ЦІНОТЛИВА 4 страница

— Гідних представників кінського виду.

Ренфру кивнув, ляснув Роланда по спині, залив у себе до­брячу порцію елю.

— Гідних, еге ж.

У голові їхнього столу розлігся сміх. Очевидно, Джонас сказав щось смішне. Сюзен сміялася від душі: закинувши голову назад, стиснувши руки на грудях над сапфіровим ку­лоном. Корделія теж сміялася, сидячи між дівчиною ліворуч і Джонасом праворуч. Торін весь корчився від сміху і роз­гойдувався вперед та назад на своєму стільці, витираючи серветкою очі.

— Гарна дівчина, — мало не побожно сказав Ренфру. І тут Роландові здалося, що з іншого боку пролунало тихе жіноче гмм. Він зиркнув на Корал Торін, але вона досі змагалася зі своїм супом. Він перевів погляд туди, де сміялися.

— Мер її дядько чи, може, кузен? — спитав Роланд.

Те, що сталося наступної миті, закарбувалося в його пам’яті дуже чітко, так, неначе йому дали змогу побачити всі кольори і почути всі звуки світу. Оксамитові портьєри, прикрашені фес­тонами, за спиною в Сюзен здалися йому криваво-червоними, здушений сміх Корал Торін пролунав, як хрускіт поламаної гіл­ляки. Йому здалося, ніби цей сміх був такий гучний, що все то­вариство за столами просто мусило припинити розмови і озир­нутися на мерову сестру. Але вечеря йшла своїм ходом, і лише Ренфру та двоє скотарів на протилежному боці столу почули цей регіт.

— Скажете таке: дядько! — Це вперше за весь вечір вона щось промовила. — Дядько — це добре. Ге, Ренні?

Ренфру промовчав, тільки відставив келих убік і нарешті взявся до супу.

— Ви мене дивуєте, юначе. Хай там ви й приїхали із Внутріш­ніх бароній, але, о боги, той, хто займався вашою освітою, поза книжками і картами, трохи замало познайомив вас із реальним світом, як мені здається. Вона його... — далі йшло якесь не зро­зуміле йому діалектне слово, чи то поставка, чи то підстилка.

— Перепрошую, хто? — він усміхався, але усмішка вийшла якоюсь кривою, вимученою. У шлунку враз стало важко, нена­че пунш, суп і одна-єдина яловича смужка, яку він з’їв із ввіч­ливості, збилися там у грудку. Ти служниця? спитав він її тоді, на дорозі, маючи на увазі, чи прислуговує вона за столом. Ви­ходить, вона-таки прислужувала, але за більш інтимних обста­вин. Зненацька йому геть розхотілося чути пояснення мерової сестри, ані найменшого бажання не було дізнатись, що то було за слово, яке вона вжила.

В голові столу почувся новий вибух сміху. Закинувши голову, Сюзен сміялася, її щоки палали, очі сяяли. Бретелька сукні спо­взла, відкриваючи ніжну округлість її плеча. Він дивився, і в ду­шу йому заповзав страх, і пристрасне бажання спалювало зсере­дини. А вона просто неуважно повернула її рукою на місце.

— Це означає «слухняна жіночка», — пояснив Ренфру, воче­видь почуваючись ні в сих ні в тих. — Це давня назва, нині її рідко почуєш...

— Та годі тобі, Ренні, — перебила Корал Торін. Подальші її слова призначалися Роландові: — Він лише старий ковбой, який не перестає розгрібати кінський гній, навіть коли поблизу нема його укоханих коняк. Підстилка означає дружину на стороні. За часів моєї бабусі так називали шльондр... але не всіх, лише певного сорту. — Вона скинула поглядом своїх бляклих очей на Сюзен, котра саме пила ель із келиха, і знову повернулася до Роланда. В її нібито зацікавленому погляді було стільки нена­висті, що Роландові це дуже не сподобалося. — Таких, що їм платили дзвінкою монетою, тих, що були надто гарні для про­столюдинів.

— Вона його наложниця? — ледь ворушачи холодними, як крига, губами, спитав Роланд.

— Еге ж. Ще не стала нею і до Жнив не стане... і навряд чи це дуже подобається моєму братикові... але її вже куплено і за­плачено, як колись. Отак. — Помовчавши, Корал додала: — Якби її батько був досі живий, то вмер би зі сорому.

