ЦІНОТЛИВА 1 страница

Простягнутий клапоть паперу тітка вхопила жадібно, наче голодний — шмат хліба. Упродовж останнього місяця Корделія була така ніжна, хоч до рани прикладай. Але тепер, коли вона отримала те, що хотіла (і коли Сюзен зайшла надто далеко і по­обіцяла надто багато, щоби взяти свої слова назад), тітка знову перетворилася на вічно невдоволену, зарозумілу і підозріливу жінку, з якою дівчина росла, жінку, яку мало не щотижня до­водив до сказу її флегматичний братик, котрий жив «як бог на душу покладе». В певному сенсі так було навіть краще, бо ба­чити, як тітка день за днем вдає з себе Сибілу-добродійницю, було Сюзен не до снаги.

— Еге ж, еге ж, це її знак, — сказала тітка, водячи пальцями внизу аркуша. — Люди кажуть, що це копито диявола, от що це таке. Але що нам до цього, га, Сью? Нехай вона брудна й жахли­ва істота, але завдяки їй дві бідні жінки мають змогу трохи по­кращити своє становище у світі. Тобі доведеться ще раз із нею здибатися, лише раз — наприкінці року, коли ти зайдеш у тяж.

— Ні, ще пізніше, — мовила Сюзен. — Я не повинна лягати з ним, поки Місяць-Демон не буде у повні. Це має статися після Ярмарку Жнив і святкового багаття.

Вражена, тітка Корд витріщилася на неї з широко розплю­щеними очима й розтуленим ротом.

— Це вона так сказала?

«Тобто ти хочеш сказати, що я брешу, тітонько?» — подумки відрізала вона і сама собі здивувалася, адже така жорсткість була їй не властива — зазвичай її вдача за лагідністю нагадувала батькову.

— Еге ж.

— Але чому? Чому так довго? — не йняла віри тітка Корд. Було помітно, що вона дуже розчарована і засмучена. Ця оборудка вже принесла вісім срібних і чотири золотих монети, які тепер лежали там, куди тітка Корд складала всі свої заощаджен­ня (Сюзен підозрювала, що запаси там чималі, хоч тітка ніколи не пропускала нагоди понарікати на свою бідність). Удвічі біль­ше їм належало отримати, коли простирадло з кривавою пля­мою відправиться до пральні Дому мера. Таку саму суму вони мали здобути, коли Рея підтвердить, що Сюзен вагітна і що дитя чисте. Люди казали, що це шалені гроші. Для такої глухої місцини і таких нікчемних людей, як вони, сума просто нечувана. А тепер її здобуття відкладають так надовго...

А потім Сюзен згрішила, і гріх довелося відмолювати (хоч і не надто ревно) перед тим, як лягати в ліжко. А все тому, що вона отримала задоволення, побачивши, як перекосилося тіт­чине обличчя, як на ньому з’явився ошуканий і розгублений вираз — вираз обдуреної скнари.

— Чому так довго? — повторила юна.

— Певно, тобі треба сходити на Коос і поцікавитися в неї самої.

Губи Корделії Дельґадо, і без того тонкі, міцно стислися в тонку нитку.

— Ти грубіяниш мені, дівчино? Хамиш?

— Ні. Я надто втомилася, щоб грубіянити. Я хочу помитися, бо досі відчуваю на собі її руки, і лягти спати.

— То так і зроби. Можливо, зранку ми зможемо поговорити так, як це належить двом леді. І звісно, треба буде сходити до Гарта. — Вочевидь втішена тим, що завтра побачить Торіна, вона склала папірець, який Сюзен отримала від Реї, і вже хоті­ла було покласти його собі до кишені сукні.

— Ні, — сказала Сюзен напрочуд різко, так різко, що тітчина рука застигла в повітрі. Спантеличена до глибини душі, Корделія дивилася на племінницю. Сюзен було трохи не по собі від цього погляду, але очей вона не опустила і її простягнута рука не тремтіла.

— Цей папірець має залишатися в мене, тітонько.

— Хто навчив тебе так зі мною розмовляти? — спитала Корделія, ледь не плачучи від люті. Сюзен на мить здалося, що її голос подібний до звуку тонкоходу, хоч ця думка й була майже блюзнірською. — Зі мною, жінкою, яка виростила сироту без матері? З сестрою нещасного покійного батька цієї сироти?

