У районі зареєстровано:
- 83 осередків політичних партій, рухів та організацій;
- 31 громадських організацій, об’єднань та спілок, 12 з них
легалізовано шляхом повідомлення;
- 63 релігійних громади різних вір Історико-географічна довідка
Калинівський район знаходиться в північній частині Вінницької області, вздовж берегів річки Південний Буг та річки Жердь. Також на території протікають річки Згар, Десна, Снивода, Постолова, які належать до басейну Південного Бугу. Територія району відноситься до зони лісостепу. Грунти головним чином мало- і середньогумусні чорноземи, однак на значних площах є опідзолені. Клімат помірно континентальний.
Калинівський район знаходиться в межах Придніпровської височини. Рельєф району – рівнина з абсолютними висотами від 240 до 290 м, порізана сіткою рік, ярами і балками. В географічно-структурному відношенні район розташований у західній частині Українського кристалічного масиву.
Калинівський район утворено в 1923 році. Територіально він межує на півночі з Козятинським районом, на північному заході – з Хмельницьким, на південному заході – з Літинським, на півдні - з Вінницьким, на південному сході – з Липовецьким, на сході – з Погребищанським районами.
Адміністративним центром району є місто Калинівка, яке знаходиться практично в центрі району, за 26 км від Вінниці. Через територію району проходить електрифікована та три одноколійних дороги. Їх довжина становить близько 100 км. В районі знаходиться автомобільних доріг республіканського значення - 30 км, обласного – 17 км і місцевого значення – 345,6 км. Основними автотранспортними магістралями є автобусні маршрути обласних сполучень Київ – Вінниця, Біла Церква – Вінниця, Хмільник – Вінниця, Літин – Вінниця, Вінниця – Житомир.
Територія району нараховує 1096 кв.км, що складає 4,2% області.
В районі широко розповсюджені природні мінеральні будівельні матеріали: глина, пісок, суглинок, граніти. Виявлені родовища граніту поблизу сіл Іванова, Гущинець, Писарівки, Черепашинець, поклади каоліну поблизу сіл Байківки, Грушковець. В гранітах Іванівського родовища міститься 25-30% цінного мінералу гранату.
На території Калинівського району знаходиться два заказники для охорони високопродуктивного еталонного насадження сосни, розташовані в Калинівському лісництві. Зоологічна пам’ятка природи „Боброве поселення” створена для збереження цінних рідкісних в області хутрових звірів на річці Згар. В с.Дружелюбівка знаходиться парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва „Саджавка” площею 12га, створений з метою збереження старовинного парку, закладеного в кінці 18 століття.
Найбільшими селами району є Іванів з населенням 5,4 тис.чол., Павлівка – 3,8 тис.чол., Корделівка – 3,5 тис.чол., Гущинці – 2,5 тис.чол., Пиків – 1,7 тис.чол.
У 58-и населених пунктах проживає 60324 жителів. Працездатного – 30,5 тис.чоловік. Більше як дві третини населення району, а це 41018 осіб, проживає у сільській місцевості, що становить 68,2%. В місті проживає 19306 чоловік, що становить 31,8%.
Всього зайнято в сільськогосподарському виробництві 7,0 тис.чоловік (43,8%), в промисловості – 4,0 тис.чоловік (25,0%), в будівництві - 0,3 тис.чоловік (1,9%), на транспорті - 0,5 тис.чоловік (3,1%), в освіті – 2,0 тис.чоловік (12,5%), в охороні здоров’я та соціальній допомозі – 11,0 тис.чоловік (6,2%). Всього працюючих у всіх сферах економіки 16 тис.чоловік. 1
Калинівський район
Територія – 1,0 тис. км2
На території району знаходиться 58 населених пунктів (1 місто, 6 селищ, 51 село).
Кількість населення – 60,4 тис. чол.
сільське – 41,3 тис
міське – 19,1 тис. осіб
Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами та залізницею – 27 км.
Річка: Південний Буг
Адміністративний центр району – м. Калинівка (статус міста районного підпорядкування
отримала в 1923 р.)
Мапа району
Герб Калинівського району
Калинівщина – це край з прекрасною природою, багатою культурною та історичною спадщиною,
своєрідними народними традиціями та звичаями і безліччю неповторних сіл, у яких все дихає
історією і духом гостинності місцевих жителів.
Милує зір голуба блакить безкраїх річок Калинівського краю, заквітчані широкополі лани,
унікальні пам’ятки архітектури, надбання талановитих майстрів, які своїми руками бережуть
минуле і творять майбутнє.
