. — Але навряд чи ми нині зустрінемо Джона Фарсона.

У відповідь Сюзен обдарувала його усмішкою.

— А якщо раптом зустрінемо, ви захистите мене від нього, пане Деаборн?

— Безперечно, — усміхнено відповів він. — Але ще охочіше я це зроблю, якщо ви дозволите мені називати вас на ім’я, яке дав вам ваш батько.

— Гаразд, адже це важливо для моєї особистої безпеки. І, ма­буть, з огляду на те саме я можу називати вас Віллом.

— Мудро й гарно сказано, — сказав він і від радості всміхнув­ся ще ширше. — Я... — І тут новий друг Сюзен перечепився і мало не впав, не помітивши камінь, що стирчав на дорозі (бо йшов, не зводячи з дівчини очей). Вітер тихо заіржав і трохи по­дався назад, а Сюзен весело засміялася. Пончо зсунулося, від­кривши оголену ніжку, але її власниця не поспішала — почекала кілька секунд і тільки потім вкрилася знову. Він їй подобався. І що в цьому такого поганого? Він же лише хлопчик. Коли він усміхався, Сюзен бачила, що ще зовсім недавно, років зо два-три тому він стрибав у копиці сіна. (Про те, що вона сама не так давно закінчила школу стрибків у сіно, Сюзен чомусь забула.)

— Зазвичай я не такий незграба. Сподіваюся, я тебе не злякав.

Та нічого, Вілле. Я вже звикла. Хлопи збивають собі черевики, відколи в мене груди виросли.

— Та нічого, — сказала вона, аби швидше повернутися до по­передньої теми: надто вже вона була цікава. — Отже, ви з друзями приїхали за дорученням Альянсу, щоб порахувати наші запаси?

— Так. Я звернув увагу на ваше нафтове поле, бо один з нас мав полічити робочі вишки...

— Та я тобі, Вілле, й так скажу. Їх дев’ятнадцять.

Він кивнув.

— Тепер я твій боржник. Але ще нам треба з’ясувати, якщо це можливо, скільки нафти викачують ці дев’ятнадцять веж.

— А яке це має значення? Хіба в Новому Ханаані лишилося стільки робочих машин, які працюють на нафті? І хіба ваші алхіміки вміють видобувати з нафти ту рідину, на якій їздять машини?

— Мені здається, цей процес називається не алхімією, а пе­регонкою. Є одна майстерня, у якій його досі роблять. Але машин у нас не так уже й багато, хоча у Великій Залі Ґілеаду ще збереглося кілька ламп розжарювання, і вони справні.

— Це ж треба! — захоплено сказала Сюзен. Лампи розжарю­вання й електричні смолоскипи вона бачила на картинах, але в житті — ніколи. Останні такі лампи в Гембрі (в цій частині світу їх називали іскровими, але Сюзен була впевнена, що йдеть­ся про одні й ті самі лампи) перегоріли два покоління тому.

— То, кажеш, твій батько до самої смерті керував стайнями мера, — сказав Вілл Деаборн. — Його звали Патриком Дельґадо, правда ж?

Вражена до глибини душі, вона подивилася на нього вже іншим поглядом — поглядом людини, яку вмить повернули до реальності.

— Звідки ти знаєш?

— Ми дізналися його ім’я, готуючись до виконання своєї місії. Ми ж маємо порахувати худобу: овець, свиней, биків, корів... і коней. З усієї вашої худоби коні найважливіші. Переговорити з цього приводу ми мали саме з Патриком Дельґадо. Мені при­кро чути, Сюзен, що він пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях. Моє співчуття.

— О, дякую.

— То був нещасний випадок?

— Еге ж, — сказала вона таким голосом, що мав промовисто свідчити: облишмо краще цю тему, не треба запитань.

— Дозволь мені бути з тобою відвертим, — мовив він, і впер­ше за весь час вона вловила в його словах брехню. А може, їй це лише здалося. Втім, хоч вона й дуже погано знала світ і людей (тітка Корделія мало не щодня їй про це нагадувала), але пев­ний досвід у неї все-таки був. Вона знала, що люди, які почи­нають розмову з випрохування дозволу бути чесними, зазвичай із найправдивішим виразом обличчя починають патякати про те, що дощ падає вгору, гроші ростуть на деревах, а дітей при­носить Великий Лелека.

— Еге ж, Вілле Деаборн, — черствуватим тоном сказала во­на. — Кажуть, чесність — найкраща політика.

Він нерішуче поглянув на неї, але потім його обличчя знову осяяла усмішка. Небезпечна усмішка, подумала Сюзен, усмішка-як-сипучі-піски, якщо таке можливо. Затягує, та потім важко вибратися на волю.

