Участь прокурора в розгляді справ у судах

Освіта

До органів управління освітою в Україні належать:

1.Міністерство освіти

2.Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти;

3.Вища атестаційна комісія України

4.Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

5.Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

1.Міністерство освіти

- бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів. Розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти освіти;

- встановлює держ. Стандарти знань з кожного предмета;

- визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти

- здійснює навчально-методичне керівництво

- забезпечує зв’язок із закладами освіти

- проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти

- формує і розміщує держ замовлення на підготовку спеціалістів

2. Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, разом з Міністерством освіти України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції по дотриманню якості освіти.

Вища атестаційна комісія. Є центральним органом держ. виконавчої влади, підвідомчим Кабміну

Проводить атестацію наукових і наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника.

3. Управління культурою

Міністерство культурою

- розробляє проекти цільових держ програм розвитку культурою і мистецтв, пропозиції щодо правового регулювання та податкової політики

- прогнозує розвиток культури і мистецтв

- сприяє відкритості і національної культури

- забезпечує реалізацію міжнародних договорів у сфері культури і мистецтв

- здійснює за участю відповідних органів держ виконавчої влади контроль за переміщенням творів мистецтва

- організовує облік

- контролює додержання правил охорони праці, техніки безпеки

- координує гастрольно-концертну, виставкову діяльність

 

§ 32. Строки притягнення до адміністративної відповідальності.

Адмін. стягнення може бути накладено на пізніш як через 2 місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - 2 міс. з дня його виявлення.

При відмові від порушення кримінальної справи або закриття кримін. справи (при наявності в діях порушника ознак адм. правопорушення) адм. стягнення може бути накладено не пізніш як через 1 міс. з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.

Якщо особа, яка вчинила адм. правопорушення і притягнута до відповідальності, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового порушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адм. стягненню.

 

§ 34. Органи управління зв’язком.

Правовою основою управління зв‘язком є Закон України “Про Зв’язок”, який прийнятий 16 травня 1995р.

Стаття 5 цього закону визначає основи правового регулювання управління зв‘язком. Управління єдиною національною системою зв‘язку здійснює Кабінет Міністрів України.

Єдина національна система зв‘язку - сукупність мереж зв‘язку загального користування, відомчих та подвійного призначення, які забезпечують задоволення потреб споживачів (підприємств, установ, організацій, населення тощо) у послугах зв‘язку.

Центральним органом управління національною системою зв‘язку, підпорядкованим Кабінету Міністрів, є Державний комітет зв‘язку України. Він виконує такі функції:

- видає ліцензії на окремі види діяльності в галузі зв‘язку і здійснює контроль за дотриманням ліцензіаром їх умов;

- здійснює нагляд за функціонуванням засобів зв‘язку всіх форм власності у мережах зв‘язку загального користування та взаємодіючими з іншими засобами зв‘язку відомчих мереж зв‘язку та мереж подвійного призначення;

- здійснює контроль за якістю надання послуг зв‘язку операторами в мережах зв‘язку загального користування і подвійного призначення всіх форм власності;

- контролює дотримання граничних тарифів на послуги зв‘язку;

- організує наукові розробки та розробки стандартів для галузі.

При Кабінеті Міністрів України створена також Державна комісія з питань зв‘язку і радіочастот.Саме вона вирішує питання координації роботи міністерств і відомств щодо створення, розвитку, забезпечення функціонування єдиної національної системи зв‘язку, розподілу і використання радіочастот, а також забезпечення електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів.

При Кабінеті Міністрів Укр. Функціонує Головне Управління з питань радіочастот, яке є центральним органом державної виконавчої влади в галузі розподілу та використання радіочастот.

Питання організації, координації взаємодії та функціонування мереж зв‘язку всіх форм власності, що стосуються оборони і безпеки України, погоджуються з відповідними міністерствами і відомствами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Управління відомчими мережами технологічного зв‘язку та мережами зв‘язку з подвійним призначенням, а також мережами, що не знаходяться в загальнодержавній формі власності., забезпечуються їх власниками.

 

§ 35. Строки адміністративного затримання.

Адм. затримання особи, яка вчинила порушення, може тривати не більш як 3 години. За винятком можуть бути встановлені інші строки затримання.

За порушення прикордонного режиму:

- до 3 годин для складання протоколу;

- до 3 діб з письмовим повідомленням про це прокурора протягом 24 годин з моменту затримання (для необхідності встановлення особи і з’ясування обставин правопорушення);

- до 10 діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів.

- За порушення правил обігу нарк. засобів і психотропних речовин:

- до 3 годин для складання протоколу;

- до 3 діб з письмовим повідомленням про це прокурора протягом 24 годин з моменту затримання (для необхідності встановлення особи, проведення мед. огляду, з’ясування обставин придбання цих речовин та їх дослідження);

- до 10 діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів, що засвідчують їх особу.

За дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, народного дружинника, а також військовослужбовця чи образу їх:

- до розгляду справи народним суддею або начальником (чи його заступником) органу внутрішніх справ.

Строк адм. затримання обчислюється з моменту доставлення порушника для складання протоколу, а особи, яка була в стані сп’яніння, - з часу її витвереження.

 

§ 36. Поняття і види засобів забезпечення законності у сфері державного управління.

“Законність” – специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов’язковість юридичних норм у суспільстві і державі. Її суть полягає в обов’язковості виконання приписів правового характеру.

Законність, по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об’єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, точне і безумовне виконання законів і заснованих на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами і громадськими формуваннями.

Законність у сфері державного управління ґрунтується на таких принципах:

1. Загальнообов’язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо.

2. Єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави.

3. Неприпустимості протиставлення законності і доцільності.

Законність у діяльності державного апарату виявляється у такому:

1. Всі рішення, що приймаються державним органом, повинні відповідати чинному законодавству.

2. Рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за межі повноважень цього органу.

3. Всі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам.

4. Взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об’єднаннями здійснюються у межах взаємних прав і обов’язків, які визначені на законних підставах.

Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються у функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з: а) організаційно-структурних формувань; б) організаційно-правових методів.

Організаційно-структурні формування – це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов’язок по підтриманню і зміцненню режиму законності.

Організаційно-правові методи – це види діяльності організаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення законності (контроль, нагляд, звернення до державних органів із заявами, пропозиціями, скаргами з питань забезпечення законності).

 

§ 37. Види відповідальності державних службовців.

Особи – службовці є кадровим складом (або особовим складом чи персоналом) органів державного управління. Будучи співробітниками державного органу, вони фактично перебувають на службі у держави і виконують її завдання та функції. Саме вони є останньою ланкою державного управління, через яку реалізується виконавча влада.

З огляду на ці фактори, державні службовці несуть дуже велику відповідальність за свої дії.

В законі України “Про державну службу” від 16.12.1993 року у ст.14 зазначено, що дисциплінарні стягнення застосовуються до державних службовців за невиконання обов’язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень пов’язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його, як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, можуть застосовуватись такі заходи дисциплінарного впливу:

- попередження про неповну відповідальність;

- затримання до 1-го року у присвоєні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

В ст. 38 “Відповідальність за порушення законодавства про державну службу” зазначено, що особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством.

 

§ 38. Загальна характеристика законодавства в АПК (агропромкомплекс).

Законодавство, що регулює аграрні ринкові відносини встановлюють, закріплюють і виражають аграрну політику, сформульовану законодавчою владою, Президентом і Урядом України.

На відміну від традиційних галузей права аграрне право не має свого кодексу. Аграрне законодавство становлять закони і нормативно-правові акти, які направлені на організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земель с/г призначення підприємствами усіх форм власності. Це так називаємі правові норми, які мають загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) характер.

До першої групи відносяться: Конституція України, Закони “Про власність”, Про підприємництво, Про підприємства в Україні, Про господарські товариства, Земельний кодекс України, Про банкрутство, Про оподаткування прибутку підприємств. Ці законодавчі акти одночасно адресуються цілому ряду суб‘єктів або групі суб‘єктів суспільних відносин, проголошують і юридично закріплюють принципи, які лежать в основі правового стану і правового регулювання їхньої діяльності.

Спеціальні аграрні закони: Постанова ВРУ “Про земельну реформу”, ЗУ “Про селянське (фермерське) господарство”, “Про колективне с/г підприємство”, “Про особливості приватизації майна державних с/г підприємств”, “Про с/г кооперативи” та ін. Ці законодавчі акти мають спец призначення, характеризуються повною конкретністю, визначенням правового статусу і правового регулювання діяльності аграрних товаровиробників, прав та обов‘язків працівників підприємств, яким адресуються спеціальні закони.

Істотне значення мають підзаконні нормативно-правові акти: Укази Президента, постанови і розпорядження КМУ, накази інструкції, що приймаються Мін. АПК (нині Мін. Аграрної політики).

Укази Президента видаються на розвиток чинного законодавства для термінового правового врегулювання питань, що мають загальнодержавне значення і направлені на здійснення приватизації майна, прискорення земельної реформи. Наприклад, Указ “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері с/г виробництва”.

Важливе місце займають внутрішньогосподарські локальні акти як джерела законодавства АПК - це статути, установчі договори, правила внутрішнього розпорядку “Про оплату праці”, колективний договір підприємства та ін.

 

§ 39. Органи управління промисловістю України.

В системі органів управління промисловістю України можна виділити три підсистемі: 1. Президентська, 2. Підсистема Кабінету Міністрів, 3.підсистема безпосереднього управління підприємством.

1. Президент та його адміністрація. Законодавчою основою їх діяльності є Конституція України (голова держави та виконавчої влади проводить у життя Конституцію та закони через систему виконавчої влади).

2. Кабінет Міністрів (КМ) е органом державн. виконавч. влади підпорядкованої, підзвітної та відповідальної Президенту. Керується основним та поточними законами, указами та розпорядженнями Президента. КМ складається: прем’єр-міністр, перший віце-прем’єр міністр, віце-прем’єр міністр, міністри, голови Держкомітетів. КМ об’єднує і спрямовує роботу міністерств та Державних комітету.

Організаційна структура міністерств – центральний апарат (включає управління галузево-виробничі, функціональні; відділи; служби; підприємства, установи, об’єднання, концерни тощо). В Україні міністерства управляють окремими галузями (праці, економіки, охорони навколишнього середовища, соціального захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС, молоді і спорту); а також відають окремими функціями адміністративної діяльності (енергетики та електрифікації, внутрішніх справ, захисту, культури, в справах будівництва і архітектури, машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії, оборони, транспорту, юстиції).

3. Органи безпосереднього управління – адміністрація підприємств та установ. До представників адміністрації належать службові особи, які виконують функції організаційно-розпорядчого характеру, їхні акти мають юридично обов’язковий характер, а дії здатні породжувати юридичні наслідки, бути підставою для юридичних актів.

Директорі, начальники, інспектори,

Управляючі ____________ і ____________ інструкторі,

Керуючі заступники службові особи.

Адміністрація держав. підприємств перебуває у подвійному підпорядкуванні:

1. Адміністрації органу вищого рівня.

2. Загальних зборів (рад) трудового колективу, чиї рішення, прийняті на основі законодавства є для адміністрації обов’язковими.

3. Участь трудящих в управлінні підприємством складається з:

- розподіл прибутку (преміальні на підставі економії, зниження затрат виробництва, зростання продуктивності праці);

- участь у власності (колективна) – право купувати акції, тобто стати власником майна підприємства;

- участь в управлінні (виробничі ради, консультаційні комітети).

 

§ 40. Поняття і зміст державного управління.

Під державним управлінням розуміють специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно, владно впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих властивостях, що притаманні йому як системі управління.

Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів.

Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Головна інтегративна якість системи – реалізація у повному обсязі загальнодержавних інтересів у сфері соціального управління.

