Формування передумов єдиного загальноукраїнського культурного руху

Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів, була чотиритомна «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського (1788 – 1850), що вийшла друком лише після його смерті. Працюючи тривалий час у Колегії закордонних справ Російської імперії, управителем канцелярії київського воєнного губернатора князя М. Репніна, тобольським та віленським губернатором, він зібрав і систематизував цікавий історичний матеріал, який поклав в основу «Історії Малої Росії» (1822) та «Словаря достопамятных людей Русской земли» (1836, 1848), щоправда, виклав його з монархічних позицій. Але будучи чиновником такого високого рангу, він і не міг зробити по – іншому.

Суттєвий внесок у дослідження української історії здійснив Микола Маркевич (Маркович; 1804 – 1860). Він був знайомий з Т.Шевченком, О. Пушкіним і К. Рилєєвим. Професійно займаючись вивченням історії України, М. Маркевич став одним з перших авторів фундаментальної багатотомної праці – «Історії Малоросії» (1842 – 1843). Об’єктивно змальовуючи минуле України як історичний процес, він відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально обґрунтував правомірність відновлення автономії України. Саме за ці ідеї М. Маркевича звинувачував у сепаратизмі відомий російський критик В. Бєлінський. Він також дорікав автору за прагнення викласти історію України як незалежну від історії Росії. Проте в російській літературі існували й інші погляди на визвольні сюжети з української історії. Прикладом можуть бути твори О. Пушкіна і М. Гоголя, які не тільки художньо розкривали російським читачам багатий віковічними традиціями український світ, але й сприяли піднесенню національної свідомості українців. Вагомий внесок у цю справу зробили й декабристи, зокрема, К. Рилєєв. У своїх творах «Наливайко», «Гайдамак», «Палей», «Богдан Хмельницкий», «Петр Великий в Острогожске» він захоплювався нездоланним патріотичним духом українських козаків, створив образи реальних історичних діячів, достовірно описав події національно-визвольної боротьби в Україні. Це імпонувало тим, хто дбав про утвердження і поширення національної самосвідомості в масах. Серед них був і М. Маркевич. У листі до К. Рилєєва, датованому за три місяці до повстання декабристів (1825), М. Маркевич від себе та від своїх співвітчизників захоплено писав: «Ви підносите цілий народ, – горе тому, хто йде на приниження цілих країн, хто наважується покрити презирством цілі народи. Але слава тому, хто прославляє велич душі людської і кому цілі народи мають віддати подяку».

Значний вплив на зростання національної свідомості українців справив історичний трактат невідомого автора «Історія русів», який вперше вийшов з друку в 1846 р. Є припущення, що його автором був Г. Полетика. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв: Б. Хмельницького, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І, та ін. Автор закликає царську владу надати Україні самоврядування і документально переконує, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Він виступає як палкий прибічник правди й справедливості, противник тиранії та рабства. І це не стало чимось винятковим. Погляди, висловлені автором твору, в першій половині ХІХ ст. були властиві широкому колу інтелігенції. Тому на «Історії русів» виховувалися сотні українських патріотів, її вплив позначився на творчості М.М. і Д.М. Бантиш-Каменських, М. Маркевича, М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, М. Гоголя, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглобін назвав цю книгу «Декларацією прав України». «Історія русів» була настільною книгою не тільки українців. Нею захоплювався й О. Пушкін. Немає сумніву в тому, що саме вона надихнула його на літературний подвиг – написати своє бачення історії України. Підтвердженням існування такого задуму є план твору, що зберігся після смерті поета. Однак здійснитися йому не судилося.

Крім історії українського народу, велике захоплення у молодих дворян – інтелігентів Лівобережжя викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень. Для цього вони робили етнографічні екскурсії по селах і хуторах, по шинках і ярмарках, що були в ті часи справжніми народними клубами. Тут шанувальники фольклору слухали оповідання й розмови, записували слова й вислови, просили кобзарів виконувати пісні і в такий спосіб вивчали культуру народу, намагаючись краще пізнати її.