— Я не думаю, що ми маємо право так різко осуджувати ме­ра, — спантеличеним і набундюченим тоном сказав Ренфру.

Але Корал пропустила його слова повз вуха. Вона вивчала лінію підборіддя Сюзен, м’який вигин її грудей над шовковим краєм корсета, пишноту її волосся. Від ледь помітної усмішки на обличчі Корал не лишилося й сліду. Тепер на ньому непо­дільно владарювало холодне презирство.

Мимохіть Роланд уявив, як мерові руки з надміру випнутими кісточками опускають бретельки сукні Сюзен, повзуть угору її оголеними плечима, сірими крабами кидаються до печери заглиблення, схованої під її волоссям. І відвів погляд до іншого краю столу, де не побачив нічого кращого. Погляд одразу спіт­кнувся об Олів Торін, Олів, яку відправили в заслання на даль­ній край столу, Олів, яка дивилася на веселе товариство на його чолі. Спостерігала за своїм чоловіком, який підшукав їй заміну у вигляді молоденької дівчини і подарував тій дівчині кулон, порівняно з яким її власні кульчики з рубінами виглядали жа­люгідною підробкою. Але на її обличчі не було ані сліду тієї ненависті й злоби, які переповнювали Корал. Дивитися на неї було набагато легше, ніж на Сюзен. Олів лише покірно, з наді­єю і журбою споглядала свого чоловіка. Тепер Роланд зрозумів, чому тоді, на початку вона здалася йому сумною. В неї були для того вагомі причини.

Мерове товариство знову розсміялося: Раймер вніс свою лепту дотепів, перехилившись через сусідній стіл, за яким головував. Напевно, жарт був дуже дотепним, бо цього разу засміявся навіть Джонас. Сюзен поклала руку на груди, потім взяла серветку і про­мокнула сльозу в куточку ока. Торін накрив її другу руку своєю. Вона крадькома зиркнула на Роланда і зустрілася з ним поглядом. А він думав про Олів Торін, що сиділа з нещасною усмішкою на вустах біля дальньому краю столу, перед сіллю, спеціями і таріл­кою супу, до якої вона навіть не торкалася. Її посадили там, де її могла бачити та дівчина. І Роландові спало на думку, що якби з ним були його револьвери, то він, не вагаючись, всадив би кулю в маленьке й холодне повійницьке серце Сюзен Дельґадо.

Кого ти думаєш надурити?

Аж раптом біля нього опинився один зі служників і поставив перед ним тарілку з рибою. Ще ніколи в житті Роландові не хо­тілося їсти менше, ніж тієї миті... але він їстиме, змусить себе їсти так само, як змусив розум відвернутися на проблеми, що зринули під час розмови з Гешем Ренфру про ранчо «Ледача Сюзен». Він не забуде лиця свого батька.

«Так, я дуже добре його пам’ятаю, — подумав він. — Якби ж то ще забути лице, що понад тим сапфіром».

 

 

Здавалося, вечері кінця-краю не буде, та зрештою вона закін­чилася, що, втім, полегшення не принесло. Стіл, який стояв посередині зали для учт, прибрали, і юрба гостей потекла туди. Вони стали в два дотичні кола, якими верховодив низенький і жвавий рудий чоловічок, що його Катберт пізніше назвав мі­ністром розваг при дворі мера Торіна.

Поділ на «хлопчиків й дівчаток» супроводжувався сміхом і певними труднощами (щонайменше дві третини гостей на той час уже добряче нализалися, помітив Роланд). Гітаристи вда­рили по струнах, і полилася простенька швидка мелодія для хороводного танцю. Всі трималися за руки, кола гостей круж­ляли в протилежні боки, аж поки музика на мить не стихла. Після цього пара, що утворилася в тому місці, де хороводи до­тикалися, танцювала в центрі кола, з якого була жінка-партнер, а решта плескала в долоні й підбадьорливо гукала.

Провідний музикант, чудово знаючи цю старовинну і воче­видь улюблену для всіх забаву, ловив момент і зупиняв своїх muchachos, коли в колі опинялися найсмішніші пари: висо­ка жінка і чоловічок-коротун, товстуля і худий партнер, ста­ра і молодий (Катбертовою парою, наприклад, виявилася стара, як його прабабця, жінка, і з нею він танцював під її ж хихотіння та схвальні вигуки товариства).