Виділяють 5 ознак державного управління:

1) Виконавчо-розпорядчий характер. Органи, які здійснюють державне управління – це насамперед виконавчі структури, на які покладено обов’язок реалізувати (виконувати) рішення, які приймаються законодавчою владою. Розпорядча діяльність управлінських структур дістає вияв у прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах, постановах, інструкціях, протоколах, тощо), в організації виконання цих приписів, а також у здійсненні контролю за цим процесом.

2) Підзаконність. Під підзаконністю державного управління розуміють те, що його цілі, сфери його впливу, основні форми і методи державного управління визначаються на законодавчому рівні.

3) Масштабність та універсальність. Виявом масштабності та універсальності державного управління є те, що органи державного управління, здійснюючи управлінську діяльність, справляють вплив на всі сфери соціального життя.

4) Ієрархічність. Ієрархічність державного управління в тому, що органи, які його здійснюють, мають систему нижчестоящих, підпорядкованих їм інстанцій.

5) Безпосередньо організаційний характер. Безпосередньо організаційний характер державно управлінської діяльності полягає в тому, що в процесі виконання і розпорядження на різних рівнях організується спільна діяльність людей.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

- соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об’єктивність.

- організаційні принципи побудови апарату державного управління – галузевий, функціональний, територіальний.

- організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативні самостійність.

 

§ 41. Форми управлінської діяльності

1. Поняття форми та iї співвідношення з функцією управління.

2. Правові та не правові форми державного управління.

3. Види форм управлінської діяльності та їхня адміністративно-правова характеристика.

1. У темі “Предмет адміністративного права” ми зауважили, що змістом управлінської діяльності є реалізація управлінських функцій. Останні ж практично втілюються у життя через різного характеру дії правомочних представників органу управління — службових oci6. Зовнішнє вираження управлінської діяльності у конкретних практичних діях іменується формою управління (форма як категорія — це зовнішнє вираження будь-якого змісту). Формою держав­ного управління треба вважати будь-яке зовнішнє вираження конкретних однорідних дій державного органу, його структурних підрозділів та службових oci6, котрі здійснюються з метою реалізації функцій управління. Так, функцій підбору, розстановки, підготовки кадрів реалізується через такі форми управлінської діяльності, як призначення (обрання) на посаду, заміщення такої за конкурсом, за контрактом, атестації службовців, проведення науково-практичних конференцій з обміну досвідом тощо. Більшість дій на шляху реалізації “кадрової” функції знаходить своє вираження у такій основній формі управлінської діяльності, як юридичні акти управління.

Кореляцію “функція управління” та “форма управління” опосередковує компетенція державного органу (проявом якої є владне повноваження її представника — службової осо­би): Функція-Ко (державно-владне повноваження) — ФО (форма управлінської діяльності).

2. Форми вираження змісту управлінської діяльності — це встановлення норм права; застосування таких норм; організаційна робота; проведення матеріально-технічних операцій. Перші дві форми знаходять вираження в актах державного управління, які уособлюють правову форму виконавчої i розпорядчої діяльності органів управління.

Не правові форми управлінської діяльності, навпаки, зводяться до вчинення тих або інших управлінських дій, що безпосередньо не пов'язані з виданням актів управління.

Отже, i перша, i друга форми пов'язані з реалізацією державно-владних повноважень. Але у першому випадку спостерігається більш повна юридична регламентація (нерідко вона набуває значення юридичного факту), скрупульозний підбір методів реалізації приписів актів управління, передбачається юридична відповідальність за порушення (невиконання) таких. Форми ж другої групи теж пов'язані з компетенцією органу, державно-владним повноваженням його представників, проте це повноваження виявляє себе не як пряме юридичне веління, а опосередковано через позаюридичні засоби, i лише їхні передумови та результати можуть бути юридично зафіксовані.

До правових форм належать i такі специфічні прояви реалізації виконавчої влади, як укладання її суб'єктами цивільно-правових договорів, їхня участь як позивачів чи відповідачів у судах, діяльність адміністрації по забезпеченню громадського порядку (через організацію i використання добровільних народних дружин по охороні громадського порядку, товариських судів), численних i різноманітних загальнообов'язкових правил, що встановлюються центральними та місцевими орга­нами виконавчої влади, застосування нею різних економічних санкцій, заходів адміністративного примусу до порушників юридичних заборон галузевого, відомчого характеру.

4. Організаційні дії можуть вчинятися як усередині дер­жавного органу, так i поза ним.

1) У межах певного управлінського апарату здійснюються розподіл службових повноважень, заходи щодо оптималь­ного поєднання єдиноначальності та колегіальності, інструктування працівників (роз'яснення мети, змісту, особливостей законодавчих i нормативних актів тощо), встановлення загального та індивідуального режиму роботи, підготовка та проведення нарад, засідань тощо.

2) Поза апаратом, із спрямуванням на управлінське середовище, виділимо дію такого організаційного заходу, як інспектування. 3 метою його неперервного здійснення створено інститут інспекторів i аналогічних посад — фінансових i податкових міліційних i житлових, пожежних та охорони природи, митних, у справах кадрів, благоустрою, рибного нагляду, санітарних, торговельних тощо. інспектор — основна посада, своєрідна підвалина вciєї управлінської піраміди, а інспектування знаходить свій вияв не тільки у фор­мах перевірок, вказівок, роз'яснень, а й як інструктування у письмовій формі (підготовка та розсилання циркулярів, оглядів, інформаційних листів з роз'ясненням завдань i змісту законів тощо).

До організаційних дій треба віднести організацію та про­ведення службових нарад, анкетування службовців i громадян з метою урахування громадської думки та коригування стратегії i тактики управління, надання практичної допомоги на місцях та ін.