— Від колишньої міці Альянсу нині не лишилося й сліду. Частково тому Фарсон так розперезався — його амбіції вирос­ли до неба. Він пройшов довгий шлях від розбійника й грабіж­ника у Ґарлені й Десої до того, ким він є тепер. І якщо Альянс не воскресне і не дасть йому відсіч, це ще далеко не край його прагненням. Він може дійти й до Меджису.

Яка користь Доброму Чоловікові з їхнього сонного села в най­ближчій до Чистого моря баронії, Сюзен збагнути не могла, але промовчала.

— Хай там як, але насправді нас відправив сюди не Альянс. Ми тут не тому, що треба рахувати корів, нафтові вишки й гек­тари орної землі.

На мить він опустив погляд на дорогу, наче шукав там ін­ших підступно розташованих каменів, і неуважно гладив Вітра по носі. Сюзен здалося, що він спантеличений чи чогось со­ромиться.

— Нас заслали сюди батьки.

— Ваші... — і раптом їй усе стало зрозуміло. Хлопчиська на­паскудили, й батьки відправили їх сюди, не зовсім у заслання, але й без серйозної мети. Насправді в Гембрі вони мали тільки один обов’язок — стерти плями зі своєї репутації. «Принаймні тепер ясно, — подумала вона, — чому в нього така невинно-зваблива усмішка. Стережися його, Сюзен, бо такі бешкетники, як він, підпалюють мости й перевертають поштові візки, а роз­важившись, ідуть собі далі, навіть не озирнувшись. Вони не злі, ні, просто розпущені, як більшість хлопців».

І тут їй знову згадалася стара пісня, яку вона співала і яку він насвистував.

— Так, наші батьки.

Свого часу Сюзен Дельґадо сама любила побешкетувати, тож тепер, хоч і з пересторогою, добре розуміла Вілла Деаборна. 1 від­чувала до нього інтерес. З поганими хлопцями буває весело... до певної межі. Залишалося з’ясувати, наскільки поганими були Вілл і його друзяки.

— Бешкетували? — спитала юна.

— Бешкетували, — погодився Вілл. Голос у нього досі був без­радісний, але в очі й на уста вже почала помалу закрадатися усмішка. —А нас попереджали, багато разів попереджали. Ми... еее... напилися тоді.

А вільною від кружки з пивом рукою мацали дівок? Жодна по­рядна дівчина не дозволила б собі спитати таке, але Сюзен не змо­гла втриматися: це питання саме зринуло в її голові.

Усмішка, що жевріла в кутиках Віллових уст, згасла.

— Ми зайшли надто далеко, і забава перестала бути просто забавою. Так зазвичай чинять дурні. Однієї ночі ми влаштували перегони верхи. Ніч була глупа, місяць не світив. Після опівночі. Ми всі були п’яні. Один із коней втрапив копитом у ховрахову нору і зламав передню ногу. Його довелося пристрелити.

Сюзен скривилася. Не найгірше, що вона могла уявити, але нічого доброго. Та коли він знову продовжив, виявилося, що все значно гірше.

— Кінь був чистокровним скакуном, він належав батькові Річарда, одного з моїх друзів. Їхня родина мала не надто великі статки, коней у них було лише троє. У нашому домі розгорівся такий скандал, що я навіть згадувати про нього не хочу, не те що говорити. Словом, пропозицій щодо нашого покарання було ба­гато, але врешті-решт нас спровадили сюди в заслання. Це Артурів батько придумав. Гадаю, Артурового тата завжди жахала поведін­ка сина. Артур вочевидь удався не в Джорджа Гіта.

Сюзен і собі посміхнулася, згадавши, як тітка Корделія каже: «Це в неї точно не від нас». Потім настала театральна пауза, слідом за якою йшло епохальне: «У неї була двоюрідна бабка, яка збожеволіла... ви це знали? Так! Вона підпалила себе й пере­кинулася через край Крутояра. Це було того року, коли пролі­тала комета».

— Хай там як, — підсумував Вілл, — пан Гіт відіслав нас із на­путнім словом, яке свого часу отримав від свого батька: чисти­лище існує для того, щоб у ньому міркували. І от ми тут.

— Гембрі далеко від чистилища.

На його обличчі знову з’явилася усмішка.

— Думаю, якби навіть ваше містечко було чистилищем, вар­то було б стати грішником, аби лишень потрапити сюди і зу­стрітися з його чарівними мешканцями.

— Комплімент сумнівний, треба його іще б відшліфувати, — якомога сухішим голосом сказала вона. — Можливо...

І затнулася, бо раптом збагнула, що їй доведеться вступити з цим хлопцем у щось на кшталт змови. Інакше вона опинить­ся в незручному становищі.

— Сюзен?

— Я оце подумала. Вілле, ви з друзями вже приїхали? Тобто офіційно вже тут?