¹ Muchachos — хлопці (ісп.).

І коли Роланд уже подумав, що цьому ідіотському танцю кінця-краю не буде, музика стихла і він опинився просто перед Сюзен Дельґадо.

Якусь мить він не міг поворухнути ні ногою, ні рукою, лише дивився на неї, почуваючись так, наче очі йому от-от полізуть на лоба. А потім вона підняла руки, залунала музика, хоровод (у якому були мер Торін і Елдред Джонас із його вкрай уваж­ним поглядом і кривою посмішкою) заплескав у долоні, і він повів її до танцю.

Спершу, коли вони виконували першу фігуру (його ноги, навіть занімілі, рухалися граційно і в такт), він почувався, наче його тіло було зроблено зі скла. А потім збагнув, що його тіло торкається її тіла, що її сукня шурхотить, і людська природа взяла гору.

Лише на мить танець наблизив її до нього впритул, і вона зашепотіла на вухо, лоскочучи подихом. І Роланд подумав, що це саме той випадок, коли жінка зводить тебе з розуму — в бук­вальному сенсі. Досі він нізащо б у це не повірив, але того ве­чора все змінилося.

— Дякую тобі за розважливість і пристойність, — прошепо­тіла вона.

Він трохи відступив назад і водночас закрутив її у танці, під­тримуючи рукою за талію ззаду, відчуваючи долонею прохоло­ду атласу і тепло її шкіри. Вона рухалася навдивовижу граційно, повторюючи його рухи, не зупиняючись і не боячись його ве­личезних чобіт, хоч і була взута у тоненькі шовкові черевички.

— Я можу бути розважливим, сей. А щодо пристойності... Дивуюся, що вам узагалі відоме це слово.

Вона поглянула в його холодне кам’яне обличчя, і її усмішка зів’яла. Він побачив, як у її очах вибухає хвиля гніву, але до гніву був біль, неначе він дав їй ляпаса. Задоволення і жаль водночас сповнили його душу.

— Чому ти так зі мною? — прошепотіла вона.

Він не встиг відповісти, бо музика стихла. Та й уявлення не мав, що відповідати. Вона присіла в реверансі, він вклонився, а все товариство аплодувало і вітало їх схвальним свистом. Вони по­вернулися на свої місця, в свої окремі хороводи, і знову всту­пили гітари. Роланд відчув, як з обох боків його хапають за руки, і знову пішов по колу разом з усіма.

Сміх. Штурханина. Аплодисменти в такт. Відчуття, що вона десь там, за спиною, теж кружляє по колу. Думки про те, чи вона так само, як він, хоче вирватися звідти й опинитися надворі, у темряві, на самоті, де можна зірвати цю світську маску, поки ще не пізно, поки не проступило справжнє розпашіле обличчя і не спопелило її до останку.

 

РОЗДІЛ VI

ШИМІ

 

 

Близько десятої години вечора трійця молодих людей із Вну­трішніх бароній розпрощалася з господарем і хазяйкою та ви­йшла в пахощі літньої ночі. Корделія Дельґадо, яка стояла біля Генрі Вертнера, скотаря баронії, зауважила, що вони, напевно, втомилися. На це Вертнер розсміявся і відповів із сильним, мало не комічним акцентом: «Нє, мем, у хлопів у їхньому віці шило в дупі. До Смуги К вони дійдуть ще не скоро, от побачите».

Майже одразу після хлопців, посилаючись на сильний голов­ний біль, пішла з кімнат, де гуляли гості, й Олів Торін. Вона була така бліда, що її відмовка звучала цілком правдоподібно.

До одинадцятої розійшлися майже всі. Мер, його канцлер і очільник мерової новоспеченої охорони розмовляли в кабіне­ті з кількома запізнілими гостями — всі вони були власниками з ранчо, всі були членами Асоціації конярів. Розмова була ко­ротка, але продуктивна. Дехто зі скотарів висловив полегшення з приводу того, що посланці Альянсу такі молоді. На це Елдред Джонас не відповів, тільки подивився на свої довгі бліді пальці і загадково розтягнув губи у вузькій посмішці.