На зацікавленість українських інтелігентів народним буттям також значно вплинули ідеї західноєвропейських просвітників, особливо Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778) і Й. Г. Гердера (1744 – 1803), що поступово проникали в Україну. Ці мислителі не розглядали культуру абстрактно, як цілковиту й беззаперечну цінність, не абсолютизували її, тому що вважали основною причиною бідувань людства суперечність між цивілізованістю і природою. «Наші душі розбещилися,– писав Ж. Руссо, – в міру того, як удосконалювалися наші науки і мистецтва». Тому головною метою культури в суспільстві, на його думку, має бути не досягнення знань, естетичних і технічних благ, а формування справжньої гуманності. Для цього, підкреслював просвітник, існує єдиний шлях – повернення людства до «природного стану», тобто до патріархальних форм життя, встановлення гармонії людини з природою і з самою собою. Таку думку Ж. Руссо влучно висловив у своєму знаменитому гаслі: «Назад до природи!». Солідарним з Ж. Руссо був і Й. Гердер – «батько європейської славістики[300]». Оскільки основною передумовою справжньої, повнокровної і животворної культури є природність, зазначав він, то слід відкинути так звану високу культуру імперських дворів та аристократичних салонів і звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої та самобутньої культури простих людей. Тому саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, українські прихильники Ж. Руссо і Й. Гердера вбачали гарантію збереження національної культури, адже в умовах бездержавності, початкової капіталізації суспільства, з її надмірною експлуатацією, національна культура в українських містах ХІХ ст. зазнавала всіляких перекручень, піддавалася русифікації і була змушена ховатися від поліцейського і цензорського бюрократичного ока в селах і хуторах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців – народу на той час в основному селянському – крилася в їхньому багатому й живому фольклорі, насамперед у героїчному епосі – достовірних документах самобутнього і славного минулого. Тепер стає цілком зрозуміло, чому етнографічні дослідження незабаром захопили багатьох ентузіастів-романтиків, які ходили по селах, розшукували, збирали і згодом публікували перлини народної мудрості. Проте початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський (перша пол. ХVІІІ ст. – після 1777), який видав ще у 1777 р. в Петербурзі «Опис весільних українських обрядів». І лише через двадцять один рік тут же з’являється перша енциклопедія українознавства «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» Я. Маркевича, де стисло викладені відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову, поезію і яка справила сильне враження на фахівців та всіх тих, хто цікавився побутом, звичаями і культурою українського народу взагалі. Ще більше значення мала видана того ж року (1798) поема І. Котляревського «Енеїда», з виходом якої пов’язується початок українського культурно-національного відродження.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь М. Цертелєв. Грузин за походженням, він народився, працював в Україні і щиро полюбив її народ. У 1819 р. М. Цертелєв опублікував у Петербурзі «Попытку собрания старых малороссийских песен» – збірку українських історичних дум. У передмові до неї автор зазначав: «Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відрізнялись українці і яку вони старанно зберігають і сьогодні…». Ним опубліковані також українські думи, записані на Полтавщині, в тому числі і про події національно-визвольної боротьби українського народу в 1648 – 1654 роках.

Ґрунтовно досліджував вітчизняну етнографію і М. Максимович. Його збіркою «Малоросійські пісні» зачитувався О. Пушкін. М. Максимович якось згадував, що одного разу він застав великого російського поета за читанням цієї збірки, який жартівливо зізнався йому, що «обкрадає» його пісні.

Справу фольклористів – попередників продовжив І. Срезневський. Він у 1831 р. видав «Український альманах» – збірку народних пісень та оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а в 1833 – 1838 рр. реалізував свій давній задум – здійснив шість випусків «Запорожской старины». І. Срезневський став першим у царській Росії доктором слов’янської філології і засновником наукової школи петербурзьких славістів.

У галузі етнографії та фольклористики також плідно працювали Й. Бодянський, Т. Рильський, Д. Гнатюк, П. Житецький, П. Чубинський, М. Драгоманов, П. Куліш, В. Антонович, Б. Грінченко та багато інших фахівців і аматорів, які творили на всіх українських землях – від Закарпаття і Підляшшя аж до Кубані. Етнографів цікавили всі аспекти народного життя: особливості одягу і облаштування житла у різних регіонах, назви населених пунктів, річок, предметів народного побуту тощо.

Вивчення змісту фольклору та широкого кола його особливостей дало можливість дослідникам зробити більш ґрунтовні висновки щодо закономірностей і тенденцій розвитку національної свідомості, становлення української нації та її культури.