— Ні, — відповів він, одразу збагнувши, про що їй ідеться. І, мабуть, зрозумівши, до чого вона хилить. По-своєму він був досить кмітливий. — Ми з’явилися в баронії лише нині по обі­ді. Ти перша з місцевих, з ким один із нас заговорив... якщо, звісно, Річард та Артур ще нікого не зустріли. Я не міг заснути, тож вирішив прогулятися верхи й трохи поміркувати. Ми стали табором он там, — він показав кудись праворуч. — На тому довгому схилі, що збігає до моря.

— Еге ж. То Крутояр. Так його називають, — їй подумалося, що Вілл із приятелями могли навіть отаборитися на її землі — на тій ділянці, яка невдовзі стане її законною власністю. Думати про це було дивно, захопливо і трохи незвично.

— Завтра ми в’їдемо до міста і відрекомендуємося мілордові меру, Гарту Торіну. Перед від’їздом із Нового Ханаану нам сказали, що він дурний, як пень.

— Та невже? — здійняла вона брову.

— Так. Балакучий, любить перехилити чарчину, ласий до мо­лоденьких дівчат. Що скажеш, правда це чи ні?

— Гадаю, ти сам маєш це вирішити, — із силуваною посміш­кою відказала Сюзен.

— Хай там як, нас відрекомендують ще й Вельмишановному Кімбі Раймеру, Торіновому канцлеру. А вже він, думаю, тяму­щий. І рахувати вміє.

— Торін запросить вас на вечерю в резиденції мера. Якщо не на завтра, то на післязавтра точно.

— Учта в Гембрі, — з усмішкою сказав Вілл й погладив Вітра по носі. — О боги, я так хвилююся, дочекатися не можу.

— Менше базікай, а послухай, якщо хочеш бути моїм другом. Це важливо.

Усмішка злетіла з його обличчя, і перед Сюзен знову постав чоловік, якого вона бачила кілька хвилин тому, той чоловік, яким він стане за кілька років. Рішучий вираз обличчя, зосеред­жений погляд, безжальний рот. Це обличчя вселяло страх — страх у майбутньому — та все одно в тому місці, якого торкалася стара карга, враз стало тепло. Сюзен не могла відірвати погля­ду від цього обличчя. Цікаво, подумала вона, а яке в нього во­лосся під цим ідіотським капелюхом?

— Слухаю, Сюзен.

— Якщо ви з друзями сядете за стіл у Торіна, там ви можете побачити мене. Якщо ти побачиш мене, то пам’ятай — бачиш мене вперше. Познайомишся з панною Дельґадо, а я — з паном Деаборном. Розумієш, про що я?

— Дуже добре розумію, — він дивився на неї замріяно. — Ти служниця? Авжеж, так, якщо твій батько був головним коню­хом, то ти не...

— Та байдуже, що я там роблю. Просто пообіцяй: у Будинку-на-набережній ти побачиш мене вперше в житті.

— Обіцяю. Але...

— Нічого більше не питай. Ми вже майже на тому місці, де на­ші шляхи розходяться. І щоб віддячити тобі за прогулянку на та­кому чудовому коні, я хочу тебе попередити. Якщо вас запросять на учту до Торіна, за столом ви з друзями будете не єдині гості. Буде ще троє чоловіків. Торін найняв їх охороняти будинок.

— Вони не заступники шерифа?

— Ні, крім Торіна, а ще, можливо, Раймера, вони не звітують ні перед ким. Їх звуть Джонас, Діпейп і Рейнолдз. Мені здається, вони круті хлопці. Хоча Джонас уже давно не хлопець, дуже давно. Я навіть маю підозру, що дитинства в нього не було взагалі.

— Джонас у них за ватажка?

— Еге. Він кульгає, в нього довге, наче у дівчини, волосся, а голос рипить, як у старого дідугана, який цілими днями на­тирає до блиску димохід на даху... Але нехай це не вводить тебе в оману — мені здається, що з них трьох він найнебезпечніший. І судячи з усього, ці троє були такими шибениками, що вам з друзями і не снилося.

І навіщо вона йому це розповіла? Можливо, відчуваючи вдяч­ність. Він пообіцяв тримати їхню випадкову нічну зустріч у та­ємниці й був не з тих, хто порушує обіцянки — Сюзен зрозуміла це з його вигляду, хоч він і посварився зі своїм батьком.

— Я придивлюся до них. Дякую за пораду, — зараз вони під­німалися в гору довгим пологим схилом. У небі неслабнучим вогнем горіла Стара Матінка.

— Особисті охоронці, — замислено сказав Вілл. — Особисті охоронці в сонному містечку Гембрі. Дивні часи настали, Сю­зен. Дуже дивні.

— Еге ж, — вона й сама задумувалася над тим, чому Джонас, Діпейп і Рейнолдз у містечку, та так і не змогла знайти жодної вагомої причини. Це справа рук Раймера? Це він їх знайшов? Цілком можливо, це в його дусі. Сам Торін навіть і не подумав би завести собі охоронців, про його безпеку завжди дбав Верхов­ний Шериф. А все ж таки — чому?