Калинівський район розташований у північній частині Вінницької області, вздовж берегів річки
Південний Буг та річки Жердь. Також на території протікають річки Згар, Десна, Снивода,
Постолова, які належать до басейну Південного Бугу. У районі 58 населених пунктів, що
підпорядковані районній, міській і 28 сільським радам народних депутатів. Найбільшими серед
них є: с. Іванів з населенням 5,4 тис., Павлівка – 3,8 тис., Корделівка – 3,5 тис., Гущинці – 2,5 тис.
жителів.
Район межує з Козятинським, Хмільницьким,
Літинським, Вінницьким, Липовецьким та
Погребищенським районами Вінниччини.
Місто Калинівка має залізничну станцію, що зручно
з’єднує її з обласним центром. Через місто проходить
значна кількість автобусних маршрутів, які
сполучають районний центр з містами України:
Києвом, Вінницею, Житомиром, Одесою, Рівним,
Луцьком, Кам’янцем-Подільським.
Основну частину населення району становлять
українці, які згідно з останнім переписом населення становили 95,7%, росіяни – 3,3%, білоруси –
0,2%, євреї – 0,1%, поляки – 0,3%.
Калинівський район лежить у межах Придніпровської височини. Рельєф місцевості – рівнина з
абсолютними висотами від 290 до 240 м, порізаний сіткою рік – лівих, і правих притоків річки
Південний Буг, ярами і балками.
Як і на більшій частині території Правобережного Лісостепу України, клімат у краї помірно-
континентальний. Для нього характерні тривале, нежарке літо з достатньою кількістю вологи,
потрібної для вегетації сільськогосподарських рослин, порівняно коротка, не сувора зима.
Кліматичні умови впливають на рельєф, поверхневі підземні води, розвиток рослинності,
поведінку тварин, від них значною мірою залежать умови проживання, господарської діяльності і
відпочинку людей. Гідрографія місцевості представлена густою сіткою річок, озер, ставків і
підземних вод.
Від Хмільника до с. Гущинці (Калинівський район) річка Південний Буг несе свої води у
південно - східному напрямі. Її правий берег високий і скелястий, лівий – нижчий, частково
заболочений, особливо в пригирловій частині річок Сниводи і Постолова. Від Гущинців до
Гнівані Південний Буг тече у південному напрямі.
Комфортні кліматичні умови регіону сприяли його заселенню з глибокої давнини. Поблизу
багатьох сіл виявлені поселення трипільської, черняхівської, ранньослов’янської культур,
збереглися й рештки стародавніх земельних укріплень.
У Χ-ΧΙ ст. ця територія належала до Київської Русі, ΧΙΙ-ΧΙΙΙ ст. – Галицько-Волинському
князівству.
Дорогами Калинівщини свого часу пройшли загони повстанців під проводом Северина
Наливайка. Події Визвольної війни 1648-1654 рр. також торкнулися цього краю. У с. Пиків у
червні 1649 р. перебував гетьман Б. Хмельницький.
Часом заснування Калинівки дослідники-краєзнавці вважають ХVІІ ст. Відомо, що у 1635-1645
рр. князь Станіслав Варшицький заснував Варшицю тепер передмістя м. Калинівки. Перша
письмова згадка про це поселення датується 1744 р. У Калинівці тоді налічувалось 44 двори, в
яких проживало 143 душі чоловічого та жіночого населення. Стосовно назви Калинівки існує дві
версії. Одна з них говорить про те, що у давнину околиці поселення та оселі місцевих жителів
були рясно заквітчані кущами калини. Інша пов’язує назву міста з ім’ям польського магната
Калиновського.
У ХУІІІ ст. закріпачена Калинівка була невеликим селом і належала графові Холоневському. У
1836 р. шляхтич, адвокат графа Холоневського Ігнатій Собещанський придбав Калинівку у свою
власність. В 60-х рр. 19 ст. Калинівський маєток придбав німецький підприємець Людвиг
Вальков
С. Павлівка
Безземелля і поміщицький гніт змушували жителів Калинівки та навколишніх сіл до збройних
виступів проти поневолювачів. Антикріпосницька боротьба на Поділлі, очолювана Устимом
Кармелюком, точилася і на території Калинівщини. Сам Устим Кармалюк бував у Калинівці,
місцеве населення переховувало його від переслідувачів.
У другій половині ХІХ ст. після завершення будівництва залізниці Київ – Одеса, яка пролягала
через Калинівку, місцевість швидкими темпами почала розбудовуватися і з часом віднесена до
розряду містечок. Тут з’являється ряд підприємств, у тому числі цукровий і винокурний заводи.