Відомо, що одним із найважливіших компонентів нації є мова. Тому патріотично налаштовані українські інтелігенти розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців. Особливо активно діяв у цьому напрямі М. Костомаров. З перших кроків своєї вченої кар’єри він настільки досконало оволодів українською мовою, що майстерно писав нею художні й наукові твори та на основі українського фольклору виконав два дисертаційні дослідження. Зі сторінок харківського альманаху «Молодик» (1843) М. Костомаров закликав своїх сучасників-українців писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно і всебічно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати і поглиблювати народознавчі дослідження, перетворювати українську мову на знаряддя науки і мистецтва. «Нам потрібне викладання науки нашою рідною мовою, – підкреслює він, – викладання не тим, які вже звикли говорити й мислити загальноросійською мовою, а тому народові, для якого рідна мова й досі – найзрозуміліша і найлегша форма передачі й вираження думок. Замість повістей, комедій, віршів потрібні наукові книжки. Звісно, при виборі треба бути мудрим. Смішно було б, коли б хтось переклав українською мовою «Космос» Гумбольта або «Римську історію» Мамзена…».

Мудрою є думка М. Костомарова і про те, що все природне в побуті, традиціях і звичаях народу звучить неперевершено лише мовою цього народу. У зв’язку з цим він писав: «Конечно, Гоголь много выразил из малороссийского быта на прекрасном русском языке, но надо сознаться, знатоки говорят, что многое тоже самое, будь оно на природном языке, было бы лучше». Вчений також пророче констатує місце і роль у розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета – Т. Шевченка: «Это целый народ, говорящий устами свого поета». Це був ще один аргумент на користь впровадження в українську літературу народної мови.

Отже, посилення уваги до рідної мови, зіставлення її з іншими слов’янськими мовами сприяли піднесенню українського слова та спростовували усталений ще в середині ХVІІІ ст. погляд на українську мову як на діалект російської мови, не придатний для літературної творчості і наукових досліджень. Ймовірно, цим фактом пояснюється створення в Україні на початку ХІХ ст. перших лінгвістичних праць, серед яких була і «Грамматика малороссийского наречия» (1818) – першодрук граматики української мови, складений вченим-мовознавцем із Сумщини Олексієм Павловським (1773 – невід.). Ця праця ґрунтувалася на всебічних знаннях народних творів та говірок того часу. Її автор стверджує існування самостійної української мови зі своїми специфічними фонетичними та морфологічними законами – окремої від російської чи будь-якої іншої мови. У 1823 р. також з’являється український словник І. Войцеховича.

Однак провідне місце у становленні української мови і літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Котляревського [301]. Його поема «Енеїда» була першим літературним твором, який надзвичайно високо підняв в очах співвітчизників народне українське слово. Своїми влучними і барвистими образами минулої козацької слави і тогочасного гіркого селянського буття, «Енеїда» сприяла зацікавленню української інтелігенції народним життям та історією.

Крім формального боку – літературного слова, написаного народною мовою, до того ж надзвичайно легкою, витонченою, вільною і культурною, – поема наповнена дорогоцінним змістом. Використовуючи великі можливості травестійного жанру, І. Котляревський гротескно[302] змальовує події в Україні, пов’язані з ліквідацією царатом Запорізької Січі та закріпаченням селянства. За жартівливими формами талановитої пародії, що описувала нібито троянських гуляк, проглядалися інші образи. Українські козаки теж були змушені часто поневірятися світом, не знаходячи собі притулку, тому рядки цієї поеми наводили на гіркі спомини про їх бідування.

Отож, веселі і часом грубуваті жарти і глузування викликали милі серцю образи Батьківщини, спогади про рідну землю, народне життя, віддзеркалені в поемі з великою любов’ю і знанням. Побут і звичаї всіх шарів українського суспільства, характер українського народу описані в «Енеїді» так, що вона стала своєрідною енциклопедією українського життя ХVІІІ – першої половини ХІХ ст., започаткувала нову українську літературу і відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями навіть національно індиферентних людей. Оптимістичний настрій поеми на тлі цілеспрямованих утисків української культури сприймався ними як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й додавав їм натхнення.

Велику роль у розвитку української драматургії відіграли п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль – чарівник», уперше поставлені в 1819 р. на сцені полтавського театру за участю знаменитого російського актора М. Щепкіна. Вони колоритно, оригінально, а головне, правдиво відбивають високі духовні якості українського народу. На сюжет «Наталки Полтавки» композитор М. Лисенко написав (1889) однойменну оперу.

Таким чином, заслуга І. Котляревського полягає в тому, що він першим розпочав писати твори українською народною мовою. Не менше значення має й те, що його надбання мали високий літературний ґатунок. Тому не випадково І. Котляревського називають «батьком сучасної української літератури».