— Ти знаєш хто, — не опускаючи руки, сказала Сюзен. — Я мушу тримати цей папірець при собі і передати мерові Торіну. Вона сказала, що їй байдуже, яка буде подальша доля папірця, нехай мер хоч дупу ним собі підітре. — Бачити, як почервоніла від таких слів тітка, було дуже приємно. — Але доти він має зберігатися в мене.

— Ніколи про таке не чула, — пхикнула тітка Корделія, але брудний клапоть віддала. — Довірити такий важливий документ якомусь дівчиську, це ж треба.

Як що, так дівчисько, а як бути його наложницею, то не ді­вчисько? Лежати під ним і чути, як торохкотять його кістки, і прийняти його сім’я, і народити йому дитину.

Ховаючи шмат паперу до кишені, Сюзен опустила очі, щоб тітка Корд не помітила в них обурення.

— Іди нагору, — мовила тітка, скидаючи мереживну піну кучугурою до свого кошика. — А коли митимешся, особливу увагу приділи своєму ротові. Відмий його від нахабства і непо­ваги до тих, хто подарував його власниці стільки любові.

Закусивши губу, щоб не випустити на волю безліч ущипли­вих реплік, Сюзен мовчки пішла, як багато разів до того, схо­дами нагору, присоромлена і ображена.

А тепер вона лежала в ліжку без сну, хоча зорі вже зблідли й небо помалу яснішало. Всі спогади про події тієї ночі з не­ймовірною швидкістю змінялися в її голові, наче колода карт, яку перетасовує вправний банкомет, але найчастіше зринав один — обличчя Вілла Деаборна. Вона думала про те, яким мінливим було це обличчя: щойно тверде й рішуче, наступної миті воно вже ставало несподівано ніжним і лагідним. Чи його лице було вродливим? Еге ж, мабуть, так. Особисто їй воно здавалося дуже гарним.

Жодної дівчини я ще не запрошував на прогулянку верхи і жодної не питав, чи прийме вона мене в своєму домі А тебе, Сюзен, дочко Патрика, я б запросив.

Чому саме тепер? Чому ми з ним познайомилися саме тоді, коли всі обставини проти нас?

Якщо це ка, то воно налетить, як вихор. Як буревій.

Вона перекотилася з одного боку на другий, потім знову лягла на спину. Подумала, що цієї ночі заснути вже не вдасться. З таким самим успіхом вона може вийти до Крутояру і зустріти схід сонця.

Але вона й далі лежала в ліжку, відчуваючи, що їй якось зле і добре водночас. Вона вдивлялася в сутінки і слухала перші ранкові трелі пташок за вікном, згадуючи, які були на дотик його губи, як під ними вгадувалися зуби, як пахла його шкіра і якою грубою здавалася сорочка під її долонями.

Вона поклала ці долоні на перса й ніжно охопила їх паль­цями. Пиптики були тверді, мов маленькі камінці. Щойно вона їх торкнулася, між ніг спалахнуло полум’я, нагальне й невситиме.

Я зможу заснути, подумала вона. Зможу, якщо вгамую це полум’я. Знати б як.

Та вона знала, адже стара відьма їй показувала. Навіть незайманиця може собі трохи насолоди завдати, якщо знає, як це робиться... Наче маленький шовковий пуп'янок.

Сюзен посунулася в ліжку і сягнула рукою під ковдру. Потім зусиллям волі викинула з пам’яті блискучі очі й запалі щоки старої (виявилося, що, коли тебе переповнює рішучість, на­справді це зовсім не важко), а замість цього видива уявила собі обличчя хлопця у незугарному пласкому капелюсі, хлоп­ця на великому мерині. На якусь мить видиво стало настільки чітким і приємним, що здалося реальним, і порівняно з ним буденність її життя змерхла, видалася сірою й невиразною. Їй уявлялося, що він цілує її знову і знову, їхні вуста розтуляють­ся ширше, ще ширше, язики дотикаються, вона вдихає його дихання.

Сюзен палала, палала в ліжку, мов смолоскип. А коли не­вдовзі на обрії показалося сонце, вона вже міцно спала. На її вустах грала легка усмішка, а волосся золотим шовком лежало на щоках і подушці.