Зростала торгівля. Чотири рази в рік тут відбувалися ярмарки. Культура в пореформеній
Калинівці перебувала на низькому рівні, майже всі її мешканці були неписьменними. Лише
1885 р. тут при церковному приході відкрили першу церковно-приходську школу, а у 1902 р.
почало діяти міністерське двокласне училище, що містилося біля будинку волосної управи.
1903 р. в містечку відбувся страйк робітників. У 1906 р. в Калинівській волості виникли
заворушення, а в Калинівці городяни спалили поміщицький маєток.
На початку березня 1918 р. територію краю окупували австро-німецькі війська. Нова влада
зобов’язала населення сплатити податок за 1916-1918 рр., що викликало у мешканців
незадоволення і спротив. Пізніше тут побували військові загони М. Щорса, С. Петлюри. У січні
1918 р. в Калинівці проголошено радянську владу.
1923 р. був утворений Калинівський район, адміністративним центром якого стала Калинівка.
Однією з найжахливіших подій в історії Калинівського району була колективізація з її
спустошливими наслідками. Лозунг «ліквідація куркульства як класу» означав, що тих, хто чинив
опір розстрілювали, масово вивозили в табори примусової праці на північ. За роки колективізації
в Калинівському районі було знищено найактивнішу, найпідприємливішу, економічно міцну
частину селянства, господарів, що хотіли і вміли працювати.
У результаті примусової колективізації в Калинівці до кінця 1930 р. утворилося всього 2
колгоспи. Не оминули цей край і трагічні роки голодомору 1932-1933 рр., що страшним вихором
пронісся селами регіону. Смертність, особливо 1933 р., набула значних розмірів. Якщо за 1932 р.
в районі померло 1325 людей, то в трьох селах району за 2,5 місяці 1933 р. – 286 чоловік.
Траплялися і страшні випадки людоїдства. Утисків та репресій у період сталінських репресій
зазнавала й місцева інтелігенція та служителі культу.
Історія однієї з релігійних пам’яток цього часу пов’язана з дерев’яним хрестом, що стояв біля
повороту до села Сальник. За переказами, два солдати, повертаючись з громадянської війни на
початку липня 1922 р., їхали возом зі станції Калинівка до Сальника. Один з них вистрелив і
влучив у хрест. На західному боці хреста була закріплена ікона «Розп’яття з предстоящими»,
писана олійними фарбами по металу, на східному – ікона Пресвятої Трійці.
Хрест був встановлений на могилі трьох купців, яких убили розбійники у 1918 р. Саме в цей
хрест і вистрілив один з п’яних солдатів, потрапивши при цьому в ікону Розп’яття і пробивши
кулею праве плече Спасителя, звідки потекла кров. Про це розповів селянам візник, який віз
солдатів. Чутка миттєво підняла на ноги усе село, прийшло духовенство, почалися цілодобові
відправи. Кров сочилася з дерева хреста і з самої ікони, залишаючи смугу до самої землі.
Вже наступного дня з навколишніх сіл до хреста прийшли хресні ходи, очолювані духовенством.
Йшли люди з Київщини, Волині, Галичини просити Божої благодаті. Йшли церковні служителі з
Києво-Печерської лаври та Почаєва. У деякі дні тут служило більше 100 священиків. Народу
збиралося все більше, незважаючи на репресії тамтешньої влади. На день святої Ольги їх було
більше 15 тис. чоловік, у день Святого Пророка Іллі – 20 тис.
«Калинівське чудо» стало святим місцем. Як згадують старожили, біля хреста зцілилося чимало
хворих. Та радянська влада нещадно розганяла паломників, а фельдшера Мурованого, який
підтвердив, що з хреста текла кров, було розстріляно. Наприкінці осені 1923 р. Калинівський
хрест зрізали. За одними переказами він був вкинутий до криниці і засипаний, за іншими –
спалений.
Лише через сімдесят років після тих трагічних подій люди зібрали кошти і на тому ж місці
поставили новий хрест та викопали криницю. Якщо ви будете їхати через Калинівку, то
обов’язково побачити нову скляну церкву, вівтарну частину якої збудували у 1997 р., а 2000 р.
добудовано скляну галерею і розмальовано вівтар. Щороку тут освячується паска, на це місце
приїжджають молодята, вгамовують спрагу подорожні, заспокоюють душу віруючі.
У 1929 р. розпочала свою роботу перша в Калинівці бібліотека. Містилася вона у центрі містечка,
в маленькій кімнаті єврейської синагоги, а її фонд на той час складав лише 200 книг, брошур та
газет. Були тут і твори класиків української літератури: М. Старицького, М. Кропивницького, Б.