Опівночі Сюзен уже була вдома і роздягалася, готуючись до сну. Принаймні, про сапфір турбуватися їй не довелося. Ко­штовність належала баронії, тож ще в меровому будинку її за­брали назад до сейфа, хай там що думав про сапфір і про неї містер Подивіться-Який-Я-Пристойний Вілл Деаборн. Мер То­рін (у неї не повертався язик називати його Гартом, хоча Торін і просив її про це, але вона навіть наодинці з собою на це не на­важувалася) зняв її сам. Це сталося в коридорі віддалік од зали для учт, біля гобелена, на якому Артур Ельд виносив свій меч із піраміди, в якій його було заховано. І він (Торін, а не Ельд) не оминув нагоди поцілувати її в губи і похапцем обмацати груди — ту частину її тіла, яка впродовж усього нескінченного вечора випиналася так сильно, що здавалася голою. «Я згоряю від бажання, чекаючи Жнив, — мелодраматично прошепотів він їй на вухо. Його подих сильно відгонив бренді. — Кожен день цього літа для мене — неначе рік».

І тепер, у світлі убутного місяця, швидкими різкими поруха­ми щітки розчісуючи волосся в своїй кімнаті, вона думала про те, що ніколи в житті ще не була така сердита, як тієї миті: сер­дита на Торіна, сердита на тітку Корд, просто-таки люта на того самовпевненого ідіота Вілла Деаборна. Проте найбільше вона сердилася на себе.

«Із будь-якої ситуації є три виходи, дівчинко, — якось сказав їй батько. — Ти можеш вирішити щось зробити, можеш виріши­ти нічого не робити... або можеш вирішити нічого не вирішува­ти». Батько цього не казав (та й не мусив казати), але останній вихід був для слабих і дурнів. Колись вона твердо пообіцяла собі, що ніколи в житті не зробить такого вибору сама... а вийшло так, що в цій гидкій ситуації дозволила собі плисти за течією. І тепер будь-який вибір здавався поганим і безчесним, а всі дороги були встелені гострим камінням чи затоплені багнюкою.

У простій негаптованій нічній сорочці з білої бавовни сиділа в своїй кімнаті у будинку мера Олів. Ось уже десять років вони з Гартом спали нарізно, в окремих кімнатах, а в ліжку, навіть на певний короткий час, не були разом цілих п’ять років. Вона теж дивилася у вікно на місяць. Замкнувшись у своєму безпеч­ному прихистку, вона дала волю сльозам... проте ненадовго. Тепер її очі були сухі, а сама вона почувалася спустошеною, ніби мертве сухе дерево.

А що було найгірше? Те, що Гарт не розумів, що принижує не лише її, а й самого себе. Він займався іншим: походжав, напринджений, як індик, розпускав пір’я, а ще не марнував жодної нагоди зазирнути в декольте сей Дельґадо — і навіть не підозрю­вав, що люди (а серед них і його вірний канцлер) сміються з нього за його ж власною спиною. Можливо, це припиниться, коли дівчина повернеться до своєї тітки з великим черевом, але доти ще довго чекати — відьма про це подбала. А якщо дівчина довго не вагітнітиме, то ще довше. А що було найабсурдніше і найдурніше в усій тій ситуації? Те, що вона, Олів, донька Джона Геверті, все ще кохала свого чоловіка. Гарт був самовдоволеним, пихатим, марнославним негідником, але во­на його кохала.

Було ще щось, зовсім не пов’язане з тим, що на старості років Гартові постукав у ребро біс. Олів підозрювала, що до­вкола її чоловіка хтось плете інтриги, небезпечні і, швидше за все, безчесні. І Гарт про них знав рівно стільки, скільки йому дозволяли знати Кімба Раймер і той кульгавий диявол.

Були часи, коли Гарт не дозволив би таким, як Раймер, обкру­тити себе круг пальця. В ті часи йому вистачило би одного по­гляду на Елдреда Джонаса і його ватагу. Не встигли б вони і оком змигнути — а він уже відправив би їх на захід. Але то було рані­ше, коли сірі очі, пружні груди і плаский живіт сей Дельґадо ще не забили йому памороки.

Олів прикрутила лампу, дмухнула на полум’я і залізла до ліж­ка, де пролежала без сну до самого світанку.

