На західноукраїнських землях

Національно-культурне відродження в Україні, зокрема на західно­українських землях, що спостерігалося впродовж XIX ст. і супровод­жувалось зростанням інтересу освіченої частини населення до мови свого народу, його історії, культурної спадщини тощо, сприяло появі

туризму як форми та способу пізнання свого краю. На той час набули значного поширення мандрівки та подорожі. Активно їх здійснювали українські студенти в Галичині. Насамперед це були молоді люди, які відчули потребу в поглибленому вивченні джерел національної само­бутності, народних звичаїв, фольклору, культурної спадщини. Як свідчать численні матеріали, в мандрівках брали участь такі відомі особи, як Яків Головацький та Іван Вагилевич, батько й син Микола та Корнило Устияновичі, Іван Франко та Іван Нечуй-Левицький. Немає сумніву в тому, що ці мандрівки відіграли важливу роль у національному вихо­ванні тогочасної молоді.

Чільне місце серед мандрівників посідають члени «Руської Трійці». Так, у 1832 р. Яків Головацький ще за часів навчання у Львівському університеті разом з Іваном Вагилевичем здійснив подорож до села Дзиків Тарнобжеського повіту (нині Республіка Польща) на запро­шення графа Яна Тарновського. В його бібліотеці вони досліджували слов'янські й українські рукописи, грамоти.

Влітку 1834 р. Я. Головацький здійснив подорож пішки зі Львова через Миколаїв, Стрий та інші міста Прикарпаття й Буковини, звідки повернувся кіньми через Чортків, Бучач, Монастириську до Львова. Восени того самого року подався пішки через Городок, Перемишль і Дуклю до Кошицької академії. З Кошице ходив до Пешту, де навчався в університеті, а звідти - до Ужгорода. Повернувся Я. Головацький додому в 1835 p., подолавши Карпатські гори, через Маняву, де відвідав руїни монастиря, закритого австрійською владою в 1785 р.

Після закінчення Львівської духовної семінарії у 1840 р. Я. Голо­вацький здійснив ще одну мандрівку, на цей раз - з Коломиї через Чорногори на Українське Закарпаття та у північно-східну Угорщину. Були й інші, менш тривалі мандрівки. Під час кожної з них Я. Голо­вацький вивчав рідний край, пам'ятки історії та писемності, побут населен­ня, збирав етнографічні та фольклорні матеріали, що стали основою його численних публікацій.

Пристрасним мандрівником був також Іван Вагилевич (1811 - 1866), один з найбільших авторитетів у галузі дослідження української історії, зокрема давніх її часів. У роки перебування у Львівському університе­ті (1830- 1837). І. Вагилевич здійснює ряд подорожей по краю, збирає фольклор та етнографічні матеріали, відвідує історичні пам'ятки, прово­дить археологічні дослідження. Він щороку по кілька разів мандрував у Карпати. На основі зібраних матеріалів вивчав життя автохтонних корінних мешканців Українських Карпат - бойків, гуцулів і лемків. У нарисі (1843 р.) про так звані берди, або скелі, біля Урича, що за кіль­ка кілометрів від Дрогобича, описує ландшафт Урича та широкі обрії, які відкриваються з висоти його скель, створюють ілюзію мандрів по Бойківщині та прилеглому до неї Прикарпаттю.

Постійно здійснював подорожі по краю Омелян Партицький (1840 - 1895) - «многозаслужений діяч на полі руської літератури і в життю національнім». Про подорож у Карпати в 1873 р. трьох українських мандрівників О. Партицький розповів на сторінках свого часопису «Газета шкільна». У 1878 р. він звертається до краян, мешканців Львова з пропозицією розширити місця для прогулянок, прокласти нові марш­рути відпочинку, зайнятися вивченням рідного краю, наслідуючи в цьо­му відношенні досвід жителів таких європейських міст, як Краків, Відень, де для відпочинку широко використовують околиці.

Зібраний на той час археологічний і краєзнавчо-етнографічний ма­теріал, узагальнений О. Партацьким, став основою серії науково-попу­лярних статей «Образи Руси Галицької». Сюди слід віднести також рукописи «Подорожньо-етнографічні записки» (1887) та етногра­фічний опис «З життя волинського люду» (60- 70-ті pp.), що збе­рігаються у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України.