Вони вибралися на вершину пагорба. Внизу, під їхніми нога­ми, розкинулося сільце Гембрі. Світилося лише в кількох вікнах, і найяскравіше — у «Раю для подорожніх». Теплий вітерець доніс до вух Сюзен звуки піаніно, що на ньому хтось тарабанив мело­дію «Гей, Джуд», і хор п’яних голосів, які радісно добивали при­спів. Хоча співали не ті троє, про яких вона попереджала Вілла Деаборна. Ті завжди стояли біля шинкваса, юдячи по залі своїми збляклими очима. Такі, як вони, не співали. У кожного на руці між великим і вказівним пальцями було витатуйовано маленьку синю труну. Сюзен хотіла було розповісти про це Вілові, але по­думала, що згодом він сам усе побачить. Тож натомість вона показала на якийсь темний предмет трохи нижче на схилі, що нависав над дорогою на ланцюзі.

— Дивися. Бачиш?

— Так, — він глибоко й комічно зітхнув. — Невже це та річ, якої я боюся понад усе на світі? Ця моторошна проява — по­штова скринька місіс Біч?

— Еге ж. Тут ми розійдемося.

— Як скажеш. Та все одно мені шкода... — і саме тієї миті, як це іноді буває влітку, змінився вітер. З заходу налетів порив і миттю стер пахощі морської солі, а разом з ними і звук п’яних співів. На зміну їм долинув інший звук, нескінченно зловісні­ший: низький атональний шум, від якого в Сюзен завжди му­рашки бігли по спині. Звук сирени, яку ввімкнула смертельно хвора людина.

Вілл відступив на крок назад, очі округлилися, і знову Сюзен помітила, як його руки опускаються до пояса, ніби в пошуках чогось, чого там не було.

— На бога, що це таке?

— Тонкохід, — тихо мовила юна. — В Каньйоні Петлі. Ти про таке чув?

— Так, чув, щось подейкували, але на власні вуха почув оце що­йно. О боги, як ви це витримуєте? Він волає, немов жива істота!

Сюзен ніколи над цим не замислювалася, але зараз, спробу­вавши уявити, що чує його чужими вухами, збагнула, що він каже правду. Здавалося, якась хвора частина тіла ночі здобула власний голос і тепер силкувалася заспівати пісню.

Сюзен стало так моторошно, що вона здригнулася. Відчув­ши, як стиснулися її коліна, Вітер тихо заіржав і повернув голо­ву, щоб подивитися на свою вершницю.

— О цій порі року звук зазвичай не настільки виразний, — промовила вона. — А восени чоловіки спалюють його, щоб стих.

— Не розумію.

А хто розумів? Хто міг похвалитися тим, що досі щось розу­міє? О боги, та вони навіть не в змозі були вимкнути кілька не­щасних нафтових насосів, які досі працювали на Ситґо, хоча половина з них верещали, як свині на бійні. Настали такі часи, що люди були вдячні, коли щось просто працювало.

— Влітку загоничі й пастухи, коли мають час, зносять до вхо­ду в Каньйон купи гілляччя. Придатні й сухі гілки, але краще — щойно зрізані, бо потрібен дим, і що сильніший, то краще. Пет­ля — короткий каньйон із майже вертикальними стінами, дуже крутими. Це наче перевернутий димар, розумієш?

— Так.

— За традицією спалення припадає на ранок Жнив, у пер­ший день після ярмарку, святкування і святкового багаття.

— У перший день зими.

— Еге ж. Хоча в наших краях холоди настають не так швидко. Хай там як, ніяка це не традиція. Хмиз, бува, спалюють і раніше, якщо вітри сприяють або якщо звук надто вже нестерпний. Він тривожить худобу: коли тонкохід розгулюється, корови погано дають молоко. Та й заснути під нього важко.

— Навіть не сумніваюся, — Вілл досі дивився на північ, і від чергового сильного пориву вітру капелюх злетів у нього з голо­ви, затримавшись на горлі завдяки сиром’ятному шнурку. Йо­го волосся виявилося дещо довгим і чорним, як воронове кри­ло. Зненацька у Сюзен виникло бажання запустити пальці в це волосся, відчути, яке воно на дотик — шорстке чи гладеньке й шовковисте? Цікаво, як воно пахне? Від цих думок вона зно­ву відчула тремкий стогін тепла внизу, там, де закінчувався живіт. Неначе прочитавши її думки, він повернувся до неї, і во­на зашарілася, тихо радіючи, що в темряві не помітно, як по­червоніли її щоки.

— І давно він тут?