3) Матеріально-технічні операції хоч i здійснюються на юридичній основі, проте не спрямовані на досягнення юридичного результату, не створюють правового ефекту, мають допоміжний (технічний, господарський) характер. Прикла­дом матеріально-технічних операцій є документообіг, що включав підготовку, обробку, зберігання, надання інформації, необхідної для видання актів управління, для здійснення управлінських процедур, оформлення будь-яких служ­бових документів, що юридично підтверджують якісь факти або право на щось, складання планів, ан­кет, довідок службового характеру, ведення обліковостатистичної, картотечної роботи, apxiвiв, діловодство (ведення канцелярських справ). Одне слово, документообіг забезпечує зовнішні зв'язки органу, стосунки між його структурними підрозділами.

4) Адміністративна угода застосовується як cnoci6 наймання керівником кадрів працівників i означає, що відповідна службова особа — керівник підрозділу — має співбесіду з претендентом на посаду у підрозділ про умови праці, які мають двосторонній характер. Адміністративна угода передає факт призначення на посаду наказом керівника держоргану (або затвердження -- наказом про результати обрання, конкурсу, що має юридичне значення для оплати праці). Ця форма поступово змінюється контрактною системою наймання службовців та інших працівників.

Крім цієї форми адміністративної угоди є ще спосіб реалізації компетенції держ органу, коли потрібна згода двох сторін(самого органу та іншої сторони) - здача у оренду приміщень, майна, підготовка кадрів, виконання експертиз, досліджень.

Адм. угоди не мають права породжувати відносин приватного цивільно–правового характеру; предметом угоди повинно бути виконання управлінських функцій, а державний орган не має втрачати своїх владних повноважень, юридичною основою такої угоди може бути як законодавчий так і управлінський акт; держорган не може однобічно змінити умови адм. угоди.

5) Нерідко керівник держ. органу, його представник діє як учасник цивільно-правової угоди про оренду приміщення, транспорту, про соціальне страхування, юридичне обслуговування, побутове обслуговування та інше.

Укладаючи цивільно-правову угоду, керівник органу не перестає бути суб’єктом адм.-правого відношення,не втрачає держ.-владного повноваження щодо підпорядкованих йому органів і службових осіб.

6) Здійснюючи управлінські функції держ. органи через своїх представників (юрисконсультів), виступають сторонами в судових розглядах у народних чи арбітражних судах.

7) Формою діяльності органів виконавчої влади є також виконання їхніми службовими особами загальнообов‘язкових правил паспортного, протипожежного,військово-облікового режиму, вимог дотримання держ. таємниці. Ця діяльність не є провідною для кожного органу, але є обов’язковою,оскільки регламентується у законодавчих актах, статутах про упр. органи.

8) Правомірним є віднесення до форм управлінської діяльності i таких питань діяльності органів, як застосування їхніми службовими особами заходів адміністративного при­мусу у вигляді штрафів, позбавлення певних прав, припинення виробничої діяльності, відсторонення від виконання трудових обов'язків. Так, yci представники адміністрації наділені правом відстороняти від роботи oci6, які розпивають на виробництві спиртні напої або з'являються там у нетверезому стані. Проте службові особи тільки окремих держорганів (міністерства транспорту, зв'язку, лісового господарства та jh.) наділенні повноваженнями щодо застосу­вання адміністративних штрафів, таких заходів адміністративного примусу щодо громадян чи службовців, представників структур приватного сектора, які е порушниками загальнообов'язкових правил галузевого значення.

Однак найважливішою формою державно-управлінської діяльності е видання відповідними органами нормативних та індивідуальних актів управління. Акти управління — правова форма вираження управлінських дій органів, службових oci6. Такі акти необхідні для забезпечення юридичних наслідків певних управлінських дій, наприклад, організаційних. В актах управління i об'ективізуеться будь-яке управлінське рішення.

 

§ 42. Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення.

Питанню підвідомчості справ про адмін. правопорушення присвячена глава 17 “Адміністративного кодексу України”.

 

§ 43. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Відповідно до Закону “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб. Ст 1 дає таке визначення: іноземцями в Україні визнаються іноземні громадяни, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України).

Особливістю статусу іноземців та осіб без громадянства є те, що з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюють певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм статусом усі іноземці в Україні діляться на:

1) іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживанняабо для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

2) іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він:

- має в Україні законне джерело існування;

- перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України;

- перебуває на утриманні громадянина України;

- має на своєму утриманні громадянина України;

- в інших передбачених законом України випадках.

Відповідно до Конституції України і Закону “Про правовий статус іноземців” іноземцям та особам без громадянства може бути наданий притулок. Також іноземці можуть бути набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Закону “Про правовий статус іноземців” передбачає можливість натуралізації іноземців, тобто набуття громадянства України за умов і підстав, визначених Законом України “Про громадянство України”.

Законодавство України передбачає досить великий комплекс прав і свобод для іноземних громадян та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Іноземці мають право на відпочинок, охорону здоров’я, житло, участь в об’єднаннях громадян, але вони не можуть бути членами політичних партій України.

Також іноземці можуть займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченої законодавством України. Іноземці мають право на трудову діяльність в Україні, але не можуть призначатись на деякі посади або займатись певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України це пов’язано з належністю до громадянства України.

У судочинстві іноземці, як учасники процесу, користуються такими самими правами, що й громадяни України.

На іноземців не поширюється загальний військовий обов’язок. Також іноземці в Україні не володіють виборчими правами, тобто вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади й самоврядування, не можуть брати участь у референдумах.

Іноземці можуть в’їжджати в Україну за дійсними національними паспортами, або документами, що їх замінюють. При цьому вони повинні отримати в’їздну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. В Законі існують певні обмеження щодо в’їзду в Україну іноземців та їх виїзду з України. Законодавство України передбачає відповідальність іноземців за вчинені злочини, адміністративні або інші правопорушення. Для іноземців, поряд з іншими видами відповідальності, передбачено скорочення терміну тимчасового прибування в Україні, а також видворення за межи України.

