Двір, у якому за нинішніх часів живуть папи римські, розташований усередині міста, на місці, що зветься Monte Cavallo, тобто на Кінській Горі, яка дістала назву від коня та вершника, що були за давніх літ майстерно вирізьблені з білого й чистого каменю; ця скульптура стоїть перед ворітьми папського двору, на високому й широкому постаменті, і кожен, хто проходить повз неї, може її оглянути. Папське подвір'я просторе й дуже велике, наче якийсь монастир, і оточений високою стіною, наче місто. Воріт для входу і виходу чотири, і в них день і ніч стоять озброєні охоронці, і не всякому дозволяють увійти, і навіть не питають, чого людина йде; самим лише прочанам не заборонений вхід, оскільки вони тут мають багато справ: одні приходять узяти дозвільні свідоцтва, інші приносять супліки, просячи милостині, дехто приходить на папську трапезу, а деякі приносять чотки та інші в Римі куплені речі на благословіння до папи. Є звичай у Римі: коли хто що купить, призначене для молитов, - хрести, образки, чотки, медалі тощо, то приносить їх у папські палати, і він, молячись, благословляє їх, а наступного ранку чи пізніше кожен забирає свої речі. Папські вояки мають яскраве вбрання, відмінне від чужоземного: одяг їхній і шаровари - суконні, зшиті з багатьох шматків, двох кольорів - жовтого й блакитного, і не тісні, такі, як треба. А ще мають вони з такого ж сукна зшите щось схоже на пояси, що звисають з плечей до пояса. Усередині двору багато палат, одні вищі від інших, дуже вправно й гарно збудовані вздовж муру, посередині ж велика й порожня площа, гладенько вимощена великим камінням, що надає подвір'ю чудового вигляду. Папу, якщо він куди вирушає з двору, завжди несуть на ношах - коли кіньми, а коли й люди це роблять. На ношах поставлено золотий трон, що має з усіх чотирьох боків кришталеві вікна, крізь які добре видно, навіть якщо трон і замкнений; і коли несуть його якоюсь вулицею, одразу ж усі, полишивши свою купівлю й продаж, чимдуж біжать зустріти його, і падають на коліна перед ним, а він обома руками благословляє люд. Одяг його шовковий, світло-багряний, прошитий золотом, довгий і досить широкий, тіара на голові його також багряна. Часто він і кіньми їздить, коли буває далеко до якогось місця. Хотів би я тобі, сумлінний читачу, розповісти про обрання пап римських, та оскільки на власні очі мені не випало того бачити, а тільки чув багато разів про це, то про почуте не наважуюсь писати, бо по-різному оповідають люди, до того ж такі розповіді ти й сам можеш почути. Про конфірмацію пап (адже я її бачив) пропоную тобі коротку повість. Затримавшись у Римі на один тиждень і обійшовши оті вище згадані сім головних церков, за звичаєм прочан, надумав я невдовзі вирушити далі, але оскільки готувалася конфірмація, заради цього я на кілька днів залишився й бачив цю подію. Був тоді, тобто 1724 року, обраний папа римський Бенедикт XIII, з домініканців. Є звичай у Римі: після обрання нового папи за кілька місяців проводити конфірмацію, тобто затвердження цього папи, Бенедикта XIII, відбувалося таким чином. Зійшлися з навколишніх ближніх і дальніх міст увесь духовний собор, і мирський синкліт, і безліч іншого люду. Папа за три дні до своєї конфірмації зібрав усіх жебраків і вбогих на своєму подвір'ї і роздав милостиню, всім порівну: чоловікові, жінці й дорослій дитині по десять байоків, які оцінюються польською монетою як чотири шаги, а московською - як вісім копійок; не подавали милостиню сріблом чи мідяками, бо хіба може стати часу на роздавання такої кількості дрібняків кожному, та й де набрати стільки монет? Адже вбогих було на подвір'ї три або чотири тисячі; але, зібравши всіх убогих у дворі й замкнувши ворота, випускали їх по одному, даючи кожному білетик, або квиток, тобто малу хартію, з якою бідняк ішов до пекаря, що йому велено було дати тому хліба на десять байоків, із такими словами: «Цей убогий (ім'ярек) посилається до тебе, пекарю (ім'ярек), що в цій парафії (чи на цьому місці) мешкаєш, аби ти дав йому на десять байоків хліба і замість плати щоб отримав хартію». Кожен убогий, узявши квиток, ішов до пекаря, чиє ім'я було там надруковане, і пекарі ті давали по десять хлібин убогим і отримували хартії, після чого відносили їх у папський двір і приймали плату. Таким чином було ділено милостиню всі три дні, один раз на день. Відтак одного дня весь священний собор покликав папу з його палат і провів з великими почестями й шаною по вулицях міста; незліченна кількість міського люду йшла попереду й позаду нього, розстелюючи на путі його дорогі килими й коштовний одяг; попереду на конях їхали шість священиків та безліч каноніків у шовковому чорному й довгому вбранні, за ними стільки ж єпископів та архієпископів, далі багато прелатів, і всі вони мали шовкове довге й широке вбрання вишневого кольору, за звичаєм і чином своїм одягнені, не по-церковному, а по-домашньому, і були вони не на конях, а на мулицях; далі на добірних і прикрашених конях їхали кардинали, що мають митрополичий чин, усі у яскраво-багряному шовковому вбранні, досить довгому й вільному, з широкими рукавами, і капелюхи на їхніх головах також були багряні. Хай же буде відомо, що кардиналів на світі багато, але верховних кардиналів римляни мають лише дванадцять, за числом дванадцяти апостолів, і вони живуть у Римі, а решта - в інших містах.