— Він з’явився, коли мене ще не було на світі, — відповіла вона. — Але мій тато добре пам’ятає його появу. Він казав, що земля здригнулася, наче від землетрусу, і з’явився тонкохід. Де­які люди казали, що це від землетрусу, інші запевняли, що це забобонні дурниці. Я знаю тільки одне: за мого життя він завжди був там, де він є. Дим його заспокоює, як рій роздратованих бджіл чи ос. Але рано чи пізно звук відновлюється. Купи гілля, навалені біля входу до каньйону, закривають його від худоби, яка часом, заблукавши, може туди потрапити. Чомусь їм там як медом намазано. А коли корова чи вівця все ж таки проберуться туди — мабуть, це стається, коли купа гілля після спалення вже не така велика, а нового ще не наносили, — то назад уже не по­вертаються. Що б там не було в тому каньйоні, воно голодне.

Вона відгорнула пончо, підняла праву ногу над сідлом, навіть не торкнувшись його, і легким плавним рухом зісковзнула з Вітра. Такі трюки призначалися для штанів і аж ніяк не для спід­ниці. З того, як округлилися Вілові очі, Сюзен зрозуміла, що побачив він достатньо. Але ж нічого такого, що треба мити у ванні за зачиненими дверима, то що з того? Адже трюк з блис­кавичним сходженням з коня вона виконувала тоді, коли хоті­ла когось вразити до глибини душі.

— Краса! — вигукнув Віл.

— Мене тато навчили, — сказала вона, вдаючи, що коментує найневинніший бік його компліменту. Втім, коли вона переда­вала хлопцеві віжки, її усмішка свідчила про те, що його по­хвала їй приємна, як не крути.

— Сюзен, а ти сама бачила тонкохід?

— Еге ж. Один раз чи двічі. Згори.

— На що він схожий?

— Він гидкий, — не роздумуючи, відповіла юна. До сьогод­нішньої ночі, коли вона зблизька побачила Реїну посмішку й від­чула на собі її покручені настирні пальці, їй здавалося, що на світі нема нічого огиднішого за тонкохід. — Це схоже на торф, що повільно тліє, а ще на болото, повне пінкої зеленої води. Над ним піднімається туман, часом нагадуючи довгі кістляві руки. З зап’ястками і пальцями.

— А він росте?

— Кажуть, росте, як будь-який тонкохід. Але росте повільно. За мого чи твого життя він за межі Каньйону Петлі не вибереться.

Вона підвела погляд у небо й помітила, що, поки вони бала­кали, сузір’я вже подолали суттєвий відрізок своєї траєкторії. Вона відчувала, що могла б з ним усю ніч так розмовляти: про тонкохід, про Ситґо, про її осоружну тітку, про все на світі. І від цього їй стало сумно. Чому це трапилося з нею саме зараз? Три роки вона відхиляла залицяння гембрійських парубків. Чому саме тепер вона зустріла хлопця, який так її зацікавив? Чому життя таке несправедливе?

І знову їй спала думка, яку нещодавно прошепотів їй голос батька: «Якщо це ка, то воно налетить, мов вихор. Ти не встиг­неш спам’ятатися, а твої плани вже будуть зруйновані, як сарай від буревію».

Але ні, ні і ще раз ні. Проти цього постало все її єство, і ціл­ком свідомо вона вирішила чинити опір. Її життя — не сарай.

Простягнувши руку, Сюзен торкнулася іржавої скриньки мі­сіс Біч, наче прагнучи відновити свою рівновагу в світі. Напевне, її маленькі мрії й сподівання майже нічого не означали. Батько навчав її, що її особистість визначається тим, наскільки вона спроможна дотримати свого слова, і вона не збиралася забува­ти батькові напучування тільки тому, що зустріла вродливого хлопця в момент, коли її тіло й почуття були збурені.

— Тут я тебе залишу, можеш повертатися до друзів або їхати далі, — серйозність власного тону здалася їй прикрою, бо то була доросла серйозність. — Але пам’ятай свою обіцянку, Вілле. Якщо зустрінеш мене в Будинку-на-набережній... в будинку мера... і якщо хочеш залишатися моїм другом, то вдавай, що бачиш мене вперше. Я теж так робитиму.

Він кивнув, і на його обличчі відбилася її власна поважність. І, либонь, смуток.

— Жодну дівчину я ще не запрошував на прогулянку верхи і у жодної не поцікавився, чи прийме вона мене в своєму домі. А тебе, Сюзен, дочко Патрика, я б попрохав. Я б навіть квіти тобі приніс, аби подвоїти свої шанси. Але, мабуть, нічого з цьо­го не вийде.

— Ні, не вийде, — похитала вона головою.

— Ти заручена? З мого боку нахабно про таке питати, але в ме­не на думці нема нічого поганого.

— Я в цьому ані крихти не сумніваюся, але відповісти не можу. Моє становище зараз надто делікатне, я вже казала тобі. Тут наші дороги розходяться, Вілле. Але стривай... ще одну хви­линочку...