Гумористично-літературна форма творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були харківські письменники-романтики, більшість з яких була пов’язана з новоствореним Харківським університетом. Це такі талановиті письменники, як: П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський і, особливо, М. Костомаров – у ті часи ще початківець у науці і літературі. Вони часто у своїй творчості використовували форму байки, але писали також ліричні поезії й повісті як українською, так і російською мовами. Ці діячі культури у своїх працях створили основи концепції національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам’ятках – достовірних документах славного минулого народу. Широко використовуючи фольклорні джерела, вони збагатили вітчизняну літературу новими жанрами – баладою, історичною поемою і драмою.

Особливо плідно продемонстрував традиції національного романтизму та сатиричної комедії Григорій Квітка-Основ’яненко. У своїх п’єсах, новелах і романах «Шельменко – волосний писар», «Шельменко – денщик», «Маруся», «Козир – дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Конотопська відьма», «Сватання на Гончарівці» та інших він реалістично змалював прогнилий спосіб життя певної частини тогочасного дворянства і козацької старшини, викрив їхню обмеженість, виступив проти пияцтва, чреволюбства і тут же з глибокою симпатією зображав простих людей, розкривав тяжкі умови їх буття. І робив це Г.Квітка-Основ’яненко майстерно. Тому російський критик В. Бєлінський назвав його талановитим представником натуральної школи.

З творчістю Г. Квітки - Основ’яненка і його старшого товариша І. Котляревського також пов’язане становлення української драми. Обидва письменники були видатними організаторами театрального життя першої половини ХІХ ст., режисерами й акторами полтавського і харківського театрів. Їх п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль – чарівник», «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко – денщик» зберегли до наших днів популярність у театральному репертуарі.

Проте процес формування літератури в Лівобережній Україні набирав силу. У ній поступово змінювали один одного, доповнювали, а нерідко і поєднувалися різні напрями, жанри і стилі тієї доби – реалізм, романтизм, натуралізм, сентименталізм, класицизм. Переважним серед них був все-таки романтизм. Це стосувалося й інших видів мистецтва та форм духовного життя суспільства. І хоча в першій половині ХІХ ст. зв’язки і контакти між інтелігенцією західної та східної частин України були слабкими (тому І. Франко цей період у духовному житті українського народу назвав роботою «вроздріб»), ідеї культурно-національного відродження з Лівобережжя поступово проникали і в Правобережну Україну.

У 30-х роках ХІХ ст. в середовищі української студентської молоді Львівського університету і вихованців греко-католицької духовної семінарії, що існувала при ньому, сформувалося демократично-просвітницьке літературне угрупування «Руська трійця». Його назва походить від кількості членів керівного ядра – засновників організації – Маркияна Шашкевича (1811 – 1843), Івана Вагилевича (1811 – 1866) та Якова Головацького (1814 – 1888), яких товариші й прозвали «Руською (тобто українською) трійцею».

Напрям діяльності угрупування визначався ідеями романтизму. Діячі «Руської трійці», наслідуючи приклад літературних кіл зі сходу та центру України, ідеологів слов’янського відродження, намагались сприяти підйому освітнього рівня і пробудженню національної самосвідомості галичан. Цьому вони присвятили всю свою діяльність: збиральну, дослідницьку, видавничу і публіцистичну в галузях народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, педагогіки, а також літературно-художньої і перекладацької творчості. Результатом їх етнографічної діяльності стали праці «Велика Хорватія чи Галицько-Карпатська Русь» (1841) і «Подорож по Галицькій та Угорській Русі» (1841) Я. Головацького, статті: «Гуцули – мешканці східного Карпатського передгір’я» (1838, 1844), «Бойки – русько-слов’янський люд у Галичині» (1841), «Лемки – мешканці західного Прикарпаття» І. Вагилевича, записи усної народної творчості, що ввійшли до видання фольклорного характеру, у тому числі до 4-томного збірника Я. Головацького «Народні пісні Галичини та Угорської Русі» (1878). Проблеми мовознавства знайшли своє відображення в творчості М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького в процесі підготовки словника і граматик живої української мови, які вийшли в світ у 40-х роках ХІХ ст.

Новаторством було визнано їх виступи, спрямовані на ствердження національної літератури, що ґрунтувалася на живій розмовній мові; створення підручників («Читанка» М. Шашкевича); реформа правопису; використання цивільного шрифту замість кирилиці; впровадження рідної мови у повсякденний вжиток; переклади українською мовою літературних творів з церковно - слов’янської, чеської, польської, російської, грецької та німецької мов; виступи проти спроб латинізації українського письменства тощо.