Положення Закону “Про правовий статус іноземців” враховують встановлені законодавством України і міжнародними договорами привілеї та імунітет, які надаються співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ іноземних держав в Україні, а також іншим особам. Тобто для зазначених категорій осіб законодавством передбачений режим найбільшого сприяння. Для всіх інших категорій іноземців визначено національний режим, який передбачає, що іноземці не тільки зрівняні в правах з громадянами, за винятком політичних прав, а й на них покладаються певні обов’язки. Подібна практика повністю відповідає міжнародно-правовим документам в області прав людини, соціального захисту та інше.

§ 44. Види адміністративних стягнень.

1. Попередження в письмовій формі.

2. Штраф - грошове стягнення.

3. Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вилучення або безпосереднім об’єктом адм. правопорушення - примусове вилучення цього предмета з подальшою реалізацією і передачею вирученої суми колишньому власникові за відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета.

4. Конфіскація предмета; грошей, одержаних внаслідок вчинення адм. правопор. - примусова безоплатна передача цього предмета у власність держави.

5. Позбавлення спец. права (права полювання, керування трансп. засобами) - до 3 років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.

6. Виправні роботи - до 2 міс. за місцем постійної роботи особи і з відрахуванням до 20% її заробітку в доход держави.

7. Адм. арешт - до 15 діб і лише у виняткових випадках.

Оплатне вилучення та конфіскація - це основні і додаткові адм. стягнення, решта - тільки основні. За одне порушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення.

Для неповнолітніх (16-18 років) такі заходи впливу:

- зобов’язання публічно або в ін. формі попросити вибачення у потерпілого;

- застереження;

- догана або сувора догана;

- передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

Ст. 24 КпАП установлює такі види адміністративних стягнень; 1) попередження; 2) штраф; 3) сплатне вилучен­ня предмета; 4) конфіскація предмета; 5) позбавлення спе­ціального права; 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт.

До осіб, які не є громадянами України, може бути застосоване адміністративне видворення за межі України (ст. 24 КпАП і ст. 32 Закону "Про правовий статус іно­земців").

Призначається адміністративний арешт тільки судом (суддею) на термін до 15 діб. Його не застосовують до ва­гітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, осіб, які не досягли 18 років, інвалідів 1 і 2 груп (ст. 32), також військовослужбовців, призваних на збори військо­возобов'язаних, осіб рядового і начальницького складу ор­ганів внутрішніх справ (ст. 15).

Усі названі стягнення тісно пов'язані між собою й утворюють єдину систему. Їх насамперед об'єднує загальна мета: захист правопорядку, виховання осіб, що учинили адміністративні проступки, у дусі дотримання законів, а також попередження вчинення нових проступків як сами­ми правопорушниками, так і іншими особами.

Кожне стягнення є покаранням, мірою відповідальнос­ті, призначеної за проступки, а застосування будь-якого стягнення означає настання адміністративної відповідаль­ності і тягне для винного несприятливі юридичні наслідки.

Адміністративні стягнення, як правило, полягають в позбавленні або обмеженні прав чи благ.

Адміністративні стягнення накладаються компетентними органами і посадовими особами шляхом видання спе­ціальних індивідуальних актів управління, що мають при­мусовий характер. Примусовий вплив повинен бути спра­ведливим, відповідати характеру проступку й особи правопорушника. Його тяжкість залежить від тяжкості проступку.

Стягнення також можуть бути разовими, одномоментними (конфіскація, попередження, штраф) і тривалими, розтягнутими в часі (арешт, позбавлення прав, виправні роботи).

Так, ст. 68 Кодексу "Торговельного мореплавства України" передбачає, що капітан судна у випадку недостачі і продовольства, "якщо усі життєві припаси, у тому числі незнижуваний запас продовольства, вичерпані, з метою загального розподілу має право провести реквізицію необ­хідної кількості продовольства, що є в розпорядженні осіб, які перебувають на судні, і реквізицію вантажу, що перебуває на судні і який може бути використаний для харчування.

Дане стягнення застосовується органами адміністра­тивної юрисдикції (найчастіше суддями, митними органа­ми, органами внутрішніх справ), як правило, як додаткове стягнення (статті 46; 85; 133; 160; 162 та ін.). Як основне адміністративне стягнення конфіскація передбачена тільки за порушення деяких митних правил (статті 208 і 209).

Так, відповідно до п. 22 ст. 11 Закону "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. її робітникам надане право вилучати при необхідності зброю, боєприпаси, вибухові речовини і матеріали;

Виселення за межі України як міра адміністративного стягнення застосовується за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України.

 

§ 45. Головне Управління державної служби, його повноваження.

Органом управління державною службою в державних органах та їх апараті є Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України.

Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України:

- прогнозує і планує потребу державних органів та їх апарату в кадрах;

- забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію загальних напрямів політики у сфері державної служби в державних органах та їх апараті;

- розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби в державних органах та їх апараті;

- розробляє, координує і контролює здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби в державних органах та їх апараті;

- здійснює методичне керівництво проведенням конкурсного відбору державних службовців в державних органах та їх апараті;

- організує навчання і професійну підготовку державних службовців державних органів та їх апарату;

- контролює дотримання визначених цим Законом умов реалізації громадянами права на державну службу;

- організує, координує та забезпечує умови для розвитку наукових досліджень з питань державної служби.

 

§ 46. Конфіскація.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адмініст­ративного правопорушення, полягає в примусовій безоп­латній передачі цього предмета у власність держави.

Дане стягнення застосовується органами адміністра­тивної юрисдикції (найчастіше суддями, митними органа­ми, органами внутрішніх справ), як правило, як додаткове стягнення (статті 46; 85; 133; 160; 162 та ін.). Як основне адміністративне стягнення конфіскація передбачена тільки за порушення деяких митних правил (статті 208 і 209). Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеці­альною (має спеціальний характер). Це означає, що кон­фіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіска­ція провадиться тільки щодо речей, безпосередньо зв'яза­них із проступком і прямо названих у законі (рушниць та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо).