3. великим інтересом читаються нариси «Образ Поділля» та «Руї­ни стародавніх замків на Поділлі», що містять майстерні замальовки подільської рівнини, розкиданих по ній сіл, описують плодючість зе­мель, степ, його фауну та флору, а також картини Поділля понад бере­гами річок.

О. Партицький розробив також маршрут для подорожі в околицях Львова: Рава-Руська - Домажир - Страдч - Шкло - Верещиця - Крехівський монастир - Глинське - Завадів. Про найважливіші па­м'ятки і події він розповідав у нарисах: «Страдецька печера», «Жерло Парашка», «Могила Остапова», «Камінь Святого Петра», «Крехівський монастир». Історико-археологічні дослідження пам'яток автор допов­нював зібраними у навколишніх селах легендами та переказами.

Значну частину свого життя присвятив подорожам письменник Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). Перебуваючи у 1866-1878 pp. на пе­дагогічній роботі в містах Каліш і Седлець (нині Республіка Польща) та Кишиневі (до 1885 p.), він бував у Варшаві, об'їхав значну частину польської території та Молдавії; крім українського Поділля, добре знав Волинь. У львівському часописі «Правда» у 1872 р. з'явився перший його подорожній нарис «Мандрівка на українське Підлясся». У 1884 р. І. Нечуй-Левицький їде до Шавника, курортного містечка на крайньому заході Лемківщини. Враження від цієї подорожі лягли в основу нарису, який було надруковано у львівській газеті «Діло» і який потім вийшов окремим виданням.

Ознайомившись з пам'ятками культури, мовою та побутом лемків, а також з давніми хрестами та церквами, з рукописним Євангелієм 1542 p., проаналізувавши особливості лемківського одягу, І. Нечуй-Левицький робить висновок про незаперечний зв'язок Лемківщини з історією та культурою Наддніпрянської України.

Особлива роль в історії вітчизняного туризму належить Іванові Франку (1856 - 1916). Здійснюючи ще в ранньому дитинстві, а пізніше учнем Дрогобицької гімназії та студентом Львівського університету мандрівки по Прикарпаттю й у Карпати, І. Франко збагнув велике науково-пізнавальне й патріотично-виховне значення подорожей.

У 1883 р. І. Я. Франко організував «Кружок етнографічно-статистич­ний для студіювання життя і світогляду народу», згодом «Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю». Результатом його постійних мандрівок стали численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів.

Національно-культурне відродження 60-х pp. XIX ст. в Галичині характеризувалося консолідацією молоді навколо українсько-руської національної ідеї, що насамперед викликало в неї бажання організову­вати мандрівки Галичиною з метою вивчення історії, мови, побуту на­роду. Збереглися матеріали про мандрівки студентської молоді, що були вміщені в газетах 80-х pp. Зокрема, влітку 1883 р. 20 молодих людей зі Станіслава, Коломиї, Перемишля, Сокаля, Тернополя, Відня здійснили похід за маршрутом Станіслав - Манявський Скит - Надвірна - Делятин - Микуличин - Коломия.

Друга подорож 1884 р. була організована «Кружком для устроювання мандрівок по нашім краю» при «Академічнім братстві», створеному в листопаді 1883 р. Було засновано низку місцевих комітетів, які мали приймати туристів, опубліковано в часописах відозву й інформацію про підготовку подорожі, а також видано гумористичну програму походу, складену Іваном Франком. Мета мандрівки полягала в ознайомленні зі стрийсько-коломийським Підгір'ям.

З ініціативи «Статистичного кружка» при «Академічному братстві» 1885 р. була проведена третя мандрівка, в якій брали участь 25 сту­дентів університетів Львова, Кракова, Чернівців, Відня, чимало членів різних товариств.

Цього разу оргкомітет, до складу якого входили Іван Франко, Ми­кола Шухевич, Євген Олесницький, запропонував маршрут Поділлям. Для кожного учасника походу були підготовлені програма і карта маршруту.

Четверту подорож «Академічне братство» організувало в 1886 р. Турчанщиною. В ній брали участь такі громадсько-політичні діячі, як Кирило Трильовський, Євген Петрушевич.

П'ятий похід 1887 р. пройшов по Золочівщині й Сокальщині.

Шоста мандрівка влітку 1888 р. пролягала зі Станіслава на Коло­мию - Печеніжин - Яблунів - Косів - Яворів - Снятии. У ній взяли участь 38 чоловік.

Отже, в розвитку туризму на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. був пріоритетним саме народознавчий аспект.