Грінченка. 5 лютого 1930 р. на території Калинівського району розпочався бібліотечний похід,
метою якого було створення нових бібліотек, поповнення фондів вже існуючих. Відомо, що саме
в цей період бібліотека міста отримала статус районної.
З 1986 р. директором Калинівської центральної бібліотеки стала Т.І. Домбровська – досвідчений
фахівець, умілий організатор, знавець людських душ.
Калинівчани пишаються тим, що Тамара Іванівна разом з чоловіком Георгієм Віталієвичем
виростили прекрасного сина Олександра Георгійовича, людину освічену, інтелігентну, кандидата
технічних наук, який був обраний спочатку міським головою м. Вінниці, а пізніше очолив
Вінницьку обласну державну адміністрацію.
Не оминули ці землі й жорстокі роки Великої Вітчизняної війни. Вже 22 липня 1941 р. селище
окупували німецько-фашистські війська. У його центрі гітлерівці влаштували гетто, на околиці –
табір для військовополонених. Сотні євреїв було розстріляно у травні 1942 р. Та знаходилися
сміливці, які, незважаючи на ризик і загрозу смерті, переховували єврейське населення, рятували
їх від фашистської розправи. Однією з таких була калинівчанка Параска Вікторівна Володіна
(Ворона). У 1998 р. її було нагороджено медаллю «Праведних народів світу» за врятування євреїв
під час окупації. За ці підневільні роки було відправлено на роботу до Німеччини 430 молодих
юнаків і дівчат.
На шляху між Вінницею і Калинівкою фашисти почали споруджувати штаб-квартиру Гітлера
«Вервольф», а на північ від Калинівки – штаб Герінга. Населення краю чинило значний опір
окупантам. З зими 1941-1942 рр. виникають підпільні групи в Калинівці, селах Варшиця,
Павлівка, Польова Лисіївка, Нова Гребля, Кіровка. Підпільну групу, що діяла в Калинівці очолив
комуніст Микола Архипович, який перед війною працював секретарем райкому комсомолу. До
березня 1944 р. (визволення Калинівки) тут діяло партизанське з’єднання ім. Леніна, куди
входило більше 1300 чоловік. По сьогодні залишилося чимало невідомого про діяльність
партизанів та підпільників та смерть одного з керівників підпілля В’ячеслава Мессороша, могила
якого знаходиться в с. Кіровка.
На фронтах Великої Вітчизняної війни, у партизанських загонах і підпільних групах воювало
понад 19 тис. жителів Калинівського району. 9 земляків удостоєні звання Героя Радянського
Союзу.
Відчули калинівчани у повній мірі і голод 1946-1947 рр. Знову в селах з’явилися «збирачі хліба».
Уповноважені забирали, в рахунок натуральних податків, корови, телята і навіть домашні речі...
За час відбудови у післявоєнний період активно розвивалася інфраструктура району.
Сформувалися промислові підприємства, заклади торгівлі, побуту, культури і освіти. Активно
розвивався агропромисловий комплекс.
За досягнуті успіхи трьом землякам присвоєно звання Героя Соціалістичної праці: І. Й.
Димінському, голові колгоспу «Більшовик» (м. Калинівка), П.І. Рублю, агроному
райсільгоспуправління, М.І. Мушенко бригадиру рільничої бригади (с. Дружелюбівка).
Сьогодні Калинівський район має багатогалузевий промисловий комплекс. Провідне місце
займає харчова промисловість. Найбільшими з підприємств є: Корделівський цукровий завод,
заснований ще у 1845 р. 1934 р. створений Калиновський машинобудівний завод, 1944 р.
випустила свою першу продукцію швейна фабрика «Подолянка». Крім цього, на території району
функціонує Іванівський спецкар’єр, Калинівський експериментальний завод деревних
матеріалів, завод по фракціонуванню олії та жирів, ремонтно-механічний, Овечанський
спиртовий завод.
Сільськогосподарський комплекс району спеціалізується на
землеробстві – зерно-буряківничий напрямок та
тваринництві. Нині тут працює 34 сільськогосподарські
підприємництва. Роботою по селекції і насінництву цукрових
буряків займається Уладово-Люлинецька дослідно-
селекційна станція, утворена 1888 р. Її засновником був
український вчений-селекціонер Л.Л. Семполовський. За час
свого існування вчені - селекціонери вивели понад 100 сортів
цукрових буряків та 30 сортів гороху. До речі, в с.
Уладівське споруджено пам’ятник вченому – селекціонеру.