 

З

 

До світанку лишалася якась година, і зала відвідувачів у «Раю для подорожніх» стояла тиха й порожня. Газові лампи, що за­звичай яскраво палахкотіли до другої години ночі, перетво­рюючи люстру на сліпучий діамант, зараз були прикручені до слабкого синього жевріння. У довгій залі з високими стінами громадилися примарні тіні.

В одному кутку лежали покидані уламки дерева — рештки стільця, розтрощеного в бійці картярів (її учасники відправили­ся спочивати у шерифову камеру для п’яниць). В іншому кутку стояла величенька калюжа блювотиння, вже загуслого. На подіумі в східному кінці зали знаходилося пошарпане піаніно, до якого була притулена палиця з залізного дерева, що належала Гавкучому, салунному вишибайлі й любителю вирішувати супе­речки за допомогою кулаків. Сам Гавкучий хропів під лавкою, виставивши на всезагальний огляд голе пузо, вкрите шрамами, що виступало над поясом його вельветових штанів, наче шмат тіста. В руці він тримав гральну карту: двійку бубен.

На західному боці зали стояло два картярські столи. Поклав­ши на них голову й пускаючи на сукно слину, там спали двоє п’яничок, дотикаючись витягнутими руками. Над їхніми голо­вами на стіні висів портрет Артура, короля Ельда, на білому жеребці та ще табличка з написом на суміші Високої й Низької мов: ГРАЮЧИ В КАРТИ ЗА СТОЛОМ І В ЖИТТІ, НЕ НА­РІКАЙ НА ТЕ, ЩО ВИПАЛО.

Уздовж усієї зали тягнувся шинквас, а за ним на стіні висів трофей велетенського розміру: двоголовий лось з розкішними гіллястими рогами і чотирма блискучими очима. Завсідники «Раю для подорожніх» називали його Зірвиголовою. Ніхто не міг сказати чому. Якийсь дотепник начепив на відростки його рогів пару презервативів. Просто на шинквасі, під осуд­ливим поглядом Зірвиголови, лежала Петті Гуляща, одна з тан­цівниць і продажних дівчат «Раю», хоча дівочі роки Петті вже давно були позаду і не за горами вже був той час, коли їй до­ведеться заробляти на життя, стоячи навколішках перед двери­ма «Раю», а не лежачи на одній з крихітних койок у «номерах». Пухкі ноги повія розкинула, і тепер одна нога звисала з внутрішнього боку шинкваса, друга — з зовнішнього. Між ними збилася докупи брудна спідниця. Хвойда похропувала, час від часу в неї смикалися ступні й товсті пальці. Хропіння лунало в повній тиші, лише гарячий літній вітер гуляв надворі і з тихим звуком перегорталися по одній карти.

Біля салунних дверей, що виходили на Головну вулицю Гембрі, стояв маленький столик, за яким зазвичай сиділа Корал Торін, хазяйка «Раю для подорожніх» (і мерова сестра), коли спускалася зі свого кабінету «приєднатися до компанії». Як­що вона спускалася, то рано, коли на старий подряпаний шинквас подавали більше біфштексів, ніж віскі, а йшла, коли піаніст Шеб сідав за свій роздовбаний інструмент. Сам мер ніколи не показувався в шинку, хоча всім було добре відомо, що йому належить щонайменше половина закладу. Клан Торінів любив користатися грошенятами, які приносив «Рай», але бачити цей свинюшник після опівночі, коли розсипана на під­лозі тирса була просякнута розлитим пивом і кров’ю, вони не лю­били. Втім, у Корал ще залишалася та крутизна вдачі, за яку її колись прозвали «несамовитою». Молодша за свого брата-політика, вона була не такою худою і доволі привабливою — з великими очима і видовженою пичкою ласки. Поки працював шинок, ніхто не насмілювався сісти за її столик — Гавкучий миттю поклав би край будь-чиїм спробам всістися — але заклад уже давно було зачинено. П’яниці здебільшого розповзлися по своїх норах чи залягли нагорі, Шеб скрутився в клубок і заснув у кутку біля піаніно. Придуркуватий хлопець-прибиральник пішов близько другої години ночі, супроводжуваний, як за­вжди, п’яними насмішками, уникаючи кількох пивних кухлів, пожбурених у нього (особливо його незлюбив Рой Діпейп). Хлопець повертався десь о дев’ятій ранку, щоб знову підготу­вати дім розваг до чергової розвеселої ночі. А до тієї пори заклад був у повному розпорядженні чоловіка, що сидів за столиком Хазяйки Торін.