Вже о першій годині ночі в залах мерового будинку не лиши­лося жодної душі, крім квартету жінок-прибиральниць, які мовч­ки (й знервовано) виконували свою роботу під прискіпливим наглядом Елдреда Джонаса. Коли одна з них підвела погляд і по­бачила, що його вже нема на підвіконні, де він курив, то тихо повідомила про це своїм подругам і всі трохи розслабилися. Але сміятися й співати ніхто все одно не наважувався. Il spectro, чо­ловік із синьою домовиною на руці, міг просто сховатися десь у пітьмі. І звідти спостерігати за ними.

¹ II spectro — привид (викривл. ісп.).

О другій годині пішли навіть прибиральниці. Учта в Ґілеаді о цій порі лише сягала свого апогею розваг й пліток. Але Ґілеад був далеко — здавалося, не просто в іншій баронії, а в іншому світі. А тут, у Зовнішній Дузі, навіть вершки суспільства лягали спати рано.

Проте в «Раю для подорожніх» вершків суспільства не спо­стерігалося, і під невсипущим оком Зірвиголови нічні веселощі й розваги лише починалися.

 

 

В одному кінці зали рибалки в чоботях із опущеними халявами хмеліли і грали в «Гляньте» з малими ставками. Праворуч від них був стіл для покеру, ліворуч по обидва боки від «Алеї Сатани» галасували, викрикуючи свої поради, ковбої, коли кості стрибали по похилому столу, обтягненому оксамитом. В іншому кінці за­ли Шеб Маккерді награвав своє буґі, і його руки пурхали над клавішами, а з шиї й блідих щік градом котився піт. Над ним нависала, стоячи на табуретці, п’яна Петті Гуляща. Вона тряс­ла товстелезним черевом і щосили горлопанила пісню: «Ходи до мене, півнику, у мене є для тебе щось, твоя курочка в сараї, ходи, візши бика за роги...»

Шимі зупинився біля піаніно, з «верблюдячим» відром у од­ній руці. Він шкірив зуби в посмішці та пробував підспівувати. Не перестаючи співати й не збиваючись зі слів, Петті вдарила його навідліг, і Шимі почвалав далі зі своєю моторошною по­смішкою на вустах, у якій, проте, було щось приємне.

Грали в дартс. У кабінці повія, що гордо називала себе гра­финею Джиліан із графства Кіліан (особа королівської крові у вигнанні, з самого Ґарлана, мої любі, це вам не абищо), вруч­ну задовольняла двох клієнтів і водночас ще примудрялася ку­рити люльку. А вздовж шинкваса, під двоголовим Зірвиголо­вою, засідала пістрява компанія: рибалки, ковбої, загоничі, підпаски, візники, колісні майстри, столярі, пройдисвіти, ско­тарі й озброєні бандити.

Проте єдиними бандитами, зі справжньою зброєю, була па­ра, що пила на самоті ближче до краю шинкваса. Ніхто навіть не намагався скласти їм компанію, і не лише тому, що в їхніх кобурах (які на кшталт стрілецьких висіли в них низько на поя­сах) виднілися стволи. В ті часи у Меджисі зброєю було важко когось здивувати, хоча мало хто її мав. Але ці двоє мали такий похмурий вигляд, наче їм цілісінький довгий день довелося ви­конувати небажану роботу, вигляд людей, яким кортить без ви­димих причин розпочати бійку і відзначити завершення тяжко­го дня, придушивши чоловіка якої-небудь новоспеченої вдовиці.

Бармен Стенлі подавав їм віскі — склянку за склянкою, але вступити в розмову навіть не намагався, навіть не сказав «Жар­ко сьогодні, чи не так, панове?» Від них смерділо потом, а на руках були плями від живиці. Проте пильний Стенлі зумів роздивитися на них витатуювані сині домовини. Хвала богам, з ними Не було їхнього друзяки, старого кульгавого чорта з ді­вочим волоссям. На думку Стенлі, із трьох Великих мислив­ців за трунами Джонас був найгірший, але й двоє його напар­ників нічим хорошим не відзначалися. І жодного бажання ставати їм поперек дороги у бармена не було. Якщо пощас­тить, то й ніхто не стане, невдовзі вони підуть — такий змуче­ний у них був вигляд.