Понишпоривши в кишені фартуха, Сюзен дістала півшматка пирога, загорнутого в зелений листок. Половину вона з’їла, піднімаючись на Коос. Зараз здавалося, що то було дуже давно, в іншому житті. Вона простягнула залишки своєї скромної ве­чері Вітрові, той понюхав, з’їв і тицьнувся носом їй у долоню. Оксамитовий доторк у долоні так їй сподобався, що Сюзен за­сміялася.

— Хороший хлопчик, хороший.

Вілл Деаборн на дорозі тупцяв з ноги на ногу в своїх запилюжених чоботях і з нещасним виглядом дивився на дівчину. Су­ворий вираз зник з його обличчя, і воно знову стало лицем молодого хлопця її віку, а може, навіть молодшого.

— Вдале вийшло знайомство, правда ж? — спитав він.

Вона виступила вперед і, не дозволяючи собі замислитись над тим, що робить, поклала руки йому на плечі, піднялася на­вшпиньки й поцілувала його в губи коротким, але аж ніяк не се­стринським поцілунком.

— Еге ж, Вілле, дуже гарне. — Та коли він, ніби квітка до сон­ця, потягнувся до неї, щоб продовжити почате, вона відштовх­нула його, лагідно, проте рішуче.

— Ні, це була подяка, а джентльменові однієї подяки має бути досить. Простуй із миром своїм шляхом, Вілле.

Немов уві сні, він узяв віжки, кілька секунд тупо роздив­лявся їх, наче не розуміючи, що це таке, а потім знову звернув свій погляд до дівчини. Вона бачила, як він намагається опа­нувати себе, привести до ладу розум і емоції, розбурхані її поцілунком. Він подобався їй за це. І вона дуже тішилася з то­го, що зробила.

— Ти теж, — нарешті сказав він, сідаючи на коня. — Я не­терпляче чекатиму тієї миті, коли зможу нарешті побачити тебе вперше.

Вілл усміхнувся до Сюзен, і в його усмішці вона побачила жаль і бажання. Він пришпорив коня, розвернув його і рушив дорогою, якою вони прийшли. Можливо, хотів іще раз поди­витися на нафтове поле. А вона лишилася стояти біля поштової скриньки місіс Біч, подумки благаючи, щоб він повернувся й помахав рукою на прощання, адже тоді вона змогла б іще раз побачити його обличчя. Вона була впевнена, що він озирнеть­ся, але він не озирався. Та потім, коли Сюзен вже готова була розвернутися спиною й спускатися до містечка, він усе-таки повернувся і його рука піднялася, блимнувши на мить у пітьмі, як нічний метелик.

Сюзен теж помахала рукою у відповідь і рушила додому, по­чуваючись водночас щасливою і глибоко нещасною. Втім (і це, мабуть, було найважливішим), відчуття бруду, що тягарем ле­жало на її душі, щезло. Щойно вона торкнулася хлопцевих губ, дотик Реї зник з її шкіри. То були маленькі чари, але дівчина раділа, що вони подіяли.

Додому Сюзен поверталася з усмішкою на устах. І частіше, ніж зазвичай о цій пізній порі, поглядала у зоряне небо.

 

РОЗДІЛ IV

МІСЯЦЬ ДАВНО ЗАЙШОВ

 

 

Цілих дві години він невтомно міряв риссю схил, який вона на­зивала Крутояром, — туди й назад, туди й назад. Він стримував себе й коня, хоч понад усе на світі йому зараз кортіло пуститися під зорями галопом, аби бодай трохи охолодити кров у жилах.

«Ти тільки подумай про себе і зразу охолонеш, — подумав він. — Навіть зусиль докладати не доведеться. Йолопи — єдині на землі, хто може цілковито розраховувати на те, чого заслу­говує». Цей старий вислів навіяв йому спогад про вкритого шра­мами кривоногого чоловіка, найвидатнішого вчителя всього його життя. І він усміхнувся.

Врешті він спрямував коня схилом униз, до тонкого струмоч­ка, який там протікав, і півтори милі проїхав угору течією до вербового гаю (дорогою їм зустрілося кілька стад коней, які про­воджали Вітра осоловілими і здивованими поглядами). Із уло­говини в діброві тихо заіржав кінь, і Вітер відповів таким самим іржанням, а потім ударив копитом і закивав головою.

Проїжджаючи попід вербовим гіллям, його вершник нахиляв голову. Зненацька перед його очима постало чиєсь підвішене обличчя, вузьке і смертельно бліде. Всю верхню його половину займали чорні очі без зіниць.

Його руки самі опустилися до револьверів, втретє за цю ніч і втретє марно, бо револьверів не було. Але це вже не мало зна­чення, бо він збагнув, що перед ним висить: той ідіотський череп гайворона.

Молодик, який нині називав себе Артуром Гітом, зняв цей череп зі свого сідла. Йому подобалося називати цей череп «наш вартовий, страшний, як гріх, зате їсти не просить» і вішати на знак жартівливого привітання. От уже ж сміхотун! Господар Вітра щосили вгатив по ньому кулаком, та так, що мотузка по­рвалася і череп полетів кудись у темряву.