Він розкладав пасьянс: чорні на червоні, червоні на чорні, прагнучи, як будь-який чоловік у житті, отримати «Придвор­ний квадрат», вже частково створений. У руці він тримав ре­шту колоди. Він перегортав карти по одній, і на правій руці в нього рухалося татуювання. Видовище було не для слабких, адже домовина ніби дихала. Картяр був підстаркуватим парубком, не таким худим, як мер чи його сестра, але тонкої статури. Довге сиве волосся сплуталося на плечах. Шкіру рівномірно вкривала засмага, майже всюди, крім обгорілої шиї, де телі­палися клапті. Його вуса були такі довгі, що посічені сиві кінці звисали аж до нижньої щелепи. Багато хто міг би поду­мати, що він вдає з себе стрільця, але ніхто не насмілився б сказати про це Елдредові Джонасу у вічі. На ньому була біла шовкова сорочка, а низько на поясі висів револьвер із чорним руків’ям. Великі червоні очі спершу здавалися сумними, і тіль­ки зблизька, з другого погляду можна було роздивитися, що вони лише сльозяться. Життя й емоцій у них було ще менше, ніж в очах Зірвиголови.

Він відкрив туз жезлів. Місця для нього не було.

— Пхе, сто чортів тобі в печінку, — в нього був дуже дивний голос: тонкий і тремкий, наче він от-от заплаче. Досконало до­повнювали картину очі, що сльозилися, з червоними повіками. Він перемішав карти.

Проте перетасувати не встиг: нагорі тихо відчинилися й за­чинилися двері. Джонас відклав карти й опустив руку на руків’я свого револьвера.

Потім у коридорі почувся знайомий тупіт чобіт, і Джонас облишив револьвер, а натомість витяг з-за поясу кисет із тютю­ном. Спершу в полі зору з’явився край Рейнолдзового незмін­ного плаща, а потім уже й сам Рейнолдз, умитий, розчесаний, рудий і кучерявий, спустився сходами. Пан Рейнолдз дуже дбав про свою зовнішність. Та й чому б ні? Його член побував у біль­шій кількості теплих вологих щілин, ніж Джонас бачив за все своє життя, а Джонас же був удвічі старший.

Спустившись, Рейнолдз пройшовся уздовж шинкваса, зупи­нився вщипнути Петті за товсте стегно і пішов до столика, де з куревом і картами сидів Джонас.

— Доброго вечора, Елдреде.

— Ранку, Клаю, — Джонас відкрив кисет, витяг папірець і на­сипав на нього трохи тютюну. Його голос тремтів, але рука була тверда. — Курнути хочеш?

— Не відмовлюся.

Рейнолдз витяг стільця, розвернув його і сів, схрестивши руки на спинці. Коли Джонас передав йому цигарку, він про­крутив її в пальцях, як це віддавна робили стрільці. Великі мисливці за трунами тільки те й робили, що вдавалися до стрілецьких фокусів.

— Де Рой? З Її Милістю? — В Гембрі вони вже перебували трохи більше місяця, і за цей час Діпейп встиг спізнати при­страсть до п’ятнадцятирічної повії на ймення Дебора. Дивля­чись на її криві ноги, важку ходу і звичку примружуватися, вдивляючись у далечінь, Джонас підозрював, що та була просто черговою ковбойською дівахою, яких у Діпейпа було хоч греблю гати, але трималася вона досить пихато. Саме Клай почав на­зивати дівку Її Милістю, або Її Величністю, або часом (коли напивався в дим) «Роєвою королівською щілиною».

Рейнолдз кивнув.

— Здається, він п’яніє від неї.

— Та нічого йому не буде. Він не кине нас через якусь сучку з прищавими цицьками. Вона така дурна, що не може назвати по буквах слово «кіт». Навіть таке просте не назве, я питався.

Джонас скрутив другу цигарку, дістав з кисета сірника і за­палив його об ніготь великого пальця. Дав підкурити Рейнолдзові, потім розкурив сам.

Попід дверима шинка проліз маленький і рудий бездомний пес. Чоловіки мовчки курили і стежили за ним поглядами. Со­бака пройшов через усю кімнату, понюхав загусле блювотиння в кутку і заходився його їсти. Обрубок хвоста в нього під час трапези мотилявся туди-сюди.