ТОВ «Україна», що в селі Комунарівка, є опорним пунктом
Київського інституту картоплярства. Тут вирощують
оригінальне й елітне насіння. Господарство єдине у
лісостеповій зоні, що займається насінництвом цієї
популярної культури.
В районі створена мережа загальноосвітніх шкіл, працює
дитяча музична школа, є кінотеатр, дитячо-юнацька спортивна школа, заклади охорони здоров’я,
клуби і бібліотеки. Тут працюють Калиновський технологічний технікум, та декілька
професійно-технічних училищ.
Мальовничі пейзажі лісів і рік, багатство флори і фауни, чимала кількість пам’яток археології,
історії, архітектури, культури роблять Калиновський район привабливим для туристів із різних
куточків України та зарубіжжя.
Якщо ви любите прогулянки архітектурними пам’ятками, то вам слід обов’язково побувати в с.
Іванів. Місцеві жителі бережуть його стару назву – Янів. У ХУІ ст. воно вважалося містом і
навіть мало Магдебурзьке право.
Постійні напади кримських татар змусили тодішнього власника поселення Г. Стрижевсього
збудувати досить великий оборонний комплекс за поширеною на той час у Європі бастіонною
формою, що піднімалася на 7 метрів над навколишньою територією. Замок звели на рівнині,
оточеній валами та ровами, задля безпеки. Двір, оточений стінами житлових та господарських
будівель, Замок в Янові прямокутний в плані, на рогах чотирикутні висунуті за контур мір
двоярусні вежі, побудовані з червоної цегли с використанням дикого каменю.
На кінець XVIII ст. Янів мав дві центральні вулиці, торговельні ряди та будинки ремісників, що
зводилися неподалік від замку. У місті була й ратуша з високою вежею та годинником. Її
знищили під час Другої світової війни у 1942 р. Неподалік від ратуші знаходилася дерев’яна
церква.
Село Іванів розташоване у місці впадіння річки Сниводи до Південного Бугу. Цей куточок
чудової української природи завжди приваблював людей. Про нього Ю. Сіцінський писав: «край
Уладово-Люлинецька дослідно-
Селекційна станція
цей з достатком має все, що має вродити на землі, і хлібороб, кинувши в землю зерна абияк,
завжди одерже приплід сторазовий». Головною окрасою села був і залишається чудовий палац-
замок магната Холоневського – одна із останніх споруд замкового будування на Поділлі.
Укріплення замку мали форму квадрата, по кутах якого розміщувалися бастіони з невеликими
вежами, навколо укріплення викопали глибокий рів, що заповнювався водою. Пізніше замок
втратив свої оборонні функції й був перебудований у палац, що вдало поєднував риси пізнього
бароко та класицизму. Тоді ж на кошти Соломії Холоневської було зведено монастир
бернардинців та костьол Непорочного зачаття Діви Марії – один з 67, що з’явилися на
подільських землях у ХУІІІ ст. Він славився найбільшим на Вінниччині органом, який у 1943 р.
зруйнували німецькі окупанти.
Палацову територію і розкішний парк розділяв мур пофарбований масляними фарбами. До парку
виходила хвіртка із кам’яними сходами. Нижче знаходився невеликий прямокутний став, за яким
тягнулися фруктові сади та городи. Йдучи через парк, можна потрапити до костьолу та
монастиря.
Окрасою палацу колись був портретний зал, у якому розміщувалося 25 родових портретів
Холоневських. У вітальні на каміні стояв легендарний годинник ХУІІ ст. в оправі позолоченої
бронзи. Цікаво, що він зупинявся кожного разу, коли хтось з родини помирав. Мали Холоневські
і розкішну бібліотеку на 10 тис. примірників, перлиною якої вважалися стародруки. Було навіть
кільканадцять інкунабул. Доля цієї бібліотеки до сьогодні залишається невідомою. Вона
губиться в охопленій вогнем Україні часів визвольних змагань початку ХХ ст. Відомо лише, що у
грудні 1919 р. представники графа А.Холоневського намагалися врятувати унікальне зібрання.
Вони повідомили про її існування ректора Кам’янець-Подільського університету і просили його
допомогти у порятунку колекції, пропонуючи перевезти її до Кам’янця-Подільського і включити
до університетської книгозбірні. Для організації цієї справи, ректор відрядив до маєтку
Холоневських посланця на прізвище Биховський. Він благополучно дістався до села й палацу.
Навіть книги спакували і відправили. Та книжкові скарби дісталися лише до Жмеринки.