— Пхе, Роланде, — із пітьми промовив чийсь голос. Сказав із удаваним докором, під яким струменіли веселощі і сміх. Втім, як завжди. Катберт був найдавнішим його другом. Сліди від їхніх зубів лишилися на багатьох спільних іграшках. Але зрозуміти його до кінця Роланд не міг ніколи. Не лише тому, що Катберт завжди сміявся. Того давно минулого дня, коли на Скелі Вішальників мали за зраду стратити Гекса, палацо­вого кухаря, Катберт потерпав від болю й каяття. Тоді він сказав Роландові, що не зможе дивитися на страту, тож не за­лишиться, проте зрештою лишився і дивився. Тому що істин­не «я» Катберта Олґуда полягало не в дурних жартах і про­стеньких поверхових виявах почуттів.

Щойно Роланд в’їхав до улоговини, що розташовувалася посеред діброви, йому назустріч виступила темна фігура, яка доти ховалася за деревом. Ближче до середини галявини стало зрозуміло, що це високий хлопець із худими стегнами, босий, у джинсах і без сорочки. В одній руці він тримав величезний старовинний револьвер — за розмір їхніх барабанів такі ще часом називали пивними барильцями.

— Пхе, — повторив Катберт так, наче смакував це слово, яке звучало застаріло скрізь, крім найдальших закутнів світу. Таких як Меджис. — Хіба можна так з вартовими? Зацідив бідоласі в мордасю і закинув на вершину найближчого гірського хребта!

— Якби в мене був револьвер, то твій вартовий розлетівся би на друзки і половина села вже стояла би на вухах.

— Я знав, що ти поїхав без зброї, — м’яко відповів Кат­берт. — І хоч виглядаєш ти зловісно, Роланде, сину Стівена, але ти не дурень, хоч тобі вже скоро стукне п’ятнадцять, а це ого-го скільки.

— Я гадав, ми домовилися, що називатимемо один одного іменами, під якими подорожуємо. Навіть коли нас ніхто не чує.

Натхненно пародіюючи придворного підлабузника, Катберт виставив ногу п’ятою в землю і вклонився, розставивши руки й зігнувши руки в зап’ястках. А ще при цьому він дуже нагадував чаплю в болоті, тож, попри своє невдоволення, Роланд пирхнув від сміху. А потім торкнувся свого чола і внутрішньої частини лівого зап’ястка, щоб дізнатися, чи, бува, в нього не гарячка. У голові вирувала лихоманка, але чоло було прохолодне.

— Благаю прощення, стрільцю, — промовив Катберт, скром­но опустивши очі.

Роландова усмішка враз зблякла.

— І не називай мене так, Катберте. Прошу тебе. Ні тут, ні деінде. Не називай, якщо цінуєш нашу дружбу.

Катберт миттю перестав кривлятися й швидко підійшов до того місця, де сидів на коні Роланд. Тепер було видно, що він щиро шкодує про свою поведінку.

— Роланде... Вілле... пробач.

Роланд поплескав його по плечі.

— Та нічого. Просто запам’ятай це собі на майбутнє. Може, Меджис і на краю світу, але це все одно світ. Де Алан?

— Тобто Дік? А як ти гадаєш де? — Катберт показав на край галявини, де чи то хропла, чи то задихалася темна фігура, загор­нута в ковдру.

— Цей і землетрус проспить, — прокоментував Катберт.

— Але ж ти почув і прокинувся, як я під’їхав.

— Так, — сказав Катберт, не зводячи з Роландового обличчя пильного погляду. Під цим прискіпливим поглядом Роланд по­чувався якось незатишно. — У тебе щось сталося? Маєш див­ний вигляд.

— Невже?

— Так. Ти збуджений. На підйомі чи що...

Якщо він збирався розповідати Катбертові про Сюзен, то зараз був саме час для цього. Але, навіть не замислюючись над цим (так само він приймав більшість своїх рішень, і, авжеж, найкращі з них теж народилися в такий спосіб), він вирішив мовчати. Якщо вони з нею зустрінуться в домі мера, нехай Катберт і Алан теж думають, що вони не знайомі. Що в цьому поганого?

— Надихався свіжим повітрям, та й годі, — сказав він, зла­зячи з коня й нахиляючись ослабити попругу сідла. — І бачив дещо цікавеньке.

— Навіть так? То розповідай, мій безцінний друзяко.

— Зачекаймо до завтра, коли той ведмідь прокинеться від сплячки. Тоді мені доведеться розповідати тільки один раз. Крім того, я втомився. Скажу тобі тільки одне: у цих краях дуже багато коней, навіть як для баронії, що славиться розведенням коней на м’ясо. Аж занадто багато.