Рейнолдз кивнув на пораду не нарікати на карту, яка випала.

— Та шавка тямить.

— Не сказав би, не сказав би, — заперечив Джонас. — Це про­сто собака, собака, який жере блювоту. Двадцять хвилин тому я чув, як хтось прискакав на коні, а потім поїхав геть. Це що, був один із наших вартових?

— Повз тебе й муха не пролетить, га?

— Це окупає себе, так, окупає. Вартовий?

— Угу. Цей хлопець служить у одного малого землевласника на східному краї Крутояру. Він бачив, як вони приїхали. Троє. Шмаркачі. — Останнє слово Рейнолдз вимовив так, як його ви­мовляли в Північних бароніях: шшмаркаччі. — Жодних проблем.

— Ну, ну, ми цього поки що не знаємо, — тремтячий голос Джонаса звучав так, наче належав нерішучому стариганеві. — Кажуть, молоді очі далеко бачать.

— Молоді очі бачать те, що їм показують, — відказав Рейнолдз. Повз нього, облизуючись, саме трюхикав пес, і Рейнолдз копнув його чоботом, а тварина виявилася недостатньо спритною, аби ухилитися від удару. Зі скавучанням собака пролетів під створками дверей, і Гавкучий голосно хропнув з-під лавки перед піаніно. Його рука розтулилася, з неї випали гральні карти.

— Може, так, а може, й ні. Хай там як, але вони діти Альянсу, сини великих маєтків у далекому Зеленому Невідомоде. Звісно, якщо Раймер і той кретин, на якого він працює, правильно все зрозуміли. Тобто ми маємо діяти обережно, дуже обачливо. Ходити уважно, наче по яєчній шкаралущі. Ми тут пробудемо щонайменше три місяці! А ці юнаки можуть весь час плутатися в нас попід ногами, рахуючи щось там і записуючи собі на па­пірці. Зараз нам рахівники не потрібні. Тим, хто займається постачанням, вони ні до чого.

— Та годі тобі! Це все лише видимість. Їм дали по руках за непослух. Татусі...

— Їхні татусі чудово знають, що Фарсон зараз у силі й керує всім Північно-Західним Краєм. Мабуть, шмаркачам теж відо­мо, що Альянсу і його козлячим монархам невдовзі гаплик. Вони не можуть цього не знати, Клаю. З такими людьми ніко­ли не знаєш, звідки вітер віє. Щонайменше вони спробують хоч наполовину пристойно виконати свою роботу, щоб знову повернути собі ласку батьків. Побачимо їх — зрозуміємо, що до чого. А поки що скажу тобі одне: ми не зможемо пристрелити їх і скинути у яму, якщо вони щось не те видивляться. Може, їхні татусі й сердяться на них живих, але за мертвих вони нам голови відірвуть. Усі татусі такі. Нам треба бути дуже обереж­ними, Клаю, якомога обережнішими.

— Тоді краще нічого не казати Діпейпу.

— Рой упорається, — сказав Джонас своїм тремтячим голо­сом. Він кинув недопалок цигарки на підлогу і розтоптав під­бором. Потім подивився в скляні очі Зірвиголові та примружив­ся, наче щось підраховуючи в голові. — Твій приятель сказав, що вони прибули сьогодні ввечері?

— Угу.

— Слід думати, що завтра вони навідають Ейвері. — Товстун Герк Ейвері, пухкий, як гора невипраної білизни, був Верхов­ним Шерифом Меджису і Головним Констеблем Гембрі.

— От і я так вважаю, — сказав Клай Рейнолдз. — Папірці по­казати і все таке.

— Так, сер, так. Всі ці здрастуйте-здрастуйте-здрастуйте.

Рейнолдз промовчав. Він часто не розумів Джонаса, але їздив з ним верхи з п’ятнадцяти років, тож знав, що краще не просити розтлумачити, бо в такому разі доведеться вислухати сектант­ську лекцію манні про те, до яких світів потрапляв старий шкар­бан через проходи, які він називав «особливими дверима». Що ж до Рейнолдза, то і в цьому світі було вдосталь дверей, завдяки яким він не нудьгував.

— Я поговорю з Раймером, а Раймер поговорить з Шерифом про те, де їм зупинитися, — сказав Джонас. — Гадаю, в бараці для робітників на старому ранчо в Смузі К. Ти знаєш, де це?