Варто простежити також історію становлення спортивного туризму на Прикарпатті.

Туризм як вид спорту виник у 1862 р. в Австрії. У 1896 р. з ініціати­ви віденської «Робітничої газети» було створено туристське товариство «Друзі природи». Воно стало вагомим чинником виникнення туристських гуртків по всій території Австро-Угорщини, під владою якої було й Прикарпаття.

На Станіславщині перше спортивно-пожежне товариство «Січ» було засноване в 1910 р. Воно організовувало екскурсії, походи, під час яких молодь навчалася орієнтуватись на місцевості, складати картосхеми, ставити намети, розпалювати вогнища тощо.

У 1911 р. виникло молодіжне товариство «Пласт», члени якого під час туристських походів виробляли навички участі в таборуванні, рятівництва тощо.

Перші «пластові» гуртки в Галичині було засновано у Львові П. Фран­ком (сином І. Франка) та І. Чмолою в 1911 p., але офіційним початком «Пласту» вважають день першої присяги «пластового» гуртка при Академічній гімназії у Львові - 12 квітня 1912 p., організатором якого став О. Тисовський. Гуртки виникли також в інших містах. У Станіславі перший «пластовий» гурток було засновано в 1911 р. в українській гімназії під опікою вчителя Г. Кичуна та семінариста М.Шкабрія, який організував «пластові» вправи ще восени 1911 р.

Найголовнішим напрямом діяльності «Пласту» були туристські по­ходи та створення мандрівних і постійних таборів, де молодь набувала фізичного й військового вишколу, підвищувала свою національну свідомість.

Перший мандрівний «пластовий» табір організував І. Чмола в 1913 p., а постійний - П. Франко в 1914 р. Для координування «пластового» руху створюється Верховна Пластова рада (ВПР). Проте перша світо­ва війна на певний час припинила діяльність цього товариства.

 

Розвиток готельної справи

в другій половині XIX - на початку XX ст.

 

Розвиток туризму в XIX ст. мав сприятливий вплив на зростання будівництва готелів. Основним центром забудови стає Київ.

До початку XIX ст. Київ, з його прекрасними природно-кліматичними умовами, вигідним географічним положенням і багатою архітектурно-історичною спадщиною, мав усі можливості для того, щоб у найкоротші терміни стати великим туристським центром Східної Європи. Для цьо­го треба було реалізувати потужний місцевий потенціал, залучити ви­датних архітекторів того часу і перебудувати центр міста, створивши один з найкращих у Росії готельно-розважальних комплексів.

До відкриття регулярних залізничних рейсів, тобто до 1889 p., ці плани втілювалися в життя дуже повільно і готельне господарство розвивалося однобічно. З великих виділявся тільки «Зелений готель», що був побудований в 1803 - 1805 pp., належав Лаврі і був найпопулярнішим у 50-х pp. XIX ст. У 1825 р. тут зупинялись О. С. Грибоедов і А. 3. Муравйов. Наприкінці минулого століття будівлю було рекон­струйовано, і нині це житловий будинок по вулиці Московській, 30.

Лаврський готель складався з одного 4-поверхового і трьох 2-поверхових корпусів, розташованих поза огорожею монастиря, у Гостинно-Лаврському провулку, що веде до печер. На цьому місці в старовину існувала «странноприимница» для бідних, заснована ще преподобним Феодосієм.

У цьому самому готелі в 1850 р. вже було 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат, не рахуючи навісів для простих прочан і кількох маленьких будиночків. Помешканнями готелю можна було користуватися безоплатно впродовж двох тижнів. Страви коштували 20 - 25 коп. за порцію, окремо сплачувалося 5 коп. за самовар, поданий у номер. Видача обідів починалася о 12 годині. Один із корпусів готе­лю був зайнятий лікарнею для прочан з жіночим і чоловічим відділен­нями, по 40 ліжок у кожному. Готель приймав до 85 000 відвідувачів за рік. Утримувався головним чином за кошти графині Настасії Орлової та княгині Турчанінової.

З появою електрики та будівництвом перших залізниць помітно зросла кількість туристів, які прибували до Києва. Основні туристські потоки переміщувалися трьома шляхами: Дніпром - на пароплавах, залізни­цею та в диліжансах.