Рейнолдз і Діпейп були стомлені. Ще б пак. Вони цілий день гарували на Ситґо — прикривали порожні сталеві танкери з без­глуздими словами на боках (ТЕКСАКО, СИТҐО, САНОКО, ЕКСОН), весь час тягали і складали соснові гілки, та закінчува­ти пиятику рано не планували. Може, якби Її Милість була на­горі, Діпейп і пішов би раніше, але та молода красуня (справжнє її ім’я було Ґерт Моґґінс) працювала на якомусь ранчо і раніше ніж через дві ночі не з’явилася б.

— А якщо заплатять готівкою, то й через тиждень, — серди­то сказав Діпейп і поправив на носі окуляри.

— В дупу її, — порадив Рейнолдз.

— Саме це я й зробив би, але не можу, бо її тут нема.

— Зараз я роздобуду собі тарілку дарової вечері, — сказав Рей­нолдз, показуючи на інший кінець шинкваса, де щойно з’явився полив’яний баняк молюсків, що апетитно парували. — Ти таке будеш?

— Вони схожі на шмарклі. І стікають у шлунок так само. При­неси мені в’яленої яловичини.

— Гаразд, напарнику. — Рейнолдз повільно рушив до іншо­го кінця шинкваса. Люди боязко розступалися перед ним, уни­каючи навіть країв його плаща на шовковій підкладці, що ши­роко майоріли, коли він рухався.

Діпейп, спохмурнівши ще більше (бо подумав про те, як її Світлість там гуляє з ковбоями на ранчо «Піаніно»), перекинув у себе склянку віскі, скривився від смороду живиці, що йшов від його руки, і знову простягнув склянку Стенлі Руїсу.

— Наливай, собако! — прогорлав він. Від його крику ковбой, що спирався на шинквас спиною, сідницями й ліктями, смик­нувся. І тут почалося.

Шимі саме прямував до проходу, крізь який винесли молюс­ків. Зараз він тримав «верблюдяче» відро перед собою обома руками. Пізніше, коли трактир спорожніє, він муситиме при­бирати в ньому. Але поки що його робота полягала в тому, що­би блукати залою з «верблюдячим» відром і зливати туди рештки з усіх недопитих склянок. Цей коктейль «Еліксир» Шимі потім виливав у глечик за шинквасом. Наліпка на глечику була про­мовиста — ВЕРБЛЮДЯЧІ СЦЯКИ. За три пенні будь-хто міг отримати подвійну порцію. То був напій лише для відчайдухів чи нужденних. А що під суворим поглядом Зірвиголови щове­чора проходило чимало і тих, і тих, то в Стенлі майже ніколи не 6yJio проблем із тим, щоб спорожнити глечик. Якщо ж під ранок там ще лишалася рідина, то наступної ночі арсенал йолопів мав поповнитися свіжими резервами.

Але того вечора Шимі так і не встиг донести коктейль до гле­чика «Верблюдячі сцяки», бо перечепився через чобіт ковбоя, який сіпнувся від крику. Здивовано щось пробурмотівши, при­биральник упав на коліна, вміст відра вихлюпнувся і, за першим законом підлості Сатани (якщо щось погане може статися, то воно неодмінно станеться), облив Роя Діпейпа з ніг до голови гримучою сумішшю пива, графу і «білої блискавки».

Балачки біля шинкваса стихли, за столом, де грали в кості, теж запанувала мертва тиша. Шеб розвернувся, побачив, що Шимі стоїть навколішках перед Джонасовим поплічником, і перестав грати. Петті, поки співала, міцно стулила повіки (бо вкладала у свій спів усю душу), тож тепер проспівала три-чотири такти а капела і тільки потім утямила, що довкола неї розпросторюється тиша, широка, неначе кола на воді. Переставши співати, вона розклепила очі. Така тиша зазвичай означала, що когось зараз вколошкають, а Петті не могла собі дозволити про­ґавити таке видовище.

Діпейп стояв рівно, наче шпагу ковтнув, і вдихав сирий смо­рід алкоголю. Запах йому якраз не заважав — навпаки, він за­бивав смердоту живиці. Та й проти того, що штани липнуть йому до колін, він не заперечував. Якби трохи того «соку радості» про­сочилося в чоботи, це могло б спричинити невелике подразнен­ня шкіри, проте нічого подібного не сталося.