Поки Катберт не встиг засипати його питаннями, Роланд зняв сідло зі спини Вітра і поклав на землю поряд із трьома маленькими клітками, плетеними з верболозу і зв’язаними між собою сиром’ятними шнурками, щоб зручніше було перевози­ти на спині в коня. Всередині сонно туркотіли три голуби з бі­лими кільцями довкола шийок. Один висунув голову з-під кри­ла, глянув на Роланда і знову сховав дзьоба.

— Як вони, в порядку? — спитав Роланд.

— В повному. Жеруть і радісно паскудять на солому. Таке вра­ження, що в них канікули. А що ти мав на увазі, коли казав...

— Завтра, — обірвав Роланд. Катберт лише кивнув, збагнув­ши, що вже нічого не допитається, і пішов шукати свого кіст­лявого вартового.

Через двадцять хвилин Вітер, звільнений від сідла і витертий насухо, уже щипав травичку з Оленешкірим і Клейчиком (Катберт навіть коня не міг по-нормальному назвати), а Роланд лежав на розгорнутій постелі й дивився на нічні зорі. Катберт заснув так само швидко, як і прокинувся від звуку Вітрових копит. А Роланд ще ніколи вжитті не почувався таким бадьорим, як зараз.

Подумки він повернувся на місяць назад, до хвойдиної кім­нати й батька, який сидів на її ліжку і спостерігав, як син одя­гається. У Роланда в голові, неначе ґонґ після удару, бриніла фраза: Я це знаю вже два роки. До кінця його життя коханці могли спокійно наставляти йому роги.

Але батько хотів багато йому розповісти. Про Мартена. Про Роландову матір, що перед нею інші були більш грішні, ніж вона сама. Про бандитів, які величали себе патріотами. І про Джона Фарсона, який справді перебував у Кресії і зник звідти, як він це вмів, — непомітно, наче корова язиком злизала. Але перед зникненням він і його поплічники спалили Індрі, сто­лицю баронії, спалили дощенту. Було знищено сотні люду, і, мабуть, не дивно, що відтоді Кресія відреклася від Альянсу і виступила на боці Доброго чоловіка. Того літнього дня, яким завершився візит Фарсона, губернатор баронії, мер Індрі й Верховний Шериф наклали головами, і ці голови перемістилися на палі, що стирчали з оборонного муру міста. То була, як сказав Стівен Дескейн, «дуже переконлива політика».

Усе як у грі в Замки, сказав тоді Роландів батько. Обидві армії вийшли зі своїх Сховків, і почався останній вирішальний бій. І, як це часто бувало у випадку народних революцій, ця гра могла закінчитися задовго до того, як багато хто в бароніях Серединного світу усвідомить, яка серйозна загроза насправді цей Джон Фарсон. Або оповісник суттєвих змін для тих, хто пристрасно увірував у його формулу демократії й кінець того, що він називав «класовим рабством і застарілими легендами.

Роланд був вражений, коли дізнався, що батько і його ма­ленький ка-тет стрільців ні так, ні сяк не вбачали у Фарсоні серйозного супротивника. Вони вважали його дрібнотою. Та й сам Альянс, якщо вже на те пішло, був для них дрібнотою.

«Я відішлю тебе звідси», — сказав тоді Стівен, сидячи на ліж­ку й похмуро споглядаючи свого єдиного сина. Єдиного, хто вижив. — У Серединному світі вже не лишилося насправді без­печних місцин. Але баронія Меджис на Чистому морі зараз на­стільки безпечна, наскільки це взагалі можливо в наші дні... От­же, ти поїдеш туди, у супроводі щонайменше двох твоїх друзів. Мабуть, одним із них буде Алан. Але благаю, не бери з собою того пересмішника. Краще вже гавкотливого пса брати за су­путника, ніж його».

За інших обставин Роланд тішився би з перспективи трохи побачити світу, але тепер шалено протестував. Якщо набли­жалися вирішальні бої проти Доброго Чоловіка, він хотів во­ювати на боці батька. Врешті-решт, він став стрільцем, хай навіть і молодшим, і...

Повільно і категорично батько похитав головою. Ні, Роланде. Ти не розумієш. Але з часом збагнеш. Ти збагнеш.

Пізніше вони вдвох прогулювалися вздовж зубчастого муру, що оточував останнє живе місто Серединного світу, пишний зелений Ґілеад, що купався в промінні ранкового сонця. Майоріли на вітрі прапори, вуличні продавці в Старому Кварталі голосно розхвалю­вали свій товар, а дорогами для вершників, що, немов промені, розходилися навсібіч від палацу, який стояв у самому серці міста, гарцювали коні. Тоді батько розповів йому більше подробиць, і Роланд почав краще його розуміти (краще, але не до кінця, бо батько й сам не все розумів). Жоден з них не згадав у розмові Тем­ну Вежу, але вона вже з’явилася в Роландовій свідомості, неначе грозова хмара, що похмурою загрозою висіла ген на обрії.

Невже в усьому, що відбув