Члени «Руської трійці» проводили активну публіцистичну[303] роботу серед населення Галичини. Ними видавалися літературно-наукові альманахи «Русалка Дністрова» (Будапешт, 1836 – 1837) і «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846 – 1847). Статті, що містилися в цих альманахах, були пройняті антимонархічними, антикріпосницькими й національно-визвольними ідеями, внаслідок чого їх автори переслідувалися цісарською цензурою. У передмові до альманаху «Русалка Дністрова» М. Шашкевич розцінював його заснування як важливе явище загальноукраїнського національно-культурного відродження, привітав почин Наддніпрянської України у справі розвитку нової літератури, закликав галицьких культурних діячів підтримувати, збагачувати і розвивати її. «Русалка Дністрова» стала маніфестом національного відродження і засвідчила початок нової літератури в західноукраїнських землях.

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови, становлення освіти і літератури започаткували пробудження свідомості українського народу як на сході, так і на заході, як на півдні, так і на півночі України. Цей процес відбувався стихійно, в окремих осередках, але національно-культурне відродження розпочалося, було закладено міцні підвалини для його подальшого розвитку. У цій справі брали участь українські діячі, які писали рідною і російською мовами, творили в Україні і в Росії. Розробляючи українську тематику, вони збагачували як українську, так і російську мови, літературу, культуру. Наприклад, поряд з Г. Квіткою-Основ’яненком і Є. Гребінкою, популярними в Росії були письменники-белетристи[304] В. Наріжний і О. Сомов з притаманною їм сентиментально-романтичною поетикою та елементами фантастики й народного українського гумору. Однак першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належала Миколі Васильовичу Гоголю (Яновському, 1809 – 1852).

М. Гоголь народився в с. Великі Сорочинці на Полтавщині, навчався в Ніжинській гімназії, у 1828 р. переїхав до Петербурга.

Незважаючи на те, що М. Гоголь прожив більшу частину життя в Росії і за кордоном, писав російською мовою і традиційно вважався видатним російським письменником, все ж таки у його творчості українська тематика відіграє чи не найважливішу роль. Героїчне минуле України, її історія, традиції і побут народу знайшли своє відображення у творах письменника «Тарас Бульба», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Вій» та ін.

На превеликий жаль, сьогодні, як і раніше, ведеться боротьба за «власність» на М. Гоголя, точаться дискусії стосовно того, до культури якого народу відноситься його творчість. Думається, що не варто письменника ні «ділити», ні «привласнювати», бо він у своїх творах відобразив життя і українського, і російського народів, а тому, скоріш за все, має право зайняти важливе місце в культурі обох народів. Важливо інше. Спадщина М. Гоголя потребує глибокого, виваженого і вдумливого вивчення.

Розвиток літературних процесів в Україні і Росії засвідчив про позитивний вплив на них творчості М. Гоголя. Зазнало цього впливу і українське культурно-національне відродження. Поетизація М. Гоголем українського життя і вдачі українців, романтичне зображення минулого українського народу, сприяли широкому зацікавленню як українців, так і росіян історією та етнографією України, пробуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. З цього приводу Т. Шевченко писав: «Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей». Навіть критики М. Гоголя констатували, що в «Тарасі Бульбі» він неперевершено і назавжди втілив духовний образ України.

З такою оцінкою спадщини М. Гоголя важко не погодитися. Однак це лише один (художній) бік його творчості, проте існує й інший, не менш важливий аспект, якому, на жаль, недостатньо приділяється уваги в історії культури – це дослідження культурологічної спадщини мислителя, її місця і ролі в становленні вітчизняної культури.

Філософські погляди М. Гоголя на призначення культури містяться не стільки в його художніх, скільки в спеціальних творах – «Вибраних місцях з листування з друзями», «Сповіді автора» та приватних листах. Персонажі його «Мертвих душ», «Ревізора», «Івана Федоровича Шпоньки та його тітки», «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» та інших творів яскраво постають у контексті образів із спеціальних праць.