Биховський, який супроводжував вантаж, несподівано захворів на тиф. Розуміючи неможливість
доставити бібліотеку до місця призначення, він здав вагон з книгами Українській гімназії у
Жмеринці. На жаль, це останні відомості про колекцію. Зрозуміло одне, тисячі томів справді
цінних і рідкісних видань безслідно зникли. А може хтось знає подробиці про їх долю?
Янівський палац невідомий широкому колу мандрівників, несправедливо забутий, хоча його
величні стіни пам’ятають чимало історичних подій.
Після встановлення радянської влади, у палаці з 1920 р. розміщувалася спочатку заготконтора,
але через три роки приміщення віддали під дитячу колонію Макаренка. Майже перед самою
війною на базі колонії утворено дитячий будинок. Тут жили діти-сироти, а також діти
репресованих батьків. 1963 р. дитячий будинок було перетворено на школу-інтернат, яка
функціонує і досі. Зараз тут живуть і навчаються близька 120 дітей.
За графів Холоневських місто зростало й економічно. Тут було прокладено вузькоколійну
залізницю. Станція і до цього часу носить назву Холоневська. Янів славився своїми ярмарками.
Цікаво, що й нині чимало місцевих жителів займаються торговельною діяльністю.
Граф був одним з перших який випробовував чудо-техніку, а саме трактор американської фірми
«Кейс».
Приверне увагу подорожуючих і самобутня народна архітектура с. Іванів, а саме будівництво
осель. Вона, на думку спеціалістів, заслуговує на те, щоб село розглядали як історичну
архітектурну пам’ятку.
Своїм неповторним мистецтвом створення будинків і споруд пишаються й жителі с.
Черепашинці. При спорудженні помешкань чимало уваги народними будівничими приділялося
прикрасам та кольорам хати, що мало певний символічний зміст. Тут і сучасні будівлі зберегли у
своїх конструкціях та оздобленні багато деталей минулого.
У Черепашинцях збереглися залишки фортифікаційних споруд, зведених тодішнім власником
місцевості Адамом Калиновським для захисту від татарських набігів. Черепашинецьке
укріплення було побудовано на крутому схилі лівого берега річки Постолова, у його верхній
рівнинній частині. Висота фортечних валів з внутрішньої сторони становила 3 м., а зовнішньої,
північної та західної сторін – 25-30 м. Тож воно наче з казки, постає в усій своїй красі і тепер.
До речі, у цьому гарному селі ще до війни археологами був розкопаний могильник, у якому
знайдені цінні речі часів римської доби. Ю. Сіцінський наводив відомості, що селяни, копаючи
глину для своїх потреб, часто викопували різний посуд, залізні і мідні предмети і знайшли навіть
золоту шийну гривну, вагою 18 золотників. Цей скарб у довоєнний період зберігався у
Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. На жаль, більшість експонатів за роки війни була
розграбована і назавжди втрачена, тому милуватися цими унікальними знахідками сьогодні
можна лише на світлинах…
Неподалік від історичного с. Іванів, на березі річки Бібка, розташувалося невелике село Гущинці,
з цікавою історією, палацом, старим млином і дивної архітектури церквою.
За народними переказами, до татарського нашестя, на місці Гущинців існувало місто чи містечко,
що звалося Білий Камінь. Було у ньому аж 4 церкви. На високому пагорбі знаходився
укріплений замок. Рови, якими він був обкопаний, збереглися дотепер.
Під час нападу кримських татар замок зруйнували, поселення спалили і стратили чимало
місцевих жителів. Ті, хто врятувався від погрому і татарської неволі, багато років переховувалися
в гущавині лісу (звідси й пішла назва Гущинці). Неподалік села в урочищі «Замчисько», у
глибокій долині знаходиться здавна відома своєю цілющою водою Чопова криниця. Саме сюди,
до Чопової криниці, щороку в день Миколая Чудотворця сходяться сотні прочан, де відбувається
велика відправа і святять воду. Люди вмиваються нею, п'ють, набирають додому, тому що ця
вода справді цілюща і надзвичайно смачна. Місцеві жителі твердять, що джерело збирає людей
не одну сотню років. Тож про криницю склали чимало легенд і оповідок.
Одна з них розповідає, що колись дуже давно, з-під гори витікала річка, і начебто вода в ній
парувала, над річкою збиралися хмари, які викликали бурі, сильні дощі та град. Це приносило
людям шкоду і якийсь пан наказав зрубати багато дерев та загатити ними місце, звідки витікала
річка. З того часу залишилася лише криниця, що тоненьким струмочком стікає в місцеву річку.