Рейнолдз знав. У такій баронії, як Меджис, кілька особли­вих місць можна було на пальцях перелічити. Смуга К являла собою пустир на північному заході від міста, неподалік того моторошного верескучого каньйону. Щоосені біля входу до каньйону запалювали багаття, й одного разу, років зо сім чи вісім тому, вітер повіяв у інший бік і полум’я перекинулося на Сму­гу К. Тоді згоріло все — комори, стайні, садиба. Втім, бараки для робітників вогонь не зачепив. На думку Рейнолдза, то було ідеальне місце, щоб поселити там трьох молодиків із Внутріш­ніх бароній. Подалі від Крутояру, подалі від нафтового поля.

— Тебе це тішить, ге? — спитав Джонас із сильним гембрійським акцентом. — Еге ж, тебе це дуже тішить, я це бачу, хлоп­чику мій. Як-то кажуть у Кресії, коли хочеш вкрасти срібло зі столової, спершу зажени сторожового пса до комори.

Рейнолдз кивнув. Порада була добра.

— А ті фургони? Ті танкери чи як їх там?

— Нехай залишаються на місці, — відповів Джонас. — Ми ж не зможемо перевезти їх так, щоб не привернути чиєїсь зайвої уваги, ге? Ви з Роєм підете і накриєте їх гілляччям. Гарненько так накриєте. Післязавтра.

— А де будеш ти, поки ми гнутимемо спини на Ситґо?

— На світанку? Готуватимуся до прийому в домі мера, учти, яку він влаштує на честь своїх гостей із Великого Світу, аби представити їх шолудивому місцевому товариству. — Джонас зробив ще одну самокрутку. При цьому він більше дивився на

Зірвиголову, ніж на свої руки, але все одно не зронив майже ні крихти тютюну на підлогу. — Прийму ванну, поголюся, під­стрижу ці старечі пейси... може, навіть вуса воском намащу, Клаю. Що ти на це скажеш?

— Та не метушися ти так, Елдреде.

Джонас розреготався, та так гучно, що Гавкучий щось за­бурмотів уві сні, а Петті неспокійно заворушилася на своєму спальному місці — шинквасі.

— Нас із Роєм не кликали.

— Вас запросять, вас неодмінно запросять, — Джонас про­стягнув Рейнолдзові нову самокрутку і заходився скручувати наступну — для себе. — Я вибачуся за вас. Можете на мене роз­раховувати, хлопці, я відмажу вас по-королівському. Сильні чо­ловіки можуть дозволити собі поплакати.

— Еге ж, і ми зможемо провести цілий день там, у пилю­ці й смердюці, накриваючи ті одоробала. Ти такий добрий, Джонасе.

— Я там порозпитую людей, — замріяно сказав Джонас. — Походжатиму... весь такий елеганцький, напахчений... і пита­тиму свої питаннячка. Колись я знав хлопців нашого фаху, які навідувалися до якого-небудь гладкого веселуна послухати останні плітки — до шинкаря або до якогось господаря платної стайні, або одного з тих круглопиких хлопів, які завжди ошиваються поблизу в’язниці чи суду, заклавши великі пальці в ки­шені жилета. Що ж до мене, Клаю, я вважаю, що в такій спра­ві найкраще — це жінка, і що обмеженіша, то краще. Така, в якої ніс стирчить, а не цицьки. Я шукаю такої, яка не мастить губи і прилизує волосся назад.

— У тебе є така на прикметі?

— Атож. Її звуть Корделія Дельґадо.

— Дельґадо?

— Та ти знаєш це прізвище. Його зараз усе місто обсмоктує. Сюзен Дельґадо, мабуть, невдовзі стане наложницею нашого любого мера. Так от, Корделія її тітонька. Я відкрив для себе одну цікаву особливість людської природи: з такою, як вона, люди балакатимуть охочіше, ніж із підозрілим типом, який купує їм випивку. Бо вона вдає з себе свою. А вона вдає з себе свою. На учті я збираюся підсісти до неї, похвалити її парфуми, хоч я більш ніж впевнений, що вона ними не користується, і весь час підливатиму їй винця. Ну як, схоже на план?

— План чого? От що мені цікаво.