Австрійські туристи прибували Південно-Західною залізницею (через Волочиськ, Радивилів і Новоселицю, німецькі - через Граєво, румун­ські - через Унгени і Рені). Південно-Західна залізниця сполучала Київ з Петербургом, Варшавою, Одесою, Миколаєвом, Харковом; Московсько-Київсько-Воронезька - була призначена для найкоротшого сполучення з Москвою (через Брянськ і Курськ); Києво-Полтавська, що відкривала прямий шлях на Крим і Полтаву, була введена в експлуатацію у 1901 p.; Києво-Ковельська залізниця пролягала до західних околиць Росії.

Сім кур'єрських, поштових і товарно-пасажирських поїздів з вагона­ми першого, другого й третього класів щодня приймав і відправляв у зворотний рейс витончений, побудований у стилі англійської готики, павільйон Центральної станції київських залізниць. Відкритий 18 лютого 1870 р. витвір архітектора Вишневського мав загальну площу 460 м² і призначався насамперед для знаті та «найвищих осіб». Для них були вибудувані окремі розкішні зали для чекання, всі інші помешкання були маленькими й тісними.

Міська станція залізниць виконувала доручення пасажирів з доставки багажу на квартири й у готелі. Про умови виконання замовлення мож­на було дізнатися заздалегідь у провідників поїзда.

Прибулих нерідко зустрічав військовий оркестр. За помірну ціну про багаж дбав хто-небудь зі спритної армії артільників.

Прибуття поїзда очікували численні кінні екіпажі й готельні омнібуси, розфарбовані у фірмові кольори і з водіями в різнобарвних формах. Найняти екіпаж було неважко, але недешево. Незважаючи на вста­новлену міською думою таксу, візники «заломлювали» набагато більше. Якщо проїзд від вокзалу до Хрещатика коштував за офіційним тарифом

40 коп. з людини і 20 коп. за кожне багажне місце, фактично платити доводилося не менш як 3 крб за екіпаж.

Дешевше, але й з меншими зручностями, пасажири добиралися до потрібного місця, змовившись із ломовиками (биндюжниками), на яких такса не поширювалася.

На привокзальній площі люди в кашкетах з червоними околицями голосно вигукували назви найкращих готелів, обіцяючи потенційним пожильцям безліч усіляких зручностей. Це були комісіонери -- мо­лоді хлопці, найняті власниками готелів.

Київ славився гостинністю. Готелів вистачало для всіх.

З початку XIX ст. будівництво готелів у Києві велося не дуже швид­кими темпами, і до 1880 р. їх було побудовано 15. Зате наступні 20 років ознаменувалися справжнім розквітом готельного господарства міста.

У першій половині XIX ст. історичний центр забудовувався однобічно. Правий бік Хрещатика був сформований ще на початку сторіччя, а значну частину лівого довгий час займала садиба Ф. Ф. Меринга, професора університету Св. Володимира. У 1878 р. спадкоємці Меринга продали землю, що належала їхній родині, міській управі. Через рік величезну ділянку землі між вулицями Інститутською, Банківською, Лютеранською і Хрещатиком було передано для облаштування двом талановитим архі­текторам німецького походження - Е. П. Брадтману і Г. П. Шлейферу. У найкоротші терміни, зі справжньою німецькою пунктуальністю і старанністю ці вулиці забудували в стилі «віденський модерн», ставок у центрі колишньої садиби засипали, а на його місці розбили сквер (перед нинішнім театром ім. Івана Франка).

Архітектори доклали максимум зусиль для того, щоб центр Києва, «дохідне місце» з погляду туризму, мав би і неповторний архітектур­ний вигляд. Стрімкими темпами Хрещатик перетворився на калейдоскоп з гарних житлових будинків, готелів, ресторанів, магазинів, банків і був продовжений до Бессарабської площі. Вінчав цю пишноту парк «Шато-де-Флер», закладений у 1863 p., зі своєю перлиною - Долиною Троянд (нині стадіон «Динамо»).

Як гриби після дощу, готелі виростали не тільки на Хрещатику, а й на прилеглих вулицях. Оскільки ця справа була дуже прибутковою, готелі розташовувалися майже впритул один до одного, і їхні господарі докладали чимало зусиль, щоб виділитися й обійти конкурентів.

У Києві до 1901 р. було побудовано 64 готелі, які можна умовно розподілити на великі групи.

Готелі, розміщені безпосередньо поруч з вокзалом. Функціонували чотири готелі і безліч мебльованих кімнат. Вони знаходились на вули­ці Безаківській (нині Комінтерну) - така скупченість пояснювалася безпосередньою близькістю вокзалу і чудового Ботанічного саду. Прак­тично всі готелі на цій вулиці були побудовані в 1880 - 1890 pp.