За ними вже їхав папа на білому коні, чудово прикрашеному золотими і срібними покровами; слідом за папою ступали двоє добірних коней, які несли на собі його майстерно зроблений трон - для переміни, якщо стомиться сидіти на коні. І в такому порядку всі вони пройшли декількома вулицями міста. Пройшли й ту вулицю, на якій з обох боків стіни рясно вкриті ієрогліфами й різноманітними похвалами папі, - все те премудрі вчителі написали й вивісили; їхні ж численні учні старанно читали й тішили творців цих написів - ті поетичною мудрістю, а ті риторичним красномовством. Далі папу провели через нові, збудовані на широкій площі ворота: ці ворота були пречудово зроблені мудрими майстрами: дерев'яні, в людських очах вони здалеку здаються наче мармуровими; і на цьому місці від усього собору та синкліту було дано папі два ключі - один золотий, а другий срібний, виготовлені, як розповідають, в пам'ять про ті ключі, які Христос Спаситель дав святому верховному апостолові Петру. Звідси папу відвели знову в палати, з великими почестями й урочистостями, і це був кінець його затвердження.
1.6. Сімнадцятий монастир Святого Пантелеймона (1725 р.)
Коли я прийшов у монастир руський, ще до вечірні, зустрівся я з ченцями-земляками, і привітав їх, і раді ми були одне одному, і прийняли вони мене з любов'ю, як прочанина, дякуючи за такі великі труди й за відвідини, і просили, щоб я залишився з ними в монастирі, а якщо ні, то хоч би затримався на якийсь час. Я ж із любові до них затримався тут на три дні, і щодня ходив на церковну відправу, співав і читав разом з ними, і задоволені вони були з мене, і роздивився я їхній чин у церкві і в трапезній: він такий самий, як і в усіх святогорських монастирях, а не такий, якого дотримуються у нашій землі, на Русі. Чин же їхній такий же, як чув я раніше в першому, болгарському монастирі. Монастир цей невеликий, але гарний, як і інші, своєю будовою; щоправда, нині він дещо занепав, тому що багато літ стояв порожній, і досі не було кому його підтримувати. Стоїть він у найгарнішому місці, вище від усіх інших, на пласкому верхогір'ї, де м'яка й родюча земля, а каміння немає, або його зовсім мало. Оточений він великим лісом, де вдосталь дерева, і для палива, і для рукомесла, та найбільше плодових дерев, які дають їжу та йдуть на інші потреби, серед них каштани, лаври та інші. Церква тут гарна, як і в інших монастирях, тобто покрівлю має олов'яну, підлога з різнобарвного мармуру; церква розписана згори донизу, тільки дуже давня й осіла в багатьох місцях, до того ж не оздоблена так іконами, світильниками та лампадами, як інші: адже вона вбога, і нема звідки взяти потрібне, і не знаходиться титар або доглядач. Трапезна також і простора, і гарно розписана ликами святих. Вода тут проточна, смачна й цілюща. Одне слово, це неабияка обитель і стоїть у гарному місці, тільки дуже злиденна і вбога, так що ледве вистачає на прожиток. Хоч вона й багато має землі у своєму володінні, і села мала, як про то свідчать старовинні грамоти, проте нині вона під чужою рукою, бо нема кому ні слово замовити, ні руку добру прикласти до всього; настоятелі ж та ігумени всі були чужі, або греки, або болгари, а з Русі, як я чув, не було жодного; адже з Русі приходять сюди рідко, а як приходять, то лише на поклоніння, а тоді відразу ж тікають, як дикі сарни з тенет. І вір мені, бо правду тобі кажу, добросердий читачу, що наша Русь не тільки там, а й у жодному іншому святогорському монастирі не може довго лишатись, хіба що хто зуміє наслідувати терпіння Іова. В нашій бо землі ченці в монастирях, як святі в раю, живуть, у повному достатку й спокої, ні про що не дбаючи, тільки про своє спасіння, бо мають села й підданих, які роблять усе необхідне для монастирів. На горі ж афонській нічого цього вони не мають, а під турецькою владою ченці трудяться вдень і вночі до сьомого поту. Вдень копають землю, і вирощують виноград, і сіють пшеницю, і цим харчуються; вночі ж вони трудяться, дбаючи про своє спасіння; тому руські ченці швидко звідси тікають, бо не звикли до землеробської праці. Тут же неможливо жити інакше, бо тільки своїм трудом можна і себе забезпечити, і від турків відкупитися: їм платять багато грошей, аби не бути вигнаними (отаке у тутешніх ченців райське життя). Тут, у руському монастирі я зустрів тоді лише чотирьох монахів: двох з Русі, а двох з Болгарії, і ігумен був болгарин. Мають ченці свій млин і кілька скитів; від цього їм мало користі, і харчуються вони, як можуть і як Господь їх наділяє. З любові до руських ченців і з жалю до осиротілої, вбогої обителі затримався я тут на три дні, а тоді пішов до іншого монастиря.