У ст. 29 КпАП підкреслено, що конфіскувати можна лише предмет, який є в особистій власності порушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами. Справа в тому, що конфісковувати річ, що не належить правопо­рушнику, — означає, покарати власника майна, який не вчинив правопорушення і не підлягає адміністративній відповідальності (на жаль, у практиці подібні випадки мають місце). Конфіскований предмет переходить з осо­бистої власності у власність держави.

Вилучення предметів як. запобіжна міра адміністратив­них правопорушень застосовується тільки в несудовому порядку. Її підставою є статті 260 і 265 КпАП, а також інші чинні нормативні акти. Застосовується вона посадовими особами органів, які перелічені в статтях 234, 234, 262, 264 КпАП (органи державної податкової адміністрації, митного контролю, контрольно-ревізійної служби, МВС та ін.). Таке вилучення допускається щодо предметів, обіг яких обмежений (вони заборонені до продажу, носіння, перевезення, пересилки) або предметів, що можуть знахо­дитися в обігу за умови дотримання встановлених правил.

Так, відповідно до п. 22 ст. 11 Закону "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. її робітникам надане право вилучати при необхідності зброю, боєприпаси, вибухові речовини і матеріали;

відповідно до п. 9 ст. 5 Закону "Про захист прав споживачів" (у редакції від 15 грудня 1993 р.) робітники Державного комітету України у справах захисту прав спо­живачів мають право вилучати неякісні товари; робітни­кам митних органів надане право вилучати предмети, що є безпосередніми об'єктами порушення митних правил (ст. 128 Митного кодексу України).

Вилучені в порядку припинення правопорушення предмети зберігаються до розгляду адміністративної спра­ви. Після розгляду справи щодо цих предметів приймаєть­ся рішення або про їх конфіскацію, або повернення влас­нику, або про їх оплатне вилучення.

Конфіскація як одне з додаткових покарань за вчинен­ня злочинів (статті 23 і 35 КК) провадиться винятково за вироком суду, є додатковим покаранням за скоєний зло­чин, може поширюватися на все майно засудженого або його частину, незалежно від зв'язку предметів, що конфіскуються, із злочинним діянням

§ 47. Поняття і система принципів державного управління.

Під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, помірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення до державних інтересів.

Термін “державне управління” широко використовується у законодавстві (в тому числі й конституційному), а також у науковій та навчальній літературі колишнього СРСР і ряду зарубіжних країн. Після розпаду СРСР виникли незалежні держави, які почали будувати свої правові системи на нових принципах.

Найважливішим з них став принцип здійснення державної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, який закріплено у ст 6 Конституції України. З урахуванням цього у тексті останньої вживається термін “органи виконавчої влади” (ст. 106), “місцеві органи виконавчої влади”(ст. 120). Термін же “державне управління” не використовується.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих властивостях, що притаманні йому як системі управління.

Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів. Особливістю останніх, як безпосередніх суб’єктів державного управління, такі:

* вони формуються державою (з волі держави);

* наділені державно-владними повноваженнями;

* здійснюють управлінські функції від імені держави.

Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Визначальна особливість керуючого впливу є те, що йому притаманний державно-владний характер (він містить веління держави, обов’язкове до виконання), дістає вияв у правовій, переважно адміністративно-правовій формі (система норм, система актів, пов’язаних з їх застосуванням, сукупність повноважень учасників управлінського процесу), а також має безперервний характер.

Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому залежить від ефективності врахування і використання виявлених (пізнаних) закономірностей.

Таким чином, принципи державного управління – це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням діючих у державі юридичних правил.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об’єктивність.

організаційні принципи побудови апарату державного управління – галузевий, функціональний, територіальний.

організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативні самостійність.

§ 48. Поняття і юридичний захист органів державного управління

Державне управління — підзаконна виконавча і розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Під діяльністю органів державної влади розуміється діяльність всіх гілок законодавчих, виконавчих та судових органів державного управління з організації суспільного життя.

Органи державного управління — спеціальний апарат держави в особі відповідних органів, які безперервно, планомірно, владно і в рамках своєї компетенції впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів. Згідно ст.6 Конституції України, організація державної влади в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу, судову.

До органів законодавчої влади відносяться: Верховна Рада України, обласні, міські ради, районні та сільські ради народних депутатів.

До органів виконавчої влади належать: Кабінет Міністрів, міністерства, державні комітети, обласні, міські, районні державні адміністрації, відомства, департаменти, бюро, агентства.

До органів судової влади належать Конституційний Суд, Арбітражний Суд, Народний Суд.

Органи, які здійснюють державне управління — це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з них містять дану ознаку вже в своїй назві. Існують органи державного управління, які такого статусу не мають (наприклад, управління залізниці). На них покладено обов’язок виконувати (реалізовувати) рішення, які безпосередньо приймаються законодавчою владою.

Здійснення такої функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто одержують від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної політики у тій або іншій управлінській сфері.

Розпорядча діяльність управлінських структур виявляється, по-перше, у прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах, постановах, інструкціях...); по-друге, в організації виконання зазначених приписів; по-третє, у здійсненні контролю за цим процесом. У ході здійснення цієї діяльності органи державного управління застосовують заходи переконання та державного примусу.

 

§ 49. Засади адміністративно-правового статусу громадян України.

Адміністративно-правовий статус - частина загального статусу, у сфері виконавчої влади.

Складається з правоздатності і дієздатності.

Правоздатність – здатність індивіда бути носієм суб‘єктивних прав і обов‘язків у відповідній сфері.

Виникає з народження. Позбавляє только суд (батьківських прав, займатися підприємницькою діяльністю, переміщення)…

Правоздатність – умова для реалізації дієздатності.

Дієздатність – визнана державою здатність своїми діями здійснювати існуючі права і здобувати нові, виконувати обов‘язки в галузі виконавчої влади, нести відповідальність за свої правопорушення.

Повна – з 18 років, обмежена – з 16.