Його рука опустилася до руків’я револьвера. Нарешті, о боги й богині, нарешті з’явилося щось таке, що відверне його від липких рук і хвойди, яка поїхала на ранчо. А заради доброї роз­ваги можна трохи й помокнути.

Залу товстою ковдрою огорнула тиша. Стенлі за шинквасом витягнувся, як солдат, нервово посмикуючи свого нарукавни­ка. Рейнолдз на іншому кінці шинкваса із неприхованою ці­кавістю зиркнув на свого приятеля. Він узяв молюска із баняка, понад яким піднімалася пара, і розбив його об край шинкваса, як варене яйце. Шимі біля Діпейпових ніг дивився угору ве­ликими переляканими очима з-під копиці сплутаного чорно­го волосся. Він силкувався всміхнутися, але в нього погано виходило.

— Так-так, хлопче, — мовив Діпейп. — Оце ти мене й облив.

— Пробач мені, я трохи перечепився, — Шимі смикнув ру­кою, показуючи кудись поза своє плече, і з кінчиків його паль­ців полетіли краплини верблюдячої сечі. Хтось десь нервово прочистив горло — кгм-кгм! Вся зала застигла в очікуванні, панувала така тиша, що було чутно, як шумить вітер у ринвах, а за дві милі звідти хвилі розбиваються об Гембрійський мис.

— Не трохи, а до біса перечепився, — сказав ковбой, що сіпнувся. На вигляд йому було років зо двадцять, і зненацька йому стало лячно від думки про те, що він більше ніколи не по­бачить своєї матері. — Клятий йолопе, ти що, перекладаєш із хворої голови на здорову?

— Мені начхати, як це сталося, — сказав Діпейп. Він розумів, що зараз грає на публіку, і знав, що публіці здебільшого треба розваг. Сей Р. Б. Діпейп був досвідченим актором і збирався публіці догодити.

Узявшись кінчиками пальців за вельветову тканину штанів, він трохи підняв холоші вгору, демонструючи носки чобіт, мо­крі й блискучі.

— Подивись-но. Бачиш, що ти зробив з моїми чоботами?

Шимі дивився на нього знизу вгору. З його обличчя не схо­дила пришелепкувата налякана посмішка.

Стенлі Руїс вирішив, що мусить бодай втрутитися і спробу­вати допомогти хлопцеві. Колись він знав Долорес Шимер, його матір. Існувала навіть імовірність того, що він сам був батьком хлопця. Хай там як, але Шимі йому подобався. Звісно, мізків у нього не було, зате душа була добра, він не пив і завжди сум­лінно виконував свою роботу. А ще в нього завжди знаходила­ся для тебе усмішка — навіть у найхолодніший і найпохмуріший зимовий день. Мало хто з людей, наділених розумом, був на це здатен.

— Сей Діпейп, — сказав він тихо й шанобливо, виступаючи вперед. — Мені дуже шкода, що так сталося. З превеликою втіхою я наливатиму вам віскі за рахунок закладу весь вечір, тільки забудьмо про цей прикрий...

Рух Діпейпа був таким блискавичним, що його майже ніхто не помітив. Але навіть не це вразило завсідників «Раю для по­дорожніх» того вечора. Вони не сумнівалися, що Джонасів на­парник дуже спритний. Їх ошелешило те, що він навіть не ози­рався, щоб побачити свою жертву. Де стоїть Стенлі Руїс, він визначив лише за звуком голосу.

Діпейп витяг револьвера і накреслив ним праворуч у повітрі дугу. Револьвер ударив Стенлі Руїса просто в губи і розтрощив йому троє зубів. Дзеркало за шинквасом обагрилося кров’ю, кілька крапель долетіло навіть до лівого кінчика носа Зірвиго­лови. Закричавши від болю, Стенлі затулив обличчя руками і заточився назад, на полицю за своєю спиною. Серед тиші, як грім серед ясного неба, задзеленчали пляшки.

Рейнолдз біля шинкваса розлущив собі ще одного молюс­ка і захоплено спостерігав за дійством. Спектакль обіцяв бути першокласним.

Діпейп знову звернув увагу на хлопця, що стояв перед ним на колінах.

— Почисти мені чоботи.