— План гри в Замки, в яку нам, швидше за все, доведеться зіграти, — відповів Джонас, і від грайливих ноток у його голосі не лишилося й сліду. — Нас хочуть переконати, що цих хлопців відправили сюди для покарання, а не для якоїсь роботи. Звучить правдоподібно. Я вірю в це щодня до третьої години ранку, а по­тім у душу закрадається маленький сумнів. І знаєш що, Клаю?

Рейнолдз похитав головою.

— Я сумніваюся не дарма. Так само я був правий, коли пішов з Раймером до старого йолопа Торіна і переконав його, що краще відвезти Фарсонів кристал до відьми. Там він поки що в безпеці. Вона покладе цю штуку в таке місце, де її не знайде навіть стрілець, не кажучи вже про допитливого парубка, якому ще ніхто не надавав як слід під зад. Дивні часи настали. На­ближається буря. А коли знаєш, що буде ураган, то краще на­дійно прив’язати свої лахи.

Джонас глянув на готову цигарку, яку щойно так само крутив у пальцях, як це робив Рейнолдз. І, відгорнувши волосся, запхав її собі за вухо.

— Не хочу курити, — оголосив він, підводячись і потягуючись. У спині тихо захрускотіли хребці. — Я забагато курю вранці. Таким старим, як я, краще цього не робити. Безсоння замучить.

Він пішов у бік сходів, дорогою, так само, як Рейнолдз, не за­бувши вщипнути Петті за ногу. Біля підніжжя сходів озирнувся.

— Я не хочу їх вбивати. І без того проблем не бракує. Якщо я побачу, що з ними щось не те, то навіть пальцем не поворух­ну, жодним пальцем. Але... мені б хотілося, щоб на великому плані вони посіли призначені для них місця.

— Дай їм прочухана.

Джонас просяяв.

— Так, напарнику! Дати прочухана — це те, що треба. Щоб потім, коли наспіє час, вони добре подумали, перш ніж плу­татися під ногами Великих мисливців за трунами. Щоб, зди­бавши нас на дорозі, тікали світ за очі. Так, про це варто по­думати. Варто.

Хихочучи, він рушив угору сходами. Пізно вночі його куль­гання давалося взнаки сильніше. Це кульгання Роландів учитель

Корт впізнав би одразу, бо спостерігав удар палиці з залізного дерева, яким його батько перебив Елдредові Джонасу ногу. Це сталося на задньому подвір’ї Великої Зали Ґілеаду. По тому в хлопця відібрали зброю і відправили на захід, у вигнання.

Звісно, з часом чоловік, на якого перетворився той хло­пець, знайшов собі зброю. Вигнанці завжди її собі знаходили, якщо в них був достатньо крутий вигляд. Можливо, все жит­тя потім їх гризла думка, що їхні револьвери й близько не ле­жали коло тих, великих, із сандаловими руків’ями, але всі, кому була потрібна зброя, роздобували її, попри те, що світ зрушив з місця.

Рейнолдз провів його поглядом, а потім сів за столик Корал Торін, перетасував карти і продовжив гру, яку Джонас облишив на половині.

За вікном сходило сонце.

 

РОЗДІЛ V

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО НАШОГО МІСТА

 

 

Через дві ночі після своєї появи в баронії Меджис Роланд, Катберт і Алан пройшли на конях під глинобитною аркою з викарбуваним на ній написом ПРИХОДЬ З МИРОМ. За нею розкинувся ви­мощений бруківкою двір, який заливало світло смолоскипів. У смолі, якою вони були облиті, містилися, певно, якісь добавки, бо вогонь був різнобарвним: зеленим, помаранчево-червоним, шипучо-рожевим, який нагадав Роландові феєрверки. До його вух долинали звуки гітари, бурмотіння голосів, жіночий сміх. Повітря сповнювали змішані пахощі морської солі, нафти і со­снової живиці. В майбутньому ці запахи завжди асоціюватимуться в нього тільки з Меджисом.

— Не знаю, чи я зможу, — пробурмотів Алан, високий хлопець із кучмою неслухняного світлого волосся, що вибивалося з-під капелюха скотаря. Він добре вимився (втім, як і решта його дру­зів), але виглядав наляканим до смерті, бо ким-ким, а світською людиною Алана назвати аж ніяк не можна було. Катберт тримався впевненіше, проте Роланд підозрював, що маска байдужості, яку начепив на себе його давній друзяка, трималася не надто надійно. Як не крути, роль головного в трійці випадала йому, Роландові.