Права поділяються на права уроджені й у силу законодавства. З віком права змінюються (з народження – на життя, на охоророну здоров‘я, на житло..., 16 – часткова дієздатність, 18 – повна, обов‘язок відбувати строкову службу, 21 – бути обраним в органи влади, потім – пенсія...)

Обов‘язок – вимога поводитись певним чином. Основні викладені в Конституції. Деякі виникають при вступу на державну службу, при обранні у відповідні органи і т.п.

Невиконання обов‘язків зумовлює виникнення юридичної відповідальності.

 

§ 50. Державний сан. нагляд.

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А від 22 червня 1999 р. N 1109

ПОЛОЖЕННЯ про державний санітарно епідемологічний нагляд в Україні (згідно Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення".)

3. Основними завданнями державного санітарно епідемологічного нагляду є:

- нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

- нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробленні та контроль за виконанням програм із запобігання шкідливому впливу небезпечних факторів довкілля та виробничого середовища на здоров'я людини;

- нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

- нагляд за виконанням приписів та вимог посадових осіб державної с-е-ної служби;

- проведення держ. сан-гіг експертизи, надання висновків та дозволів на провадження видів діяльності, передбачених Законом України "Про забезпечення сан. та епід. благополуччя населення" (4004-12);

- проведення гігієнічної регламентації будь-якого небезпечного фактора фізичної, хімічної, біологічної природи, присутнього у середовищі життєдіяльності людини, з метою встановлення та затвердження критеріїв їх допустимого впливу на здоров'я людини.

4. Державний с-е-ний нагляд здійснюють:

а) установи і заклади державної с-е-ної служби системи МОЗ:

- Головне с-е-не управління МОЗ;

- управління з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС МОЗ;

- центральна с-е-на станція МОЗ;

- Кримська республіканська с-е-на станція;

- обласні, міські, районні та районні у містах с-е-ні станції, дезінфекційні станції;

- центральна с-е-на станція на залізн.транспорті, с-е-ні станції на залізницях, лінійні с-е-ні станції на зал-цях;

- центральна с-е-на станція на повітряному транспорті;

- центральна с-е-на станція на водному транспорті, с-е-ні станції басейнів і портів;

- с-карантинні підрозділи;

- спеціалізовані установи та заклади МОЗ для боротьби з особливо небезпечними інфекціями;

- с-е-ні станції об'єктів, що мають особливий режим роботи;

- б) відповідні установи, заклади, з'єднання, частини і підрозділи державної с-е-ної служби Міноборони, МВС, Держкомкордону, Головного управління Командувача Національної гвардії, СБУ.

5. Державну с-е-ну службу України очолює головний державний санітарний лікар України - перший заступник Міністра охорони здоров'я України

7. Головний державний санітарний лікар України має першого заступника та чотирьох заступників.

10. Керівництво держ.с-е-ною службою АРКрим здійснює головний державний санітарний лікар АРКрим.

11. Керівництво державною с-е-ною службою області, міст Києва і Севастополя здійснює відповідно головний державний санітарний лікар області, міст Києва і Севастополя.

12. Державну с-е-ну службу в районі, місті, районі в місті очолює відповідно головний державний санітарній лікар району, міста, району в місті.

13. Керівництво державною с-е-ною службою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснюється відповідно головним державним санітарним лікарем водного,

залізничного та повітряного транспорту.

16. Державну с-е-ну службу Міноборони,МВС,Держкомкордону, Головного управління Командувача Національної гвардії, СБУ очолює головний держ. сан. лікар цього центрального органу виконавчої влади.

19. Головні державні санітарні лікарі на містах мають право:

1) здійснювати нагляд за дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами санітарного законодавства, а також контроль за проведенням санітарних і протиепідемічних заходів та виконанням програм профілактики захворювань та охорони здоров'я населення;

2) розслідувати причини і умови виникнення професійних та інф. захворювань, отруєнь, радіаційних аварій;

3) безоплатно отримувати від юридичних осіб і громадян, у тому числі іноземних, які перебувають або провадять діяльність на відповідних територіях України, інформацію, матеріали і документи, статистичні та інші дані, що характеризують с-гігієнічний

та епідемічний стан об'єктів і здоров'я людей;

4) призначати державну с-гігієнічну експертизу, а в разі потреби визначати склад комісії для її здійснення;

6) визначати необхідність профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень;

8) проводити перевірки та видавати висновки на відповідність вимогам санітарних норм об'єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію;

11) безперешкодно входити на територію і в приміщення об'єктів державного с-е-ного нагляду за службовим посвідченням;

12) відбирати безоплатно зразки сировини, продукції, матеріалів для проведення державної с-гігієнічної експертизи і необхідних лабораторних досліджень (за умови складення акта перевірки або протоколу про порушення санітарного законодавства);

13) вносити обов'язкові для виконання пропозиції (подання) щодо усунення виявлених порушень санітарного законодавства, викликати в установленому порядку порушників санітарного законодавства та брати з них пояснення;

14) видавати постанови про накладення штрафу та застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства;

15) у порядку, встановленому головним державним санітарним лікарем України:

а) складати протоколи та акти про порушення санітарного законодавства;

б) видавати постанови, приписи, а також вносити пропозиції (подання):

в) видавати постанови:

- про тимчасову заборону чи припинення діяльності об'єкта державного с-е-ного нагляду у разі виявлення порушень ним санітарного законодавства, що можуть негативно вплинути на здоров'я людей, але ці порушення можна усунути

здійсненням відповідних заходів;

- про заборону чи припинення діяльності об'єкта державного с-е-ного нагляду у разі виявлення порушень санітарного законодавства, що негативно впливають на здоров'я людей і не можуть бути усунуті здійсненням відповідних заходів;

21. Інші посадові особи:

а) лікарі-гігієністи, лікарі-епідеміологи державної с-е-ної служби.

б) помічники лікарів державної с-е-ної служби.

23. Державний с-е-ний нагляд здійснюється установами і закладами державної с-е-ної служби у формі попереджувального та поточного нагляду за виконанням центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарного законодавства.