За іншою – поряд з річкою на пагорбі стояла церква. Під час татарської навали мешканці
Замчиська не бажаючи, щоб церква була пограбована, втопили в річці церковне начиння, дзвони і
саму будівлю. З того часу річка перетворилася на криницю, а вода в ній стала цілющою. За
словами прочан, вона допомагає, від хвороб голови, очей при золотусі у дітей. Хоча
гущинецький священик отець Олег стверджує, що не вода зцілює, а віра.
Та достеменно відомо, що місцеві мешканці, які постійно п’ють воду з Чопової криниці, живуть
до 90 років.
За переказами, щорічно на Великдень з криниці лунають церковні дзвони. Поряд є трясовина, яку
селяни називають безоднею, в якій, за легендою, і втопили церкву.
Неподалік криниці та Замчиська зберігся фрагмент стіни колишнього винокурного заводу,
очевидно, що воду для потреб виробництва брали з цієї криниці. Винокурні заводи для
виготовлення своєї продукції використовували лише якісну воду та платили податок – «чопове».
Можливо, назва криниці походить від назви податку.
Нещодавно над криницею місцевий житель збудував власноруч дуже гарний, зроблений з
любов’ю дах. Матеріали для будівлі він сам день за днем звозив до криниці. Через дрімучий ліс
жодна машина не змогла б проїхати туди. Тому тільки велосипед став надійним помічником у цій
нелегкій праці. Тепер місце масового паломництва облаштовано. Та селяни давно мріють
збудувати біля криниці церкву…
З татарським нашестям на село, пов'язане ще одне повір’я, котре побутує у селі до цієї пори.
Його розповіла 80-річна Євдокія Дишкант: «Кажуть люди, що у глибокім підземеллі знищеного
замку (на Замчиську) татари заховали великі скарби, а серед них – коштовну шапку. Казали старі,
що татари ще за нею повернуться, і тоді вже буде кінець світу…». З цією легендою пов'язано
виникнення у Гущинцях прислів'я про те, що неодмінно станеться, але невідомо коли: «Прийдуть
ще татари по шапку» або «Прийде ще тура по шапку».
Під час Визвольної війни 1648-1654 рр. польські війська напали на села Гущинці та Мізяків,
учинили жорстокі погроми, грабежі а на поляні між селами в Чорному лісі влаштували бенкет.
Дізнавшись про це, брацлавський полковник Іван Богун зі своїми козаками таємно пробрався
через ліс і знищив усіх польських вояків, що знаходилися там. Найвище місце між Гущинцями і
Мізяковим й по цей день називається «Польські могили».
А ще це село славиться архаїчною символікою своїх неповторних писанок.
У мальовничому с. Писарівна на вас чекає зустріч з перлиною дерев’яного зодчества, Свято-
Покровською церквою та її чудотворною іконою Божої Матері, яку більше двохсот років тому
знайшла мешканка села в одній з криниць. Чумаки підняли ікону і перенесли до будинку. У цей
день і сталося перше диво – під час підняття ікони житель села у якого боліла вражена рука,
доторкнувся до неї і одужав. Після революції ікона зазнала чимало поневірянь, та завдяки
віруючим, її вдалося зберегти. Нині реставрована і оновлена ікона прикрашає Писарівський храм.
Серед інших цікавих пам’яток архітектури краю заслуговує на увагу Михайлівська цегляна
церква у стилі пізнього класицизму, збудована 1701р. у с. Нова Гребля. На її стінах зберігся
живопис ХІХ ст. У с. Лемешівка приверне увагу подорожуючих православний Іоанно-
Богословський монастир, де можна ознайомитися з життям братії.
Село Пиків разом з селами Іванів, Мізяків і Гущинці, вважається найдавнішим поселенням на
території Калинівщини. Є відомості про перебування в селі у червні 1649 р. під час національно-
визвольної війни українського народу гетьмана Б. Хмельницького. У цьому селі 8 березня 1761 р.
народився Ян Потоцький, людина енциклопедичних знань, що знала стародавні мови та мала
глибокі знання у різних галузях науки і техніки. Він залишив помітний слід у філософії,
політекономії, механіці, астрономії, хімії, археології тощо. Але чи не найбільше проявив себе в
історіографії, зокрема у слов’янознавстві.
Свого часу у Пикові поміщиком Сафоновим було збудовано дивовижної краси православний
храм Олександра Невського, за проектом архітекторів і майстрів з Франції та Iталії. Коштів на
храм поміщик не шкодував. Лише на оздоблювальні внутрішні роботи виділив 100 тисяч крб.