— Все в тебе буде добре, — запевнив він Алана. — Просто...

— Еге, виглядає він так, наче в нього вже все добре, — нервово реготнувши, вставив Катберт, коли вони перетинали подвір’я.

За ним виднівся будинок мера, глинобитна садиба з багатьма крильми. З її численних вікон надвір лилися світло і сміх. — Білий, як простирадло, гидкий, як...

— Не патякай, — обірвав його Роланд, і крива посмішка вмить злетіла з Катбертового обличчя. Мимохідь відзначивши це про себе, Роланд знову повернувся до Алана. — Просто не пий спиртного. Ти знаєш, що казати, коли треба відмовитись. І не за­бувай решту нашої легенди. Всміхайся. Будь люб’язним. Ви­користай усі свої світські навички. Згадай, як шериф пнувся зі шкіри, щоб нам догодити.

Ці слова справили потрібну дію: від згадки про шерифа Алан кивнув і трохи збадьорився.

— Що стосується шляхетності, — сказав Катберт, — то на­вряд чи на нас чекає товариство світських левів і левиць. Хай там що, але ми будемо кращі за них.

Роланд кивнув і тієї ж миті помітив, що пташиний череп зно­ву теліпається у Катберта на сідлі.

— І викинь цю гидоту!

З винуватим виглядом Катберт поспіхом запхав «вартового» до своєї сідельної сумки. Їм назустріч, всміхаючись і вклоняю­чись, вийшли двоє чоловіків у білих костюмах і сандаліях.

— Зберігайте спокій, — сказав Роланд, стишуючи голос. — Обидва. Пам’ятайте про мету вашого перебування тут. І не за­бувайте обличчя своїх батьків. — Він поплескав Алана по плечі, розуміючи, що його досі мучать сумніви. Потім повернувся до грумів. — Доброго вечора, джентльмени. Нехай будуть довгими ваші дні на землі.

Обидва посміхнулися, і їхні зуби зблиснули в екстраординар­ному світлі смолоскипів. Старший чемно вклонився.

— І ваші теж, молоді панове. Ласкаво просимо до будинку мера.

 

 

У переддень Верховний Шериф вітав їх не менш радісно, ніж нині груми.

Поки що всі без винятку зустрічали їх доброзичливо, навіть візники, повз яких вони проїжджали дорогою до міста. Саме це й насторожувало Роланда. Він намагався переконати себе, що, напевне, просто дурний і занадто підозріливий. Авжеж, місцеві мешканці дружньо налаштовані й раді допомогти, власне, тому їх сюди і відправили, адже Меджис далеко від епіцентру подій і відданий Альянсові. Але, хоч це й безглуздо, він вважав за кра­ще не розслаблятися. Бути напоготові. Зрештою, вони втрьох ще недавно під стіл пішки ходили. І якщо тут вони вскочать у хале­пу, то лише тому, що сприймали все за чисту монету.

Офіс шерифа (а заразом і в’язниця баронії) розташовувався на Гіл-стрит, звідки відкривався вид на затоку. Роланд підо­зрював, що навряд чи десь у Серединному світі є ще одна така місцина, де очам похмільних п’яниць й чоловіків, що лупцю­вали жінок, вранці відкривається настільки казковий краєвид: низка різнобарвних елінгів для човнів на півдні, просто під ними — доки, де чоловіки й старі ловили рибу, а жінки лагоди­ли неводи та вітрила. А на іскристій водній гладі затоки сно­вигала туди-сюди маленька флотилія Гембрі, закидаючи не­води вранці й витягаючи їх увечері.

Здебільшого будинки на Хай-стрит зводили з глини, але тут, у діловому районі Гембрі, вони були такі самі невисокі й цегляні, як і в будь-якому вузькому завулку Старого Кварталу в Ґілеаді. Будинки виглядали охайними й доглянутими, мало не перед кожним була кована залізна хвіртка і тіниста стежка під дере­вами. Дахи вкривала жовтогаряча черепиця, вікна були затулені фіранками, щоб не допустити всередину палюче літнє сонце. Ідучи цією вулицею і слухаючи, як цокотять кінські копита по м’якій бруківці, Роланд не міг собі уявити, що десь там, на пів­нічному заході від Альянсу, палають стародавні землі Ельда, королівства Артура, і щохвилини фортеці загрожує падіння.