Суперзіркові готелі. Заможні відвідувачі Києва, що жадали «шумно­го» життя, зупинялись у готелі «Європейський» у центрі міста на Царській (нині Європейській) площі. Цей готель був найстарішим у Києві. Саме в «Європейському» функціонував один з найкращих київ­ських ресторанів позаминулого століття. Як сповіщалось у рекламі, готель мав на вокзалі свого представника, який дбав про багаж і зручну карету, що доставляла постояльця з готелю до поїзда. Більш популяр­ним був «Гранд-Отель» (на цьому місці нині стоїть корпус Головпо­штамту). Фешенебельний і дорогий (люкс - 30 крб за добу), на 110 но­мерів, «Гранд-Отель» мав власний омнібус на вокзалі, відмінний ресто­ран, телефон безпосередньо в номері та всі необхідні зручності тих часів.

Неподалік розміщувався відомий блискучою репутацією «Hotel de France». Напередодні першої світової війни Київ поповнився ще одним першокласним готелем на 100 номерів - «Континенталь», спеціально відкритим для дуже заможних клієнтів. Престижний номер тут коштував пожильцю 15 крб за добу. Нині на місці розкішного готелю - оперна студія Національної музичної академії. До першокласних готелів слід віднести і «Отель-Савой», що також знаходився на Хрещатику.

Таким чином, обираючи готель, вельможне панство отримувало всі зручності: омнібус або екіпаж для поїздок по місту, окремий кабінет у ресторані, старанну прислугу (під час добору обслуговуючого персоналу цих готелів пильну увагу приділяли культурі мови, володінню принаймні російською та французькою мовами), а в номері - парове опалення, ванну, електричне освітлення, телефон. Крім того, кожний готель перед­плачував чимало періодичних видань, надавав безоплатну допомогу в пошуках у місті необхідного адресата.

Готелі другого класу. Ними мали можливість скористатися особи середнього достатку. Таких готелів у Києві було набагато більше, ніж суперзіркових.

Назви готелів столиці Південно-Західного краю (офіційна назва Правобережної України в Російській імперії) відбивали всю географію Європи: «Австрія», «Англія», «Америка», «Брістоль», «Версаль», «Ліон», «Марсель», «Італія», «Прага», «Берлін», «Краків», «Сан-Ремо» і навіть «Великий Національний». Вони розміщувалися на центральних вулицях, які, на відміну від інших, були вимощені, мали електричне освітлення, а також спеціально обладнані стоянки для екіпажів. У 1913 р. в місті було 80 готелів.

Заслуговує на увагу тогочасний рівень надання послуг мешканцям готелів (див. дод. 3).

Роздобувши заможного клієнта на привокзальній площі, комісіонер супроводжував його до омнібуса, а носильник ніс речі. Послуги но­сильника при цьому сплачував готель, а клієнт при бажанні міг «дати на чай». У готелі прибулого клієнта обов'язково відвідував господар, дякував за вибір саме його закладу і довідувався, чи немає в гостя зауважень або побажань. Для вишколеного персоналу будь-яке про­хання відвідувача вважалося законом і виконувалося негайно. Однієї скарги клієнта було досить, щоб винного звільнили з роботи, тим більше, що бажаючих зайняти його місце було достатньо.

Номери облаштовували за останнім словом моди, для чого часто запро­шували майстрів з Німеччини і Франції. У номерах з'явилася гаряча вода, стало модним використовувати різні запашні трави. Прототипом нинішніх саун були лазні, ціни в найкращих з них коливалися від 8 коп. до 3 крб залежно від класності та поділу на номери, загальні або окремі ванни.

В усіх першокласних готелях їжу подавали в номери. Вранці пропо­нували каву, чай або какао. Пізніше - сніданок, який можна було замо­вити ще звечора або вранці, і через кілька хвилин його приносили в номер. Обідали й вечеряли гості зазвичай у ресторані. При кожному великому готелі був льох для вин, які раз на день подавали клієнту безоплатно.