§ 51. Предмет адміністративного права.

Визначаючи предмет адм. права, слід брати до уваги: сферу держ. управ-ня, що охоплює б.-які аспекти држ.-управл. діял-сті; наявність в ній суб‘єкта виконавчої влади; необхідність практичної реалізації повноважень, наданих суб’єктам виконавчої влади для здійснення ними держ.-управл. діял-сті.

Предмет адм. права охоплює коло однорідних сусп. відносин:

- управл. відносини, в межах яких безпосередньо реаліз-ся завдання, функції та повноваження виконавчої влади;

- управл. відносини внутр. організаційного характеру, що склалися в процесі діяльності інших органів держ. влади;

- управл. відносини, що виникають за участі суб’єктів місцевого самоврядування;

- управл. відносини організ. характеру, що виникають усередині системи громадських організацій.

§ 52. Система організації управління в області оборони, їх повноваження.

Верх. Головноком-й Збройних сил – Президент (за Конституцією). Він призначає на посади і звільняє вище командування Збр. Сил, здійсню керівництво у сферах нац-ї безпеки та оборони держави.

Безпос. Кер-во Збр.силами здійснює Мін-во оборони.Мін-во оборони є центр. Органом викон. Влади, що забезпечує втілення держ. Політики у сфері оборони держави, кер-во Збр.Силами, їх мобіл. Та бойову готовність. Міноборони очолює міністр, якого призначає і звільняє президент. Міністр несе відп-сть за свою роботу перед Президентом, Кабміном та Радою нац. безпеки. Міністр видає накази і директиви в межах своїх повноважень, організує і контролює їх виконання.

Окремою складовою частиною Міноборони є Генеральний штаб Збр. Сил, який очолює Начальник Генштабу і є першим заступником Міністра. Його також призначає і звільняє Президент.

Нач-к Генштабу несе відп-сть перед Радою нац. Безпеки і Міністром за виконання завдань, покладених на Генштаб.

Збройні сили комплектуються військовослужбовцями відповідно до закону “Про заг-ний військовий обов’язок та військову службу” 25.03.99.

Заг-й військовий об-к вст-ний з метою комплектування ЗСил, Нац. Гвардії, Служби безпеки, Прикордонних військ, Цивільної оборони та ін., а також для підготовки населення до захисту України.

Військові посади підрозділяються на:

- посади рядового складу;

- серж. И старшинського складу;

- посади прап-в і мічманів;

- офіцерського складу.

§ 53. Організаційна структура і штати органів управління.

Президент Україні

Органи виконавчої влади

1.За масштабом діяльності

2.За порядком утворення

3.За обсягом компетенції

4.За становищем у держ. управл. ієрархії

1.1.Вищі

2.1.Утворені внаслідок прямої дії Конституції

3.1. заг. компетенції

4.1. вищестоящі

1.2.Центральні

3.2.галузевої комп.

4.2. нижчестоящі

1.3.Місцеві

1.4.Спеціальні

2.2.Утворені Президентом

3.3. міжгалузевої комп.

 

1.1. КМУ: прем’єр-міністр, перший віце П.М., 3шт віце П.М., міністри + Служба П.М,, служби віце-П.М., управління кадрового забезпечення і т.д. і т.п.;

1.2. - Міністерства: Міністерство АПК України;

- Комітети: Держкомзв’язку;

- Відомства: Нац.комс агентство, Державна митниця.

За Указом П. Від 13.03.99 “Про змінив системі центральних органів виконавчої влади”:

1) центр. Органи виконавчої влади, керівники яких входять до складу КМУ;

2) Держ комітети;

3) Інші (50шт.: комітети – 13;адміністрації – 6; агенства-6;служби – 5; комісії-5; головні управління-5;фонди-3;палати-3; бюро-1)

1.3. Державні адміністрації:Києву, Севастополя, обласні;;; районні, районні у містах.

1.4. Міліція.

2.1. КМУ;

2.2. інші.

3.1. КМУ

3.2. Міністерство АПК У.;

3.3. Міністерство фінансів, Держкомстат.

 

ШТАТИ.

Державні службовці є кадровим складом державного управління. Регламентація: Закон “Про державну службу” від 16.12.1993р.

Посада – це визначена структурою та штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами визначене коло службових повноважень.

Посадовими особами є державні службовці, на яких нормативними актами покладено здійснення певних функцій.

Посади класифікуються за категоріями і рангами:

I категорія – 3,2,1 ранги

II – 5.4.3

III- 7.6.5

IV-9.8.7

V-11.10.9

VI-13.12.11

VII-15.14.13

Оскільки практично кожний державний орган є самостійною юр. особою, з окремим балансом та печаткою, штатний розпис повністю знаходиться в владі керівника, який підзвітний вищестоящому органу влади.

 

§ 54. Система органів управління в АПК та їх компетенція.

Центральним органом, який здійснює регулятивні функції сіль. госп-ва є Міністерство агропромислового комплексу - з 15.12.99р. №1573/99 Указом Президента Укр. “Про деякі зміни в структурі центр. Органів виконавчої влади” - Міністерство аграрної політики.

Функції та компетенція даного органу визначаються Положенням про Міністерство с/г і продов., затверджен. Постановою КМУ від 18.09.93р. згідно Положення МАП проводить державну політику в с/гос-ві, переробній, м’ясній, виноробній, рибній садибній і інших продовольчій промисловості. Основні функції:

1). Організація - розроблення основних напрямів аграрної політики і реформи, організація виробництва і закупівлі в державні ресурси продовольства с/г сировини, організація поставок продовольства за міжнародними угодами, створення рівних умов для розвитку різних форм власності і господарювання.

2). Координація - координує діяльність підприємств, установ, організацій, навчальних закладів, що входять до сфери його управління, пов’язаних з підготовкою і перепідготовкою спеціалістів, забезпечує реалізацію держ. політики у сфері зайнятості.

3). Контроль