Обличчя Шимі помалу розслабилося від полегшення. По­чистити йому чоботи! Так! Чудово! Я миттю! Він витяг ганчірку із задньої кишені штанів, де завжди її тримав. Ганчірка була ще навіть не брудна. Принаймні, не дуже брудна.

— Ні, — сказав Діпейп, усім своїм виглядом демонструючи терпіння. Шимі розгублено дивився на нього. — Сховай цю брудну паклю туди, де вона була, я навіть бачити її не хочу.

Шимі слухняно сховав ганчірку до задньої кишені штанів.

— Язиком, — так само терпляче пояснив Діпейп. — Ти лиза­тимеш мені чоботи, поки вони не будуть сухі й такі блискучі, що в них відіб’ється твоя тупа заяча пика.

Шимі вагався, наче не розуміючи, що від нього хочуть. А може, його мозок ще не до кінця сприйняв цю інформацію.

— На твоєму місці, хлопчику, я б це зробив, — сказав Гавкучий Калаген зі свого безпечного місця за Шебовим піаніно. — Якщо хочеш дожити до світанку.

Діпейп уже давно вирішив, що тупоголовий до світанку не до­живе (принаймні, на цьому світі він його точно не побачить), але промовчав. Йому ще ніколи не лизали чобіт. Йому хотілося взнати, як це — коли тобі лижуть чоботи. Якщо це буде при­ємно, якщо це збуджуватиме, то, можливо, він попросить Її Світ­лість зробити йому таку послугу.

— А можна я не буду? — очі Шимі поволі наливалися слізь­ми. — Можна я просто їх натру до блиску?

— Лижи, телепню, — погрозливо сказав Діпейп.

Волосся Шимі впало йому на лоба. Він нахилився вниз, до

Діпейпових чобіт, із нещасним виглядом вистромив язика, і з очей покотилися перші сльози.

— Годі, годі, годі, — раптом пролунав чийсь голос. У тиші він звучав шокуюче — і не тому, що був сердитий. Цей голос вражав, бо був здивований. — Я просто не можу цього допус­тити. Ні. Я б допустив, якби міг, але не можу. Це ж антисанітарія. Хтозна, які болячки можуть поширюватися в такий спосіб? Я здригаюся від цієї думки! Просто-таки здри-га-ю-ся!

Автор цієї ідіотської і, швидше за все, фатальної промови стояв у дверях. Юнак середнього зросту. Плаский капелюх, зсунутий назад, відкривав кучму каштанового волосся. От тіль­ки юнаком його було важко назвати, надто вже великим це було перебільшенням, збагнув Діпейп. Хлопець був ще зовсім малий. Дитина. На шиї в нього, одним богам відомо, чому, ви­сів пташиний череп, схожий на якийсь велетенський смішний кулон. Ланцюжок, на якому він тримався, проходив крізь очі покійного птаха. А в руках у малого був навіть не револьвер (звідки в такого безвусого сцикуна взятися револьверу? подумав Діпейп), а рогатка. І Діпейп розреготався.

Малий теж розсміявся, киваючи, наче він збагнув, як сміхо­винно виглядала збоку вся ця сцена, яким кумедним усе це насправді було. Його сміх був заразний. Петті, яка досі стояла на стільці, захихотіла, але одразу ж затулила рота долонями.

— Таким хлопчиськам, як ти, тут не місце, — сказав Ді­пейп. Свій старий п’ятизарядний револьвер він досі тримав у стиснутому кулаці на шинквасі. З прицілу скрапувала кров

Стенлі Руїса. Не піднімаючи його з дерев’яної дошки шинк­васа, Діпейп злегка повів цівкою з боку в бік. — Хлопчики, які зазирають до таких гендлів, набувають поганих звичок, ма­лий. І одна з них — смерть. Даю тобі один-єдиний шанс. Ви­мітайся звідси.

— Я дуже вдячний вам, сер, за свій єдиний шанс, — щирість у хлопчиковому голосі була чарівна і непідробна... але з місця він не зрушив. Просто стояв у дверному проході, між стулками, натягуючи гумку рогатки. Діпейп не міг як слід роздивитися, чим малий збирався стріляти, але те «щось» виблискувало в світ­лі газових ріжків. Якась металева кулька.

— То що? — прогарчав Діпейп. Малий починав діяти йому на нерви.