Вівтар було прикрашено золотом, сріблом та дорогоцінним каміннями. У бібліотеці храму
зберігалося чимало унікальних видань. Було там і 12 спеціальних ніш, у яких ховали
найвидатніших паничів. На всю Європу подібних соборів, кажуть, було лише три.
Однак, у 30-ті роки більшовики вщент зруйнували будівлю. Старожили розповідали, що на той
час у селі будувалося нове приміщення сільради, і вся підлога була змайстрована там із
розтрощених ікон. Частину меблів та ікон рознесли по своїх домівках селяни. Подібна доля
спіткала і престольний стіл. Довгі десятиліття він зберігався у однієї з місцевих родин. А коли
останній його власник, помер, раритет «переселився» до Калинівки. І лише нещодавно
калинівські приватні підприємці повернули його у Пиків. Частково вже проведено реконструкцію
стола. Адже вся його поверхня була викладена дерев’яною мозаїкою, яка з часом
деформувалася. Сьогодні він прикрашає музейну кімнату історії села, який знаходиться у
місцевій школі. Ще одним відкриттям у селі стала ікона Миколи Чудотворця, яку місцеві жителі
знайшли в одному із підземних переходів. Навіть пролежавши десятиліття у жахливих умовах
під землею, вона збереглася у відмінному стані. У тих підземних переходах зберігається ще
чимало таємниць…
Історія Пикова надзвичайно цікава і кожен день дарує його мешканцям нові відкриття… Аби не
забувати про минуле, селяни вирішили встановити хрест на місці зруйнованого собору
Олександра Невського, адже у селі кажуть, що то справді священне місце.
Цікаво, що на кошти О. Сафонова в селі було відкрито і освячено першу на Калинівщині
бібліотеку «чайну залу для народних читань». Всередині зали знаходилася кафедра для читця,
тумба для ліхтаря, лавки і столи для слухачів.
Багато захоплюючих сторінок минувшини чекає на мандрівників у древньому замковому селі
Сальник, перша згадка про яке відноситься до 1616 р. Чого варта лише історія його Хресто-
Воздвиженської церкви, збудованої у 1778 р.
Село Люлинці розкинулося на кілька кілометрів вздовж та обабіч каскаду ставків, штучно
створених на річці Постолова. Перші письмові згадки про поселення датовано 1599 та 1602 рр.
Чудові зелені пагорби, струмки, кілька плес, старі мури, що залишилися від колишнього
поміщицького палацу Едуарда Карловича Старжа-Якубовського, який був знищений у Другу
світову війну, та невеликий, проте надзвичайно мальовничий парк, центральні алеї якого
вимощені цеглою, – все це разом надає селу неповторності та привабливості. Але головне
багатство Люлинців – його доброзичливі місцеві мешканці. Вони люблять своє село і не
дозволяють нікому рубати дерева в парку, руйнувати старі мури та засмічувати той рай, у якому
живуть. Навпаки, вони його невтомно прикрашають і навчають бережливому ставленню до
надбань своїх предків дітей і онуків, щоб ця краса зберігалася вічно.
У селі протягом понад 30 років жив і працював видатний учений, селекціонер, автор 15 сортів
гороху, доктор сільськогосподарських наук, кавалер Ордена Дружби народів професор А. М.
Розвадовський.
Якщо ви завітаєте до села мешканці із задоволенням розкажуть вам місцеві історичні легенди про
підземелля палацу, про таємний скарб, про зцілення водою з кринички «Біля Муца».
Калинівська земля багата й літературними, мистецькими та науковими талантами.
С. Хомутинці
С. Хомутинці
Тут, 6 січня 1834 р. в с. Хомутинці народився і деякий час жив Степан Васильович Руданський –
видатний український поет-класик, фольклорист, перекладач, лікар, громадський діяч. Та
найбільшої слави здобули його гумористичні твори. Беручи теми «з народних уст», поет зберіг
народне тлумачення зображуваних епізодів, а також характерів персонажів. Він сам ніби
перевтілювався в оповідача з народу, зовні простакуватого, але дотепного, з лукавинкою
селянина. Шануючи пам'ять свого славетного земляка, в селі створили меморіальний музей, а в
1969 р. поставили пам'ятник. До дня народження відомого гумориста на Калинівщині щорічно
проводяться Дні сатири і гумору, які останніми роками, набули статусу Всеукраїнського свята.
Сюди звідусіль приїздять шанувальники творчості Степана Васильовича і просто веселі, з
почуттям гумору люди. Дні гумору воістину вже стали народним святом – такої кількості
учасників і глядачів не збирає жодне свято, жоден захід не дарує стільки радості і бадьорості.