М. Гоголь є послідовним продовжувачем кордоцентричної лінії в українській культурі. Основний інтерес для нього має людська душа. Як і Г. Сковорода, він називає душу «серцем». «Серце людини – криниця, не для всіх доступна». Але до пізнання душі людина все ж таки може дійти шляхом самопізнання, спочатку знайти ключ до власної душі, а вже потім, за його допомогою, відкривати душі інших людей, тобто пізнавати їх. Таким ключем, на думку М. Гоголя, є почуття, емоції, моральні й естетичні переживання людини, а не розум. «Рухає душу порив і натхнення, а натхненням багато дечого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею. Ось вам та правда, яку я завжди чув у душі, звідки виходять у нас усі правди, і яку стверджували мені щохвилі і власний, і чужий досвід», – підкреслював письменник.

Оскільки правда знаходиться у людській душі, тому й шлях до правди, вважав М. Гоголь – це заглиблення в свою душу, а звідси стає зрозумілим і спосіб пізнання Всесвіту. Людина повинна вносити в світ добро, порядність і чесність, гармонію і красу, зберігати і примножувати їх, адже поряд з ними у світі існують безладдя і зло, які теж спричиняє людина, але байдужа чи несвідома стосовно сенсу свого життя.

М. Гоголя гостро хвилювали бездуховність життя, панування у ньому вузькоегоїстичних та меркантильних[305] інтересів, тому він з великим сарказмом[306] висміював внутрішню пустоту провінційних чиновників і закликав їх привести до ладу свої душі, постійно думати про них. Мертві, холодні, черстві й задубілі душі хлєстакових, чичикових і собакевичів жахали його. М. Гоголь бачив, що з кожним днем їх кількість збільшується, тому, будучи глибоко віруючою людиною, він звертається до Бога: «Боже! Порожньо і страшно стає в Твоїм світі…» і просить у нього, «щоб огнем благодатним спопелив ту холодну черствість, на яку тепер страждають найліпші й найдобріші люди». Сам же письменник ставив перед собою мету – оживити мертві душі, роздути в них жар і показати їх справжню красу (як тут не пригадати Ф. Достоєвського та його знамените гасло: «Краса врятує світ!»). Він не оглядаючись, відкрито вступав у бій з усім потворним, що нівечить духовну красу людини. Частіш за все нікчемність і виродливість М. Гоголь втілював в образі чорта. Досліджуючи цей бік творчості мислителя, відомий російський письменник і філософ Д. Мережковський (1866 – 1941) зазначав, що автор «Ревізора» і «Мертвих душ» зброєю сміху боровся з цією містичною істотою, з цим вічним злом.

М. Гоголь бачив два шляхи виходу із занедбаного духовного стану людини. Перший шлях він називав особистим, а другий – суспільним.

Особистий шлях включає в себе три основні напрями діяльності людини: зайняття працею, до якої вона має здібності (у Г. Сковороди це «сродня» праця); внутрішній самоконтроль («внутрішня аскета», «внутрішній монастир», «внутрішній прокурор») і залучення до свого самовдосконалення мистецтва (краси).

Праця – це головний засіб і одночасно шлях до упорядкування й удосконалення людиною свого життя. Причому не всяка праця, а лише та, підкреслював М. Гоголь, до якої у людини є здібності, тобто лежить душа. Саме така праця допомагає їй твердо триматися на землі, визначати своє місце в житті і творчо керувати ним. Звідси випливає самодостатність особистості. І, навпаки, «…найтяжче на світі тому, хто не упевнив себе на якомусь місці, не з’ясував собі, що то за праця, яку він має…». Подібна людина, констатував мислитель, «…перебуває ані в світі, ані поза світом, не дізнається, хто її ближній, хто брат, кого треба любити, кому дарувати». І це ще не все. Така особистість буде тяжко покарана, бо, хто закопав у землю свій талант, який дістав від Бога, той грішник, напучував письменник.

М. Гоголь любив традиції і побут українського народу, постійно звертався до його історичного минулого, планував написати своє бачення історії України. Його особливо цікавили українська музика і народні українські пісні. У листі до М. Максимовича (1833) він зазначав: «Моя радість, життя моє – пісні! Як я вас люблю! Що всі черстві літописи, в яких я тепер риюсь, перед цими дзвінкими, живими літописами»[307].

У музиці, в піснях, на думку письменника, розкривається душа українця, вдача українського народу. Через музику, через пісні український народ розкриває і ті свої характерні риси, які відрізняють його менталітет від психіки представників інших етносів. «В малоросійських піснях музика злилася з життям, – звуки її такі живі, що, здається, не звучать, а говорять, – говорять словами, промовляють, і кожне слово цієї яскраво