Коштувала ця «пишнота», звичайно, недешево. У ресторанах першо­класних готелів обід на двох обходився в 1 -2 крб. У меню ресторанів були традиційні та фірмові страви, а також делікатеси з національних кухонь різних країн. Іноді спеціально запрошували кухарів з Франції, Австрії, Німеччини, Польщі. При деяких ресторанах були трактири, влаштовані на манер російської кухні - з величезними самоварами, ікрою та слов'янськими стравами. Для іноземців це було дивиною, а значить, приносило прибуток. На десерт, наприклад у готелі «Континен­таль», подавали: екзотичні фрукти (апельсини, ананаси та ін.), кілька різновидів морозива, шоколад зі Швейцарії та Франції, бонбоньєрки, драже, цукерки, кремові піраміди, різнобарвне печиво з родзинками, горі­хами й цукатами, знамените київське сухе варення, десятки видів газо-ваних вод, безліч лікерів, коньяків, ромів, вин і наливок з усього світу.

Якщо ж комусь не вистачало цієї розмаїтості, можна було зайти до кондитерської, що сяяла вітринами буквально поряд на Хрещатику.

Найдорожчим ресторанним закладом Києва наприкінці XIX ст. вва­жався ресторан готелю «Метрополь». Належав він купцеві Дьякову і пропонував так звані «табльдоти» за плату один карбованець з люди­ни. Престижними були також ресторани при готелях «Бель-Вю», «Євро­пейський», «Гранд-Отель», «Континенталь», ресторан «Семадені» на Хрещатику; менш дорогі, але також вишукані страви подавали при го­телі «Оріон». Ще дешевшими були страви в готелях «Древняя Русь» і «Марсель». Пристойний обід тут обходився в 30 - 40 коп.

Чашка кави в кав'ярнях на Хрещатику коштувала 20 коп., у фірмо­вих - варшавській кав'ярні на Лютеранській та швейцарській на Прорізній - 25 коп. Чашку чаю можна було випити за 5, а склянку пива - за 12 коп.

При великих готелях працювали магазини. У будні дні вони були відкриті з восьмої ранку до дев'ятої вечора, а по неділях і святах - з другої години дня до восьмої вечора. Булочні й гастрономічні магази­ни працювали без вихідних.

При готелях працював цілий штат комісіонерів-посильних, які викону­вали різні дрібні доручення: доставку листів і посилок, квітів, наймання візника, невеликі покупки тощо. Утримували їх дві контори, що знаходи­лися неподалік від великих готелів на Хрещатику: Мировича (Хреща­тик, 39) і Шпигановича (Хрещатик, 42). Послуги посильних коштували від 10 до 50 коп. незалежно від відстані. З дев'ятої години вечора плата подвоювалась. Пожильці могли наймати посильних за згодою - погодинно, подобово і помісячно.

Приймаючи замовлення на доставку листа або посилки, комісіонер видавав квитанцію. Як правило, комісіонери-посильні об'єднувались в артіль, яка несла відповідальність за кожного «червонокашкетника» і, якщо виникала потреба, повертала замовнику витрати або виплачувала штраф у сумі не більш як 100 крб.

З появою телефону всі великі готелі миттєво скористалися новим досягненням цивілізації і потреба в послугах комісіонерів-посильних відпала.

«Мебльовані кімнати»- - один з різновидів тогочасних готелів. Вони знаходились на всіх гомінких вулицях, конкурували з першокласними готелями, не поступаючись їм у сервісі. Найбільшою популярністю ко­ристувалися «мебльовані кімнати» «У Ільїнської» - на Володимирській вулиці, «У Іваницького» - на Золотоворітській, «У Діякова» - на Миколаївській площі (нині площа І. Франка), «У Познякова» - на Золотоворітській площі. Номери й мебльовані кімнати, що знаходились далі від центральної частини міста (переважно на Подолі), коштували всього 30 - 40 коп. за добу.

«Подвір'я», заїжджі і постоялі двори. Особи, які зупинялись у Києві на тривалий час, наймали мебльовані кімнати в приватних будин­ках. Довгострокова оренда кімнати «з самоваром і прислугою» обходи­лась квартиранту в 15 - 20 крб за місяць, а на околицях і в передмісті плата становила всього 5 крб.

Під час щорічних контрактових ярмарків, що проходили в Києві в лютому, в зв'язку зі значним зростанням кількості гостей і ажіотажним попитом на житло ціни в готелях і приватних будинках зростали в 5 - 10 разів.

Богомольці, що приходили до київських храмів, зупинялись у «про­стеньких», але охайних і недорогих або зовсім безоплатних «странно-приимницах» Києво-Печерської лаври, Софійського, Михайлівського, Покровського і Братського Богоявленського монастирів, на подвір'ях великих церков.

Київська влада прагнула зробити все можливе, щоб гості міста дістали максимум задоволення під час проживання в Києві. Навіть при прокла­данні трамвайних ліній враховувалася кількість готелів, розташованих уздовж маршруту. Хоча при готелях й існували служби з наймання екіпажів, однак ці послуги коштували дуже дорого, і бідніші клієнти оглядали Київ з трамвайного віконця.

На зміну модному на початку століття архітектурному стилю модерн прийшов конструктивізм, що перекреслив і м'які лінії ренесансу, і ба­рокові орнаменти, і чітку гармонію класики. Хрещатик же зберігав своєрідність своїх ліній і форм, а щорічний приплив туристів перетворю­вав його на різноликий і різномовний людський потік у зелені київських садів, парків і круч. Неповторні природні ландшафти, золоті куполи церков і соборів, у спорудженні яких брала участь ціла плеяда зодчих, неповторна архітектура будинків, тиша і неквапливість київських ву­личок у поєднанні з різноманітним набором сервісних послуг - усе це спонукало туристів повертатися до Києва знову і знову, з кожним ра­зом все більше осягаючи його велич і красу. «Маленький Париж» - так називали Київ французи.

Нечисленні фотографії й малюнки, на жаль, не в змозі передати витон­ченість будівель, наприклад «Континенталю», спорудженого Брадтманом і висадженого в повітря в 1941 р. під час відступу радянських військ, готелів «Бель-Вю», «Гранд-Отель» і «Французького», знищено­го німцями, «Європейського», знесеного в 1978 р:

У XIX ст. розгортається будівництво готелів і на півдні України. Про розвиток готельного господарства в Криму йшлося в п. 2.2. Най­розвиненішим портовим містом стає Одеса, якій у 1817 р. було надано право користування порто-франко терміном на ЗО років, що потім неод­норазово подовжувалось до 1859 р. Це сприяло розширенню економіч­них зв'язків між країнами та народами, пожвавленню торгівлі, зростанню міста та його населення. Все це й зумовило широкий розвиток готельного господарства. У дореволюційній Одесі було 34 готелі та 6 заїжджих дворів. Назви готелів давали уявлення про географію туризму («Лон­донський», «Марсель», «Європейський», «Франція» та ін.) або статус пожильців («Купецький», «Біржа», «Пасаж»).

Однак на той час усе ще тільки створювалось, накопичувався євро­пейський і світовий досвід, удосконалювалась сфера готельного госпо­дарства, з кожним роком займаючи все більші площі.

Отже, ми бачимо, що наприкінці XIX - на початку XX ст. на укра­їнських землях, що були територіями Російської та Австро-Угорської імперій, за прикладом деяких європейських країн почали створюватися перші туристські організації й товариства, формуватися туристські ре­гіони і курортні зони. Загалом же туризм не став на цих територіях масовим явищем, на тому етапі він залишався ще привілеєм вищих прошарків суспільства - аристократії й буржуазії, оскільки саме ці соціальні верстви мали достатні кошти. В свою чергу, творча інтеліген­ція прагнула використати туризм і екскурсійну справу для просвіти народу й піднесення його національної свідомості. В дореволюційний період туризм належав до сфери громадсько-суспільної діяльності і тому значну роль у становленні туризму на українських землях відігра­вали видатні суспільно-політичні діячі, вчені, прогресивна національна інтелігенція.

Контрольні запитання

1. Чому перша туристська організація виникла саме у Великій Британії?

2. Назвіть перші туристські організації в Російській імперії.

3. З яких причин у другій половині XIX ст. Крим став привабливим ку­рортним регіоном?

4. Поясніть, чому Кримсько-Кавказький гірський клуб називають першим бюро подорожей і екскурсій.

5. Схарактеризуйте передумови зародження туристсько-екскурсійного руху на західноукраїнських землях.

6. Назвіть організаторів туристсько-екскурсійних заходів у Галичині і на Волині.

7. Чому І. Я. Франко посідає особливе місце в історії вітчизняного ту­ризму?

8. Розкажіть про туристсько-екскурсійну діяльність спортивно-пожежних товариств «Січ» і «Пласт».

9. Які чинники сприяли розвитку готельної справи в другій половині XIX - на початку XX ст.?

10. Назвіть найвідоміші готелі, побудовані в Києві та інших містах України в дорадянський період.

 

Розділ 3